Серед запитань, які найчастіше ставлять діти: “Коли закінчиться війна”, “Чому росія на нас напала?”, “Коли я побачу маму/тата?”, “Який сенс зараз вчитися” та інші. Сімейна і дитяча психологині дають вчителям відповідні поради.

Раніше “Нова українська школа” запитувала [2] у вчителів, у яких темах під час взаємодії з учнями в умовах повномасштабної війни їм потрібні підказки. У відповідях педагоги зазначали, що іноді учні зачіпають настільки глибокі та чутливі теми, на які не так легко одразу відповісти. Серед запитань, які найчастіше ставлять діти: “Коли закінчиться війна”, “Чому росія на нас напала?”, “Коли я побачу маму/тата?”, “Який сенс зараз вчитися” та інші.

Редакція НУШ систематизувала їх та попросила сімейних і дитячих психологинь Світлану Ройз та Наталію Подоляк надати вчителям відповідні поради.

Далі – пряма мова психологинь та цитати з опублікованих матеріалів сайту НУШ.

ЯК ВЧИТЕЛЯМ ПІДГОТУВАТИСЯ ДО СКЛАДНИХ ЗАПИТАНЬ

Насамперед потрібно пам’ятати, що не знати відповіді на всі питання – нормально, наголошує Світлана Ройз. Тож коли ми говоримо про свої почуття і щиро кажемо дітям, що в нас немає відповіді, – ми не втрачаємо свій авторитет, а навпаки – стаємо ближчими. Не варто соромитися зізнатися, що і для вас певне питання складне і викликає багато почуттів.

Часом, такими питаннями учні шукають заспокоєння. Адже чим більше тривоги, тим більше відчуття контролю потрібно дітям. А інформація також дає це відчуття.

Читайте також: Українка з Луганщини про роботу в одному з німецьких дитсадків: “Тут виховують особистостей, а не гвинтиків у системі” [3]

Іноді діти ставлять питання не для конкретної раціональної відповіді, а для того, щоби бути почутими, розповісти свою історію та виразити емоцію. Тоді варто намагатися зрозуміти, що стоїть за дитячим питанням:

• завжди можна переформулювати його, щоб уточнити, чи зрозуміли ви його саме так, як важливо дитині;
• кожне складне питання можна перетворити на створення простору безпеки для дітей. Їм важливо відчувати, що з вами говорити безпечно, ви поважаєте їхні запитання та почуття і готові разом шукати відповіді.

Пошуки відповідей можуть супроводжувати навчальний процес:

• для відповідей можна відвести окремий урок та створити в класі “дошку”, куди діти писатимуть свої питання (так у вас буде час підготувати відповіді);
• можна сказати учням: “Давайте разом подумаємо над запитаннями. Які думки маєте ви?”. Потім поспостерігайте, дайте простір для формулювання та вираження думок і направляйте дискусію;
• важливо слідкувати за дотриманням правил дискусії: кожен/на має право висловитися, відповісти, але не переходити на особистості, не перебивати.

“Питання важливіші за відповідь. Вони дають нам розуміння того, що відбувається у внутрішньому просторі дитини. А роздуми, що приводять до відповіді, самі собою можуть стати сходинками зростання”, – додала психологиня.

Будь-яка відповідь на складне запитання може містити три блоки:

• голова (конкретна інформація чи скеровування до самостійної відповіді);
• серце (підтримка емоцій та відчуття близькості);
• руки (скеровування до дій чи до відчуття сили).

ДОБІРКА ЗАПИТАНЬ УЧНІВ ПРО ВІЙНУ ТА ВІДПОВІДЕЙ НА НИХ

• Коли закінчиться війна й Україна переможе?

Світлана: Тут можна щиро відповісти:

“Понад усе я хочу почути слово “перемога” й разом із вами її святкувати. Я не сумніваюся в нашій перемозі. Але, на жаль, ніхто не може точно сказати, коли вона буде. Ми всі – кожен на своєму місці її наближуємо. Хто – на фронті, хто – у тилу”.

А потім поставити зустрічні запитання:

• що ми з вами можемо зробити для перемоги чи для того, щоби підтримати інших?
• що ви зробите в першу чергу, коли ми переможемо?

Тобто спочатку висловлюємо щиру підтримку, нормалізуємо почуття, стабілізуємо дітей у теперішньому моменті, а потім перефокусовуємо їхню увагу на те, що вони можуть зробити.

Наталія Подоляк додає, що у відповіді на це запитання не потрібно визначати якісь терміни, адже цього ніхто не знає. Не варто давати порожні обіцянки. Натомість акцентуйте дітей на надії, на тому, що все має початок і кінець. Ми все робимо заради перемоги України.

• Чому росія напала на Україну та вбиває дорослих і дітей?

Світлана: З відповідями на такі питання треба бути особливо уважними. Нам важливо скерувати роздуми так, щоби перевести дітей зі стану жертви в стан стійкості. Тому в структурі відповіді має бути одночасно й підтримка почуттів дитини, і скеровування до сили:

“Протягом усієї своєї історії політика росії була спрямована на загарбництво та підкорення інших. Втім, український народ завжди обстоював свою свободу та незалежність (тут діти можуть самі пригадати факти з історії). Ніхто не очікував, що українці зможуть дати таку потужну відсіч. А ми змогли й продовжуємо боротися, бо це наша земля”.

Якщо дитина формулює питання як “У чому ми винні?”, то відповідаємо:

• ми ні в чому не винні, росія – агресор. І відповідальність за війну лише на росії – на тих, хто підтримує війну діями та своїм мовчанням;
• “нам усім шкода, що це відбувається з нами. Шкода всіх, хто постраждав та загинув. Але ви бачите, скільки водночас ми зараз проявляємо сили. Наведіть приклади нашої сили”. Далі пропонуйте говорити самим дітям. Взагалі краще, коли голосів дітей звучить більше, ніж голосу дорослого.

Наталія: Також можна проговорити з дітьми, чому взагалі починаються війни. Хтось хоче забирати землі, хтось хоче, щоб усі підкорялися тощо. Ми не знаємо, що в думках росіян, але те, що вони роблять, не правильно й не є нормою.

Читайте також: Як Україна (не) потрапляє у шкільні підручники в Німеччині [4]

Звичайно, можуть виникнути запитання, чому тоді росія досі не покарана. Адже часто діти мислять образами, вони хочуть конкретики, наприклад, щоби винних ув’язнили. Тож важливо наголошувати, що ми не самі, нас підтримує світ: хтось надає зброю, хтось допомагає фінансово тощо. Офіційне покарання росії обов’язково буде, але після того, як закінчиться війна.

• Коли ми повернемося додому?

Наталія: Тут теж не варто давати оцінок, інакше в дітей може виникнути синдром відкладеного життя. Мовляв, навіщо мені зараз вчитися тут, за кордоном, якщо я повернуся в Україну?

Звісно, ви можете підтримати учнів, які за кордоном, сказавши, що бажання повернутися додому абсолютно нормальне. Але не варто жити очікуваннями, забороняти собі радіти в іншому місці чи облаштовувати свій куточок в іншому помешканні. Такі обмеження ніяк не зарадять.

Світлана: Варіант відповіді може бути такий:

“Понад усе я б хотів/ла, щоб усі прямо зараз опинилися вдома, у рідній школі. Це справжнє випробування – жити далеко від домівки. І я захоплююсь тим, скільки в кожного з вас є сили адаптуватися до нового, підтримувати зв’язок та навчатися. Не впевнена, що я б впорався/лася”.

А про вибір повернутися в Україну чи залишитися за кордоном докладніше можна прочитати за посиланням. [5]

• Коли я побачу маму/тата?

Світлана: Тут треба підтримати почуття дитини:

“Так, складно довго не бачити та не чути рідних. Шкода, що вам доводиться проходити через це випробування. Впевнений/а, що найбільше бажання батьків – бути з вами, а також знати, що ви в безпеці.

Іноді нам здається, що якщо зараз близькі не з нами – це означає, що вони не хочуть бути з нами. Але насправді найбільша мрія батьків – бути поруч і найбільший сенс – усе зробити для того, щоб діти були захищені. На фронті батьки роблять усе для того, аби повернутися з перемогою”.

Потім запитати учнів:

• як ми можемо підтримати батьків, які на фронті?
• як можна проявити свою любов до тих, хто не поруч? І пропонуємо подумати над цим чи створити щось.

Наталія: Також учителі можуть відповісти:

“Я не можу знати, коли мама чи тато повернеться, але мені дуже хотілося б підтримати тебе. Як я можу це зробити? Хочеш, ми з тобою поговоримо? Можеш підійти до мене, коли відчуватимеш потребу. Також ми з класом можемо зробити якийсь захід, присвячений нашим військовим тощо”. Тобто запропонуйте дітям різні варіанти підтримки.

• Запитання про школу: від “Коли ми підемо до школи й сядемо за парти?” до “Який сенс зараз вчитися?”

Світлана: У таких випадках можна запропонувати учням дискусію і навіть роботу в групах над запитаннями:

• навіщо школа, чому школа важлива під час війни, плюси та мінуси школи;
• продовжити фразу: “Той, хто навчається – той…”;
• які переваги чи недоліки навчання.

Розмови про сенс – завжди важливі. Навіть із дітьми молодшого віку можна проговорити, які наші цінності, у що ми віримо, чого прагнемо, до чого йдемо.

Також можна розповісти учням про алгоритм перетворення мрій у дії. Для цього треба намалювати три кола одне в одному:

Якщо ми хочемо щось мати, нам потрібно щось для цього робити (і пишемо, що саме треба). А для того, щоб робити, треба спиратися на те, що в нас всередині – хто ми.

Разом із дітьми можна поміркувати про заповнення кожного із цих кіл, використовуючи в розмовах майбутнє, як ресурс. Наприклад, ми навчаємося, щоб досягти мрій, щоб відбудовувати Україну, щоб втілити те, що для нас важливе тощо.

Читайте також: «Це кращий варіант, ніж платити тисячі доларів і втікати». Як українські виші заробляють на війні [6]

ПРО ВТРАТУ, ПОВІТРЯНІ ТРИВОГИ, ЕВАКУАЦІЮ ТА ІГРИ У ВІЙНУ

Як підтримати дитину, якщо:

• рідні учня/учениці воюють або загинули:

Світлана: У спілкуванні дітей військовослужбовців [7] багато залежить від того, як ті, хто поруч, пояснюють рішення і вибір дорослих. Діти одночасно можуть відчувати дуже різні емоції: пишатися близькими, відчувати тривогу, страх, сум, злість, нерозуміння, роздратування тощо.

Часто всередині дітей можуть виникати такі думки:

• ти міг/могла не йти, але пішов/ла. Отже, ти мене, саме мене, покинув/ла. Тебе немає поруч, коли ти потрібен/на. І в тому, що я відчуваю зараз, саме ти винен чи винна;
• я хочу, щоб усе було, як колись. І ти винний/винна, що все змінилося;
• ти тільки про себе думаєш, а що зі мною буде?

На всі ці фрази й думки треба відповідати щиро, підтримуючи почуття дитини:

“Я знаю, як тобі складно. Але твої батьки на фронті заради тебе, заради себе й заради всіх, кого захищають. Ти можеш думати, чому саме твої батьки, чому не залишилися з тобою? Але пам’ятай, що вони люблять тебе. Зараз вони хочуть зробити так, щоб вороги більше не приходили на нашу землю. Якби вони не пішли на фронт, то зрадили б себе”.

Однак із фразою “пішли заради тебе, воюють заради тебе” треба теж бути обережними й формулювати так, щоб не викликати в дитини почуття провини (вище – приклад, як краще використовувати цю фразу).

Також іноді в дітей виникає “вторинна вигода”, мовляв, “мої близькі на війні – і “ви” (світ) мені винні”. Тут важливо, щоб дитина відчувала, чула від вас таке: “Знаю, тобі дуже складно. І ми пишаємося твоєю силою і вдячні твоїм близьким“. Тобто акцент на силі, а не на жертовності.

Варто уникати слів: “ти тепер старший”, “ти тепер за тата чи маму”, “ти – опора мамі/татові/ бабусі”. Дитина не має бути в ролі дорослого. Ми можемо лише просити бути уважними, відповідальними.

Якщо ж дитина переживає втрату, то педагоги можуть бути в контакті з родиною і шкільним психологом, щоб разом спостерігати за поведінкою дитини й вчасно надавати підтримку, йдеться [8] в одному з матеріалів Світлани Ройз.

Раніше “Нова українська школа” публікувала окремий матеріал на тему втрати рідних дитини через війну. Докладніше можете ознайомитися за посиланням, [9] а поки нагадаємо основне:

• у вчителів має бути індивідуальний підхід до дітей, які переживають втрату. Адже кожен по-різному може реагувати на такі події. Треба бути готовими до того, що в дитини тимчасово зміниться ставлення до навчання. Найголовніше для неї – відчути себе в безпечному середовищі;
• коли дитина прийшла через якийсь час після втрати рідних до школи, не потрібно на весь клас розповідати про втрату й публічно її жаліти;
• варто просто прийняти дитину, як завжди, – нехай вона сяде на своє звичне місце, поруч із друзями, і в такий спосіб повернеться в шкільну рутину. А потім на перерві вчитель чи вчителька можуть індивідуально поговорити з учнем;
• можна запитати, яка допомога потрібна дитині, та наголосити, що вона завжди може звернутися до вас у разі потреби;
• однокласники мають поводитися, як і зазвичай. Важливо залучати дітей, що переживають процес горювання, до дії: запрошувати до спільних ігор, робити в групах якісь проєкти тощо;
• звісно, це не означає, що не потрібно співчувати дитині, коли, наприклад, вона плаче або ж сама почала розмову про загибель когось із рідних. Тоді інші учні мають вислухати її й підтримати.

Також треба бути уважними до стану дітей під час читання текстів чи підготовки до свят, які стосуються батьків. У таких випадках їм можна запропонувати розповісти про своїх близьких, показати фото. Ми звикли до ігнорування теми втрати, а треба навпаки – з повагою прийняти досвід дитини та дати можливість відчути, що вона не сама у своєму горі.

• Батьки дітей повернулися з фронту. Як спілкуватися вчителям із ними? А як навчати дітей толерантного спілкування з військовими, у тому числі й тими, які зазнали травмувань?

Наталія: Вчителі мають пам’ятати, що військові, які повертаються з фронту, дуже чутливі й можуть гостро реагувати. Тому не варто агресивно скаржитися на дитину абощо. Краще попросити в батьків про допомогу.

Наприклад, дитина стала гірше вчитися і ви хочете це обговорити. Можна запитати: “Як мені допомогти вашій дитині відновити бажання вчитися, які думки у вас є щодо цього?” Тобто ставитися до батьків як до активних учасників освітнього процесу. Моралізування тут взагалі не працює, а навпаки наштовхує на гостру реакцію.

Якщо ви бачите, що людина не налаштована на діалог і вже прийшла з агресією, то варто делікатно про це сказати:

“Я бачу, що ви зараз знервовані. Чи комфортно вам зараз говорити в такому форматі, чи ми можемо спокійно сісти й обговорити запитання, які вас хвилюють?”

Часом люди можуть не усвідомлювати, що вони агресивні й що це відчувають інші. Тому варто обговорити ці емоції.

Серед дітей зараз потрібно проводити просвітницьку роботу щодо того, як підтримати військових, яких вони зустрічають на вулицях, у кафе, у транспорті тощо:

• найперше, що можна зробити, побачивши військових, – це покласти руку на серце. Цей жест означає вдячність і водночас дає змогу не нав’язуватися людині;
• також учням треба пояснити, що військовим не подобається, коли їх жаліють. Ними треба навпаки – пишатися;
• якщо військовому/їй потрібна допомога, наприклад, піднятися східцями, то насамперед варто запитати про це. Якщо на допомогу погодяться, то допомогти, якщо ні – то прийняти відмову;
• важливо, щоби батьки не забороняли дітям дивитися на військових із пораненнями чи протезами. Це не є чимось страшним чи загрозливим для дітей і вони не мають цього боятися.

Також рекомендуємо прочитати [10] матеріал на НУШ про те, коли і якими словами говорити з дитиною про людей з інвалідністю.

• Під час уроку лунає повітряна тривога, чути звуки вибухів, літаків тощо.

Наталія: Якщо повітряна тривога застала клас під час онлайн-уроку, то вчителі мають розуміти, що під час дистанційного навчання відповідальність за дітей несуть батьки. Тому все, що може зробити вчитель під час сигналу повітряної тривоги, це чітко проговорити:

“Зараз ми вимикаємо екрани й спускаємося в укриття. Коли закінчиться тривога, то повертаємося до нашого чату чи іншої платформи для комунікацій”.

 

Читайте також: Про переваги та недоліки освітніх систем в Україні та Норвегії [11]

А батьки вже мають потурбуватися про безпеку дітей.

Якщо ж учні перебувають у школі, вчителі мають пам’ятати кілька речей (нижче цитати з попереднього матеріалу [12] редакції про те, як відволікти дітей від тривожних емоцій під час повітряних атак):

1. під час обстрілів дорослим насамперед варто подбати про фізичну безпеку як самих себе, так і дітей. Чітко скажіть дитині, що зараз тимчасово небезпечно і вам необхідно піти в безпечне місце;
2. дорослі мають керуватися стійкістю свого емоційного стану. Якщо дорослі самі панікують та тривожаться, то й діти починають переймати їхню реакцію;
3. після почутих обстрілів чи вибухів у дітей спочатку настає шоковий стан, вони намагаються зрозуміти, що відбулося. На цьому етапі вони повністю копіюють реакцію дорослих. Якщо всі спокійні, то й дитина не буде хвилюватися;
4. насамперед потрібно сказати, що ми в безпеці, а також зазначити, що якщо хтось відчуває ті чи інші тілесні прояви тривоги – це нормально, це зараз мине;
5. не можна заперечувати емоції дитини. Наприклад, казати “не плач”, “не бійся”, “не хвилюйся” тощо;
6. для стабілізації емоційного стану використовуйте руханки для тіла: наприклад, простукайте його. Починаємо простукувати тіло зверху вниз: спочатку руки, потім – тулуб, грудну клітку, живіт, ноги, а потім попросіть когось, хто поруч, простукати спину;
7. ще одна дієва вправа для заспокоєння називається “Метелик”. Складаємо руки, захоплюємо один великий палець за інший, щоби вийшов метелик. Потім кладемо руки на груди й “крильцями” у вигляді кінчиків пальців починаємо простукувати грудну клітку плавними похлопувальними рухами.

• Уся школа в укритті й всі говорять одночасно. Як після довготривалого перебування в сховищі знову почати викладати/навчатися?

Світлана: Почати варто зі слів – “Ми в класі”. Дати контакт із реальністю, наприклад, попросити учнів знайти предмети певного кольору, знайти поглядом вікно, двері, постукати ногами по підлозі, розкласти речі на парті тощо.

Також потрібно створити “ритуали” повернення до уроків, наприклад:

Більше – за посиланням. [13]

Наталія: Також було би добре зробити розклад мобільним. Тобто, щоби не було так, що після перебування в укритті діти мають писати якусь важливу контрольну, твір тощо. Після закінчення тривоги краще сконцентрувати увагу учнів на чомусь творчому чи на фізичній активності, щоби вони мали час отямитися від хаосу в укритті. Але це вже вирішує адміністрація школи.

• Учні грають у війну, нападають одне на одного й радіють кількості вбитих росіян.

Наталія: Такі ігри – це нормальна реакція дітей на події, у яких ми живемо. Зокрема, з їхньою допомогою діти вивільняють свої накопичені емоції. Тож вчителів і батьків не має це лякати. Однак варто встановити правила для дітей, наприклад, під час таких ігор ніхто нікому не заподіює шкоду.

Світлана: Серед правил ігор на тему війну можна встановити й таке: нападати одне на одного не можна, у нашому просторі всі свої й всі мають відчувати себе в безпеці.

Також можна скерувати активність дітей в інші ігри, дати можливість вивільнити напругу. Перелік вправ, які дають змогу вивільнити злість, за посиланням. [14]

Читайте також: Висока вологість, погана вентиляція, без грошей на ремонт та без сховища взагалі: що змінилося з облаштуванням укриттів у закладах освіти [15]

Фото із “Книжки сили й перетворень”. Джерело: Facebook [16] Світлани Ройз

Щодо того, чи радіти кількості вбитих росіян, то ми можемо бути щирими у своїх реакціях. Наприклад: “Мені складно одночасно відчувати радість за те, що ворогів стає менше й думок про те, що кожне життя цінне. Сумно від того, що росіяни не цінують своє життя та життя інших. Я вдячний/а ЗСУ, що нас захищають”.

• Однокласники через війну виїхали за кордон, а деякі діти почуваються покинутими, або ж називають перших зрадниками.

Світлана: Діти зараз відчувають одночасно багато почуттів, які їм складно усвідомити та вмістити. Вони проживають досвід втрати, одним із різновидів якої є втрата контактів, друзів, кола довіри та спілкування. Підсилює відчуття самотності й стрес.

Також він провокує поляризоване сприйняття реальності: свої – чужі, однозначно праві й однозначно неправі. Ще діти можуть під злістю на друзів маскувати жаль та злість за те, що самі вони перебувають в інших умовах.

Тож завдання вчителів у таких випадках кожен урок чи спілкування онлайн, якщо воно включає учнів, що приєднуються з інших країн і тих, хто живе в Україні, починати з дій, де всі б відчували залученість і те, що для них є місце в групі.

Такими діями можуть бути й загальна руханка для учнів молодшої школи, пісня, ритуал, який буде створений для конкретного класу, спільні проєкти. Якщо є можливість, то варто створювати простір, де б діти могли комунікувати й відновлювати контакти (спільна гра в мафію, обговорення фільму).

У розмові з дітьми також важливо акцентувати на тому, що наше розділення – на руку ворогам. А кожне відновлення стосунків із людьми, які нам ціннісно близькі, усіх нас підсилює. Фрази, які можна сказати для підтримки:

“Шкода, що всі ми проходимо випробування розлукою. Ви помічали, що чим менше ми спілкуємося, тим менше ми відчуваємо спільного між нами, навіть коли воно є? Як ви гадаєте, що залишилося спільного з тими, хто зараз за кордоном. Що б для вас було ознакою того, що стосунки відновлені?”

 

Читайте також:  Лінгвоцид упродовж чотирьох століть. Мову чи язик треба захищати в Україні [17]

РЕСУРСИ, ЯКІ МОЖНА ВИКОРИСТАТИ, ЩОБИ ПІДТРИМАТИ УЧНІВ

• Проєкти від ГО “Смарт освіта” та Світлани Ройз:
• Ресурсна скриня [18] для педагогів;
• гра [19] “Скажи мені: сила запитань”;
• “Дихальні картки” [20], “Картки сили” [21], гра “Обійманці”; [22]
• розмальовки [23] на патріотичну тематику.
• фільм [24] “Добро завжди перемагає зло”;
• відеоролик [25] про емпатію;
• 46 вправ і порад, як стабілізуватися [26] під час війни;
• навчально-методична збірка [27] “Розвиток психологічної пружності вчительства та школярів, переселених із постраждалих від війни районів”. У збірці є “Аптечка” з корисними практичними вправами для психологічної самодопомоги, посилання на відео- та аудіо інструкції з виконання вправ та корисні теоретичні матеріали;
• збірка [28] “Стресостійке дитинство” для дорослих (і батьків, і вчителів) від дитячої та сімейної психологині Світлани Ройз. У ній містяться поради про те, як допомогти собі та іншим, як діяти, якщо в дитини страх чи істерика, що робити в укритті тощо;
• 20 коротких анімаційних відео [29] “Стійкість для стійких” із демонстрацією простих вправ для дітей та дорослих, що допоможуть заспокоїтися і психологічно себе підтримати.

—

Ірина Троян, Світлана Ройз, Наталія Подоляк; опубліковано у виданні “Нова українська школа [30]”

---

В тему: 

• Фінляндія допоможе Україні з Новою українською школою [31]
• «Ми ризикуємо втратити ціле освітнє покоління» - освітній омбудсмен [32]
• Нова українська школа: як використані гроші – перелік по областях [33]
• Нова школа України: можливості та виклики [34]
• Як Росія віками знищувала і продовжує знищувати народи [35]
• Як російська імперія заважала бути українцями [36]
• Історики коментують рішення Міністерства Шкарлета: «Ці наміри без перебільшення є злочином проти українського державотворення» [37]