Як Росія використовує релігію для впливу на країни колишнього СРСР

1.00

Нет

Як протистояти використанню Росією релігійного чинника для посилення свого впливу в країнах, які Москва вважає «сферою свого впливу».

Те, що Росія після розпаду СРСР активно використовує релігійний фактор для збереження і посилення свого впливу, не є секретом для нікого. Показово, що, за великим рахунком, Москва часто і не приховує цей свій вплив, на відміну від деяких інших ситуацій, де зв'язок з Росією всіляко заперечується.

Как противостоять использованию Россией религиозного фактора для усиления своего влияния в странах, которые Москва считает «сферой своего влияния».

Тут же дуже часто йдеться про «священну традицію», право на яку агресивно охороняється. Мова, звичайно ж, про Московський патріархат або РПЦ. Але не тільки. Взагалі, в умовах агресивної повномасштабної війни проти України і явного бажання Кремля продовжити «реконструкцію СРСР» зв'язок з РФ і її структурами викликає підвищену увагу і негативне сприйняття практично в кожній країні, яку Кремль вирішив «облагодітельствувати поверненням в материнське лоно».

Релігія ж має певну індульгенцію – за інерцією часто Церква сприймається не як одна з громадських інституцій, а автоматично як моральний авторитет. Грубо кажучи, «не можуть же святі люди» обманювати. І ось тут-то, на довірі у чекістів відкривається найширше вікно можливостей. І очевидно, цьому необхідно протистояти.

Читайте також: Як рашисти використовують церкву в окупації: московські попи пропагують «русскій мір» та приймають у піонери [2]

Саме тому 31 жовтня 2025 року в Києві в Укрінформі Благодійний Фонд «Акцент» разом із громадською ініціативою «Бурштиновий шлях» («Янтарний шлях») провів міжнародний круглий стіл «Використання РФ релігії для впливу на країни колишнього СРСР». Йшлося про те, як Москва використовує як зброю релігію в Україні, Балтії, Молдові, на Південному Кавказі.

Трохи торкнулися і теми використання Росією релігії в країнах, які Москва поглинути не розраховує, але формувати там вигідні для себе настрої за допомогою агентів у рясах активно намагається. На круглому столі обговорювалися питання: які методи використовує Москва для впливу на релігійну сферу в різних країнах? Як викриття методів Москви в релігійній сфері може сприяти припиненню такої діяльності? Що має робити держава для протидії деструктивній російській діяльності в релігійній сфері, якою має бути взаємодія з експертами, активістами та національними конфесіями.

Початій Москвою в 2014 році збройній агресії проти України передували десятиліття активної підривної діяльності спецслужб Росії, в якій велика увага приділялася релігійному напрямку. Зокрема, вплив на свідомість українців активно здійснювався через структури Московського патріархату в Україні, які маскувалися під «канонічне» православ'я і назвою «українська православна церква».

При цьому розвиток справді українського православ'я піддавався дискредитації під приводом неканонічності, і ця оцінка поширювалася завдяки можливостям РПЦ у Вселенському православ'ї. Хоча, як і очікувалося, це не змогло зупинити історично обумовлений і справедливий процес створення канонічної автокефальної Православної церкви України.

Взагалі ж Московський патріархат (РПЦ) перетворився в РФ на фактично державну структуру, яка здійснює завдання з ідеологічного забезпечення правлячого режиму і просування агресивної ідеології «русского мира», що передбачає і асиміляцію українців. У повномасштабній війні Росії проти України РПЦ є органом, що забезпечує мобілізацію російського населення на війну, виправдовує агресію і злочини, а на окупованих територіях впроваджує політику Кремля, спрямовану на знищення української ідентичності.

Причому структури автокефальної ПЦУ, визнаної Вселенським православ'ям, там переслідуються і не мають можливості діяти. Державна політика України, що здійснюється в рамках закону, спрямована на забезпечення безпеки в релігійній сфері шляхом ліквідації можливості РПЦ і Кремля використовувати важелі впливу на православне життя України.

Читайте також: Православна Церква у Польщі: залежність від Москви є викликом для безпеки польського суспільства [3]

Москва, РПЦ і афілійовані з нею олігархи (зокрема Новинський, який виїхав з України) намагаються дискредитувати в світі Україну, як країну, що «переслідує християн». Подібним чином РФ вибудовує свою політику і щодо інших конфесій. Щоб існувати в сучасній Росії або на тимчасово окупованій нею території, релігійній організації доводиться стати частиною ідеологічного апарату забезпечення російської влади і виправдання агресії, або бути забороненою і переслідуваною як «екстремістська».

Але Андрієвський не просто констатував факти, що також важливо, але й пропонує можливі рішення хоча б частини проблем:

Фінансова прозорість церков – встановити звітність і заборонити тіньові доходи;
Кодекс етики «церква і політика» – визначити межі допустимої участі священиків у громадських справах;

Грантова програма «соціальне служіння без політики» – щоб підтримувати через церкву проекти допомоги сиротам, залежним, переселенцям; Діалог між митрополіями – за участю посередника від держави для врегулювання конфліктів. Головна мета – вивести церкву з-під впливу Москви і перетворити її на незалежну духовну інституцію.

Це складно, оскільки багато ієрархів є вихованцями радянської системи, але без цього неможливо протистояти гібридній війні, що ведеться проти Молдови.У Молдові РФ активно використовує РПЦ як інструмент впливу. Про це на круглому столі говорив Андрій Андрієвський, редактор AVA.MD. Він нагадав про генезис РПЦ.

Про те, що Російська православна церква (РПЦ) була фактично знищена в 1920-ті роки, коли радянська влада проводила масові репресії проти духовенства і руйнувала храми. Під час Другої світової війни Сталін, розуміючи необхідність підтримати віру народу, дозволив скликати церковний собор і відновити патріархат. Однак нова церква стала залежною від держави: її діяльність контролювалася через КДБ, а священиків активно вербували.

Так виникла церква, яка слугувала і ідеологічною опорою режиму. Сучасна РПЦ багато в чому зберігає ці традиції і тісний зв'язок з державними структурами Росії. Сьогодні в Молдові діють дві православні структури: Митрополія Молдови – підпорядкована Московському патріархату, найбільша мережа парафій, в тому числі в Придністров'ї. Бессарабська митрополія – підпорядкована Румунській православній церкві, офіційно зареєстрована в 2002 році після рішення Європейського суду з прав людини.

В останні роки спостерігається перехід парафій з юрисдикції Московського патріархату до Бессарабської митрополії, незважаючи на серйозний опір і тиск. РПЦ в Молдові просуває кілька ключових наративів: захист «канонічного» православ'я (для чого відбувається протиставлення Бессарабської митрополії як «неканонічної»); риторика про «гоніння» і «розкол», що є інструментом політичного впливу; легітимізація проросійських політичних меседжів через священиків і церковні структури. Через церкву поширюються дезінформаційні кремлівські тези: що євроінтеграція призведе до знищення традиційних цінностей, домінації ЛГБТ і заборони православ'я.

Читайте також: Чому влада України вважає УПЦ МП загрозою для національної безпеки? [4]

Є свідчення участі священиків у передвиборній агітації, розповсюдженні політичних газет і поїздках до Росії для ідеологічної обробки. Андрій Андрєєвський виділив такі основні ризики для Молдови:

Політизація парафіян – церква, як одна з найбільш довірених інституцій, використовується для маніпулювання громадською думкою і підриву демократичних процесів;
Фрагментація суспільства – віруючі двох юрисдикцій протиставляються один одному, що створює штучний релігійний і політичний конфлікт;

Вплив через Придністров'я – в окупованому РФ регіоні церква тісно пов'язана з місцевою владою і силовими структурами, діючи в інтересах Москви; Удар по міжнародному іміджу Молдови – провокації і конфлікти навколо храмів використовуються в пропаганді як «гоніння на православ'я».

Оглядач Латвійського Радіо Едуардс Лініньш, говорячи про використання РФ фактора релігії для формування свого впливу в Балтії зазначив, що головним інструментом Кремля також є РПЦ, але ситуація в усіх трьох країнах кардинально відрізняється. Ситуація з Латвійською православною церквою (ЛПЦ) відрізняється від Естонії та Литви.

В Естонії вже з 1990-х років існують дві православні структури, підпорядковані Московському і Константинопольському патріархатам. У Литві православна церква нечисленна і все більше схиляється до переходу під Константинополь. У Латвії ж ніякого розколу не відбулося. Після здобуття незалежності в 1920-х роках ЛПЦ фактично стала незалежною від Москви, отримавши Томос.

У 1930-х, за Карліса Улманіса, церква перейшла під юрисдикцію Константинополя, але після радянської окупації 1940 року знову опинилася в підпорядкуванні Московського патріархату. Після відновлення незалежності Латвії в 1990-х роках обговорювалися можливі кроки щодо переходу під Константинополь, проте збереглося статус-кво.

У 1992 році Московський патріархат надав їй широку автономію, але не повну незалежність. Після початку російської агресії проти України в 2022 році в Латвії посилилися настрої за вихід з-під впливу Москви. Виникли ініціативні групи, які виступали за підпорядкування Константинополю, проте вони зіткнулися з організованою протидією ЛПЦ, включаючи кампанії дискредитації проти активістів.

У вересні 2022 року президент Егілс Левітс вніс до парламенту законопроект, що визнає ЛПЦ «автономною і незалежною», фактично автокефальною. Закон був швидко прийнятий, і держава офіційно закріпила незалежність церкви від зовнішнього впливу. Формально ЛПЦ тепер вважається незалежною, але юридично і канонічно питання залишається спірним: автокефалію може дарувати тільки церковна влада, а не держава.

Московський патріархат не давав згоди, а Константинополь не приймав ЛПЦ у свою юрисдикцію. Лініньш робить наступні висновки:

Латвійська православна церква зберігає формальну автономію, але фактично залишається в складному становищі між Москвою і Константинополем; Державне втручання в релігійне питання стало вимушеним кроком для захисту суверенітету і зниження російського впливу;
Москва втратила прямий контроль, але зберігає вплив через священнослужителів і зв'язки, сформовані десятиліттями;
Канонічний статус ЛПЦ залишається невизначеним, що створює ризики для майбутнього церковного устрою і міжнародних відносин у православному світі.

Вірменська апостольська церква (ВАЦ) традиційно сприймається Москвою як партнер. Главою церкви з 1999 року є Католикос Гарегін II; його рідний брат очолює московську єпархію ВАЦ і тісно пов'язаний з керівництвом РПЦ.

Після поразки в Карабасі і масового виходу вірмен з регіону Москва активізувала вербування і пропаганду через церковні структури, особливо серед переселенців. Однак прем'єр-міністр Нікол Пашинян почав публічно обмежувати вплив ААЦ, звинувачуючи керівництво в підтримці проросійських реваншистських сил, які прагнуть його повалення.

У 2023–2024 рр. спецслужби Вірменії викрили кілька схем, пов'язаних з координацією між церковними діячами, криміналом і ФСБ, спрямованих на організацію заворушень. Таким чином, релігійний фактор у Вірменії перейшов зі сфери ідеологічного впливу у сферу внутрішньополітичної боротьби і питання виживання держави.

На Південному Кавказі релігійні структури є важливим елементом російської гібридної стратегії в регіоні. Азербайджан демонструє найбільш ефективну модель протидії – жорсткий контроль і нейтралізація каналів впливу. Грузія знаходиться в зоні високого ризику: церква стала носієм проросійської ідеології та антизахідних наративів.

Читайте також: Варфоломієві обридла Церква «малинових піджаків» [5]

Вірменія вступила у фазу відкритого протистояння між державою і церквою, де духовенство використовується Москвою як інструмент політичної дестабілізації. Головний урок Південного Кавказу – успішна протидія можлива лише за умови поєднання державної рішучості, контррозвідувальної активності та стратегічної взаємодії із західними партнерами.

Аналіз використання релігійного чинника як інструменту російського впливу на Південному Кавказі провів Володимир Копчак – керівник Південнокавказького відділення Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, який днями повернувся з семирічного відрядження до Тбілісі. Всупереч стереотипам, і на Південному Кавказі релігія залишається одним з ключових інструментів гібридного впливу Росії на Азербайджан, Грузію та Вірменію.

Москва використовує два основні механізми. Це пряма присутність РПЦ через філії, єпархії та священнослужителів, пов'язаних зі спецслужбами. А також агентурне проникнення в місцеві національні церкви та релігійні спільноти. Результативність цього впливу, на думку експертів, прямо залежить від рішучості контррозвідувальних органів самих держав регіону. Азербайджан хоча і шиїтська, але при цьому найбільш світська країна Кавказу.

Тут Москва діє обережно, комбінуючи два напрямки: координацію з Іраном по лінії шиїтських релігійних груп і впливу через духовні мережі; використовуючи філію РПЦ, Бакинську єпархію, яка фактично виконує функції прикриття для ФСБ.

Однак азербайджанські спецслужби жорстко припиняють будь-які спроби дестабілізації. РПЦ в Баку обмежена в можливостях і діє в рамках, встановлених владою. Церква обслуговує російськомовне населення і лояльна офіційному курсу, включаючи антивірменські наративи. Досвід Азербайджану можна розглядати як приклад ефективної превентивної політики проти релігійного втручання.

Ситуація в Грузії значно складніша. Грузинська православна церква (ГПЦ) залишається одним з найвпливовіших інститутів суспільства. Її консервативне крило має виражену проросійську орієнтацію, що відбивається на політиці держави. Церква не визнала автокефалію Православної церкви України, що пов'язано не тільки з богословськими, а й з політичними факторами.

Москва використовує релігійне питання як інструмент тиску, особливо через канонічну ситуацію в Абхазії та Південній Осетії. ГПЦ офіційно зберігає юрисдикцію над цими територіями, проте Росія заохочує там вимоги про «церковну незалежність» і фактичний перехід до лона РПЦ.

Авторитет патріарха Ілії II (93 роки) тимчасово стримує відкритий розкол. Після його відходу очікується криза всередині ГПЦ і посилення російського впливу. Церква сьогодні стала одним з опорних стовпів антизахідного і антиліберального курсу грузинської влади. Вплив Росії в Вірменії історично глибоко вкорінений.

При цьому видаються російські «молитовники мусульманського воїна», які є відповіддю на аналогічні українські видання, але з виправданням «священної війни» проти України. Протидія цьому вимагає системної документації фактів колабораціонізму, правової оцінки та міжнародного оприлюднення доказів релігійної участі в агресії.

Про використання мусульманського фактора Росією говорив Саїд Ісмагілов – капелан ЗСУ, раніше муфтій Духовного управління мусульман України «Умма», який з перших днів повномасштабної війни залишив сан і пішов захищати Україну. Раніше, в 2014 році, він був змушений виїхати з рідного Донецька, коли туди прийшов агресивний «Руський мир».

Росія активно застосовує ісламські структури як інструмент політичного та ідеологічного впливу. Мета цієї політики – підтримка контролю над окупованими територіями та формування лояльних до Кремля релігійних спільнот. Ще до 2014 року Москва створювала в Україні підконтрольні духовні управління мусульман, призначала імамів і муфтіїв, відкрито фінансувала їх і нагороджувала за «служіння російсько-українській єдності».

Читайте також: Як російська православна пропаганда маніпулює почуттями вірян в Україні [6]

Ці зв'язки служили основою для майбутньої окупації. Після 2014 року, окупації Криму частина мусульманських управлінь відразу присягнула на вірність окупаційній владі, інші намагалися «торгуватися», але в підсумку теж співпрацювали з Кремлем, а на Донбасі, де офіційні мусульманські лідери відмовилися від колаборації, Росія призначила псевдомуфтіїв, які формально «представляють мусульман» на захоплених територіях.

Найбільш абсурдним прикладом стало створення в 2022–2023 роках «Духовного управління мусульман Новоросії», зареєстрованого за російськими законами в захоплених районах Запорізької та Херсонської областей. Фактично це була легалізація релігійного колабораціонізму під контролем російських спецслужб. Мусульманська громада України порівняно нечисленна і переважно лояльна до держави.

Однак ті духовні управління на вільній території, які раніше співпрацювали з Росією, зараз зайняли вичікувальну позицію. Вони не висловлюють відкритої підтримки ЗСУ і не засуджують агресію, прикриваючись формулою «ми за мир, ми молимося за всіх». Ця позиція повністю повторює лінію Московського патріархату в православному середовищі – нейтралітет, який фактично служить агресору.

На окупованих територіях фіксується масовий перерозподіл мечетей і релігійних об'єктів. Російська влада передає їх під контроль «своїх» муфтіїв і релігійних діячів, лояльних до Кремля. Жоден з них не засудив вторгнення в Україну, навпаки, багато хто відкрито благословляє війну.

Показовим прикладом є муфтій Татарстану Каміль Самігуллін, який публічно заявляє, що опікується мусульманами в лавах російської армії. Москва активно розвиває ідею «військового імамства», тобто релігійного супроводу солдатів-загарбників, копіюючи зовні модель капеланства НАТО, але наповнюючи її пропагандистським змістом.

—

Дмитро Левусь, Київ, Україна; опубліковано у виданні Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння [7]

В тему: