Міхаель Мозер: Про «Руську Трійцю» і її роль в історії української мови

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:   Міхаель Мозер

Ця лекція лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка 2017 року була прочитана 27 вересня 2017 року в Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Ми будемо сьогодні говорити про «Руську Трійцю», але не лише.

Чому я вибрав таку тему? Книжка, що отримала цю дуже престижну Премію Івана Франка називається «New Contributions to the History of Ukrainian Language» – «Нові причинки до історії української мови». А ці причинки стосуються доволі великої кількості різних тем. Про них я можу говорити багато і довго. Якщо я вирішу, що варто буде поставити певний наголос на темах, пов’язаних духом цієї книжки, то це таки наголос на тому, що ми, історики української мови, все ж таки недостатньо цінуємо галицьку спадщину в історії української літературної мови. Я постійно наголошую на тому, що, коли ми говоримо про цілу галицьку складову (тут будемо говорити лише про XIX століття), то варто дивитися не лише на другу половину XIX століття, на славні часи Галичини-П’ємонта, але варто ще раз і ще раз питати, звідки взагалі походить цей П’ємонт.

Назва сьогоднішнього виступу: «Ще раз про "Руську Трійцю" та її роль в історії української мови», і я сподіваюся, що після доповіді тут будуть гарячі дискусії, такі самі, як сто років тому, коли тут був сейм.

Я скажу дещо про «Руську Трійцю» і я не буду лише хвалити героїв. Я хочу з вами тверезо дивитися на певні речі – це завжди допомагає. Про кого йдеться? Це люди, яких ви чудово знаєте, і вони все ж таки народилися в різних кутках. Як на мене, варто звертати увагу на те, яку велику роль для тих людей відігравали такі центри, як Львів — з одного боку, і Перемишль – з іншого: не лише просто з огляду на те, що вони там зустрічалися, що вони там могли обговорювати різні справи, що тоді були цікаві (адже ж це дуже цікаві часи – перша половина XIX століття). Все це також має велике значення і для розвитку їхньої мови. Вони ж там розмовляли між собою, вони зустрічали різних людей ще з інших кутків, і вони автоматично працювали над своєю мовою — просто на підставі таких зустрічей. Вони великі герої, це без сумніву.

Коли ми думаємо них, про цю трійцю, то ми думаємо, звісно, передусім про «Русалку Дністровую», яка вийшла 1837 року у Буді, західній частині сьогоднішнього Будапешту. І там, до речі, ви також можете знайти пам'ятну дошку, присвячену «Руській Трійці».  Мене завжди дуже вражало, що інколи робили з цієї «Руської Трійці». Члени «Руської Трійці» не відповідають за те, що писали різні історики української мови, при цьому, до речі, не лише радянські. Але тут я все ж таки зацитую радянський «Курс історії української літературної мови» [За заг. ред. І.К.Білодіда: В 2 т. – К.: Видавництво АН УРСР, 1958-1961. – Z]:

«в Галичині в цей час не писали нічого гідного уваги – ні з погляду змісту, ні з погляду мови. Це все, за винятком «Руської Трійці».

Так пишуть і в «Курсі…», та й інші історики української літературної мови. А що це означає? Я цього все ж таки не розумію, чому те різне, з чим варто ознайомитися, не гідне уваги. Коли радянські підручники кажуть, що щось не гідне уваги, то дуже часто виявляється, що навпаки – дуже гідне уваги.

Наприклад, Йосиф Лозинський «Руськоє весіллє» (1835)– це текст написаний гарною українською мовою, текст, який має величезне значення для історії української мови, не лише через те, що це фактично науковий текст, написаний такою мовою, а також через те, що, як ви знаєте, цей текст став поштовхом до величезної справи – до так званої «азбучної війни» (першої). І ми звикли до того, що ми наголошуємо на негативних аспектах цієї азбучної війни, що це був «наступ на українську ідентичність», на кириличну азбуку, але ми інколи забуваємо, що, як не дивно, «перша азбучна війна» – жваві дискусії, великий поступ. Конфлікти дуже часто допомагають. «Друга азбучна війна», про яку ми будемо говорити (1859 рік) – великі жваві дискусії, «наступ на українську ідентичність», наслідки великих поступок. Ми повинні трохи краще зрозуміти, що ці конфлікти мають дуже позитивний потенціал.

І наслідки цих дискусій були такі, що все ж таки далеко не лише «Руська Трійця» є такою поступовою. Є й інші люди. А вони в наших історіях української літературної мови — антигерої.

Йосиф Левицький. Про нього, наприклад, ми читаємо лише, що він автор сумнозвісного «язичія». Він навіть мав нахабність закритикувати «Руську Трійцю». Але водночас той самий Йосиф Левицький переклав Ґете в свій час такою мовою:

Богиня (Йосиф Левицький, 1838, переклад „Erlkönig“)

Хто ҍде в вҍтер, так пöзно въ нöчъ,  

Вотець жене то а съ нимъ паничъ;

Вöн го все тулитъ при пазухахъ,

Вöн го тримає що силъ в рукахъ.

(1838, Богиня)

Хто їде в вітер, так пізно в ніч,

Вотець жене, то а з ним панич;

Він го все тулить при пазухах,

Він го тримає що сил в руках.

Язичіє? Ні. Правда ж?

Тобто, Йосиф Лозинський (також, до речі, з Перемиської єпархії) і Йосиф Левицький – це були антигерої.

І це не просто поезія про природу, це панегірик почесного преосвященства, це панегірик в честь Снігурського, єпископа. Це дуже висока сфера спілкування. Це така сфера спілкування, яка в 19-му столітті не була сферою української мови, але крок за кроком стала такою сферою. Що ми там читаємо:

„Стих во честь Jего Преосвященству Киръ Jоанну“

(Йосиф Левицький, 1838)

Руссалочки! що въ Карпатахъ,

Всюди роjом видно васъ,

Люди кажуть по всҍх хатахъ,

Що нöчный вамъ милий часъ.

И рҍка, що вöтъдаляjе

Земли Русски, звем ҍ Сян,

Зъ вҍка два Престоли маjе,

Ними править тожъ Jоаннъ.

Русалочки! що в Карпатах,

Всюди ройом видно вас,

Люди кажуть по всіх хатах,

Що нічний вам милий час.

І ріка, що віддаляє

Землі Руські, звем ї Сян,

З віка два Престоли має,

Ними править то ж Йоанн.

Чудова українська мова, не язичіє, правда? Через те, що ми так звикли до наших наративів, які наголошують майже виключно на розвитку української мови у так званій Великій Україні, ми досі не цінуємо, що сталося тоді не лише завдяки «Руській Трійці», але завдяки цілому поколінню галицьких інтелектуалів, що були пов’язані або зі Львовом, або з Перемишлем. Це велика справа – такий текст написаний українською мовою. Ми не знаємо таких текстів з Великої України з цих часів, а це велика справа. Дуже часто ми маємо справу з «антигероями»: ви не знайдете майже нічого позитивного про нього в наших історіях української мови.

І навіть якщо ми дивимось трохи глибше, в давнину, ми знайдемо такі тексти, як, наприклад, як не дивно, «Буквар». Ми не дуже цікавимося, бо ми звикли до того, що для нас цікаві лише письменники Котляревський, Квітка і так далі. І слушно, що вони нас таки цікавлять. Але нас також мають цікавити і такі, банальні, тексти:

Букварь славенорускагѡ ѧзыка [...] Къ Наставленїю посполитагѡ юношества въ школахъ парафїалныхъ. Второє изданїє. Въ Лвовҍ, 1819.

(Іван Могильницький)

«Не псую одҍжи чрезъ свыволю. Вижу, якъ тяжко на ню робити […] Мати пряде. Мы єй помагаем. Съ полотна крае мати кошулҍ. Часомъ дае… убогому кавалокъ полотна. [...] Отець садить розмаиту деревину, щепить яблони, груши. Пересажае сливы, вишнҍ, черешнҍ. Мы ихъ часто водою подливаемъ. Варуемо также абы добыток молодыхъ лҍторослїй не псовавъ».

«Не псую одіжи чрез свиволю. Вижу, як тяжко на ню робити […] Мати пряде. Ми єй помагаєм. З полотна крає мати кошулі. Часом дає… убогому кавалок полотна. [...] Отець садить розмаїту деревину, щепить яблони, груши. Пересажає сливи, вишні, черешні. Ми їх часто водою підливаєм. Варуємо также аби добиток молодих літорослій не псовав».

Ви можете сказати, що такі тексти не мають великого літературного значення? Слушно. Але літературне значення і значення для історії мови – це зовсім різні справи. Ми як історики мови маємо дедалі більше уваги звертати на нелітературні джерела.

Чому цей текст такий важливий? Тут не йдеться тільки лише про певні окремі речі. Це буквар, це підручник, це школа, це викладання української мови. Української, наполягаю, це не язичіє, правда?

І знов, таких текстів ми не знаємо поза Галичиною з цих часів, правда? Перші букварі з Великої Україні – це Куліш, 1856 рік, Шевченко, ціле покоління після Кримської війни. Це значно пізніше. І це все ж таки скромне, але наявне  побутування української мови в школах. Це дуже важливий факт, чинник в історії української мови.

Чи не гідна уваги «Граматика язика славяноруського» Івана Могильницького, що про неї ми читаємо одне речення в наявних історіях української мови — при тому те, що там написано, неправдиве. Даруйте, але пан Могильницький, автор цього букваря, писав про високі справи трохи іншою мовою, але те, що написав, дуже гідне уваги.   

„Грамматыка языка славеноруского“

(Іван Могильницький, 1829)

Отдҍльный и самостоячій языкъ (діалектъ) рускій [тобто, українська і білоруська мови – М.М.] все бывалъ от инныхъ діалектовъ, а меновите славенського, полского, россійского (московского давнҍйше) различаный: діалектъ славенскій от народного руского по всҍ часы различанымъ бывалъ. Що болше, на священниковъ парохіалныхъ повинность вкладана была, вҍрнымъ молитвы, упомненя и инныє до пожитку духовного въ языцҍ славенскомъ писаныє науки на руский языкъ переводити, и тымъ же языкомъ изяснити.

І він не просто твердить це в своїй граматиці, але він це доводить. Його граматика – це фактично перша спроба довести самостійність української мови. Але це інша тема.

А що таке «Руська Трійця»? Нам чомусь подобається читати енциклопедії.

Але якщо ми трохи глибше вдивимося в суть справи, то ми бачимо, що все починається трохи інакше.

«Руська Трійця»: галицьке літературне угрупування,

ОЧОЛЮВАНЕ

Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким, Іваном Вагилевичем.

«Руська Трійця» – це, фактично, (і наша енциклопедія про це розповідає) все ж таки угрупування, очолюване Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким, Іваном Вагилевичем. Але це не лише вони.

„Синъ Русҍ – илы собрание стихотвѡрѡвъ въ рускимъ язику ѡт клєру Семінариї єнеральнои въ Лвҍгородҍ, рускогѡ краю Метрополиї. Року 1833“. 1833

Автори: Маркіян Шашкевич ("М.Ш."),  „І.Левицкиі з Болшова“, „І. Левҍцкіи зъ Авг.", „О.Г.“, „М.М“, „Г.О“, „Ал.Г“ і „А.Г.“

Все починається трохи інакше: ще раніше в «Син Русі» (на щастя, рукописи є) Шашкевич співпрацює з різними людьми; частково їх досі не знаємо, хто вони насправді, але вони утверджують те, що я сказав раніше: це ціле покоління священників, інтелектуалів – і не лише «Трійці».

Це Маркіян Шашкевич:

Словѡ дѡ чтителеи руского язика" „М.Ш.“

"Разомъ, разомъ, ктѡ силъ має,

Гонҍть зъ Русҍ мраки тмавҍ

Завҍсть наи насъ не спиняє,

Разомъ къ свҍтлу други жвавҍ.”

"Разом, разом, кто сил має,

Гоніть з Русі мраки тмаві

Завість най нас не спиняє,

Разом к світлу, други жваві.”

Типова риторика романтизму. І це важливо, це цілком приймально.

А тут якийсь там О.Г. (Лепський, здається).

„До синѡвъ Русҍ“, „О.Г.“

Роздрҍть грубу поволоку,

Любҍ братя! Русҍ сини,

Гонҍть чорну помороку,

Наи порхає въ пустини.... [...]

Часъ! Часъ! умъ наш розярити,

Наи блистає єгѡ сила,

Милость къ Музам защипити,

Щобъ й въ Рускимъ серцю тквила.

Роздріть грубу поволоку,

Любі братя! Русі сини,

Гоніть чорну помороку,

Най порхає в пустини.... [...]

Час! Час! ум наш роз'ярити,

Най блистає єго сила,

Милость к Музам защипити,

Щоб й в Руским серцю тквила.

Ця сама риторика, цей самий дух. Не член славної «Трійці» у вузькому розумінні, але цей самий дух.

„Дума“ „М.Ш.“

Чи то сокҍлъ пташъку жене?

Чи то буря хмару несе?

Чи то люта джума летить?

Нҍ! — то козакъ конем садить...

Чи то сокіл пташку жене?

Чи то буря хмару несе?

Чи то люта джума летить?

Ні! — то козак конем садить

Або якийсь Іван Левицький, який не є тотожний з Йосифом Левицьким, про якого говорили раніше. І цей Левицький пише зовсім у згідному з духом  «Руської Трійці» значенні:

„Русинъ“ „І.Левҍцкіи з Авг.“

Русинъ я си зъ роду, тимъ ся величаю,

Люблю просту щирҍсть, храню руські справиы…

Голубця си витну, думъку заспҍваю,

Гостя зъ сердъця приїму, то моҍ забавиы

Русин я си з роду, тим ся величаю,

Люблю просту щирість, храню руські справи…

Голубця си витну, думку заспіваю,

Гостя зъ сердця прийму, то мої забави

І так далі, і так далі.

І що ви також бачите: ці люди ці працювали над своєю мовою аж до правопису, і в цьому рукописі «Сина Русі» він неодноманітний, але варто його оцінити. Кирило Студинський пояснює, чому цей «Син Русі» так і не надрукувався, я не буду цього повторювати.

Кирило Студинський, 1909

Маркіян Шашкевич мусїв однак здавати собі справу, що ся перша збірка до друку не надавала ся. Можна здогадувати ся, що він дивив ся на неї, як на першу пробу людий, без сумнїву щирих, однак все як пробу, що видана друком, епохального значіня мати не могла. Він не міг не завважити, що форма деяких віршів, крайно незугарна, а мова невироблена, що їх автори бороли ся в першім рядї з язиковими трудностями, не згадуючи про правописне питанє, бо у збірцї „Сынъ Русҍ“ писав кождий, як умів.

А подальший крок (ви, мабуть, про це чули) – це «Зоря. Писемце, присвященерускому язику».

«Зоря. Писемце, присьвященоє рускому языку».  1834.

Єрней Бартол (Варфоломій) Копітар, „admittitur noch den allg Censur-Normen”, „однак з огляду на те що її поява є конкретним полїтичним фактом, він мусить обставати при жаданю, щоби офіцияльно подбати про гадку і мотиви львівського льокального цензора, який знає відносини [sic!] обох народів (der polnischen Ex-Herren und der ruth. angehenden Herren) і який через те може свій полїтичний осуд мотивувати"

Це 1834 рік. Тут ми вже маємо справу з цензурою. І ця цензура є важливим чинником в історії «Руської Трійці», пам'ятаєте. Австрійська цензура не заборонила «Зорі», а в "admittitur noch den allgemein Censur-Normen" — "дозволяється згідно зі звичайними нормами цензури". Однак, "з огляду на те, що їх поява є конкретним політичним фактом, він мусив обставати при жаданю, щоби офіцияльно подбати про гадку і мотиви львівського льокального цензора, який знає відносини обох народів: derpolnischen Ex-Herren und der ruthnischen. angehenden Herren" (тобто «поточних польських панів і майбутніх руських [українських] панів), і який через те може свій політичний осуд мотивувати». Це не мій переклад. Як ви здогадались, це переклад Кирила Студинського.

І багато хто з вас знає, але про це по-різному писали – цензура, яка мала такий шкідливий вплив на «Руську Трійцю», це не була австрійська цензура, це були внутрішньо-українські справи. У цьому випадку це була церковна ієрархія. І вони, коли дали мотиви, чому не можна друкувати «Зорю» (до речі, трохи прибрехали), то захотіли зробити з цього тексту нібито москвофільське письмо і сказали, що там виступає автором якийсь Russland – німецькою мовою «Росія».

Венедикт Левицький і митрополит Іван Левицький.

„Russland Szaszkiewicz“  (насправді „Руслан“!)

„Уживані вирази та й зміст з огляду на тутешні провінційні обставини непристойні“ „нема нічого якісного“ > не друкувати.

„Вкінци був мирополит враз з Венедиктом Левицьким сеї гадки що годї підпомагати стремліня, що обрав собі питомець Шашкевич  для якого найблизшим полем повинно 6ути моральна теольогія, „die Volksiehre“, біблійне студиюм і церковна історія. В сих науках міг би він вправляти ся народною мовою і складати моралїзуюче письмо для народу, На що вже звернено йому увагу.“

Насправді, як багато хто пригадує, ідеться про Руслана (псевдонім Шашкевича). На жаль, вони були успішними, Венедикт Левицький і Іван Левицький: „Зоря“ не вийшла в друк.

На підставі такого досвіду «Руська Трійця» (у вужчому значенні) вирішила, що варто випустити «Русалку Дністровую» десь поза впливом львівської церковної цензури, тому вони вирішили, що варто буде опублікувати «Русалку Дністрову» в Буді. Як також пригадуєте, все ж таки, це, на жаль, не спрацювало, все ж таки цензура подіяла і подіяла успішно. Фактично «Русалка Дністровая» в свій час не могла занадто вплинути на це покоління галицьких інтелектуалів (яке, як ми побачили, існувало).

Таким чином, можна трохи інакше подивитись на цю «Русалку Дністровую», ніж це прийнято, оскільки це дуже важливий текст. Але все відносно – і так само щодо цього альманаху.

В тему: Ірма Вітовська, Актриса: Я носій української мови, мій персонаж навіть мовчить українською

Є дуже різкі критики саме «Русалки Дністрової“. І чи не найрізкіший – Яків Головацький, тобто, колишній член «Руської Трійці». Що він пише 1853 року:

Я памятаю, якъ тогда носилися на устахъ солодкія слова народность, въ томъ времени я былъ подобно якъ покойный Маркіянъ, Устіановичь и другіи наши соверстники въ отношеніи языка совершенный радикалистъ, хотѣлъ, чтобы все и о всѣмъ писалося единственно такими словами и въ тѣхъ же формахъ которыя только въ простонародіи обрѣтаются: етимологіи, аналогіи языка, правилъ грамматическихъ совсѣмъ не хотѣлъ знати [...] уповалъ я въ одное народное нарѣчіе, или лучше сказати въ народныя нарѣчія.

Це, звісно, вже Головацький-москвофіл. Ми навіть точно не знаємо, як взагалі читати таку мову, бо це не точно російська мова, псевдоросійська мова. Але про це не йдеться. Просто ми бачимо, як старіший Головацький засуджує все те, що робив раніше.

При томъ, особенно отъ 1830-1835. революційный либерализмъ польскій не былъ безъ вліянія, хотя посредственного. Дѣйствованье тѣхъ оборотныхъ людей старалося всѣма силами подкосити повагу церковного языка. Я памятою, якъ тогда носилися на устахъ солодкія слова народность, народность! якъ кричали, намъ потреба литературы для оґулу! якъ богослужебный языкъ называно мертвымъ, безъ идеи, безъ будущности!

Уже зовсім інше в Головацького.

Въ Русалцҍ показалася тая же слабость - не стало словъ людовыхъ, нужно было или перепросити мертвый (старый словяно-рускій) языкъ или новыя слова ковати, на пр. облога (фирмамент), старанливый, твердосердный (hartherzig), хотя тое кованье отнюдь не обогатило языки ни письменного ни простонародного, жаденъ писатель тѣхъ словъ не повторилъ.

(Жодного з цих слів у „Русалці“ нема! М.М.)

И въ правописаніи я принадлежалъ до такихъ радикальныхъ [..] и для того ежедневно становились новыя правила правописанія, подслухавши выговоръ нынѣ бойка, завтра Подолянина. — Свидѣтельствамъ того частію суть книжки подъ моимъ вліяніемъ или мною изданы Русалка, Приповҍдки, Вѣнокъ [...]: — они сказуютъ, что радикализмъ при постепенномъ правильномъ изъученіи языка поволи уступалъ консерватизму древнёго руского, правиламъ етимологіи, и аналогіи языка.

Засуджує Головацький. І бреше. Бреше чому? Тому що ми знаємо: так, працювати в такому напрямку, працювати над мовою, працювати над тим, щоби мова стала літературною, повноцінною, стандартною мовою – це великі зусилля. Всім треба справді працювати. Треба знайти якісь слова, які не вживаються в народних діалектах. Але я трохи намагався перевірити пана Головацького, професора руської словесности тут у Львові. Жодного з цих слів у «Русалці» нема. Просто нема. Він також пише про різні труднощі, що були пов’язані з правописом, і коли ми не знаємо трохи більше, ніж те, що нам розповідає Головацький, ніж те, що нам розповідають різні люди про те, як постають різні мови, яких уже не хочуть мати, то можем повірити у неодноманітний правопис, дивні слова. А це зовсім нормальна ситуація, зовсім нормальний розвиток будь-якої мови, далеко не лише української мови, далеко не лише української мови в Галичині.

Ми тут в університеті імені Івана Франка. Я став лауреатом премії Івана Франка, тому я хочу зацитувати прихильника «Руської Трійці» – Івана Франка. Що він нам каже про «Руську Трійцю»?

«Новою супроти давнішого галицько-руського письменства у Шашкевича є не тільки мова, гарна і чисто народна. Щодо мови у нього були попередники ще в XVIII віці, автори «світської політики» і полународних пісень дворацьких, котрих купа як пісні народні увійшла в збірку Вацлава з Олеська.

Новим був дух Шашкевичевої поезії – свіжий і оригінальний, новим був її індивідуальний суб’єктивний характер, що дає нам можність із-за кожного твору, із-за кожного стиха бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце [...]”.

Франко також комплексно аналізує Шашкевича і комплексно аналізує дуже вдало, мені здається. Він дуже слушно вказує на те, що «Руська Трійця» – так, це є в історії української мови Галичини, але все ж таки це є етапом значно довшої історії.

«Русалка Дністровая» як така може нас завжди наново зацікавити. Вона справді дуже важлива пам’ятка в історії української мови.

Судило нам ся послѣдним бути. Боколи другі Славяне вершка ся дохаплюют, и єстли не ўже то небавком побратают-ся с поўним, ясним сонцем; нам на долинѣ в густій стденній мрацѣ гибѣти. Мали и ми наших пѣвцѣв и наших учителів, али найщли тучи и бури, тамті занѣмѣли, а народови и словесности на доўго ся здрѣмало; однакож язик и хороша душа руска була серед Славлянщини, як чиста слеза дѣвоча в долони серафима. —

Зволила добра доля появити-ся и у нас збeркам народних наших пѣсень, и иншим хорошим и цѣловажним дѣлам; є то нам як заранє по доўгих тмавих ночох, як радость на лицѣ нещасного, коли лутша надѣя перемчит скрізь сердце єго; сут то здорові поўно-сильні рістки, о которих нам цѣлою душею дбати, огрѣвати, плекати и зрощати док під крилом часу и добрих владнувателѣв хорошою и крѣпкою засияют величею.[...]

Темрява, сон і нове життя. Просто риторика часу. Але дуже важлива і дуже впливова. І все це не просто, так би мовити, якісь генії, які постають ні з чого.

Все це також не просто Галичина. Ми говоримо про Галичину, але ми повинні усвідомлювати, що всі ті люди, що про них ми згадували (і так само «Руська Трійця»), точно знали про все, що відбувалось у Великій Україні. І у «Русалці Дністровій» є така собі бібліографія української мови.

Енеида на малороссійкій язык переложенная М. Котляревским; тричи виданая 1798, 1808 и 1809 в С. Петербурзѣ.

Князя Цертелева: Опыт собранія старинных малороссійских пѣсен. С. П. 1819.

Малороссійскія пѣсни, изданныя Михаилом Максимовичем. Москва 1827. тойже издаў:

Украинскія народныя пѣсни Моск. 1834.

Запорожска старина. — Харков 1833 — 1834. IV. части.  — 

Малороссійскія повѣсти изд. Основяненьком в Моск. 1834. Малороссійскія пословици — Харков 1833.

Приказки малороссійскія изд. Гребеньком. С. Петерб.

Войцеховича малороссійскій словарь помѣщенний в трудах моск. общества любителей Россійской словесности Ча.III.1818. — — В извѣстіях росс. Акад. в книжцѣ 7. читаєм що Академієў куплений словарь „Малороссійскій поручєн от Академіи Господину члену оной Николаю Ивановичу Гнѣдичу, и при нем двум любителям словесности, знающим малороссійскоє нарѣчіє и согласившим-ся из усєрдія к общей ползѣ содѣйствовать в сем предпріємлемом грудѣ а имено Господину Капнисту и Князю Цертелеву.“

Пѣют також хорошо руским язиком Че. Гуляка Артемовскій, Тома Падурра, — и инши.

Про маленько мѣстця лише набилиняєм о Грамматиках Павловского (Моск. 1818.) Лучкая (Slavo-Ruthena в Будимѣ 1830.) Левѣцкого (в Перемишли 1834) — о дѣлах (Wacława z Oleska Pieśni polskie i ruskie ludu Galicyjskiego (у Львовѣ 1833) и Лозѣньского: Ruskoje wesile (в Перемишли 1835.) —

І коли дехто розповідає, що русини в Австрійській імперії і українці в Російській імперії були різними, і це був цілком різний розвиток, і навіть назви різні, то майте на увазі, що це доводить тільки ту справу, що назви одне, а суть – зовсім інша. Постійно галичани дивилися через Збруч і навпаки, і це стосується кожного поодинокого діяча.

Так само ми повинні мати на увазі, що ці генії завжди знаходяться в різних контекстах,  поза вузько-національними. Важко собі уявити «Руську Трійцю» і все це покоління без певних інших діячів інших народів, без Яна Коллара, без Вука Стефановича Караджича.

Ne z mutného oka, z ruky pilné naděje  kwitne.  — 

Kollar.

Pjsně narodnj gsau negpewněgsj zakład oswety, žiwel wzdelanosti, podpora národnosti, štit a ozdoba řeči. — Kollar w ohlašenj Zpiewanek

Сказати нам дащо о правописи сей книжочки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, якє теперѣшному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: „пиши як чуєшь, а читай як видишь.“ Из сего огляда приймилисмо сербскоє џ (виџу wydzu) и волоскоє ў (аў, αυ Erazm. Rotterd., au, еў, ευ: спѣваў, spiwαυ; душеў dušευ) а є завсѣда в силѣ је або ье употребляєм (моє, moje землє, zemlĕ, загородє, zahorodĕ, zahorodie.) —

Це, знову ж таки, австро-слов'янський комплекс, який відіграє дуже важливу роль в історії «Руської Трійці». І в самій «Русалці Дністровій», ви пам’ятаєте, що там є різні переклади — переклади з сербського фольклору і з чеської літератури відіграють дуже важливу роль.

В тему: Російська мова є інструментом номер один Кремля, на який він може покластися в Україні

Що мене знову вразило, коли я читав «Русалку Дністрову», – це те, яку велику роль у ній відіграють козаки – не зовсім галицькі, правда? Вони там повсюду трапляються і дуже багато додають руху «Русалці Дністровій», яка знов аж ніяк не є суто чи виключно галицьким явищем.

Не раз я чув від різних людей, що українці та національна справа в XIX столітті так сильно зосереджувалася на часах, починаючи з козацьких, що вони не звертали увагу на Київську Русь, середньовічну Русь. Мені здається, що тексти з Великої України (щодо Галичини тим більше) можуть дуже просто показувати, що це зовсім не так, що всі ці діячі вважали середньовічну Русь своєю, українською, без жодного сумніву.

І хочу ще наголосити на двох-трьох пунктах.

Перше – це те, що «Русалка Дністрова» – так, це поезія, так, це народні пісні, але не лише. Це також доказ того, яке величезне значення мають навіть у рамках такого ентузіазму, що про нього згадав пізній Головацький — філологія, чиста філологію. Так у «Русалці Дністровій» оприлюднюється середньовічна грамота, там, у «Русалці Дністровій» є інформація про рукописи, що зберігаються в певному монастирі. Це не просто поезія, це не просто геній, це наука.

І мене як історика мови набагато більше, ніж поезія, цікавить саме те, про що я згадав, – як вони пишуть про філологію, як вони критикують мову сучасних – не лише з огляду на зміст, що їм подобається чи не подобається, але також з огляду на те, яка це мова, яка там трапляється. Мені здається, що ця критика «Руського весілля», що про нього ми згадали раніше, належить до найцікавіших українських текстів першої половини XIX століття саме з огляду на те, що це високоінтелектуальний текст, написаний українською мовою.

Ще щось. Мені здається, якщо ми говоримо про «Трійцю» у вужчому розумінні, то дехто інколи забуває про те, що є ще цікавіші тексти, що належать до біографії таких людей. Головацький, наприклад, пізніше став русофілом, але його заслуги величезні, його граматика – це скарбниця. Щодо Шашкевича – мене ще більше, ніж його поезія, цікавить його переклад Євангелія, бо це дуже велика справа в історії української мови. І так само Іван Вагилевич. Мене він дуже цікавить як перекладач, не лише як автор «Русалки Дністрової».

І таке запитання на сам кінець. Чи ми на підставі того, що маємо, розповідаємо різні історії української мови? Чи досі достатньо розуміємо зв'язок між поколінням «Руської Трійці» і поколінням сина Маркіяна Шашкевича, Володимира Шашкевича, поколінням нових народовців, що з’являються на початку 60-х років XIX століття? Чи ми вже достатньо розуміємо зв'язок покоління «Руської Трійці» з поколінням Івана Франка? Я не знаю. Мені здається, що й нам ще треба попрацювати.

Лекція лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка 2017 року була прочитана 27 вересня 2017 року в Львівському національному університеті імені Івана Франка

Публікацію підготував бл.п. Андрій Квятковський, опубліковано у виданні Збруч


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com