Антін Мухарський: Неофіти революції

Версия для печати

Деякі роздуми про характерну проблематику нових людей, залучених до формування модерної української ідентичності.

Багато що в нашому реальному житті трапляється вперше. Як-от Майдан, АТО, безвіз, томос, воєнний стан. Багато хто, вдаючи із себе експерта, намагається давати обґрунтовані оцінки та поради «з усіх наболілих питань». Ще більша частина публіки вимагає простих та рішучих відповідей від керівників держави. Але вони так само розгублені й невпевнені, проте діють як уміють і вже за це заслуговують принаймні на мінімальну підтримку з боку тих, хто розуміє, яка прірва лежить між «хочу» і «можу», між «словом» і «ділом», між «цілями» і «результата­ми» в умовах активного спротиву позитивним процесам українського державотворення представників проросійської п’ятої колони.

Процес українізації та вестернізації України відбувається, можливо, не так швидко, як хотілося б тим, хто звик, що відповіді на всі надскладні питання можна отримати дотиком одного пальця до екрана власного ґаджета. Мільярди людей у всьому світі радикально інфантилізувалися, занурившись у віртуальні світи, якими вони керують безроздільно «тут, зараз, швидко і так, як я хочу». Але нормальна людська вагітність так само триває дев’ять місяців, сосна набуває промислової кондиції через 30 років, у годині шістдесят хвилин, а екватор Землі не змінив свого положення та довжини за останні півтора століття більш-менш сталих наукових досліджень.

Так само й процеси формування модерної української нації тривають повільно, зрештою, так, як їм і належить. Для тих, хто розгубився, зневірився, втратив орієнтири, натхнення, захват і хист, повторюся: боротьба за Україну — це довгий, виснажливий, щоденний кропіткий процес, у якому інфантильні, рефлексуючі, попсові, імпульсивні особи в пубертатному періоді розвитку свого ментального тіла перебувають у зоні особливого ризику, піддаючись зовнішнім впливам, без здатності оцінити адекватність своїх рефлективних дій і вчинків на ті виклики, які ставлять перед ними соціум і час.

На цю тему: Антін Мухарський: Свідоме зусилля

Чому не в окопі?

Особисто я, так само як і сонми сучасних неофітів, що активно включилися в суспільні процеси під час або після Революції гідності, переживав такі спалахи свідомості та коливання емоцій. На початку 1990-х, після феєричних подій Революції на граніті, у яких брав активну участь, і здобуття незалежності, країна з приходом Кучми й Табачника почала формувати наявну й досі феодально-олігархічну модель, культурологічно та ментально орієнтовану на московитську тоталітарно-кримінальну візантійщину. Це був крах усіх юнацьких мрій і сподівань. Потім зневіру та відчай змінили захват і піднесення часів помаранчевого Майдану, а далі знову зрада і розчарування безхребетною політикою Ющенка, що зрештою й породила третій Майдан, який зніс ненависного Хама-Януковича.

Проте боротьба триває. На черговому її етапі завдяки розвитку соцмереж та новітніх форм комунікації до революційних процесів у різних формах і формаціях долучилася найбільша за всю історію сучасної України кількість так званих неофітів, або людей, які на емоційному, культурологічному, політичному, естетичному чи історичному рівнях сприйняли ці процеси саме в еволюційному контексті їхньої природи. Безумовно, серед них є багато перевертнів і шахраїв, які дбають лише про матеріальні, іміджеві або політичні вигоди, але в цій статті про таких не йдеться.

Старі, досвідчені, монументальні персони, беззаперечні моральні авторитети відходять у небуття. Чотири роки тому не стало мого вчителя і наставника Євгена Сверстюка. Цього року пішов від нас видатний український дисидент і філософ Левко Лук’яненко… Лідери студентської Революції на граніті та помаранчевого Майдану впевнено посіли свої місця в українському політикумі, отримавши солідну й певною мірою заслужену сатисфакцію за колишню боротьбу та «поневіряння». Проте їхній авторитет значно впав, бо апріорі всі ті, хто «дорвався до влади», тавруються українським суспільством як «бариги» і чиїсь там «підстилки», як «прокладки», «затички» (олігархів, Порошенка, МВФ, Москви, Вашингтона). Підставляйте будь-який варіант і навішуйте ярлики досхочу — то наша улюблена народна забава.

Хоча, відверто кажучи, влада справді псує. І це є відповіддю на питання, чому я не йду у владу. Бо намагаюся впливати на процеси культурологічно-точково, і, сподіваюся, це мені непогано вдається. Створення 2009 року Союзу Вольних Художників, революційний акціонізм 2010–2014-го, музичний проект Орест Лютий «Лагідна та сувора українізація» 2011–2017-го, проект «Жлобологія» 2013-го (дослідження пострадянського хама), активна участь у діяннях «Мистецького Барбакану», великі альманахи «Майдан. (Р)Еволюція Духу» (Сучасна українська неогероїка) 2014-го та «Національна ідея модерної України» (Сучасна українська футурологія) 2017-го, організація та проведення конкурсу «Український патріотичний плакат» 2014–2015-го та багато інших мистецьких проектів дають мені змогу впливати на процеси націєтворення дистанційно-аналітично. У цьому я і вбачаю власний шлях, адже глибоко переконаний, що наша перемога настане з розумінням більшою частиною суспільства вже давно винайденої цивілізацією формули успіху як державних формацій, так і окремих особистостей: «Шукайте точку докладання сил, де ваш особистий коефіцієнт корисної дії буде найбільшим». Вважаю це вичерпною та остаточною відповіддю на достоту часті запитання від російськомовного сегмента соцмереж: «Єслі ви такой патріот, то почєму нє в окопє?»

Я не у владі й «нє в окопє», тому що моя офіційна військова спеціальність записана у квитку як «музикант військових оркестрів». А враховуючи те, що наш колектив першим виїхав у зону АТО (22 червня 2014-го) й дав безліч концертів на передовій і в госпіталях, то й виходить, що в активній фазі ідеологічної війни з російською імперією я беру участь від моменту отримання Гран-прі міжнародного конкурсу «Гранослов» та виходу у видавництві «Український письменник» 1994 року моєї першої повісті «Доба» (сповідь молодого бандерівця) й аж донині.

Тому, користуючись принципом «істина полягає в пошуку істини», я не без остраху ступаю на слизьку територію обговорення цілком дискусійних питань, що стосуються не так особистостей, як явищ, процесів і певних типологічних рис, які уособлюють такі персони, як Анастасія Приходько (співачка й віднедавна член партії «Батьківщина», соратниця Юлії Тимошенко) та Анатолій Пашинін (російський актор, доброволець ДУК «Правий сектор»).

Як бачите, усі вони належать до представників творчих професій і кожен із них представляє певний психотип, цікавий із погляду дослідження сучасної архетипології в контексті формування модерної української ідентичності.

Чи буде вороття?

З Анастасією Приходько я особисто познайомився цього року в США на величезному українському фестивалі «Союзівка», що має понад 50-річну історію. Але насправді був знайомий із нею чи не із самої юності, бо наші батьки окрім того, що працювали разом, то ще й мали квартири поруч у будинку на Оболоні. Тож Анастасію я пам’ятаю ще дитиною.

Проблематика наших не таких уже тривалих, але достоту задушевних бесід у США полягала в тому, що, свідомо обравши для себе український шлях, відома та благополучна в Росії співачка зіткнулася в Україні з купою добре знайомих мені проблем, починаючи від тотальної обструкції з боку так званих російськомовних колег і продюсерів, які відразу вибракували її з шорт-листів усіх можливих музичних премій та номінацій, обмеживши доступ до теле- та радіоефірів. І закінчуючи державними чиновниками різних рангів, що, витрачаючи колосальні кошти на сцену, звук, світлове обладнання та рекламу для заходів під власним патронатом, вважають за прийнятне звертатися до виконавців із пропозицією виступити безплатно, «бо проїзд і проживання ми вам покриємо, та й ще чарку наллємо, ми ж бо з вами однієї крові — патріоти».

Російськомовним виконавцям платять у рази більше! Підкреслюю: у рази! Бо Росія та її адепти в Україні розуміють одну надважливу річ, опукло артикульовану патріархом Ґундяєвим: «Росія там, гдє звучіт русская рєчь». Хай у вульгарному, вуличному варіан­ті пісень раннього Потапа, хай із надутих губ Свєти Лободи чи у віп-лакшері-обгортці зразка Вєри Брєжнєвої або Ані Лорак, що будують незлу та вкрай економічно вигідну кар’єру в Росії, від якої відмовилася Настя Приходько, хоча й мала всі преференції, ставши переможницею конкурсу «Фабрика зірок» у 2007-му. І це я вважаю справжнім подвигом, який устоїться в історії лише в тому випадку, якщо Настя не дасть задній хід, розчарувавшись в українській справі. Адже всі підстави для цього є. Подив, відчай, розпука, обурення — ось далеко не повна гама емоцій, яку спізнають допіру політично незаангажовані поп-виконавці, що вирішують публічно оприлюднити свою україноцентричну позицію. Бо вітчизняний шоу-бізнес і досі лишається тотально русифікованим, вижити серед цих зросійщених колосальним баблом монстрів можуть тільки найсильніші, найхитріші та найвитриваліші.

Але найбільший «монстр» для всіх українських (україномовних) артистів — тотальне невігластво власного народу, який ніяк не зрозуміє, що «безплатно» означає для виконавця мінус пісня, мінус кліп, мінус реклама, а в підсумку й «мінус виконавець». Шановні українці, ви вбиваєте наших артистів своїм «безплатно». Зводите професіоналів до рівня аматорів, замість того щоб піднімати їх на п’єдестал, втоптуєте в багнюку. Розумію, важкий історичний досвід, стільки перевертнів і фейків останнім часом... А ще тотально російська жовта преса, яка нівелює, або замовчує, або гнобить і поширює наклепи, бруд і брехню саме про україноцентричних артистів.

На цю тему: Іван Семесюк: Український шоубіз: що з ним не так?

Чесно скажу, я не знаю, чим було мотивоване рішення Насті долучитися до політичної сили імені Юлії Тимошенко. Адже незадовго до того вона публічно заявила, що не збирається приєднуватися до старожилів української політики, які повністю дискредитували себе в очах нової генерації суспільства. І тут такий пірует! Тим більше практичний досвід деяких наших артистів довів, що гроші таки пахнуть. Вже майже святому Кузьмі й досі дорікають за концерти на підтримку Януковича. Але й Петро заснув, коли Христос молився перед тим, як піднятися на Голгофу. Хто з нас без гріха, хай першим кине в Настю камінь.

У цьому її рішенні надто багато «але», та головне серед них — чи справді не гроші всьому голова? Якщо відповідь буде чесна та відкрита й звучатиме «так, гроші на нові кліпи, пісні, на творчість, бо інакше просто неможливо вижити», то я це прийму і зрозумію, адже й сам не раз дозволяв собі такі компроміси, щоб забезпечити вчасний друк книжок чи фінансування мистецьких акцій і виставок. Якщо ж раз у раз звучатиме відповідь на кшталт тієї, яка чулася: «Бо вірю в чесність і гідність Юлії Володимирівни, завдяки їй хочу змінити світ на краще…», то вороття назад немає. Далі тільки гірше. Фотожаби, журналісти на куражі, незручні запитання, тотальна обструкція, негативні шлейфи й пожиттєве «фу».

Не хотілося б тут проводити паралелі із Савченко, бо Надя — то дитя випадку, Мауглі, якого хвиля історії за наївності українських бабуїнів та хитрості московських удавів на мить винесла на саму верхівку всенародного екстазу, майже одразу потім потопивши в бурхливих водах учорашніх емоцій, на які вже накочують наступні хвилі інформаційних атак. Тоді як Настя пішла на цю співпрацю свідомо, втративши багато шанувальників із радикального крила українських правих сил.

Зрештою, наслідки цього вчинку можна буде оцінити лише в середньотривалій перспективі. Емоційні вчинки — прерогатива молодих, але й старі теж втрапляють у ту пастку. З розв’язання цих кармічних вузлів і складається шлях людини, який робить із неї досвідченого воїна. Кожен має право на помилку. «Раз, два, але не три», — проголошує стара театральна мудрість. Тому в Приходько однозначно є шанс стати або видатним політиком, або видатною співачкою. Дай тобі Боже, Настусю, долати свій шлях гідно. Але мій досвід підказує, що політиків значно більше, ніж талановитих, самобутніх співачок, та й конвертованість митців у часовій перспективі триваліша, ніж депутатів-парламентаріїв.

Моя суб’єктивна думка з цього приводу така: боротьба за Україну — то не розважальна попса, а радше інтелектуальний панк, на якому аж ніяк не розживешся. До тих злиднів, непотрібних розмов із «потрібними людьми», моральних катувань, збитків, поневірянь, невиправданих очікувань треба бути готовим. Найбільша наша національна вада — невміння аплодувати й шанувати своїх героїв за життя. Але зубожілі українські артисти вперто вірять, що десь там існує Велика Небесна Україна, повна охайних, білесеньких енергетично незалежних хаток під дорогими стріхами з голландського очерету, що потопають у квітах руж, і в кожній на стіні ікони Богородиці, Шевченка, Петриненка, Квітки Цісик та тріо Мареничів. Малі граються на долівці екологічними кониками й смокчуть поживні макові коржики. Батьки в модному вбранні з магазину «Всі Свої» переглядають на планшеті новий концерт гурту «ДахаБраха», десь неподалік Олег Скрипка разом з Іваном Малковичем декламують публіці вірші Ліни Костенко, Оксана Забужко пише листа Ердогану, викриваючи того в ненависті до феміністок, і навіть сам Подерв’янський, полишивши матюки, творить монументальне полотно під назвою «Ілон Маск запускає Тараса Чубая до української діаспори Марса з акустичним концертом «Лиш вона!» І ми, українські митці, маємо на цей ідеалізм виключне право! Бо наш неквапливо-мрійливо-сутуж­ний український світ згине разом з останнім творчим ідеалістом. Тому слава Тарасові Компаніченку та гурту «Хорея козацька!». Героям Слава! Ну й ще Анжеліці Рудницькій передаю вітання, користаючись нагодою.

Але в кінці запитання: «Як ви поставитеся до того, що через деякий час, «розчарувавшись у політиці», Анастасія Приходько знову повернеться на велику сцену?».

Понти й «узбеки»

А тепер про суворого російського актора Анатолія Пашиніна та його «узбеків» як про окремий феномен присутності «російського сліду» в контексті українського праворадикального руху.

Почну з давніх-давен. Року так 2007–2008-го ми разом з Анатолієм знімалися у фільмі «Ґудзик» за романом Ірен Роздобудько. Тоді на прохання мого друга режисера Володимира Тихого я зробив виняток і знов увійшов у кадр як артист, зігравши роль другого плану.

Раніше я знімався з багатьма росіяками, чесно заробляючи гроші нелегкою акторською працею. Час від часу затівав із режисерами бесіди на кшталт: «Чому ви не берете наших акторів на головні ролі? Чому українські артисти завжди другий сорт?». «Бо Москва жорстко диктує свої закони, якщо фільм планується до показу на теренах СНД». Чуєте? Жорстко тут ключове слово. Бо Москва чітко й однозначно розуміє: чиї актори, того й кіно, чиї пісні, того й народ, чия мова, того й держава. Актор для Росії — це передовий боєць культурного фронту. Танки приходять уже потім. Бо спершу територію зачищає безневинний Кіркоров і пєвіца Валєрія, потім Ґазманов і гурт «Любе», і тільки тоді приходить Ґіркін з автоматом і каже «ето наша зємля, тут русскіє пєсні поют!». А далі трапляються Іловайськ і Дебальцеве як кільця одного ланцюжка. Хоча в обмеженій свідомості звичайного русифікованого міщука цей причинно-наслідковий, смертельний для українців зв’язок між Кіркоровим і Дебальцевим вибудовується важко. Але він є!

Так от свого часу я не схотів бути «гарніром» і «другим сортом» на підтанцьовці в росіяк, а тому після першого Майдану (втративши купу грошей), будучи доволі успішним професійним актором, зав’язав із кіно та серіалами саме через неможливість спостерігати і терпіти на знімальних майданчиках вибрики московитів на кшталт «чьо ви тут сєбє хохолікі какую-то нєзалєжность прідумалі, майданітє, пєсєнкі співаєтє? Вот газ как пєрєкроєм на хрєн, так замьорзнєтє, как тє обєзьяни голожопиє». Ця лексика, яку й досі використовують ольгінські тролі, у ті дофейсбучні часи була дивною і викликала в мене та моїх українських колег мовчазне обурення.

Проте лишалася надія: може, вони так жартують незграбно? Аж зовсім ні! Московит — нахабний, хамовитий окупант. Він завжди лишається московитом, навіть якщо напне вишиванку, навчиться кричати «Слава Україні» й вступить до ДУК «Правий сектор». Для нього лишається цілком природним зневажливо назвати українського режисера кримськотатарського походження Ахтема Сейтаблаєва «узбєком», огульно охрестивши його фільми «бездарною кон’юнктурщиною, на яку держава бездумно витрачає гроші». Рубаючи рукою повітря, він роздає категоричні поради, рецепти швидкого одужання та перемоги, у нього все просто (як, зрештою, й у всіх москалів). Недалеким відгомоном шаріковського «взять і всьо подєліть» із його вуст зривається неприховане хамство на адресу українського суспільства, що ми не гідні мати такого артиста, як Олексій Горбунов (не той, що мордатєнькій шоумен Юра, а той, що великий «русскій артіст»!). Чуєте, Горбунов — «русскій артіст»!

Потім він зазвичай жартує про «російську консерву», якою його вважають «нєправільниє націоналісти», знімаючи напруженість убивчою самоіронією. І вапщє русскоязичний рубаха-парєнь в вишиванкє родом с Запорожья — чєм нє герой і прімєр для наслєдованія для тєх русскоязичних украінцев, что любят Україну і готови взять в рукі автомат, чтоби єйо защіщать.

На цю тему: Олег К. Романчук: Культурний неоколоніалізм у дії

Понти і нарваність, гіпертрофована категоричність, яка так подобається миколаївським таксистам, одеським гендлярам із 7-го кілометра, харківським комунальникам, натовпам пухлогубих, фарбованих блондинок у стразах, а ще публічне хизування російським паспортом, що захищає його володаря від українського беззаконня, — ну чим не ікона для численного русскоговорящєго насєлєнія юго-востока, яке в образі Пашиніна бачить свого захисника, що з автоматом у руках готовий проливати кров за їхню Україну — понтову, гучну, галасливо-російськомовну, у вишиванці, з чубом на голові та зневагою в серці до питомо українських святинь: мови, паспорта з тризубом, історії, культури.

Моя суб’єктивна думка з цього приводу така. Знаю не з чуток, що серед праворадикалів справді є багато засланих козачків. Чи такий Пашинін? Не думаю… Мені здається, що він справді пасіонарний московит із категорії емоційно підірваних російських артистів, що свідомо поширює (особливо серед російськомовного електорату) популярну тємочку Владіміра Висоцкого «всьо нє так, рєбята». Не здивуюся, якщо незабаром він очолить спротив проти київської хунти на землях Запорізької, Херсонської та Миколаївської областей, закликаючи до збройного опору нинішній владі бариг та олігархів. Як на мене, дуже корисний для Кремля пасіонарний ідіот!

—

Антін Мухарський, опубліковано у виданні  Тиждень.UA

На цю тему:

• Міхаель Мозер: Про «Руську Трійцю» і її роль в історії української мови
• Легендарний диригент Віктор Гуцал: «Усі народні музичні інструменти росіяни запозичили в нас»
• Ірма Вітовська, Актриса: Я носій української мови, мій персонаж навіть мовчить українською
• Олександр Бойченко: Лагідна утопія
• Як це – бути україномовним в місті «можливостей і перспектив»