Ярослав Стецько народився 19 січня 1912 року в Тернополі, що тоді належав Австро-Угорській імперії. Це людина, яка все своє життя присвятила справі національного визволення України та відродження її державності.

Він став не тільки першим заступником провідника Організації українських націоналістів Степана Бандери, але й керівником уряду – Українського Державного Правління – та головою Антибільшовицького блоку народів.

Батько Ярослава був священником і помер, коли хлопець мав лише 11 років. З дитячих років Ярослав багато читав. Закінчив Тернопільську гімназію з відзнакою, після чого вступив на філософський факультет Львівського університету, водночас отримуючи освіту на юридичному факультеті Краківського університету. Саме за гімназійних і студентських років, як і багато інших українських юнаків у міжвоєнній Польщі, він долучився до українського визвольного руху:

“Уже як гімназійний ученик брав я участь у революційній діяльності. 1928 став я членом підпільної націоналістичної організації молоді “Юнацтво”, якої завданням було націоналістично-революційне виховання молоді. Вона заправляла теж молодь до боротьби з окупацією, організувала саботування польських державних свят, які нам наказувано святкувати, як річницю створення польської держави, окупації Львова тощо”.

Читайте також: Полковник Андрій Мельник і ІІ Великий Збір українських націоналістів [2]

Родина Семена Стецька: син Омелян, дружина Теодозія, Ярослав, отець Семен

Стецько серед друзів-гімназистів (1927)

Ярослав став членом Української військової організації (УВО), а потім і новоствореної Організації українських націоналістів (ОУН). Обидві організації керувалися полковником Євгеном Коновальцем. У лавах ОУН Ярослав редагував періодичні видання “Юнацтво”, “Юнак”, “Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН на західних українських землях”. За свою проукраїнську діяльність був тричі заарештований польською владою. Пройшов через тортури (200 годин без сну в сидячому положенні), й зрештою засуджений до п’яти років ув’язнення, але відбув половину терміну і вийшов на волю за амністією.

Ярослав Стецько, гімназист

Ярослав Стецько із братом і сестрою (1936)

[3]

[4]

В 1940 році Ярослав Стецько підтримав Степана Бандеру, який утворив революційний провід ОУН (ОУН-Б). Став його заступником в організації.

У червні 1941 року, вирішивши скористатися нападом Німеччини на Радянський Союз для відбудови Української держави, Стецько на чолі групи однодумців приїхав до Львова. Там були скликані Українські національні збори, які 30 червня проголосили Акт відновлення Української Держави й обрали Ярослава Стецька керівником уряду – Українського Державного Правління [5].

Але поява незалежної суверенної України не входила в плани нацистських окупантів. Уже на початку липня вони заарештували Стецька й кинули до концентраційного табору Заксенгаузен під Берліном. Де він понад три роки, до вересня 1944-го, перебував у бункері смерті “Целленбау”. Проте, як і ув’язнений Степан Бандера, відмовився відкликати Акт 30 червня.

Читайте також: Унікальні фото кінця 80-х – початку 90-х: «Юні патріоти та захоплені диваки із київських вулиць» [6]

Ярослав Стецько і Йосип Кладочний (Варшава, лютий 1941)

Ярослав Стецько та Слава Стецько

У концтаборі здоров’я Стецька погіршало, він страждав на ревматизм, запалення суглобів, хворобу шлунка. Після звільнення утік від нагляду гестапо і поселився в Мюнхені. Наприкінці війни потрапив під наліт американської авіації, був серйозно поранений, але видужав.

Після Другої світової війни Ярослав Стецько мешкав у Західній Німеччині. Очолив Організацію українських націоналістів революційну (ОУНР) та Антибільшовицький блок народів (АБН), який об’єднував представників півтора десятка поневолених націй, що мали за мету знищення більшовизму і дезінтеграцію Радянського Союзу. Домігся створення центрів АБН у країнах Південно-Східної Азії, Африки та Латинської Америки. Обіймав керівні посади у Світовій антикомуністичній лізі та Європейській раді свободи.

Читайте також: Баварські криївки та альпійські курорти Бандери [7]

Ярослав Стецько наполягав на необхідності об’єднання зусиль США і Західної Европи задля успішного протистояння Радянському Союзові. Мав особисті зустрічі з президентами США Річардом Ніксоном і Рональдом Рейганом, президентом Франції Шарлем де Ґоллем, канцлером ФРН Конрадом Аденауером. Написав низку ідейно-теоретичних праць (“Українська визвольна концепція”, “Міжнародне становище і українська справа”, “Бунт проти матеріалізму”, “Сила – головний аргумент проти Росії”).

Ярослав Стецько а конференції АБН (Тайбей, Тайвань, 1955)

Ярослав Стецько розмовляє з президентом В’єтнаму Нгуєн Ван Т’ю (Сайгон, 1968)

Ярослав Стецько і Джордж Буш-старший

“Кожна поразка Росії – наш інтерес, кожне нове вогнище удару з Москвою нам доцільне. Не лякаймось “джерел неспокоїв”, чим їх більше, тим краще. Кожен, хто безпосередньо б’є Москву, – робить добре діло”, – казав Ярослав Стецько.

Від 1946 року Стецько був одружений з Ганною Музикою, яка взяла собі ім’я Ярослава (Слава) Стецько і стала вірною сподвижницею свого чоловіка. Переживши його на 17 років, вона побачила часи відновлення незалежності України, обиралася депутатом Верховної Ради ІІ, ІІІ і IV скликань. Приводила народних обранців до присяги як найстарша за віком представниця депутатського корпусу.

Ярослав Стецько пішов із життя 5 липня 1986 року у Мюнхені. Похований на кладовищі Вальдфрідгоф, де також знайшли вічний спочинок Степан Бандера, Дмитро Дорошенко, Андрій Лівицький, Микола Капустянський та багато інших українських діячів.

—

Мар'яна Шевелєва [8], опубліковано у виданні Український інтерес [9]

Читайте також: 

• Українська національна ідея в історичній перспективі [10]
• Чому девіз “Схід і Захід разом” не спрацював у 1919-му [11]
• Унікальні фото кінця 80-х – початку 90-х: «Юні патріоти та захоплені диваки із київських вулиць» [6]
• Володимир Василенко: Місія України ― знищити московську імперію [12]
• Нація не може собі дозволити бути слабкою. Ми з кров'ю і м'ясом відриваємося від імперії [13]
• "Ми намагалися цивілізувати Московію кількасот років тому й тепер бачимо, що це марна справа" [14]
• Військовий капелан Ігор Скрипніченко: «Програні ідеологічні війни спокутуються дуже великою кров’ю і великими жертвами» [15]