Унікальні фото кінця 80-х – початку 90-х: «Юні патріоти та захоплені диваки із київських вулиць»

Версия для печати

Цьогоріч відзначаємо 33 роки Незалежності України. Колись давно, коли наша країна лише здобувала Незалежність, серед деяких національних діячів була поширена думка, що Україна стане по-справжньому вільною лише через 40 років. Бо саме стільки часу біблейський Мойсей водив свій народ по пустелі, щоб вимерло покоління тих, хто пам’ятав рабство, й залишились лише народженні у волі.

Цікаво, що тоді – понад 30 років тому, деякі українські активісти передбачали у нашій прийдешній історії революції та повномасштабну війну з Російською Федерацією. Але на тлі правління спочатку «комуністичного секретаря» (Леоніда Кравчука), а потім – «радянського директора» (Леоніда Кучми), ці пророцтва якось призабулись, зазначає видання ТИЖДЕНЬ. Та й люди, які про них казали, були трохи дивакуватими. Але вже за часів президентства Віктора Ющенка стало очевидним, що ці пророцтва можуть сповнитись.

Нині перед Україною, можна сказати – останній ривок – іще сім років. І цей кінець нашого шляху передбачає бути дуже складним. Якщо наше суспільство прорветься крізь ці війни, економічну та енергетичну кризу, соціальну напруженість та духовну колотнечу – наша держава вочевидь назавжди остаточно посяде визначене їй місце у колі інших держав світу.

Читайте також: Оптимізм політичної волі та песимізм раціональності: український та європейський погляд на війну Росії проти України 

Але, чим ближче до кінця цього мойсеєвого шляху – тим частіше згадуєш обличчя тих диваків кінця 1980-х – початку 1990-х, які про все це знали.

У нашому розпорядженні перебуває унікальний архів фотографій 1989-1991 років, які були зроблені у той час – київським юнаком Олесем Воляником. У середині 1990-х він відійшов від активного громадського життя й передав цей фотоархів історику Ярославу Тинченку – для зберігання та подальшого використання. Кілька разів упродовж останніх десятиліть ми думали опублікувати ці фотографії, але різні обставини не дозволяли це зробити.

Унікальність фотографій Олеся полягає в тому, що він не був репортером чи фотомитцем, а робив свої кадри просто з натовпу – для пам’яті. Саме тому його фото дуже «живі» на відміну від постановочних знімків того часу.

Починаючи з цієї публікації, ми хотіли б згадати про тих наших юних полум’яних патріотів та захоплених диваків з національними прапорами та влучними гаслами з київських вулиць 33-літньої давнини. Плануємо зробити 10 публікацій з цього фотоархіву, і одночасно писати про героїв фотографій Олеся Воляника.

Будемо вдячні, якщо люди, які пам’ятають ті події, або осіб, закарбованих на фотографіях з наших публікацій, зможуть залишати коментарі, уточнення, або надавати свої знімки.

У цій публікації, в якості анонсу, публікуємо кілька цікавих фото з різних заходів того часу.

Автор фотографій Олесь Воляник – 1991-1992 роки.

Пікетування Ради Міністрів УРСР, літо 1990: немолода жінка з числа активісток кримсько-татарського народу стоїть зі своїм плакатом поруч з українським мітингувальником.

Читайте також: Не подарували, а виборола: Україна може святкувати День Незалежності завдяки не Москві, а ЗСУ

Мітинг біля Республіканського (нині – Олімпійського) стадіону під час Всеукраїнського страйку 30 вересня 1990 року. Антимосковські настрої вже тоді були дуже потужними.

Колона демонстрантів проходить біля Ради Міністрів УРСР з плакатом «Хай пропаде незгоди проклята мара! Під Украйни єднаймось прапор!», 1 жовтня 1990 року. Гасло запозичене з пісні Івана Франка «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!»

Патріарх Філарет та інші священнослужителі освячують перші дерев’яні хрести на могилах Василя Стуса, Миколи Литвина та Олекси Тихого.

«Україні свою національну церкву» – плакат 1990 року, а гасло актуально й сьогодні.

Читайте також: Чому Незалежність – це ще не свобода та що потрібно для щасливого життя

Один із мітингів на підтримку Степана Хмари, заарештованого 7 листопада 1990 року під час протестів проти радянського параду. Плакат з написом: «Херсонщина – невід’ємна частина України» у той час викликав подив у багатьох протестувальників. Нині він – як ніколи актуальний.

«Ні танкам у Києві!» – молодь з плакатом на даху будинку профспілок, який знаходився на Бульварі Тараса Шевченка 37/122 (нині не існує), та виходив фасадом на площу Перемоги (Галицьку), 7 листопада 1990 року. Цього дня тут зібралась велика юрба народу – передусім юнаки, аби зірвати радянський парад на честь Октябрьской рєволюціі.

Святковий мітинг 18 жовтня 1990 року з нагоди завершення «Революції на граніті», у першому ряді друга ліворуч – вірогідно, пані Слава Стецько.

Легендарна «Революція на граніті», голодування студентів на площі Жовтневої Революції (нині – Майдан Незалежності) у Києві, жовтень 1990 року.

—

Ярослав Тинченко, історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

 Читайте також:  

• Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи
• "На Заході вважають, що поки Росія буде повільно надкушувати Україну, вона сама зітреться. З цим цинізмом треба боротися"
• Оксана Забужко: Захід прогледів російський фашизм
•  Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер
• Звірства путінської орди. Як Україна розслідує воєнні злочини російських окупантів
• Як Росія віками знищувала і продовжує знищувати народи
• Чому російське православ’я провалило свою християнську місію
• Чи міг саміт «надій і скандалів» 14 років тому в Бухаресті врятувати Україну? 
•  Велика перемога українського народу: як здобувалася незалежність