Як Україна (не)готувалася до російського вторгнення

1.00

Нет

Наприкінці лютого, на початку березня 2022 року весь світ, затамувавши подих, стежив за тим, як Україна, її армія, українські добровольці, волонтери, зрештою, всі українці доброї волі стали на захист своєї батьківщини від російського агресора.

Цей подвиг українського народу, який зумів відбити страшну навалу значно сильнішого супротивника й не дав уярмити свою країну, безумовно, буде вписаний золотими літерами у світові історичні анали. Адже, як ми вже знаємо, мало хто з глобальних гравців вірив, що Україні вдасться вистояти, а тим більше відбити атаку ворога і навіть піти в контрнаступ. У кращому разі українцям відводилася роль партизанів на власній, окупованій землі, зазначають у виданні ZAXID.net [2].

Усе це, безумовно, не може не викликати поваги до стійкості українців, їхнього військового подвигу. Водночас не може й не ставити логічного запитання: а як дійшло до того, що виникла потреба в цьому подвигу, що військо виявилося не зовсім готовим до нападу ззовні, попри те, що війна йшла вже вісім років? Зрештою, чому ми в перші ж дні повномасштабного вторгнення втратили південні території, Маріуполь, Нову Каховку, більшу частину Донбасу і навіть Херсон, попри те, що місто розташоване на правому березі Дніпра. Чи могла Україна краще підготуватися до широкомасштабного вторгнення Росії?

На всі ці запитання українському керівництву ще доведеться давати відповіді, щойно ми переможно завершимо війну. Хоча вже нині можна стверджувати: так, підготовку до евентуального вторгнення ми провели вкрай погано.

Читайте також: "Щось ішло не так": коли Вашингтон і Київ зрозуміли, що росія вторгається в Україну [3]

Деградація армії та й всієї системи безпеки в Україні відбувалася фактично всі три десятиліття з моменту здобуття незалежності. Щоб уявити собі масштаби деградації, варто хоча б оглянути голлівудську кінострічку «Збройний барон» (Lord of War) з Ніколасом Кейджем у головній ролі. У ній дуже яскраво змальовано те, як гендлярі зброєю зі всього світу наживалися на розкраданні зброї, амуніції, бронетехніки тощо з українських військових складів, як на цій зброї наварювалися мільярдні статки. А Україна тим часом ставала беззахисною перед потенційним зовнішнім ворогом.

Звісно, у кінострічці все подано з певним художнім перебільшенням, але в принципі ситуацію змальовано досить точно. Українська влада абсолютно не готувалася до ймовірної агресії, повторюючи ту ж помилку, якої допустилася Центральна Рада 1917 року. Зараз, як і тоді, наївним українським політикам здавалося, що навколо самі друзі, а тому можна розпружитися й не дбати про власну безпеку.

Ну, добре, можна було легковажити своєю безпекою до 2014 року, але треба було цілковито втратити почуття самозбереження, щоб після анексії Криму й інвазії на Донбасі питання наповнення арсеналів, збереження складів з амуніцією, розробки нових видів озброєнь відіпхати на другі-треті позиції.

І тут провина падає не лише на корумпованих можновладців та політиків-популістів, які виступали за мир. За кілька років обмеженої війни на Донбасі, у якій активну участь брав від сили один відсоток українського населення, наші люди так встигли «втомитися» від війни, що були готові проголосувати за будь-кого, аби лише він пообіцяв припинити бойові дії. Хоча ні, «за будь-кого» – це було б уже перебільшенням. За відверто проросійських кандидатів, на кшталт Юрія Бойка чи Євгена Мураєва голосувати ніхто не поспішав, навіть попри їхні миротворчі передвиборчі програми.

Читайте також: Як США намагалися переконати союзників і Зеленського в тому що Путін нападе на Україну [4]

Отже, навесні 2019 року українці масово проголосували за коміка Володимира Зеленського, повіривши в його гасла про те, що «треба просто перестати стріляти», «зійтися десь посередині» тощо. Впродовж своєї виборчої кампанії Зеленський пристрасно доводив, що, мовляв, війна триває лише тому, що українським і російським олігархам вона вигідна (передовсім натякаючи на вигоду для Петра Порошенка). За його логікою, припинити війну можна просто забравши важелі впливу у цих агресивних олігархів.

І найсмішніше, що більшість українців повірила в ці прості рецепти Зеленського. Його сприйняли як «президента миру», як спритного главу держави, який здатен залагоджувати будь-які конфлікти, як це робив створений ним кіногерой у серіалі «Слуга народу». Тому не дивно, що історично перевірена формула миру, відома ще античним римлянам, – si vis pacem, para bellum – видалася для новообраного глави держави і його команди чужою.

Зайве заперечувати, що за президентства Петра Порошенка українській армії приділялося замало уваги, з огляду на фактичне перебування країни в стані війни. Існує маса журналістських розслідувань і українських, і закордонних про зловживання на оборонних замовленнях, до яких причетний і сам тодішній глава держави.

Особливо ганебною сторінкою за президентства Порошенка є знищення українських складів з амуніцією, оскільки так і не було створено безпечних умов для зберігання боєприпасів. Усі ці проблеми нам відхаркнулися кров’ю на початку широкомасштабного вторгнення. Проте за Порошенка хоч якесь виконання оборонного замовлення відбувалося.

А от наївна віра Зеленського, що з Путіним вдасться домовитися, бо він же ніби здоровомисляча людина, а здоровий глузд мав би сприяти прагненню до миру. Зеленський був готовий до болісних компромісів, до поступок, яких, на його переконання, мало б вистачити для того, щоб кремлівський диктатор зміг зберегти своє обличчя і відчепився від України.

Читайте також: Путінська агресія: від пропаганди до воєнної сили [5]

Так, нині ми знаємо, наскільки наївними були ці надії, якими українська влада жила майже три роки. Цією наївністю й була продиктована недбалість у призначенні людей на відповідальні військові посади. Наприклад, першим призначеним Зеленським міністром оборони України став успішний підприємець, випускник Оксфордського університету Андрій Загороднюк. Щоправда, його реальний зв'язок з армією до моменту призначення полягав хіба в тому, що з початком російської збройної агресії на Донбасі очолювана ним компанія поставляла українським військовикам пічки-буржуйки.

У березні 2020 року Зеленський провів радикальну реорганізацію уряду і призначив главою Міністерства оборони людину, яка добре знається на військових справах, генерал-лейтенанта Андрія Тарана. Здавалося б, чоловік, який ще недавно був першим заступником командувача Сухопутних військ ЗСУ, мав би чудово розуміти потреби армії і знати, як їх задовольнити. Але все сталося зовсім не так, як гадалося. Замість допомагати військовикам, вирішувати їхні проблеми, забезпечувати всім необхідним, міністр оборони встряв у жорстку суперечку з тодішнім головнокомандувачем ЗСУ Русланом Хомчаком.

Цей конфлікт тоді навіть вийшов у публічну сферу, справа дійшла до судів: Руслан Хомчак подав позов проти Андрія Тарана. Не думаю, що варто вникати в суть суперечки, вона цілком другорядна. А головне те, що через цей конфлікт у де-факто воюючій країні рівень обороноздатності стрімко пішов додолу.

Колись талановитий журналіст, а нині депутат Верховної Ради, член Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Сергій Рахманін в інтерв’ю виданню LB.ua так визначив суть безпекової проблеми тогочасної України:

«Проблема була не в самому Тарані.Проблема була в тому, що людина, яка нічого не робить, самим фактом нічогонероблення шкодила системі безпеки і оборони. Людина, яка невідомо як потрапила і невідомо що робила на чолі найважливішого міністерства – це ситуація, в якій хаос збільшувався. А ті, хто, скажімо так, неефективно використовував гроші або, можливо, крав, відчували себе безкарними. Це величезний удар по системі безпеки, який, на превеликий жаль, нове керівництво оборони, навіть якби вони були геніями, виправити не зможуть».

Тут би й вартувало президентові Зеленському втрутитися, покарати винних, звільнити осіб, які шкодять обороноздатності. Але ж ні, Таран пробув на посаді аж півтора року – з березня 2020-го до листопада 2021 року. Тобто до того часу, коли стало зрозумілим, що повномасштабне вторгнення Росії цілком реальне. І за час перебування Тарана на посаді було занедбано державне замовлення для армії, програми новітніх озброєнь, військові навчання. Бо який може бути розвиток в армії, коли дві ключові особи, від яких він залежить, стали затятими ворогами й відкрито воюють між собою.

Читайте також: Путін давно мріяв про світ без українців. Світ дослухався? Тепер ми бачимо, що це означає [6]

Щойно 4 листопада посаду глави українського військового відомства обійняв Олексій Резніков. До відкритого російського вторгнення залишалося менше трьох місяців. Для повноцінної підготовки часу залишилося катастрофічно мало. Але навіть цей короткий період було використано вкрай неефективно.

Чому? З дуже простої причини: у державного керівництва України не було на це політичної волі. І передовсім ідеться про президента, який аж до моменту, коли на Київ полетіли російські ракети, чомусь сподівався, що Путін не наважиться на повномасштабне вторгнення. В Офісі президента вірили, що ескалації військового конфлікту скоріш за все не відбудеться. А якщо й відбудеться, то лише на старих лініях зіткнення в Луганській і Донецькій областях.

На інших же небезпечних ділянках, зокрема на Кримському перешийку, і на північному кордоні фактично не велося жодних фортифікаційних чи мінувальних робіт. Що згодом мало для України фатальні наслідки. Чого вартують лише жертви серед цивільних у Маріуполі, Бучі, Гостомелі, Ірпені тощо.

Зеленському ще довго згадуватимуть його «шашличну промову» від 19 січня 2022 року. Президент з екранів телевізорів запевнив своїх громадян, що немає жодних підстав для переживань, що жодного нападу не буде. Наведу цитату з промови, де Зеленський висловлює свої прогнози на той рік:

«22 січня ми відзначимо День Соборності України. Відкриємо Запорізький міст. За рік – збудуємо найбільшу трасу в Україні від Ужгорода до Луганська. Будемо будувати дороги, мости, школи, стадіони, вагони, літаки і танки. Вакцинуємо переважну більшість населення. В квітні – відзначимо Великдень. В травні як завжди – сонце, вихідні, шашлики, і звісно – День Перемоги. А далі літо.

Ми будемо здавати ЗНО, вступати до університетів, планувати відпустку, копати городи, одружуватись і гуляти весілля. А далі осінь. Де сподіваюсь – ми будемо вболівати за нашу збірну на Чемпіонаті світу з футболу в Катарі. А далі зима. І будемо готуватись до новорічних свят. Як завжди, 31 грудня усією родиною зберемось за столом. І я впевнений, що у новорічному зверненні скажу: "Дорогі українці! Ну я ж говорив? Ми молодці!"».

Зауважили в промові згадку про будівництво доріг? І це не випадково, я б навіть сказав, що це дуже знаменно. У цей час обертів набирала програма «Велике будівництво», на яку виділялися сотні мільярдів гривень (наприклад, на 2022 рік планувалося витратити понад 140 млрд грн).

Читайте також: Внутрішній фронт. Влада замість боротьби з корупцією почала ативно боротись з її викривачами [7]

Я не говоритиму про корупційну складову цього проєкту, хоча вона там є і, як стверджують журналісти-розслідувачі, дуже суттєва, я радше зверну увагу на аспект пріоритетності. Замість того, щоб видавати ці гроші на будівництво укріплень, підготовку Територіальної оборони, закупівлю зброї, Україна витрачає неймовірні суми на дороги, більшість з яких стануть просто непотрібними, а навіть шкідливими, бо потраплять під окупацію, тож сприятимуть логістиці ворога.

І це в час, коли американська і британська розвідки криком кричали Зеленському: готуйся до великої війни! Йому давали чимраз точніші плани наступу росіян за дев’ятьма оперативними напрямками, а він усе не бажав вірити.

Чергова заспокійлива промова Зеленського пролунала 16 лютого, бо саме на цей день багато експертів прогнозувало початок вторгнення. А президент тішився, що ніхто не напав і навіть запропонував щороку цього дня святкувати День єднання України.

Читайте також: Якщо Україна вистоїть у 2024 році, Росія вже ніколи не зможе здобути перемогу у цій війні [8]

Як стверджують особи з найближчого кола президента, остаточно Зеленський зрозумів, що повномасштабного вторгнення не уникнути, щойно 21 лютого. Тоді Рада безпеки РФ на чолі з Путіним визнала самопроголошені «ДНР» і «ЛНР» і задекларувала гарантію їхньої безпеки. Президент України нарешті усвідомив, що жарти скінчилися й запровадив надзвичайний стан на всій території України.

Чи можна було ще встигнути зробити хоч щось для посилення обороноздатності країни? Небагато, але дещо зробити можна було. Принаймні підготувати до підриву, а може, і зразу ж підірвати мости на Кримському перешийку і ті, що ведуть далі з Криму до Херсонської й Запорізької областей. Посилити гарнізони і блок-пости на тому напрямку. Замінувати ще незаміновану територію на кордоні з Росією і Білоруссю, наскільки б вистачило мін, сил і часу. Варто також було б розпочати евакуацію населення з потенційно небезпечних районів.

На жаль, нічого із цього так і не було зроблено. На щастя, попри перелічені проблеми Україні вдалося вистояти, зупинити наступ значно сильнішого ворога і навіть відвоювати велику частину окупованої території. І все це завдяки неймовірному героїзму й жертовності українських воїнів. Хто винен у провалі підготовки – найімовірніше ми вже розбиратимемося після війни чи принаймні після її гарячої фази.

—

Любко Петренко [9], опубліковано у виданні ZAXID.net [2]

Вперше текст було опубліковано у виданні Wszystko Co Najważniejsz [10]

Читайте також: