Світова війна і революційні події 1917-1918 років призвели до значних геополітичних зрушень на карті Європи – появи нових держав та зміни кордонів тих, що існували раніше. В результаті Перших визвольних змагань постала й незалежна українська держава.

Формування її території та визначення кордонів знаходило відображення у документах Української Центральної Ради: ІІІ та ІV Універсалах, а також у Законі про адміністративно-територіальний поділ України від 6 березня 1918 року. Також кордони були закріплені міжнародно-правовими актами: Берестейськими мирними угодами між Україною і Центральними державами та між РСФРР і Центральними державами. У цих документах українська влада не поширювалась на Крим. На початковому етапі становлення української державності Кримський півострів залишався поза межами спочатку автономної, а згодом і суверенної Української Народної Республіки, нагадує видання ТИЖДЕНЬ [2].

Пастки кримської етнографії

Від початку таку позицію щодо Криму зайняли тому, що при визначенні власної території Центральна Рада керувалась виключно етнографічним принципом – головним критерієм слугувала кількість українського населення. Українськими вважалися землі, де більше половини місцевих мешканців становили українці. У такий спосіб була визначена територія у ІІІ Універсалі Центральної Ради, який і проголосив УНР як автономну частину демократичної Росії.

Українці на той час складали переважну більшість у 9 губерніях колишньої Російської імперії. До УНР увійшли у повному складі 7 губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська), а також Чернігівська – без чотирьох північних повітів (де українці складали менше половини населення) та Таврійська (без Криму). У Таврійський губернії в цілому проживало 42,2% українців, 27,9% росіян, 13,6% кримських татар. А якщо взяти окремо материкову Таврію (Дніпровський, Мелітопольський та Перекопський повіти), то українці там становили 60%. Тому материкова Таврія була включена до УНР, а Крим залишився поза її межами як «неукраїнська» територія.

Існувала ще одна, не менш вагома причина. З початком у лютому 1917 року демократичної революції в Росії в Криму також відбувалися бурхливі революційні події, серед яких найбільш активним був національний рух корінного населення – кримських татар. Зазначимо, що вони не складали більшості на  півострові, 41,2% населення котрого складали росіяни, 28,7% – кримські татари, 8,6% –  українці, решта – німці, греки, вірмени, болгари.

У березні відбувся Всекримський мусульманський з’їзд, на якому був обраний мусульманський виконавчий комітет, який контактував із Тимчасовим урядом та Центральною Радою. У липні утворилась кримськотатарська національна партія Міллі-Фірка, яка виступала за створення незалежної держави.

Нарешті у грудні в Бахчисараї зібрався Курултай – національний парламент. Він проголосив утворення Кримської Народної Республіки, ухвалив Конституцію, створив національний уряд – Кримську Директорію. Курултай урочисто привітали члени УЦР і особисто Симон Петлюра. В той час у Києві панували федералістські настрої і вважалося, що УНР та КНР стануть в майбутньому суб’єктами оновленої демократичної Росії.

Зрозуміло, що реальної влади на півострові Курултай не мав. За неї змагалися також  місцеві органи Тимчасового уряду та більшовицькі ради. Одночасно з Курултаєм в Сімферополі відбувся губернський з’їзд міських та земських самоуправлінь, який обрав демократичний орган влади – Раду народних представників. Тоді ж у Севастополі постав більшовицький ревком та одразу розпочав збройне захоплення влади в Криму. В умовах більшовицької небезпеки обидві демократичні інституції об’єднали свої зусилля у збройній боротьбі з більшовиками, проте успіху не мали.

Протягом січня 1918 року більшовики захопили Крим і встановили там радянську владу. За наказом Сімферопольського військово-революційного комітету Курултай, і Раду народних представників було розпущено. Коли ж більшовики остаточно зрозуміли, що не зможуть протистояти наступу німецьких та українських військ, 26 березня 1918 року вони проголосили квазідержаву – Радянську соціалістичну республіку Тавриди, де-юре незалежну, де-факто – частину РСФРР.

Це утворення проіснувало трохи більше місяця – у квітні українські війська під командою полковника Петра Болбочана в ході переможної Кримської операції витіснили більшовиків з півострова. Форсувавши Сиваш, вони зайняли Джанкой, Сімферополь та Бахчисарай. Проте змушені були відійти з Криму на вимогу німецького командування. Німці не довіряли Центральній Раді, тому утримувались від остаточного рішення по Криму. Там було встановлено режим німецької окупації на чолі з генералом Робертом фон Кошем.

Гетьманський підхід

Поки українські війська штурмували Крим, у Києві відбулася зміна влади. Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського продовжила політику Центральної Ради, спрямовану на збирання українських земель. Гетьман вирішив не повторювати помилок своїх попередників і від початку взяв рішучий курс на приєднання Криму.

Вже за тиждень після гетьманського перевороту, а саме 7 травня 1918 року, Рада Міністрів розглянула питання «Про кордони України» й ухвалила «звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України». 10 травня Гетьман звернувся з нотою до посольства Німеччини в Україні, де наводив всебічні аргументи на користь входження півострова до складу України. Проте питання тоді залишалось невирішеним.

Відповідно до Берестейського мирного договору РСФРР зобов’язувалася визнати УНР, вивести війська з її території, заключити мирний договір і встановити нові державні кордони. Мирна конференція з РСФРР тривала у травні-жовтні 1918 року і стала центральною подією у міжнародному житті Української Держави. Російську делегацію з 37 осіб очолювали відомі політики Християн Раковський та Дмитро Мануїльський. Враховуючи складність і важливість переговорів, українська сторона підготувалася до них надзвичайно серйозно й відповідально.

До складу делегації увійшли кращі правники, такі відомі державні й політичні діячі, як Сергій Шелухин (голова), Ігор Кістяківський, Петро Стебницький, Олександр Сливинський, Отто Ейхельман, Христофор Барановський, Платон Линниченко та інші. Консультативну роль виконували сім комісій, у яких в якості експертів працювали фахівці різних галузей.

12 червня сторони уклали прелімінарну мирну угоду, припинили воєнні дії і встановили демаркаційну лінію –  тимчасовий кордон між Українською Державою та РСФРР. Проте обидві сторони не вважали це розмежування остаточним, тому наступні пленарні засідання звелися до гострих дискусій з територіальних питань.

Серед масиву архівних матеріалів Мирної конференції, що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, є цікавий документ. Це аналітична записка Дмитра Донцова «О границях України під взглядом політичним» (9 сторінок машинопису, незасвідчена копія). Нагадаємо, Донцов на той час очолював Українське телеграфне агентство та Державне бюро преси і був експертом політичної комісії мирної делегації.

Відомий журналіст, професійний правник,  колишній член УСДРП, що відійшов від соціалістичного руху, він після кількох років еміграції у березні 1918 року повернувся до Києва, зблизився з хліборобами-демократами, негативно ставився до політики Центральної Ради. Після перевороту був запрошений Скоропадським і зголосився працювати у владних структурах Гетьманату.

Про появу згаданого документу дізнаємося з щоденника Донцова. 4 червня він записав, що на засіданні політичної комісії йому доручено «виробити реферат про політичні границі України». 7 червня Донцов зробив доповідь на засіданні комісії й занотував у щоденнику, що його думка була підтримана Шелухиним по всіх позиціях. Разом вони заперечували Шульгину, який «говорив про федерацію і хотів навернути нашу політику до традицій Центральної Ради і Секретаріату». Доповідь Донцова заслуговує на увагу як перший документ, в якому кордони України визначалися в геополітичному аспекті.

Читайте також: Українцям краще узагалі забути про Росію, тільки відстежувати її стосовно можливої шкоди Україні [3]

Захопившись етнографічними ілюзіями, Центральна рада в останній період своєї діяльності поставила завдання приєднати віддалені території, на яких проживало багато українців. Коли 14 лютого 1918 року Рада народних міністрів обговорювала умови майбутнього мирного договору з РСФРР, пропозиції щодо територіальних вимог були вражаючими: частини Кубані та Ростовського округу, Таганрозький округ, Чорноморська і Ставропольська губернії, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронізької губ., українська колонія Зелений клин на Далекому Сході.

Вперше згадано Крим, який мав залишатися «під впливом України». Щоправда, не зрозуміло, у якому статусі. Але в цілому масштаб територіальних вимог наводить на думку, що й після Берестейського миру українські міністри погано усвідомлювали, що Україна вже не входить до складу Росії, а УНР та РСФРР є цілком окремими державами. Адже тільки так можна сприймати пропозицію про включення до УНР територій Зеленого клину. Також зрозуміло, що стратегічна мета Центральної Ради полягала в тому, щоби приєднати до України якомога більше земель, аби для цього знайшлася хоч яка підстава.

Державний інтерес

Натомість Донцов бачив проблему по-іншому. Він вважав, що у визначенні кордонів Української держави не можна керуватися «простою арифметикою національного складу населення». Свій реферат він розпочав з того, що недвозначно затвердив державницьку позицію у визначенні кордонів: «На першому плані при розв’язанні всіх граничних справ має стояти інтерес української держави». Переговори про встановлення кордонів України слід вести не лише з радянською Росією (з нею – щодо східних та південно-східних меж), а й з тими національними областями колишньої Російської імперії, які прагнули суверенітету – Білоруссю, Доном, Кубанню, Кримом.

Українська незалежна держава, утворення якої стало можливим на принципах самовизначення націй, не могла не шанувати реалізації цього права іншими народами. Донцов докладно проаналізував правовий статус кожного з цих країв та характер стосунків із ними і дійшов висновку, що Білорусь, Дон та Кубань представляли собою незалежні від Росії державні організми. Виходячи з цього, державні кордони між ними та Україною повинні визначатись лише взаємним порозумінням відповідних урядів, без будь-якого втручання уряду РСФРР. Самостійного незалежного статуту ці «колишні окраїни колишньої Російської імперії» набули ще до початку мирних переговорів. Отже, до складу РСФРР на момент переговорів ці землі вже не входили.

Читайте також:  “Какая разница” і штрафи за вивіски російською: мовні пристрасті в Україні 100 років тому [4]

Іншим було становище із Кримом. ІІІ Універсал Центральної Ради «мав необережність» проголосити, що до України належить лише північна Таврія без Криму. Коли в грудні 1917 року татарський Курултай повідомив Центральну Раду про утворення Кримської республіки, уряд УНР не висловив жодних заперечень. Україна не заявила свої права на Крим на мирних переговорах у Брест-Литовську. Але як показали подальші події, Росія від своїх «суверенних» прав на Крим не відмовилася. Й на момент переговорів державно-правовий статус Криму залишався невизначеним. Якщо підійти до справи формально,  долю Криму мали вирішувати або Україна з Росією, або Україна з Кримом.

Таку точку зору Донцов вважав хибною. Білорусь, Дон і Кубань представляли собою цілісні території, які хоч і в іншій формі, але у тих самих межах існували ще до розпаду Росії  Крим не являв собою ні цілісної території, ні окремої адміністративної одиниці. Північна частина півострова за своїм етнічним і географічним характером зливалася з континентальною Таврією. Така обставина позбавляла півострів характеру чогось одноцільного, отже і юридично, і фактично Крим був частиною Таврії. Українська Держава могла визнати право націй на самовизначення за яскраво вираженими національними або адміністративними територіями, але ніяк не за їх довільно відокремленими частинами. Висновок Донцова був такий:

«Визнати право політичного самовизначення за кількома стами  тисяч мешканців Криму (750 тис. – Ред.) значило би зробити залежною від їх доброї волі долю 40-мільйонного краю – України, суверенність котрої без Криму стала б ілюзорною. Подібні карликові держави, важливі у стратегічному і геополітичному плані (саме таким і є Крим), ніколи не зберігають незалежності. Відділений від України, до якої він є органічно прив’язаним, Крим зробився би іграшкою в руках ворожих Україні сил. З огляду на це, Українська Держава може визнати право Криму на самовизначення, але не політичне, а лише культурно-національне. Права кримських татар мають бути забезпечені, причому в порозумінні з ними. Але політично Крим є інтегральною частиною України і таким мусить лишитися і далі. Втручання будь-якого третього чинника в стосунки між ними з точки зору права є абсолютно неприпустимим».

У відношенні до Криму Українська Держава, на його думку, не повинна вдаватись до жодних компромісів. Донцов наводить приклад з історії: «Севастополь з Кримом є ключ до панування над Гінтерландом, котрим у 1855 р. була Росія, а тепер буде Україна. Паризький мир (1856 року – Ред.) змусив Росію через тимчасову втрату Севастополя зректися прав мати військовий флот на Чорному морі і арсенали на його узбережжі. Такі і подібні обмеження суверенності Української Держави чекають її по втраті Криму в разі його переходу в інші руки. Належність Криму до України є conditio sine qua non (неодмінна умова – лат.) української незалежності».

Отож, добиваючись від Росії остаточної відмови від суверенітету над Кримом, Україна має вести лише з ним переговори про його статус в Українській Державі на підставі, що півострів є її інтегральною частиною. Всякі інші чинники при вирішенні кримського питання не мають правових підстав, адже після Берестейського миру лише західні кордони України були визначені міжнародними договорами.

Практичні труднощі

Приєднанню півострова до України противилася частина діячів кримсько–татарського руху, російські шовіністичні кола Криму та на перших порах Німеччина, яка до кінця літа 1918 року не змогла визначитися зі своїм ставленням до майбутнього цієї території. Спочатку у Берліні розглядалася можливість встановлення протекторату над Кримом. Але з часом перемогла позиція, згідно з якою півострів мав бути переданий Україні на правах автономії.

На території Криму перебували німецькі війська. У травні-червні за згодою з німецьким командуванням тут був утворений Кримський крайовий уряд. Його складали переважно урядовці Російської імперії, на чолі стояв генерал Сулейман Сулькевич. І хоча в кримському уряді боролися різні політичні течії, головним напрямком його діяльності було створення незалежного від України державного утворення, яке в майбутньому мало увійти до складу відновленої «єдиної Росії».

Українська Держава не визнавала «самостійності» Криму і вела наполегливу боротьбу за приєднання півострова. Гетьман Павло Скоропадський та міністерство закордонних справ продовжували звертатись до німецького командування та дипломатів з проханням посприяти у справі приєднанні Криму до України. Український уряд підтримував українофільські кола в Криму. Були виділені кошти на підтримку українських газет, громадських організацій, зокрема, спеціально створеного Комітету степової України, українських кооперативів. У Сімферополі діяло інформаційне бюро МЗС України.^.

Але подібні заходи не призвели до змін на краще, у кримському уряді дедалі більше брали гору проросійські сепаратистські настрої. Почалися переслідування української преси і організацій. Заборонялося приймати телеграми з Києва українською мовою. Державною мовою була проголошена російська, з можливістю вживати на офіційному рівні татарську і німецьку.

Економічна блокада

У відповідь на цю антиукраїнську політику Рада міністрів уже з кінця червня розпочала «митну війну». Її апогей припав на другу половину літа – початок осені 1918 року. Крим опинився у справжній економічній блокаді. Припинилася торгівля, залізничний і морський рух, поштово-телеграфний зв’язок. Становище Криму погіршувалося з кожним днем. Довелося запроваджувати картки на хліб. Катастрофа спіткала виробників фруктів: не маючи ринків збуту, їхній товар просто пропадав.

Читайте також:  Тімоті Снайдер про витоки сучасної України: Спадщина Грушевського та Рудницького, або Коли українці стали нацією. Лекція №2 [5]

Економічного тиску Крим не витримав і згодився шукати компроміс. До цього його спонукала також і зміна позиції Німеччини, уряд якої в ході візитів до Берліну Павла Скоропадського та Федора Лизогуба погодився з українською точкою зору на вирішення кримської проблеми. Таким чином, шляхом ряду політичних і дипломатичних зусиль справу було зрушено з місця. На початку жовтня у Києві розпочалися переговори між Україною та Кримом.

Кримську делегацію очолював міністр юстиції Олександр Ахматович, українську – прем’єр-міністр Федір Лизогуб. В ході вкрай важких переговорів було досягнуто угоди про входження Криму до складу України на правах автономної одиниці. Однак повстання Директорії проти влади Гетьмана Скоропадського, що розпочалось в другій половині листопада, поклало край намірам приєднання Криму до України.

Цей короткий екскурс в історію часів Визвольних змагань дає ключ до розуміння, чому кілька спроб відірвати Крим від України в часи СРСР виявились невдалими;  з якою метою Микита Хрущов «подарував» Крим Україні у 1954 році; і чому Росія вдалася до анексії півострова у 2014 році. Залишається лише дивуватися, наскільки вірним виявився аналіз Донцова, який 100 років тому так точно передбачив подальшу долю Криму. 

—

ОЛЕНА БОЙКО [6]; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

В тему:

• Вороги. Спільники. Чужинці. [7]
• Питання Симона Петлюри [8]
•  Воно валиться! Топ занедбаних скарбів Прикарпаття [9]
• Не «адін народ» [10]
•  Национальная борьба в Западной Украине - краткий курс ОУН-УПА. Часть 2: 1914 - 1940 [11]