Тімоті Снайдер про витоки сучасної України: Спадщина Грушевського та Рудницького, або Коли українці стали нацією. Лекція №2

Будь-яка нація існувала не завжди. Але як тільки нація виникає, то починає розповідати про своє минуле у спосіб, який їй видається найбільш правильним і справедливим.

Хитрість полягає в тому, що нація як така є абсолютно сучасним явищем. Але як тільки нація зʼявляється, вона претендує на контроль над своїм минулим. І тоді стає важко змістовно відповісти на питання, звідки ж вона взялася.

Нація як форма політики

Є перша зрозуміла відповідь, звідки зʼявляється нація. В життя більшості людей нація як ідея приходить із найбанальнішим практичним сенсом – системою національної освіти, завданням якої є формування національної свідомості та ідентичності. Мабуть, нікому з вас у школі не розповідали, що якби американська війна за незалежність закінчилась перемогою англійців, то, можливо, американців як нації могло не існувати.

Очевидний спосіб, яким відбувається націогенез, – це інституційний шлях. Нація бере контроль над державою, держава бере контроль над освітою, освіта бере контроль над дітьми, а потім діти вірять у те, що вважається у суспільстві здоровим глуздом. І в 99 випадках зі 100 ви до кінця життя залишаєтеся в пастці, до якої вас загнали ще в семирічному віці.

Менш очевидний спосіб, яким нація опановує минуле, пов’язаний не з інституціями, а з трирівневою формою історії.

Лекція №2 Тімоті Снайдера про витоки сучасної України

Вона полягає в тому, що колись існували невинність та стан загального добробуту, які наразі були втрачені через низку обставин. І тепер нація повинна зайнятись відновленням цієї невинності, аби завершити свій природний історичний цикл. 

Іронічно, але часто саме імперські або постімперські нації зосереджені на невинності. Вони зосереджені на часі, коли все було добре.

Але насправді історія працює не так. На практиці цих трьох частин чи фаз не існує. Історія всього-навсього відображає метаморфози, які відбувається з нацією. І одна з них – це залучення чим більшої кількості людей у політику. Це не феодалізм, не монархія, не аристократія, не олігархія.

Такий механізм управління не обов’язково означає встановлення демократії, але нація – це форма політики, в якій суб’єктом виступає народ.

Сучасники історії: марксизм та ідея нації

Марксизм і сучасна ідея нації виникають фактично одночасно – приблизно у середині XIX століття. Між ними існує жвава комунікація, і вони навіть чимось схожі, за винятком одного: марксистська історія стосується ненаціонального робітничого класу, тоді ж як національна – окремих націй.

Модернізація не усуває національного питання, а навпаки, стає пусковим механізмом народження нації.

Приблизно в 1900 році декілька марксистів, серед яких Казімеж Келлес-Крауз (Kazimierz Kelles-Krauz), зауважили, що модернізація не усуває національного питання, а навпаки, стає пусковим механізмом народження нації.

За капіталістичного устрою, який створює умови для міського «котла», найменшим спільним комунікативним знаменником для людей, відірваних від локальних традицій, стає їхня мова, яка відокремлює їх від усіх інших. І таким чином на тлі почуття відчуженості у людей відбувається перехід до національного пробудження.

До того ж держава, яка проходить модернізацію, «навчає» громадян, робить із них освічених людей, що також впливає на процес самоідентифікації. За таких умов грамотність сприяє не ототожненню імперським центром, а ототожненню з певною нацією, чиєю мовою ви читаєте та пишете.

Тому Келлес-Крауз дійшов до висновку, що нація є результатом певних видів модернізації, і аж ніяк не є чимось стародавнім. Як приклад цьому, він наводить євреїв та українців. На початку XX століття ідея про те, що євреї були нацією, загалом вважалася абсурдною, оскільки їм бракувало того, що тоді вважалося об’єктивними атрибутами нації. Наприклад, території.

У своїх роботах Келлес-Крауз спонукає нас винести за дужки те, що вважається минулим, і подивитись, як модернізація впливає на людей. Виявиться, що не важливо, чи присутні ці «об’єктивні ознаки», чи ні. Важливо лише те, що модернізація спричиняє процес відчуження, урбанізації, які згодом призведуть до появи нових форм солідарності.

Що думали про націю самі українці?

Процес теоретизування щодо витоків української нації розпочинається у XIX столітті і повʼязаний із діяльністю Михайла Грушевського. Він був першим, хто став займатися популізмом на території сучасної України. За тогочасних умов популізм означав вихід до народу і намагання з’ясувати, хто ж він такий цей народ.

Але що, якщо є інші люди, які не розмовляють тією ж мовою, що й ви, або мають суттєво інші звичаї, але при цьому тривалий час проживають поряд із вами? В українському суспільстві тоді такими були євреї, поляки та росіяни. Що з ними робити у процесі становлення української держави?

На це запитання відповідає інший учасник дискусії українського націогенезу – В’ячеслав Липинський. Він каже, що сама нація має бути достатньо політично кмітливою, аби промовити: «Гаразд, повинно бути місце для польської шляхти. Має бути місце для євреїв. Має бути місце для людей, які раніше були власниками нашої землі. Ми не можемо просто абстрагуватись від них».

На противагу цій теорії виступає Дмитро Донцов, найважливіший ідеолог української ультраправої політики. Він вважає меншини абсолютними ворогами нації та наполягає на важливості етнічної однорідності народу.

Крапки над «і» у цих історичних дебатах врешті-решт розставляє Іван (Степан) Рудницький. Він дотримується позиції, що нація є принципово політичним актом. Звичайно, модернізація, традиційні класи землевласників та євреї мають значення. Усе це має значення, але нація – це фундаментально політичний акт, спрямований у майбутнє.

Роботи Рудницького мали безпосередній вплив на те, якою Україна є зараз, тому що теоретизування нації – це не абстрактна річ. Це також про те, як саме ви формуєте націю.

«Аргумент»

На цю тему: