На теренах колишньої Російської імперії, де вирували війни й швидко знецінювалися гроші, важливим ресурсом стали хліб, цукор, одяг, золото, зброя. А найважливішими були бійці. Маючи їх, можна було дістати і хліб, і цукор, і золото.

Генерал Віктор Сокира-Яхонтов став головним героєм одеської афери: не маючи реальної влади, він двічі «продав» вигадане українське військо — спершу білогвардійцям і Антанті, а потім більшовикам, пише видання "ТЕКСТИ [2]".

Перевзування

Віктор Яхонтов народився 28 серпня 1874 року в Кутаїсі у родині офіцера армії Російської імперії та дворянина Миколи Яхонтова. Син пішов традиційним для дітей із дворянських військових сімей шляхом: кадетський корпус, військове училище, згодом Миколаївська академія Генерального штабу.

Участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах, ордени, медалі, звання генерал-майора та командування піхотною дивізією — типова успішна кар’єра тогочасного російського офіцера. Та подальше життя Віктора Яхонтова було зовсім не типовим.

Після революції 1917 року й розпаду імперії в повітрі витали нові ідеї та сподівання, змішані із запахом пороху. Для рішучих, енергійних людей відкрилися перспективи неймовірних соціальних ліфтів, які, проте, зненацька могли закінчитися й розстрільним ровом.

До енергійності спонукав і розпад економічних зв’язків колишньої імперії: було так сутужно, що не всі регулярно харчувалися й мали дах над головою. Відтак у 1918 році багато колишніх офіцерів їхало поближче до хліборобських регіонів колишньої імперії, зокрема до України.

Яхонтов, як і багато інших, вирішив пов’язати свою долю з Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського і там проявив свій талант до пристосування. У війську гетьмана він служив у званні генерал-хорунжого, а щоб прізвище зазвучало на український лад, змінив його на Сокира-Яхонтов, відшукавши родовий зв’язок зі шляхтичами Сокирами.

У своє командування в середині серпня 1918 року отримав 1-шу козацько-стрілецьку (сірожупанну) дивізію — переданий Скоропадському підрозділ, сформований із військовополонених колишньої російської імператорської армії українського походження на території Австро-Угорщини. Вояки цієї дивізії залишили про нього цікаві спогади. Наприклад, Микола Бутович, у майбутньому сотник Армії УНР, згадував:

«У своїй промові до зібраних підстаршин дивізії новий командант ген. Сокира-Яхонтів сказав: “Пам’ятайте, що риба від голови гниє!”. Цього гасла він тримався за цілий час свого короткого командування дивізією. Був у дивізії тільки сім днів, а решта часу пішли на подорожі до Відня, з Відня до Києва, скрізь купував і перепродував жіночі панчохи.

Його заступник полк. Пещанський колись у відвертій розмові в штабі згадав, що перед революцією Сокира-Яхонтов був просто Яхонтов, а сокиру причепив собі по революції, спекулюючи на українстві. Для того самого носив криву шаблю й довгі козацькі вуса… Був революційно недбалий і неохайний: чоботи нечищені, без пояса навіть на параді, а шаблю мав на допотопній скісній портупеї».

Почесна сотня Сірої дивізії. Перед сотнею стоїть група старшин, посередині командир дивізії генерал-хорунжий В. Сокира-Яхонтов, ліворуч біля нього попередній командир дивізії підполковник І. Перлик. Володимир-Волинський, 1918 рік

Інший вояк дивізії сотник Армії УНР Василь Прохода писав: «В одній розмові з козаками генерал Сокира-Яхонтів невідомо з якою метою сказав: “Спасайтесь і тікайте, хто куди зможе”… Це так вплинуло на козаків, що в одну ніч дезертирувало більше як 200 козаків».

Як здобути вплив?

24 вересня 1918 року, за півтора місяця до початку антигетьманського повстання, Сокира-Яхонтов вирішив і сам скористатися своєю порадою й пішов з армії у відставку буцімто через хворобу. Зміну влади гетьмана на владу Директорії пережив спокійно, у січні 1919-го навіть числився в резерві командного складу Дієвої армії УНР. Але служити республіці не схотів і в лютому 1919 року переїхав до Одеси.

Мабуть, саме тоді Сокира-Яхонтов зрозумів важливу істину: людина, яка крім озброєних бійців мала ще й гармати, перетворювалася на політичну фігуру, з якою рахувалися й вели переговори і більшовики, і їхні російські противники (у масовій літературі зібрані під парасольковим терміном «білі»), і УНР, і поляки, й інші серйозні гравці.

Людина, яка крім озброєних бійців мала ще й гармати, перетворювалася на політичну фігуру

Здобували бійців у різні способи: завдяки харизмі, авторитету, організаторським і бойовим умінням чи об’єднавши людей певною ідеєю, яких багато витало на руїнах імперії. Та нічим із цього Сокира-Яхонтов не володів, тож шукав інші варіанти.

Читайте також: «У нас є всі можливості й всі шанси розгромити росію на полі бою» [3]

Денікін і Антанта

Із грудня 1918 року в Одесі, яку захопили війська країн Антанти [4], почали формуватися різні загони. Наприклад, польський підрозділ. Тоді ж на околицях Одеси опинилося багато вояків-білорусів із колишньої російської імператорської армії.

Вони просили всіх, хто мав владу в місті, сформувати білоруські частини для боротьби проти більшовиків у Білорусі. Цікаво, що дозвіл на це вони отримали і від представників Антанти, і від головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) генерала Денікіна, і від УНР.

І саме до цієї справи зміг «примазатися» наш персонаж, який підтримував зв’язки з усіма: для уряду УНР він був Сокирою-Яхонтовим, призначеним інспектором білоруських частин, а для прихильників генерала Денікіна — Сєкірою-Яхонтовим, що формував білоруський батальйон.

Віктор Сокира-Яхонтов

Паралельно він вліз у нову аферу. Наприкінці березня 1919 року на переговори з представниками Антанти до Одеси прибув командувач Південно-Східної групи військ УНР Трофим Янів. За безпосереднього сприяння Сокири-Яхонтова він отримав від військової місії Антанти чималу суму для боротьби проти більшовиків. Та зрештою із цими грошима до війська Янів не повернувся, залишився в Одесі.

Сокира-Яхонтов не мав ані харизми, ані авторитету, ані бойових умінь, тож вигадав аферу

Бурхливу діяльність Сокири-Яхонтова припинив підхід до міста повстанців отамана Ничипора Григор’єва, який нещодавно став на бік Червоної армії. Війська Антанти та білогвардійці на початку квітня евакуювалися, а з білорусів, яким місця для евакуації не знайшлося, червоні сформували бригаду й відправили вже на власний фронт.

Сокира-Яхонтов нібито тоді виїхав із Одеси на Дон, де служив в армії генерала Денікіна. Та є й припущення сучасників, що насправді він переховувався в місті. Він знову вигулькнув в Одесі після того, як у серпні 1919 року білогвардійський десант за підтримки кораблів Антанти захопив місто.

Читайте також: Евгений Мышковский: российский полковник с украинской душой [5]

Галичани в Одесі

У листопаді 1919-го сталася подія, яка суттєво вплинула на долю Сокири-Яхонтова. На початку липня Галицька армія (війська Західноукраїнської Народної Республіки) під тиском військ Польської Республіки (яку підтримала Антанта) змушена була відійти за Збруч. Галичани разом із Армією УНР спробували відвоювати Наддніпрянську Україну, але зазнали поразки від білогвардійців Денікіна.

Обидві українські армії опинилися у важкому становищі: потерпали від епідемії тифу, їм бракувало зброї, набоїв, ліків і всього найнеобхіднішого. Обидві намагалися укласти з військами генерала Денікіна перемир’я.

Білогвардійці добре розуміли, що вояки — цінний ресурс. На переговори з УНР вони демонстративно не пішли, натомість запропонували перемир’я і союз проти червоних ослабленій Галицькій армії, діставши на початку листопада 1919 року її згоду.

Як і в будь-якій політичній угоді, сторони не мали між собою теплих почуттів — просто прагнули використати одна одну. Білогвардійці вбачали в Галицькій армії інструмент боротьби з більшовиками з перспективою в майбутньому поборотися за Галичину з новоствореною Польською Республікою. А Галицькій армії цей союз давав необхідний перепочинок, доступ до ресурсів країн Антанти і також можливий майбутній двобій із Військом Польським.

До чого ж тут генерал Сокира-Яхонтов? Вивчаючи деталі його біографії, ви неодмінно натрапите на міф, як нібито в листопаді 1919 року Денікін призначив його командувачем Української галицької армії. Проте самі галичани в той час сном-духом про це не знали.

Згідно з укладеними 6 і 17 листопада 1919 року договорами з білими в оперативному відношенні Галицька армія підкорялася командувачеві денікінських військ Новоросійської області генералові Миколі Шиллінгу, а безпосередньо нею командували її власні галицькі командири: генерали Осип Микитка і Мирон Тарнавський (на час хвороби Микитки на тиф), а також начальник штабу армії генерал Густав Ціріц.

У листуванні між штабом військ Новоросійської області й Галицькою армією немає жодної згадки про Сокиру-Яхонтова як командувача армії. Жодних згадок про нього немає і в спогадах Денікіна за той час.

Будинок в Одесі, де розміщувалася Галицька збірна станиця

Попри це, міф про призначення Сокири-Яхонтова командувачем УГА живе й обростає новими подробицями. Є вигадки про те, що цей російський аристократ мусив «лавірувати між російським шовінізмом денікінців та українським націоналізмом галичан».

Насправді ні, бо для спілкування використовували офіцерів зв’язку при штабах обох армій. Крім того, майже всі офіцери Галицької армії раніше служили в армії Австро-Угорщини і знали німецьку, якою й спілкувалися з офіцерами Денікіна німецького походження. Останні походили з німецьких родів, які колись давно пішли на службу в Російську імперію і нерідко обіймали високі посади в денікінців. Як, наприклад, генерали Микола Бредов і Микола Шиллінг.

Є й інші вигадані подробиці: буцімто Сокира-Яхонтов саме тоді змінив прізвище (але він зробив це щонайменше у 1918 році) й буцімто після «призначення» вчив українську мову (насправді ніхто зі старшин УНР, які знали Сокиру-Яхонтова, не згадував про його труднощі з українською), а ще нібито мріяв про гетьманську булаву (тут узагалі без коментарів).

То звідки пішов цей міф? Річ у тім, що в Одесі, де замешкав Сокира-Яхонтов, стало з’являтися багато галичан. На Поділлі, де дислокувалася УГА, не вщухала епідемія тифу, хворим бракувало належних приміщень і медикаментів. Тому за домовленістю з білогвардійцями частину недужих відправляли до Одеси, де була можливість організувати шпиталі та інші установи. Окрім того, Одеса стала місцем збору тих галичан, які у війну з військами Денікіна потрапили в полон.

Читайте також: Государственный террор: война СССР против Польши и Румынии [6]

---

Галицькі частини та установи, які перебували в Одесі станом на січень-лютий 1920 року

---

Зараз важко встановити точну чисельність галицьких вояків, які жили в Одесі. За приблизними підрахунками, їх налічувалося 1000–1500 осіб, що тоді було немало.

Окрім галичан в Одесі та околицях було багато інших українців-вояків, із якими відбувалася досить активна взаємодія. Серед них можна виокремити такі групи:

• вояки Армії УНР або проукраїнських повстанських загонів, які потрапили в полон до денікінців;

• вояки, які з різних причин відстали від Армії УНР і переховувалися в Одесі.

Більшість із них розмістилися в шестиповерховому будинку на вулиці Маразліївській (імовірно, під номером 34).

Окремо варто виділити загін Ілька Струка, колишнього повстанського отамана з півночі Київщини. Взамін на озброєння та забезпечення він підписав договір про перехід до білих ще 22 вересня 1919 року. Струк хотів воювати проти червоних, а білі потребували вояків. Тому останні були ладні домовлятися навіть із отаманом, про якого їхній генерал Драгомиров казав, що згодом на нього неодмінно чекатиме шибениця.

Загін Ілька Струка тоді став «1-м малоросійським добровольчо-партизанським загоном боротьби з комуною й анархією». У січні 1920 року його штаб розміщувався в готелі «Палермо» за адресою Велика Арнаутська, 57 / Рішельєвська, 62.

Поява стількох вояків-українців пожвавила життя української громади міста, яка доти уникала уваги червоних і білих. Почали відкрито діяти «Просвіти», приватні українські школи, на вулицях замайоріли жовто-сині прапори. Це, звісно, неабияк дратувало білогвардійців.

Тоді в Одесі було багато визначних і просто цікавих людей. Так, ще із січня 1919-го там проживав і очолював місцевий Український клуб контрадмірал Михайло Остроградський, колишній комендант Севастополя, один із ініціаторів підняття українського прапора на Чорноморському флоті 30 квітня 1918 року. У його будинку регулярно зустрічалися активні представники українського напрямку. Почав туди ходити й Сокира-Яхонтов.

Відомі розташування українських підрозділів (грудень 1919-го — березень 1920-го) на плані Одеси 1917 року

Свій план Сокира-Яхонтов зумів реалізувати завдяки відвідинам Українського клубу в будинку контрадмірала Остроградського

Політичний референт галичан сотник Володимир Бемко так згадував про ті зустрічі: «У зв’язку з виїздом уряду УНР за кордон заснувався в домі Остроградського комітет, у склад якого входили представники політ. угруповань: соціял-самостійників, соц-демократів, правих соц-революціонерів, соціял-федералістів. Комітет здавав собі справу, що білоґвардейщина розкладається, але всі надії покладав на сили повстанських загонів та на евентуальну співпрацю УГА.

Комітет відбував майже щоденно свої сходини-наради; до Комітету притягнено генерала Сокиру-Яхонтова, що був у штабі денікінців, з тим, що він мав обняти становище головнокомандуючого повстанськими військами УНР. Пляни Комітету були перебрати владу в Одесі, опанувати Херсонщину, нав’язати зв’язки із Заходом та з урядом УНР».

Читайте також: Збруч як межа української ментальності [7]

Афера

Так і почалася ця неймовірна афера. Для галичан Сокира-Яхонтов був представником денікінського штабу, який нібито симпатизував українській справі, а перед білогвардійцями та місіями Антанти видавав себе за представника галичан та інших українців в Одесі, звідки пізніше й пішов міф про його командування УГА.

Ліворуч Михайло Остроградський, праворуч Микола Шиллінг

На початок лютого 1920 року ситуація в місті стала для білих катастрофічною: їхні війська невпинно відступали на південь, а слідом сунули червоні. Майже не маючи часу на організовану евакуацію з Одеси, більшість прагнула вибити для себе місце на пароплаві.

У цій панічній ситуації Сокира-Яхонтов впевнено заявляв, що під його орудою українцям вдасться відстояти Одесу. Але жодними реальними силами для цього він не володів. Як згадував Остроградський, із галичанами лише домовилися про участь в охороні порядку, якщо наддніпрянці захоплять владу, щоб запобігти безладу й грабіжництву, які тоді супроводжували будь-яку зміну влади.

У ніч із 4 на 5 лютого 1920 року підпільні дружини більшовиків, боротьбистів, анархістів та інших лівих партій підняли повстання проти білогвардійців у робочих передмістях. А 6 лютого контрадмірал Остроградський і генерал Сокира-Яхонтов поїхали до голови британської військової місії в Одесі й заявили, що українці зможуть утримати Одесу від захоплення більшовиками, якщо їм передати владу в місті.

Сам Остроградський згадував: «Години півтори мені прийшлось читати англійцям лекцію об Україні, після чого вони обіцяли перебалакати з ген. Шиллінгом і дати мені й Сокирі отвіт в 4-й годині». Це явно подіяло, бо голова британської місії звернувся до Шиллінга, який вже збирався покинути місто, і той погодився передати владу.

Згодом у рапорті на ім’я генерала Денікіна Шиллінг, явно виправдовуючись, пояснював це так: «24 січня (6 лютого за новим стилем. — Авт.) начальник британської місії пропонував мені, зважаючи на відхід наших військ і поруку українців, що вони втримають Одесу, передати владу останнім. На це я вказав, що утримання міста українцями, які не мають реальної сили, — одні розмови, але у випадку, якщо англійці гарантують вивіз наших поранених, хворих, сімей та ін., а українці не здійснюватимуть ворожих проти нас виступів, від передачі влади я не відмовляюся».

Остроградський і Сокира-Яхонтов отримали від британців відповідь: влада переходить до українців, але вони мають уникати сутичок із білогвардійцями.

Полковник Олександр Стессель, білий комендант Одеського укріпрайону, отримав від генерала Шиллінга листа з наказом підпорядковуватися генералові Сокирі-Яхонтову. Після наради з англійським і французьким консулами Стессель повідомив Український комітет, що готовий передати йому владу, якщо той зможе організувати оборону міста від більшовиків.

Таким чином, Сокира-Яхонтов вперше «продав» ідею української оборони Одеси в лютому 1920 року, насправді не маючи в розпорядженні жодного українського підрозділу.

Того самого дня британська військова місія залишила Одесу й перебралася на пароплав. Сокира-Яхонтов проголосив афішами і в газетах свою владу від імені Директорії Української Народної Республіки (сам уряд УНР про це навіть не дізнався). Для управління містом він створив так званий галицький штаб, куди залучив отамана УГА Вільгельма Зеєгорша.

Зеєгорш, німець за походженням, керував рухом галицьких ешелонів залізницею і навряд чи добре знався на українських справах. Мабуть, він не до кінця розумів, у що його втягнув Сокира-Яхонтов.

Василь Оробко у формі австрійського капітана

Український комітет негайно повідомив отамана Оробка про перехід влади, а той, своєю чергою, скликав нараду галицьких і наддніпрянських старшин. Більшість із них на запропонований план відреагували вкрай скептично. Ні часу, ні сил для оборони не було, тож старшини заявили, що немає сенсу вступати в боротьбу, краще піти на угоду з червоними.

Крім того, не відаючи про перемовини Сокири-Яхонтова, галичани ще раніше самостійно встановили зв’язок спочатку з боротьбистами, а вже через них із революційним комітетом в Одесі. Туди на наради особисто ходив сотник Ілько Цьокан.

У ніч на 7 лютого генерал Шиллінг разом зі штабом поїхав з Одеси на пароплаві. О 6-й ранку того дня підрозділи червоної 41-ї стрілецької дивізії увійшли в північно-східну частину міста, звідки рушили до станції Одеса-Товарна й далі.

Загін Струка не захотів затримуватися в місті й пішов на прорив у рідні краї.

Сокира-Яхонтов вмить усвідомив, що його недовгому «правлінню» кінець. Того самого ранку він побіг до Остроградського й повідомив, що їде з міста. Сам контрадмірал, який уже другий тиждень хворів, сів на пароплав, відбув у Варну й став одним із небагатьох, кому того дня пощастило покинути Одесу морем.

Ось як описав цю ситуацію відомий прихильник Білого руху й українофоб Василь Шульгін:

«Начальник штабу полковник Мамонтов дав мені наказ негайно привести загін до штабу, тому що, як він висловився, “треба стиснутися в кулак”.

— Невже місто очищається? А Сокира-Яхонтов?

Мамонтов махнув рукою.

— Прийняв командування вночі, а ранком надіслав сказати, що зняв із себе командування».

Тим часом галичани дотримали обіцянки: взяли під охорону від бандитів і мародерів важливі склади й залізничну станцію в Одесі. Від участі в боях вони навідріз відмовилися. Команди Галицької збірної станиці, притулків, шпиталів дістали наказ під час боїв не виходити на вулиці, дотримувати нейтралітету й вивісити білі прапори на своїх будинках.

У разі відвідин червоними патрулями коменданти мали заявити, що це постій галичан, а отже, союзників. Вранці 8 лютого бої в Одесі завершилися: більшовики захопили місто.

Вдруге «халіф на годину» зумів продати своє неіснуюче військо більшовикам

Проте історія Сокири-Яхонтова на цьому не закінчилася. Після втечі вранці 7 лютого він не байдикував, а подався до червоного командування 41-ї стрілецької дивізії. Там, імовірно, провернув свій попередній трюк, представившись командувачем усіх галицьких і наддніпрянських частин в Одесі, яким по факту не був, і запропонував свої послуги тепер уже більшовикам. А ті, шалено потребуючи вояків, одразу на це пристали.

Взимку 1920-го червоне командування розуміло, що головним противником відтепер буде підтримувана Антантою Польща і для війни з нею потрібні бійці. Ідейних добровольців бракувало, а примусовий набір до Червоної армії, який діяв із 29 травня 1918 року, проблему не вирішував: у червоних, так само як і в білих та українців, примусова мобілізація спричиняла масове дезертирство.

Більшовики постійно комплектували власну армію колишніми супротивниками: білогвардійцями, козачим станом, вояками УНР і галичанами, пропонуючи вибір між службою та смертю.

Галицька армія для більшовиків була навіть вдалим варіантом: галичани виступали непримиренними супротивниками поляків через питання належності Східної Галичини. Тимчасові поступки у вигляді певної автономії в управлінні, мови, знаків розрізнення на початках були прийнятними для більшовиків, тим більше що потім усе це можна було легко скасувати.

Підрозділи Червоної армії заходять в Одесу, лютий 1920 року

13 лютого 1920 року командир 41-ї стрілецької дивізії, яка захопила Одесу, віддав наказ про призначення Сокири-Яхонтова командиром нової бригади, яка мала сформуватися з українських військових в Одесі. У 41-й дивізії 1-ша бригада на папері перебувала в стадії формування, а 2-га й 3-тя вже існували, тому нова бригада дістала 4-й порядковий номер і назву «україно-галицька».

Командування розташувалося в будинку № 16 на вулиці Маразліївській, а частина бригади, що складалася з українців-наддніпрянців, зайняла Сабанські казарми (на той час будинки № 23 на вулиці Канатній та № 4 в Сабанському провулку).

Штамп полку 4-ї україно-галицької бригади

Але вже 6 березня 1920 року командування змінило рішення й відмовилося від формування окремої 4-ї бригади із сильним українським елементом. Натомість взялося відновлювати 121-шу стрілецьку бригаду (1-ша, 2-га й 3-тя бригади цієї дивізії перейменовувалися відповідно в 121-шу, 122-гу й 123-тю). І саме Сокиру-Яхонтова призначили 8 березня її командиром.

На службі в більшовиків новому очільникові бригади дуже не щастило. Так, 14 березня 1920 року в Одесі відбулася маніфестація на Шевченківське свято.

Це був своєрідний апогей розвитку проукраїнських сил: маніфестанти мали жовто-блакитні прапори, співали «Заповіт» і «Ще не вмерла Україна», зашикували «Інтернаціонал», що переросло в низку відкритих конфліктів.

Читайте також: 5 прикладів, коли союзники порушували взяті на себе зобов’язання включаючи сумнозвісний Будапештський меморандум [8]

Більшовиків це дуже розлютило, і вони наказали майже всім галичанам покинути місто й повернутися до УГА на Поділлі, яка була вже червоною. А в квітні проти червоних повстав 361-й стрілецький полк, який складався з колишніх вояків Армії УНР.

Відтак більшовики більше не мали причин терпіти Сокиру-Яхонтова. Його зняли з командування 121-ю бригадою й призначили на посаду з довгою назвою «начальник стройового відділення управління формувань радянської 14-ї армії». Командувати бойовими підрозділами йому більше не доручали, давали лише посади в царині військової освіти. У 1924-му він пішов у відставку.

Як і багато таких «воєнспеців», репресій 1930-х років Віктор Сокира-Яхонтов не пережив. Помер у в’язничній лікарні в місті Маріїнську Кемеровської області. Проте залишився жити в численних розповідях та історичних міфах про «халіфа на годину» в Одесі.

—

Олексій Васечко [9], опубліковано у виданні Texty.org.ua [2]

---

Читайте також: 

•  Операция «Федерация с Россией» гетмана Скоропадского [10]
•  Коррупция 100 лет назад: как обворовывали армию УНР и к чему это привело [11]
• Як українська Галицька армія стала Червоною [12]
•  Тімоті Снайдер: «Війна в Україні – це колоніальна війна» [13]
•  Украинцы Первой мировой войны, которых Россия выбросила из нашей истории [14]
•  «Украинская земля насквозь пропитана кровью». Украина и ее место в Европе глазами британца [15]
• 100 років Листопадового Чину. Погляді учасників, уроки для нащадків [16]