Легендарний диригент Віктор Гуцал: «Усі народні музичні інструменти росіяни запозичили в нас»

Версия для печати

...Вчителі музичної школи ходили по школах і садках — шукали таланти. Умовили батьків перевести мене у спеціальну музичну школу імені Соломії Крушельницької. Коли постав вибір, на якому інструменті грати, батько довго думав. Врешті купив домру. Коштувала найдешевше — 3 рублі 54 копійки...

...Ріс шостою дитиною в родині. Батьки привчали працювати на землі, та я змалку полюбив музику. На нашій вулиці хлопці й дівчата часто змагалися — хто кого переспіває.

Вчителі музичної школи ходили по школах і садках — шукали таланти. Умовили батьків перевести мене у спеціальну музичну школу імені Соломії Крушельницької. Коли постав вибір, на якому інструменті грати, батько довго думав. Врешті купив домру. Коштувала найдешевше — 3 рублі 54 копійки.

Після четвертого курсу мене запросили викладати в Уральській консерваторії у російському Свердловську (нині Єкатеринбург. — Країна). Казали: «Готові взяти без диплома. Працюватимеш у нас і навчатимешся. Про все домовимося». У Свердловську пробув два місяці. Стало сумно — рідної мови ніде не чув, а у жовтні вже випав сніг. Сказав керівництву, що повертаюся до Києва. Не відпускали, та я купив квитки на літак. Прилетів у чоботях і теплому пальті, а тут люди ще у футболках ходять.

До 1969 року оркестри народних інструментів мали всі республіки Радянського Союзу, крім України. За його створення виступали композитори Лев Ревуцький і Борис Лятошинський. Вони добилися дозволу створити такий колектив. Перший концерт Київський оркестр народних інструментів дав у столичному Оперному театрі 12 квітня 1970-го. Прийшла інтелігенція. Вступне слово казав письменник Михайло Стельмах.

Музикантів для оркестру шукав сам. Багатьох запросив з Одеси, Харкова, Чернівців. Найбільше — зі Львова. Переїхати до Києва погоджувалися всі. Відмовився один кларнетист: «Маю дружину і дітей. Боюся зриватися на нове місце».

Віктор ГУЦАЛ, 74 роки, диригент, художній керівник Національного академічного оркестру народних інструментів. Народився 2 січня 1944-го в селі Требухівці Летичівського району Хмельницької області. Батько працював на залізниці, мати займалася домашнім господарством. 5-річним разом із батьками переїхав до Львова. Закінчив Київську консерваторію по класу кобзи та диригування. Працював в оркестрі хору імені Григорія Верьовки. 1969-го став диригентом Київського оркестру народних інструментів. П’ять років диригував оркестром народних інструментів Республіканського радіо й телебачення. 1984 року призначили художнім керівником Національного оркестру народних інструментів. У ньому грають 65 музикантів. Використовують майже 50 інструментів. «Із гастролями об’їздив весь Радянський Союз. Після здобуття Україною незалежності концертів поменшало. Маємо шість-сім виступів на рік. За 26 років у Криму були раз. Зате оркестр народних інструментів Росії імені Петра Осипова двічі на рік виступав в Україні». Викладав у Київській консерваторії імені Петра Чайковського. Був засновником кафедри бандури і кобзарського мистецтва столичного Університету культури та мистецтв. Створив понад 500 оркестровок, аранжувань і оригінальних творів. Написав музику до кінофільмів «Пропала грамота» і «Ой, не ходи Грицю». 1992 року отримав Шевченківську премію. Грає на 50 українських народних інструментах. «Мушу їх знати, бо пишу для них музику. Досконало опанувати всі складно. Щоб освоїти один, потрібно вчитися 15 років, і потім — усе життя». Любить грати сам із собою в шахи. Зараз читає «Зроби себе сам» американського психолога Тіни Сіліг. Улюблена страва — гречана каша. Дружина — віолончелістка. Мають доньку

В тему: «ЩЕДРИК», или CAROL OF THE BELLS

***

... «Запорізький марш» сліпого бандуриста Євгена Адам­цевича зазвучав по-новому в моїй оркестровці. 1974 року виступали в Москві на з’їзді комсомолу. Там були партійні діячі на чолі з секретарем з ідеології ЦК КПРС Михайлом Сусловим. Слухали «Запорізький марш» тричі. Сказали, що я створив надто націоналістичний твір, який нагадує пісні українських січових стрільців. Відповідав: «У нас 12 звуків. За тисячі років музики написано багато. Не виняток, що ноти повторюються». Через чотири роки художній керівник оркестру Яків Орлов сказав: «Маємо тебе звільнити. Наказали згори». Написав заяву за власним бажанням. «Запорізький марш» заборонили, а плівку з його записом розмагнітили.

Директор Республіканського радіо й телебачення Олександр Іваненко запропонував очолити їхній оркестр народних інструментів. Не знаю, як затверджував мою кандидатуру. Переказували, що поручився за мене.

Пропрацював на радіо п’ять років. Щотижня треба було міняти репертуар і складати нову програму. На рік у середньому мали 100 концертів.

Їхали на концерт у Казахстан. В одному автобусі — артисти, в другому — костюми й інструменти. Дороги такі, що їх і не видно. Музиканти жартували: «У Радянському Союзі немає нічого, крім ракет». Автобус із реквізитом відстав і не приїхав до самого концерту. Глядачі стали сходитися, а в нас — ні костюмів, ні інструментів. А тоді майже в кожному будинку культури був невеликий музей російських народних інструментів. Виконати українські мелодії на них було нескладно — бо вони всі інструменти в нас запозичили. На сцену вийшли в повсякденному одязі.

На початку 1980-х поїхали з Діаною Петриненко давати концерт до Полтави. Пішли дощі, дороги розмило. Десь під Лубнами застряли в полі серед ночі. З кількома музикантами рушили в село просити помочі. Люди запропонували лишитися в них на ночівлю. Поставили на стіл каструлю борщу й миску вареників. Їли і піснями їх розважали.

Виступали з Анатолієм Солов’яненком у селі на Донеччині. Він перед тим застудився, ледве говорив. Не радили йому виходити на сцену, бо в тому будинку культури дах був дірявий — сніг на голови падав. Та він не послухав. Перед концертом пив чай із лимоном і сік цибулі з медом. Виконав дві пісні — й голос у нього пропав. Казав: «Радий, що хоч це зміг заспівати».

У Києві, Москві та Ленінграді влаштовували концерти для іноземних туристів. Запрошували наш оркестр, хор Григорія Верьовки, ансамбль танцю Павла Вірського. Спілкуватися з іноземцями не доводилося. Конт­роль був жорсткий.

У радянські часи в репертуарі оркестру обов’язково мала бути пісня чи дума про Леніна. І кілька композицій братніх народів та інтернаціональні пісні. Перед гастролями програму переглядали вищі інстанції. Мене не раз питали: «Як думаєте, що важливіше — інтернаціональне чи національне?» Що я міг відповісти? Обирав перший варіант. Це продовжувалося і після незалежності. Тепер інтернаціональне називають загальнолюдським. Національного ж бояться досі.

На початку 2010-х із поетом Борисом Олійником поїхали в Донецьк. Подивитися постановку тамтешнього театру, яку висунули на здобуття Шевченківської премії. У вільний час пішли в парк. Прогулювалися, роздивлялися ковані металеві скульптури. Говорили українською мовою. До нас підійшов міліціонер: «На каком языке вы разговариваете?» Олійник казав: «Здобули незалежність, а Україну збудувати так і не змогли».

—

Світлана Корженко, фото: Тарас Подолян; опубліковано у журналі КРАЇНА 

В тему:

• Композитора Николая Леонтовича застрелил чекист
• «Украинская Республиканская Капелла». Урок истории
• Юрий Шевелев: как изживали и как выжил украинский язык. Начало ХХ века
• Антін Мухарський: Свідоме зусилля
• Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер