Едуард Драч: Щоб народ не оскотинився, треба співати про розумне, добре і вічне

1.00

Нет

« ...Трансляція "Червоної рути" була не пряма, а "крива". Події на екрані запізнювалися на 5 хвилин. За цей час вирізали моменти, де в натовпі з'являлися синьо-жовті прапори. Але потім місцеві телевізійники напоїли київську журналістку, яка не пропускала крамоли в ефір. І синьо-жовті прапори таки показали”.

Вчився в російськомовній школі. Україномовні у Кривому Розі тоді позакривали. Батькові пояснили, що на них немає попиту: "Об этом пишут трудящиеся в райкомы". Але він працював в органах – був інструктором у райкомі партії. Знав, що ніяких відмов від українських шкіл не було. "Та не пишуть туди такого", – заявив. За місяць його звільнили.

Удома батьки говорили суржиком. Зі мною намагалися спілкуватися російською, щоб було легше у школі. Але зі своїми батьками вони розмовляли українською.

У школи прийшли педагоги із колишніх українських закладів. Їм важко було говорити російською, в побуті переходили на рідну мову. Зараз – навпаки.

На цю тему: Заборона української мови: документи XVII – XX століть [2]

Моя мати не любила їздити на 9 травня в село. Казала: знову поминки будуть. Збиралися солдатки і співали. Починалося від "Била мене мати березовим прутом" і закінчувалося поминальними плачами. Туди не потикався навіть голова колгоспу, це витримати ніхто не міг. Жінки дуже тужили.

Едуард ДРАЧ, 54 роки, бандурист, бард, лікар-невролог. Народився 6 квітня 1965-го у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Мати – терапевт, батько – інженер-електрик. Навчався у музичній школі по класу скрипки. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут. Працював невропатологом у Черкасах і Києві. Зараз – невропатолог і реабілітолог у столичній клініці ”Меддіагностика”. Грає на гітарі, кобзі [3], старосвітській бандурі, колісній лірі, гуслях, скрипці та фортепіано. Виконує традиційний кобзарсько-лірницький репертуар, авторські та козацькі псалми, лицарські й богомільні пісні, невольничі плачі, духовну та світську лірику. Учасник спільноти Київського кобзарського цеху. 1989-го став лауреатом фестивалю ”Червона рута”. Рік виступав у складі гурту ”Рутенія”. Був гітаристом і вокалістом. Серед улюблених книжок – ”Ясса” Юрія Мушкетика, ”Ворошиловград” Сергія Жадана. Читає періодику 1980–1990-х. Телевізора не дивиться. ”Доки події не стали історією, висновків із них не роблю. Роки в кобзарському цеху виховали в мені епічний погляд”. Одружений. Має двох доньок і сина

Люди раніше співали більше. На вулиці можна було почути таку автентику, за якою зараз ганяються фольклористи. У 1970-х у спальних районах [4] Кривого Рогу постійно хтось виконував пісні Мареничів [5] – вони звідси родом. Люди співали, коли йшли додому і як збиралися за столом. Були пісні [6] вуличні, застільні, для роботи, обрядові. Кожна жінка знала їх від двох до п'яти тисяч. Обряд міг тривати годину-дві-три. Це більше, ніж опера. Кожна мала свої арії. Моя баба була виводчиця – співала дуже високим голосом.

На цю тему: Державні квоти повернули українську музику на радіо і телебачення (ГРАФІКА) [7]

В інституті мене викликали в деканат. Їм треба було заповнити творчі колективи. "Хочеш мати гуртожиток і стипендію? Підеш грати в такий-то гурт". Так я потрапив у компанію однодумців.

Мене направили в групу "Ранок". Там грали фольк-авангард – обробки народних пісень, часто придумували авторські, але оголошували їх народними, щоб у влади не було претензій. "Ранок" перемагав у всесоюзному джазовому фестивалі. Але, коли настали андроповські часи і наш керівник Олексій Маковецький необережно вжив зі сцени формулювання "джаз-рок", гурт закрили на рік. Потім із нас цю анафему знімали кадебісти [8]. Мусили пограти їм, а вони сказали: все нормально. Уже коли прийшов Горбачов, проблем не було.

Бардівську пісню в радянські часи можна було почути тільки у спеціально відведених місцях. Під невсипущим оком комсомолу і партії створювали клуби самодіяльної пісні. А фестивалі влаштовували подалі від міст. На сцені не дозволяли грати пісні не членів Спілки композиторів.

Кілька років займався психіатрією. Покинув, бо занадто переймався. Там треба мати менш вразливу натуру, панцир. Мама мені казала: "Просто вишуковуй і записуй симптоми. Не вживайся у хворого". Але воно все одно заповзало у підсвідомість.

У Кривому Розі виступав у КВК. Стиль "95 кварталу" тоді вважався вульгарним. У наші часи КВК був елітарніший. Ми грали не за гроші. Іноді кепкували з партійної пропаганди. Не були дисидентами, але тими, хто сумнівається. Ви кажете отак? А може – отак? Всі: га-га-га! Наші виступи розбирали на парткомі інституту.

У Дніпрі ми поставили комсомольську "Енеїду" українською. "Еней був парубок моторний, із неформалів геть проворний, ланцюг собачий одягав і на скаженій дошці грав, що зветься електрогітара". "Троянці" виходили на сцену в джинсах, шкіряних куртках, мали ірокези, були вбрані у вишиванки.

30 років тому взяв участь у першому фестивалі "Червона рута" (відбувся 17–24 вересня 1989 року в Чернівцях. – Країна). Я тоді жив у Черкасах. Пройшов відбір разом з Андрієм Миколайчуком. До фестивалю він виступав по весіллях і був акомпаніатором у дитсадку. Поводився, як весільний тамада. Але для "Червоної рути" змінив імідж: одягнув галіфе з фраком. На сцену вийшов у чоботах, а потім роззувся. Його завданням було дивувати. Але гротеском і клоунадою піднімав серйозні теми. Ті засоби, якими достукувався до публіки, відкривали перед ним усі двері. Пам'ятаю, як під час гастролей він приїздив у місто і казав, що йому треба налаштуватися. У сценічному образі йшов на базар. Там його всі впізнавали і дарували продукти. Так ловив ритм міста.

Коли приїхали до Чернівців, місць у готелях не було. Нас із Василем Жданкіним (бард, кобзар і бандурист. Загинув 2 вересня 2019 року. Потрапив у ДТП, коли їхав додому на скутері. – Країна) поселили в художника Івана Балана. Василь щодня обливався холодною водою і привчив до цього Миколайчука. Тому той і став ходити босоніж.

На фестивалі вперше виконали гімн України. Тричі. Спочатку – в стилі Джиммі Хендрікса – його заграв на гітарі Славко Галатин із дуету "Дарка і Славко". Почав імпровізувати, і раптом виринула мелодія гімну. Народ підхопив. Потім ще раз заспівала діаспора на заключному концерті. Втретє виконав Василь Жданкін.

Людей, які приходили із синьо-жовтими прапорами, міліціонери били і відвозили у відділки. За нами, лауреатами, стежили. Коли йшли на заключний концерт, "Товариство Лева" (одна з перших незалежних організацій в УРСР, створена у Львові 19 жовтня 1987 року. – Країна) проривалося зі стягами, наче в бій. На них кинулися міліціянти. Василь кричав: "Що ви, собаки, б'єте людей?" Міліція розвернулася до нього, але кадебісти, які за нами йшли, подіставали посвідчення: "Лауреатів не чіпати".

На цю тему: Антін Мухарський: Неофіти революції [9]

Трансляція "Червоної рути" була не пряма, а "крива". Події на екрані запізнювалися на 5 хвилин. За цей час вирізали моменти, де в натовпі з'являлися синьо-жовті прапори. Але потім місцеві телевізійники напоїли київську журналістку, яка не пропускала крамоли в ефір. І синьо-жовті прапори таки показали.

На заключному концерті лауреатам заборонили виступати – бо співали гімн і стояли під синьо-жовтими прапорами. Замість нас мали вийти дипломанти. Але ті почали відмовлятися на нашу користь. Мені поступилася група "Гуцули". Наші інструменти таємно від міліції пронесли глядачі. Ми заграли.

Музика не дала би змоги забезпечувати себе. Я 20 років не бачив роялті [10]. В Україні за авторське право ніхто не платить. Державне радіо і телебачення відмовилося від цієї опції. А приватні ще й вимагають плати за ротацію. Такого немає ніде у світі. У нас не хіт, а агіт-паради. Хто заплатив, пісні того й крутять. Смак народу диктують гроші.

Брав участь у Революції гідності. Кобзар мусить бути на всіх "посполитих рушеніях". Його функція – це система координат. Має співати псалми і канти, щоб заспокоїти гарячі голови. Бо всяка революційна ситуація спричиняє бурхливі внутрішні зміни. Людина швидко може озлобитися, стати нечутливою до інших, мстивою. Щоб народ не оскотинився, треба співати про розумне, добре і вічне. Люди на всіх наших Майданах цілком керували собою. Чітка самоорганізація, без паніки і злоби.

Я повинен щодня трохи пограти й поспівати. Кращий відпочинок – зміна занять.

—

Валерія РАДЗІЄВСЬКА, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО; опубліковано у виданні КРАЇНА [11]

На цю тему: