«В землє гроші огрібаєт, у неділю водку пйот»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Розваги в робітничих поселеннях Донбасу та Придніпровʼя імперської доби.

Заводські та шахтарські поселення були важливим складником індустріального капіталізму, ставши одним із його символів. Такі поселення в різний час і за різних умов виникали у різних частинах світу, але логіка їхнього розвитку була тотожна. Ідеться про управління поселеннями з боку адміністрацій містотвірних підприємств, корпоративний контроль над промисловою та житловими частинами поселень, корпоративний патерналізм, домінування однієї індустрії, підпорядкованість містобудівних планів і соціального розвитку поселень виробничим потребам тощо.

Усім заводським та шахтарським поселенням притаманна й виділяє їх з-поміж інших типів поселенських спільнот залежність більшої частини їхнього населення від містотвірного підприємства. Ступінь залежності був різний, але він охоплював усі аспекти життя – економічні, політичні, культурні, емоційні.

Робітничий фольклор, а за ним й історики робітництва, створили дуже похмурий образ заводських та шахтарських поселень як місця тяжкої праці, виснаження природних і людських ресурсів, соціальних конфліктів та політичного гноблення. У чи не найвідомішій шахтарській пісні «Шістнадцять тон», що її спопуляризував американський співак Теннессі Форд у 1950-ті, шахтарю вказано на безпросвітність його життя: «Ти видав шістнадцять тон вугілля, і що отримав за це? / Став старішим на один день та глибше загруз у боргах!». Подібним чином типовий день вуглекопа представляв і донецький шахтарський фольклор (Риковська копальня): «В шахте работал сегодня не мало, / Вылез я грязный как бес. / Брюхо свое напихав чем попало, / Спать я на койку залез»[1].

Справді, після робочого дня, хатніх клопотів і сну в робітників і робітниць залишалося зовсім мало вільного часу. У робочі дні переважна більшість активної частини життя робітників відбувалася на підприємстві. Однак навіть у робітників важкої промисловості, які працювали на повній зайнятості, у році було приблизно 100 неробочих днів. Як вони проводили цей час? У цій статті йдеться про рекреаційну структуру, створювану містотвірними підприємствами, а також про розваги робітників важкої промисловості. Текст ґрунтується на аналізі трьох прикладів, розглянутих у регіональному контексті.

Донбаські приклади представлені Юзівкою, яку заснувало 1869 р. Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв, і Горлівкою, яку заснувало Південноросійське кам’яновугільне товариство 1868-1869 р. Придніпров’я представлене заводським поселенням при Дніпровському заводі, яке заснувало 1887 р. Південноросійське Дніпровське металургійне товариство. Усі три підприємства деякий час були найбільші в Російській імперії у своїй галузі.

Сполучення модерної промисловості на основі найновітніших наукових досягнень з украй примітивним, одноманітним виглядом житлової частини – типова риса заводських і шахтарських поселень. У своїх спогадах сучасники часто скаржилися на монотонні ландшафти й нудне життя в цих поселеннях.

В тему: Сталинские бараки

Клуб, кіно, бібліотека: осередки культурного відпочинку

Особливості рекреаційної інфраструктури заводських та шахтарських поселень переважно визначала їхня соціальна структура й кадрова політика містотвірних підприємств. На ранніх стадіях розвитку поселень у них здебільшого проживали молоді чоловіки, для яких шинки ставали чи не єдиними розважальними закладами. Згодом багато підприємств почали залучати до праці сімейних робітників, унаслідок чого статево-вікова структура поселень стала більш збалансованою. Щоб залучити якомога більше сімейних робітників, у поселеннях відкривали заклади, орієнтовані на сімейне дозвілля, потребу в яких водночас зумовлювало зростання частки жінок і дітей. Важливим був також іміджевий фактор: низка містотвірних підприємств прагнули створювати позитивний, соціально орієнтований образ серед своїх працівників і широкої громадськості.

Спочатку містотвірні підприємства розвивали рекреаційну інфраструктуру як засіб боротьби з нудьгою, згодом почали використовувати її, щоб творити дозвілля працівників і службовців. Зокрема, читальні або спортивні клуби представники адміністрації розглядали як альтернативу шинкам, антидот проти пияцтва[2]. Культурні і спортивні клуби мали швидше асимілювати новоприбулих робітників, а масові спортивні змагання ставали одним зі способів творення корпоративного духу. Розвиваючи рекреаційну інфраструктуру, компанії могли впливати на дозвілля працівників, а отже, контролювати їх не лише на території підприємства, але й поза його межами в неробочий час.

У Юзівці рекреаційні заклади спочатку охоплювали лише британців: Новоросійське товариство побудувало для них англійський клуб, у якому відбувалися аматорські театральні вистави, танцювальні вечори, інколи показували кінофільми, а самі британці створили спортивні гуртки з гольфу, більярду, тенісу й футболу[3].

Британські жителі Юзівки розважалися окремо від місцевих жителів. Вони каталися на конях і санчатах, полювали, влаштовували пікніки, грали в більярд або гольф. Важливим центром культурного життя юзівської еліти став будинок Юзів, де влаштовували музичні вистави, на які запрошували професійних музикантів[4].

У 1890-ті рр. у поселенні почали виникати рекреаційні заклади, якими послуговувалися також російські робітники та їхні родини. У Юзівському театрі виступали місцеві аматорські гуртки або запрошені артисти. 1907 р. підприємство побудувало додатково літній театр на 2 тис. глядачів, назвавши його «Аудиторія»[5]. Тут відбувалися репетиції російських та українських драматичних гуртків, хорові концерти й виступи іноземних артистів. Також був створений аматорський оркестр на чолі з професійним диригентом, який отримував від заводу заробітну плату. Улітку щосуботи оркестр грав на відкритій естраді для всіх мешканців Юзівки[6]. Крім заводу, музично-драматичні гуртки були створені й на інших підприємствах Новоросійського товариства, однак усюди їх зорганізували представники адміністрації[7].

Наприкінці ХІХ ст. в Юзівці відкрили цирк і кінотеатри; до 1917 р. у поселенні було п’ять постійних кінотеатрів[8]. Крім того, на початку ХХ ст. в Юзівці працювало кілька клубів, бібліотека, чайні тощо[9]. Державна комісія під головуванням Олександра Штофа, що вивчала становище робітників Донбасу 1900 р., зазначала, що юзівські чайні були відкриті в «чудових просторих чистих залах з хорошими меблями, але робітники відвідували їх нечасто»[10]. Крім Новоросійського товариства, на початку ХХ ст. чайні відкрили й інші містотвірні підприємства Донбасу і Придніпров’я: вони вбачали у цих рекреаційних закладах альтернативу шинкам.

Морально сумнівні розваги, що їх пропонував готель своїм постояльцям, 1916 р. описав у своєму оповіданні «Готель Великобританія» Костянтин Паустовський. Готель у цьому оповіданні письменник називає «смердючим лігвищем».

Заводське поселення при Дніпровському заводі пропонувало робітникам, мабуть, найрозвиненішу розважальну інфраструктуру серед усіх промислових підприємств Донбасу і Придніпров’я. Для адміністрації та службовців Дніпровського заводу підприємство спорудило інженерний клуб, красиву будівлю площею 746 м2 з електричним освітленням, паровим опаленням і штучною вентиляцією. Клуб мав великий зал з вестибюлем, хорами, сценою й оркестровою ямою, театральні вбиральні, вітальню з верандою та сходами, що вели в сад. У саду стояли гімнастичні снаряди, були майданчик для гри в лаун-теніс, альтанки й естрада з будкою для оркестру. У клубі інженери та службовці влаштовували концерти й танцювальні вечори, грали в шахи та шашки, грали в теніс, каталися на човнах по Дніпру влітку, а на ковзанах узимку[11]. Крім того, у будинку адміністрації заводу відкрили бібліотеку для службовців Дніпровського товариства[12].

Приблизно 250 працівників Дніпровського заводу брали участь у гуртку веслування. Для них підприємство побудувало двоповерховий яхт-клуб, що мав передпокій, кімнату для швейцара, їдальню з буфетом, кімнату для бібліотеки, велику танцювальну залу й кухню. На другому поверсі яхт-клубу були два більярдні зали й кімната прислуги[13].

Інженерний клуб і яхт-клуб були елітарними закладами для представників адміністрації та службовців; для широкого загалу компанія побудувала народну аудиторію з глядацькою залою на 500 осіб, чайною залою й бібліотеку з читальною залою. Будинок народної аудиторії був обладнаний паровим опаленням, штучною вентиляцією й електричним освітленням. У цій аудиторії відбувалися вистави місцевого аматорського театрального гуртка або труп, що приїздили з гастролями; у будинку аудиторії була також чайна й бібліотека. Аудиторія межувала з парком для прогулянок, де влітку можна було послухати виступи заводського оркестру. Протягом 1912–1914 рр. в поселенні відкрили чотири кінотеатри[14].

За фінансової підтримки підприємства був організований заводський оркестр, який розважав публіку грою двічі-тричі на тиждень в інженерному клубі, двічі на тиждень у народній аудиторії й раз на тиждень у яхт-клубі. На утримання оркестру компанія щороку витрачала приблизно 14 000 руб.[15]

Культурно-рекреаційна інфраструктура, створена Південноросійським товариством, була скромніша, ніж проекти Новоросійського та Дніпровського товариств. 1890 р. Південноросійське товариство побудувало в Горлівці клуб-театр, де збиралися службовці, щоб пограти в більярд чи відвідати буфет, виступали гостьові артисти, відбувалися самодіяльні вистави, проводили вечори відпочинку. Сучасник Микола Кроликов згадує вистави української театральної трупи, зокрема п’єсу під назвою «Крути, та не перекручуй»[16]. 1895 р. підприємство відкрило при Корсунській копальні бібліотеку з фондом у 600 книг[17]. Крім того, адміністрація відкрила публічний парк площею 0,4 км2 (40 дес.), у якому місцева публіка гуляла та влаштовувала пікніки[18]. 1914 р. в Горлівці виник приватний клуб-кінотеатр «Банакер» на 300 місць[19].

Публічні парки були облаштовані в низці робітничих поселень, зокрема Горлівці, Юзівці, поселенні при Дніпровському заводі. У гарну погоду жителі в цих парках гуляли, влаштовували пікніки, танцювали тощо. Аран Залман, який народився в Юзівці 1899 р., згадував свої дитячі та юнацькі враження від відвідання Юзівського публічного саду:

«Ми були маленькі, і нам було достатньо відігнути дві дощечки, щоб успішно вповзти на територію саду. По темних алеях ми підійшли до освітленого танцювального майданчика. На ньому під звуки музики духового оркестру пожежної команди танцювали численні пари відпочивальників. Ми, маленькі містечкові хлопчаки, вдивлялися і вдивлялися в цей новий для нас світ. Цей світ був одягнений чудово, ввічливий і сяйний, танцював і святкував. Допізна ми проводили час у цьому освітленому диві»[20].

Іншим популярним місцем відпочинку мешканців робітничих поселень були ставки́ й річки. Сучасник Євген Гаршин писав про Юзівський ставок: «Населення в захваті від цієї новинки серед степової спеки й заводської атмосфери, розжареної вогнем доменних печей, тому на ставок збирається безліч тих, хто купається»[21]. Улітку у ставках купалися, каталися на човнах, ловили рибу, а взимку тут каталися на ковзанах.

Згадані тут осередки відпочинкової інфраструктури та відповідних форм дозвілля становлять позитивний приклад: Горлівка, Юзівка й поселення при Дніпровському заводі, на відміну від інших заводських і шахтарських поселень, багато чого пропонували своїм жителям. Жителі решти робітничих поселень мали менше культурно-розважальних закладів. 1900 р. на 17 південноросійських доменних заводів припадало всього дев’ять бібліотек, три читальні, два театральні гуртки, три оркестри. Сім із 17 підприємств влаштували у своїх поселеннях публічні парки[22]. 1910 р. з 23 металургійних підприємств бібліотеки для своїх робітників влаштували дев’ять, театральні гуртки – три[23]. З 50 найбільших копалень Донецького басейну театральні гуртки були при чотирьох, бібліотеки – при трьох, спортивні клуби – при чотирьох, оркестри – при трьох, а кінотеатри при двох підприємствах[24]. Отже, рекреаційна інфраструктура була нерівномірно розвинена в різних поселеннях. Багато робітничих поселень, особливо при невеликих вугільних підприємствах, не пропонували своїм мешканцям нічого, крім церкви й шинка.

Однак навіть усередині одного поселення різні категорії населення мали неоднаковий доступ до рекреаційних об’єктів. Учасниками багатьох культурних і спортивних клубів могли бути тільки представники адміністрації та службовці, а інші клуби встановлювали членські внески, що їх не могли сплатити некваліфіковані робітники. Тому навіть найпопулярніші культурні та спортивні організації залучали не більше ніж кілька десятків членів, лише зрідка їхня чисельність сягала кількасот осіб[25], а отже, вони охоплювали лише невелику частину жителів робітничих міст.

У багатьох середніх і дрібних шахтарських поселеннях розважальної інфраструктури взагалі не було, тому у вільний час нічого було робити навіть управителям підприємств. Гірничий інженер Олександр Фенін описує життя в шахтарському поселенні при Макіївській копальні (середина 1890-х рр.) як «нудне» й «тоскне». Управителі та службовці розважалися тим, що ходили одне до одного в гості, де грали в карти й пили горілку[26]. Специфічну культурну атмосферу заводських і шахтарських поселень, спричинену вбогістю рекреаційної інфраструктури, добре схарактеризував генеральний бельгійський консул у Харкові Станіслас Бойє (1910 р.):

«У Донбасі немає справжніх міст. У маленьких містах немає тих рис, які ми незмінно асоціюємо з містом... немає публіки, яка повільно прогулюється, оскільки немає “променадів” для прогулянок, немає парків або пам’ятників! Немає брукованих вулиць... майже немає бодай якоїсь інфраструктури для задоволення артистичних, музичних чи літературних потреб. Крім цього, там, де розташовані великі підприємства, такі як “Русо-Бельж” та “Дніпровське”, немає жодного театру. Єдина можливість – це стати членом одного з багатьох клубів, організованих цими великими підприємствами для своїх співробітників.... Кафе як універсальні місця для зустрічей на заході і як жваві осередки для бізнесових контактів між людьми чи просто для відпочинку, що є своєрідною опорою нашого суспільства... у Донбасі відсутні»[27].

Життя в заводських і шахтарських поселеннях було таке нудне, що їхні мешканці почасти ходили на залізничну станцію зустрічати потяги – це була бодай якась подія в монотонному ритмі життя шахтарського поселення. Про прогулянки на залізничну станцію згадують мешканці Горлівки, Дебальцевого та інших поселень[28].

Представники компаній усвідомлювали, що розвиток рекреаційної інфраструктури позитивно впливає на залучення сімейних робітників, однак, на відміну від інвестицій у нове обладнання, не дає миттєвого економічного ефекту. Тож багато промисловців в умовах дефіциту капіталу витрачали кошти на культурне дозвілля за залишковим принципом. Розвинену інфраструктуру могли собі дозволити тільки великі компанії, середні та дрібні зазвичай вибирали простіші рішення.

Факторами, що стримували розвиток розважальної інфраструктури, були не лише брак коштів або небажання акціонерів витрачати гроші на культурні й розважальні об’єкти, але й втручання держави. Місцева влада підозріло ставилася до культурно-просвітницьких організацій робітників, вбачаючи в них потенційні політичні робітничі організації. Зокрема, до середини 1890-х рр. у заводських і шахтарських поселеннях були заборонені публічні народні читання з туманними картинками[29], які можна було зорганізувати лише у столичних, губернських або повітових містах.

Тому З’їзду гірничопромисловців довелося спеціально клопотати перед урядом щодо отримання такого дозволу для промислових поселень[30]. Підозріливість уряду до робітничих культурних організацій була небезпідставна. Гірничий інженер Олександр Терпигорев пригадує, що організовані як суто розважальні народні читання й репетиції драматичного гуртка при Сулінському заводі згодом почали використовувати соціалісти, щоб пропагувати революційні ідеї, тому на вимогу поліції власники підприємства закрили ці народні читання після чотирьох місяців їхньої роботи[31].

Соціальну інфраструктуру проектували за функційним принципом: вона передбачала роботу й відпочинок, покликаний відновити сили для роботи. Спеціальних місць, де мешканці робітничих поселень могли самоорганізовуватися й самовиражатися (їх соціолог Рей Ольденбург називає «третіми місцями»[32]), майже не було[33]. Школи, читальні та інші культурно-освітні заклади створювали як каркас для заздалегідь визначених дій, зокрема споживання інформації. Церква – головне місце самоорганізації й самовизначення в селі – у промислових містах була скомпрометована економічною залежністю від містотвірного підприємства, тому її сприймали як конформістську організацію. Більшість культурно-освітніх гуртків заводських та шахтарських поселень були розташовані в корпоративних приміщеннях і часто мали у своєму керівному складі службовців містотвірних підприємств. Власне, у межах робітничих поселень майже не було нефункційних і не контрольованих містотвірним підприємством публічних місць.

Парки, шинки, борделі: масові робітничі розваги

Досить вільними від корпоративного контролю залишалися публічні парки й шинки, у деяких поселеннях функцію публічного простору відігравав також ринок. У джерелах знаходимо свідчення про те, що люди збиралися просто на вулиці, однак у таких місцях можна було хіба що байдикувати або базікати. Якщо мешканці мали самоорганізуватися для чогось значущого, їм доводилося шукати місця, де не було корпоративного контролю. Зокрема, збори робітничих і політичних організацій відбувалися або на приватних квартирах когось з учасників цих організацій, або за межами робітничого поселення.

В умовах недостатньо розвиненої розважальної інфраструктури у заводських та шахтарських поселеннях, найпопулярнішим видом дозвіллям їх жителів було байдикування і спілкування з товаришами, тому часто робітники ходили один до одного в гості. Спілкуючись, жителі заводських і шахтарських поселень ділилися новинами й чутками, грали в азартні ігри, ближче знайомилися одне з одним[34]. Спілкувалися переважно вдома, у шинках або громадських місцях. Письменник Вікентій Вересаєв на початку 1890-х рр. зобразив, як проводили недільний день гірники Юзівського району:

«Шахтарі заходять один до одного в гості і мляво розмовляють, грають в орлянку та карти (з розплатою після платні); набридне – укладаються спати та сплять без просипу весь день. Нудьга неймовірна: замість відпочинку – млява дрімота. Працюють увесь тиждень, щоб дочекатися неділі, і пронудьгувати її, чекаючи на початок роботи»[35].

Спілкуючись із товаришами, часто споживали алкоголь. Р. Селіванов, управитель Голубовської копальні, так описав звичайний неробочий день шахтарів: у неділю або святковий день робітники йшли в церкву, а звідти – у шинок, де й проводили більшу частину дня. Після цього нерідко й далі пиячили вдома. Робітники ходили в гості до земляків, «з казарми в казарму», там їх пригощали склянкою горілки, вина або пива. Так робітник «навіть усупереч бажанню» напивався[36].

Часто на дозвіллі чоловіки відвідували будинки розпусти. Про них згадував у доповіді на Першому з’їзді гірничозаводських, фабричних і копальневих лікарів 1903 р. лікар Юзівського заводу Оскар Вегнер[37]. Про притони в Кам’янському писали місцеві газети[38]. Загалом про «розпусту» та «жриць кохання» в робітничих поселеннях є непоодинокі згадки сучасників[39].

Надмірне споживання алкоголю не було явищем, типовим лише для робітництва. Радше це була важлива частина соціальних практик на селі, де, за словами Антона Чехова, «горілку тріскають несамовито»[40]. Часте споживання алкоголю було типове і для соціальної еліти заводських і шахтарських поселень[41], однак саме пияцтво робітників і шахтарів ставало особливим обʼєктом критики публіцистів та політиків. Викриття робітничого пияцтва було частиною «просвітницького» погляду на робітників і ставало додатковим аргументом у критиці державних і громадських інститутів[42]. Сучасники засуджували робітничу традицію надмірно споживати алкоголь, але ставилися до цього явища з розумінням – мовляв, інакше не можна витримати щоденного фізичного напруження.

В тему: Коммунист Гиенэф: «Путешествие в ад — в СССР»

Алкоголь був невіддільною частиною життя робітника заводу й особливо вуглекопа. Шинки стали головним місцем дозвілля й соціалізації чоловіків, які йшли туди поспілкуватися з товаришами, висловити один одному моральну підтримку, а також втекти від сімейних негараздів або господарських проблем. До алкоголю вдавалися, сподіваючись поліпшити настрій, зменшити психічну напруженість, позбутися втоми, моральної незадоволеності, втекти від реальності з її нескінченними турботами й переживаннями. У деяких обставинах пиятика ставала формою нонконформістського жесту, механізмом повсякденного спротиву. У брошурі, опублікованій Катеринославською губернською земською управою 1915 р., щоб переконати читачів у користі заборони продажу алкоголю, автор майже поетично описував пияцтво, яке: «…давало людям певний “струс”, певне піднесення. Воно сприяло їхньому зближенню, хоча б тимчасовому, розкриттю душі в пивниці або трактирі під загальний гомін і звуки “машини” або грамофона. Воно прикрашало одноманітні трудові будні й тяжке сімейне життя (часто в нездорових житлових умовах) своїм ненормальним характером людського зближення й душевного піднесення»[43].

Надмірне споживання алкоголю спричиняло високий рівень насильства. Р. Селіванов, управитель Голубовської копальні в 1890-х рр., писав, що «тривала пиятика закінчується груповою бійкою, зупинити яку ніяк не можна. Ні вмовляння, ні погрози не допомагають, доки не битимуть один одного досхочу». Він зазначав, що бійки між робітниками часто закінчувалися розбитою головою, зламаними ребрами, «не кажучи вже про те, що в казармах не лишалося цілих вікон і дверей». На думку Р. Селіванова, такі бійки спричиняла переважно нудьга, бо «більше дивитися нема на що»[44]. Утім, кулачні бійки були типовим явищем для традиційних спільнот, поширеним у російському селі, адже в них перевіряли фізичну придатність бійців і відтак ранжували всіх чоловіків спільноти за силою та спритністю.

Сучасники згадували, що домашнє насильство було звичним явищем. Ось типовий приклад спогадів сучасника про насильство з боку вітчима: «[Вітчим] почав пити, пропивати все їм зароблене, приходив додому постійно п’яний і завжди буянив <...> Поява вітчима очікувалося завжди зі страхом, в будинку запановувала мертва тиша, ми діти, якось інстинктивно розуміли, що при появі вітчима нам потрібно було кудись сховатися; при найменшому порушенні тиші ми піддавалося з боку вітчима побоям, він виганяв нас з дому і ми вимушені були тулитися деякий час у сусідів»[45].

Аналіз бюджетних даних свідчить, що сучасники цілком правомірно вважали пиятику соціальною проблемою, тісно пов’язаною з матеріальним рівнем життя населення. Опитування 574 робітників Києва 1912 р. вказало на велику залежність рівня споживання алкоголю від житлових умов: що гірші були житлові умови робітника, то більше він уживав алкоголю. Зокрема, дані опитування засвідчили, що робітники, які винаймали частину кімнати, пили набагато більше за тих, хто жив у найманих квартирах; найменше, порівняно з цими двома категоріями, пили ті робітники, які мали власні квартири або будинки[46]. Свідчення очевидців, що зналися на побуті робітників Донбасу, підтверджують залежність споживання алкоголю від побутових умов. Гірничий інженер Омелян Колодуб, спостерігаючи життя шахтарів Грушевських копалень на початку ХХ ст., звернув увагу на те, що особливо важко було утримуватися від пияцтва неодруженим робітникам, які жили в казармах:

«Власності та грошей при собі в казармі мати не можна, адже в будь-якій казармі завжди є товариші, які все пропили і які, не маючи більше нічого свого, вільно користуються чужим. Пияцтво щоденне, безперервне. Платня щотижнева, гроші зберігати ніде, а горілка є завжди»[47].

У самій робітничій спільноті алкоголь, з одного боку, розуміли як руйнівне зло, про що свідчать численні фольклорні тексти, які передають злиденний стан робітника-пияка, страждання дружин і дітей. Траплялися випадки, коли робітники ініціювали закриття шинків. Наприклад, у квітні 1914 р. робітники доменного цеху Дніпровського заводу долучилися до заяви сходу с. Кам’янське про закриття питних закладів у поселенні[48]. З другого боку, для шахтарської субкультури типова також деяка бравада, вихваляння здатністю багато пити, багато пропивати – те, що вони самі називали «відчайдушністю»[49].

Промисловці однозначно розглядали пияцтво робітників як одну з найбільших соціальних хиб і виробничих проблем. Вони зазначали, що надмірне вживання алкоголю знижувало працездатність робітників, спричиняло прогули, підвищувало рівень насильства в сім’ї й під час трудових конфліктів, підривало здоров’я робітників[50]. Запої призводили до прогулів і ставали причиною штрафування робітників. Половина всіх штрафів, які заплатили робітники підприємств обробної промисловості Катеринославської губернії протягом 1901–1915 рр., були спричинені прогулами[51].

У 1890-ті рр. були системні спроби зменшити й упорядкувати вживання алкоголю в заводських і шахтарських поселеннях. З’їзди гірничопромисловців Півдня Росії, найбільшої регіональної представницької організації підприємців, періодично обговорювали проблему пияцтва робітників і неодноразово зверталися до урядових установ із пропозиціями запровадити обмеження на продаж алкоголю на територіях навколо промислових підприємств[52]. Після Юзівського холерного бунту 1892 р., який супроводжувався особливо високим рівнем насильства, катеринославський губернатор Володимир Шліппе видав постанову, що встановлювала державну монополію на продаж алкоголю у трьох повітах губернії, де були сконцентровані шахтарські поселення. Постанова дозволяла тільки державні питні заклади, віддалені від шахт не менше ніж на два кілометри, та обмежувала продаж алкоголю з 12:00 до 16:00 годин. Шинки мали бути зачинені під час свят і протягом трьох днів після виплати заробітної плати[53].

Результати обмеження продажу алкоголю були неоднозначні. Обмеження не стосувалися сусідньої території Області Війська Донського, тому в робітників Юзівського району не виникало проблем знайти скільки завгодно питва будь-коли. Ба більше, за свідченнями чиновника Міністерства фінансів Граціанського, у місцевостях, де питні заклади були зачинені, «унаслідок ходіння робітників у віддалені заклади збільшилися випадки прогулу робочих днів; крім того, торішня зима була сувора, тому траплялися випадки замерзання робітників дорогою назад». У самій Юзівці, після того як 1892 р. легальний продаж спиртних напоїв сильно скоротився, розквітла нелегальна торгівля алкоголем[54].

Численні приклади невдач із забороною продажу алкоголю в інших заводських та шахтарських поселеннях різних частин світу свідчать, що тотальною забороною проблему розвʼязати було годі. Заборонені на території поселення, питні заклади процвітали за його межами[55].

Спорт: здорове дозвілля

Розуміючи, що лише заборонними заходами проблему розвʼязати не можна, підприємці та представники місцевої влади заохочували робітників до альтернативних, здорових форм дозвілля. Вони пояснювали мешканцям шкідливість надмірного споживання алкоголю[56] і пропагували альтернативні місця дозвілля, зокрема читальні, чайні, спортивні клуби тощо. Ці заходи мали обмежений успіх[57].

Спорт на Донбас та Придніпров’я принесли іноземці. Британці, які мешкали в Юзівці, грали в теніс, футбол, гольф і більярд, каталися на велосипедах; пізніше більшість цих видів спорту перейняла й місцева спільнота. Наприкінці ХІХ ст. у Юзівці почали влаштовувати масові спортивні змагання, які мали розважальний характер. Наприклад, усі охочі могли спробувати свої сили в бігу наввипередки з ложкою в роті, у якій лежало яйце. 1897 р. в Юзівці провели першість з легкої атлетики: бігу та різних ігор[58].

1900 р. гірничий інженер Валеріан Данчич створив першу на Донбасі секцію з важкої атлетики й боротьби, відвідувати яку могли всі охочі[59]. В. Данчич також ініціював побудову циклотрона для велосипедних змагань і створення Юзівського велосипедно-атлетичного товариства. Юзівська велосипедна секція була орієнтована на середній і вищий соціальні прошарки, адже участь у ній передбачала досить високий членський внесок і наявність власного велосипеда. На початку ХХ ст. в Юзівці виникла низка незалежних від містотвірного підприємства робітничих спортивних організацій, зокрема «універсальний гурток», що діяв протягом 1906–1907 рр. Приблизно тридцять його членів займалися боротьбою, важкою атлетикою, гімнастикою та футболом[60].

1911 р. британські службовці ініціювали створення Юзівського спортивного товариства, що мало на меті сприяння розвитку й поширенню спорту та зміцненню здоров’я. Для цього товариство організовувало читання й лекції щодо користі спорту та влаштовувало спортивні ігри, гімнастичні вправи, публічні спортивні змагання[61]. Чисельність членів товариства зросла з 52 осіб на момент створення до 200 осіб 1915 р. Того-таки 1911 р. група службовців головної контори Новоросійського товариства створила спортивне товариство «Метеор», члени якого грали у футбол. Пізніше товариство почало культивувати зимові види спорту, зокрема ковзанярство[62].

З 1915 р. в Юзівці діяло товариство «Сокіл», яке очолила дружина головного управителя заводів і копалень Новоросійського товариства Любов Свіцина. Приблизно 80 учасників товариства займалися гімнастикою й футболом. Крім зміцнення здоров’я, товариство «Сокіл» мало ідеологічне завдання – виховувати всіх своїх учасників у дусі панславізму[63].

Особливе місце серед різних видів спорту на Донбасі посідав футбол. Спочатку футбольні команди формували за національним принципом: британці або бельгійці проти місцевих жителів. Згодом почали практикувати принцип, що вказував на виробничі підрозділи підприємств: заводські цехи або шахти формували змішані команди[64]. На початку ХХ ст. починають проводити матчі між командами Юзівки, Краматорська, Слов’янська, Алчевська[65].

* * *

Тривалий робочий день і хатня робота майже не залишали робітникам вільного часу в будні, однак робітники мали приблизно 100 вихідних і святкових днів для дозвілля. Найпопулярнішим було звичайне байдикування та спілкування з товаришами, яке часто супроводжувалось спільним споживанням алкоголю. Практики спільної пиятики мали низку соціальних функцій: емоційну, комунікативну, регуляторну, інтегративну тощо. Надмірне споживання алкоголю було поширеною й гострою проблемою; тісно пов’язані з нею й інші соціальні проблеми – проституція та злочинність. Пиятика спричиняла прогули, порушення трудової дисципліни, підривала здоров’я робітників і загалом призводила до зниження продуктивності.

В тему: Что такое «сталинизм» - 12 тезисов

Щоб віднадити робітників від пиятики й відвідання будинків розпусти, підприємства заохочували робітників до позитивних видів дозвілля, як-от читання, відвідання театральних вистав, спортивних ігор. Юзівка, поселення при Дніпровському заводі й кілька інших великих поселень пропонували своїм жителям доволі розвинену рекреаційну інфраструктуру. Решта поселень мали вкрай обмежений спектр закладів культурного дозвілля. Клуб-театр, бібліотека-читальня і публічний парк були тим максимумом, на який могли розраховувати жителі більшості шахтарських міст Донбасу. Багато робітничих поселень, особливо при невеликих вугільних підприємствах, не пропонували своїм мешканцям нічого, крім церкви й шинка, то ж  навіть представники місцевої економічної еліти характеризували тамтешнє життя як «нудне» й «тоскне».

Ця стаття є адаптованим фрагментом книги Володимира Кулікова «Підприємства й суспільство в заводських і шахтарських поселеннях Донбасу та Придніпровʼя в 1870–1917 рр.» (Харків, 2019).Публікується з дозволу Автора. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та Редакції сайту “Україна Модерна”. ©Володимир Куліков.

У заголовку використано цитату з пісні донецьких шахтарів поч. ХХ ст. Два наступні рядки пісні: «Он в неділю водку п’є / В понеділок жінку б’є». (Білецька В. Ю. Шахтарські пісні. Етнографічний вісник. 1927. № 5. С. 55).

________________________

Джерела ілюстрацій до статті:

Рис. 1. Ivanitsky A. M. 35 feuilles volantes qui devaient être insérées dans un ouvrage (album photographique ?), publié entre 1875 et 1914, traitant de l’industrie houillère dans le bassin du Donbass (Muséum National D’histoire Naturelle)

Рис. 2. Glamorgan Archives, HRA/D381/4/22.

Рис. 3. Glamorgan Archives, HRA/D381/4/23.

Рис. 6. Описание Днепровского завода... С. 35.

Рис. 8. Glamorgan Archives, HRA/D381/4/16.

Рис. 9. Степкин В. Базарная история Донецка.

Рис. 10. Ivanitsky A. M. 35 feuilles…

Рис. 11. Лященко И. И. Жилищный вопрос на горнопромышленных предприятиях Донецкого бассейна и данные обследования жилищ рабочих Общества Южно-русской каменноугольной промышленности. Труды Южно-Русского областного съезда по борьбе с холерой в Екатеринославе 26 марта – 4 апреля 1911 г. Т. 2. Екатеринослав, 1911. Вклейка між с. 174–175.

Рис. 12. Федько А. Цветная Юзовка.

Рис. 13. Glamorgan Archives, HRA-DNMW44-62.

Рис. 14. Музей історії міста Краматорськ. Сайт Центру міської історії

_________________________

[1] Пясковский А. В. Коллективная пролетарская поэзия (песни Донбасса). Москва, 1927. С. 97.

[2] Труды VII Съезда горнопромышленников Юга России, бывшего в городе Харькове c 10 по 27 нояб. 1882 г. Харьков, 1882. С. 155.

[3] Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Т. 2: Бахмутский уезд. Екатеринослав, 1886. С. 236; Edwards S. Hughesovka: a Welsh Enterprise in Imperial Russia: an Account of John Hughes of Merthyr Tydfil, His New Russia Company, and the Town, Works and Collieries which He Established in the Ukraine. Cardiff, 1992. P. 54.

[4] Memoir by Annie Gwen Jones. Glamorgan Archives (Cardiff). HRA/DX409/12/3–4.

[5] Новороссийское общество: Юзовка, Екатеринославской губернии. Юзовка, 1919. С. 42.

[6] Извлечения из отчетов Новороссийского об-ва. РГИА. Ф. 1498. Оп. 1. Д. 12. Л. 14.

[7] Екатеринославский адрес-календарь на 1916 год. Екатеринослав, 1916. С. 323–324.

[8] Гаршин Е. М. Отчет о поездке на Юзовский завод и попутные заметки о техническом образовании в Донецком каменноугольном районе. Санкт-Петербург, 1892. С. 8; Города России в 1910 году. Санкт-Петербург, 1914. С. 630–631; Линднер Р. Предприниматели и город в Украине: 1860–1914 гг. Индустриализация и социальная коммуникация на Юге Российской империи. Киев ; Донецк, 2008. С. 344.

[9] Прийменко А. И. Легальные организации рабочих Юга России в период империализма (1895 г. – февраль 1917 г.). Киев ; Донецк, 1977. С. 139. Бібліотеку відкрило Товариство взаємодопомоги прикажчиків 1907 р. Бібліотека давала відвідувачам доступ до газет і журналів, книжок із соціальних наук тощо.

[10] Рапорт и дневник комиссии под председательством А. А. Штофа. РГИА. Ф. 37. Оп. 58. Д. 299. Л. 98.

[11] Описание Днепровского завода Южно-русского Днепровского металлургического общества / М. О. Брониковский и др. Варшава, 1908. С. 34.

[12] Описание Днепровского завода... С. 33, 38; Рапорт и дневник комиссии под председательством А. А. Штофа. РГИА. Ф. 37. Оп. 58. Д. 299. Л. 95.

[13] Описание Днепровского завода... С. 34–35.

[14] Чабан М. П. Мандрівки старим Кам’янським : документальне видання. Дніпропетровськ, 2004. C. 12.

[15] Описание Днепровского завода... С. 37.

[16] Кроликов Н. А. Моя жизнь. Ч. 1–2 (1939–1940 рр.). Історія Горлівки в документах і матеріалах. Горлівка, 2008. Ч. 1. С. 59–60.

[17] Общество южно-русской каменноугольной промышленности: [Проспект]. Славянск, 1896. С. 8–9; Павлик И. С. Горловка. Историко-экономический очерк. Донецк, 1971. C. 19.

[18] Кроликов Н. А. Моя жизнь… С. 61.

[19] Павлик И. С. Горловка… С. 19.

[20] Цит. за: Иващенко А. В. История еврейской общины Донецка. Донецк, 2014. C. 22.

[21] Гаршин Е. М. Отчет о поездке на Юзовский завод… С. 5.

[22] Дитмар Н. Ф. Железная промышленность Южной России в 1910 году. Харьков, 1911. С.  14.

[23] Железная промышленность Южной России. 1910 г. С. 84.

[24] По Екатерининской железной дороге. Вып. 2 / ред. А. Н. Лисовский. Екатеринослав, 1912. С. 37–295.

[25] Наприклад, усі спортивні товариства Новоросійського товариства 1915 р. налічували приблизно 280 членів. Див.: Friedgut T. H. Iuzovka and Revolution, Vol. 1: Life and Work in Russia’s Donbass, 1869–1924. Princeton, 1994. P. 181.

[26] Фенин А. И. Воспоминания инженера… С. 62.

[27] Цит. за: Петерс В. Сталь у степу… С. 43.

[28] Кроликов Н. А. Моя жизнь… С. 60; Петерс В. Сталь у степу. Київ, 2010. С. 43.

[29] «Туманними картинками» називали зображення, які отримували за допомогою проекційного або «чарівного» ліхтаря. Самі картинки малювали або відтворювали фотографічним способом на скляних пластинах.

[30] Гаршин Е. М. Отчет о поездке на Юзовский завод… С. 12.

[31] Терпигорев А. М. Воспоминания горного инженера. Москва, 1956. С. 76–77.

[32] Oldenburg R. The great good place: Café, coffee shops, community centers, beauty parlors, general stores, bars, hangouts, and how they get you through the day. Trowbridge, 1989.

[33] Дякую Ірині Склокіній за те, що звернула мою увагу на цей аспект розважальної інфраструктури заводських та шахтарських місць.

[34] Страницы истории заводов: пробные главы / Н. Потапчик и др. Харьков, 1934. С. 136.

[35] Вересаев В. В. Шахтеры-мужики. Юз и Юзовка. Донецк, 2000. С. 264.

[36] Селиванов Р. Жилища для рабочих. Горно-заводский листок. 1892. № 12. С. 1294–1295.

[37] Первый съезд горнозаводских, фабричных и рудничных врачей Екатеринославской губернии 20–24 августа 1903 года. Екатеринослав, 1903. С. 67.

[38] Тайные кабаки и притоны (c. Каменское). Южная Заря. 1912. 22 февраля.

[39] Рысс П. Я. Углекопы. Вестник фабричного законодательства и профессиональной гигиены. Санкт-Петербург, 1905. № 3. C. 142; Вересаев В. В. Невенчанная губерния. Юз и Юзовка. Донецк, 2000. С. 275; Паустовский К. Гостиница Великобритания. Юз и Юзовка. Донецк, 2000. С. 308.

[40] Чехов А. П. Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Т. 7. Письма, июнь 1897 – декабрь 1898. Москва, 1979. С. 17–18.

[41] Фенин А. И. Воспоминания инженера. К истории общественного и хозяйственного развития России (1883–1906 гг.). Прага, 1938. С. 60.

[42] Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу. Львів, 2018. C. 140.

[43] Екатеринославская деревня после закрытия виноторговли. Екатеринослав, 1915. С. 53.

[44] Селиванов Р. Жилища для рабочих … С. 1295.

[45] Горняк Н. А. Жизнь одного углекопа: автобиогр. очерк. Харьков, 1902. С. 6.

[46] Гинзбург А. М. [Наумов Г.] Бюджеты рабочих города Киева. Киев, 1914. С. 285.

[47] Колодуб Е. К. Труд и жизнь горнорабочих на Грушевских антрацитных рудниках. Москва, 1905. С. 43–44.

[48] Борьба с пьянством [о закрытии питейных заведений в с. Каменском]. Приднепровский край. 1914 г., 2 апреля.

[49] Праця, виснаження та успіх… C. 141.

[50] Див. нарікання Дж. Юза на пиятику робітників у листуванні з Міністром державних маєтностей: Об устройстве Новороссийском обществом завода. РГИА. Ф. 37. Оп. 53. Д. 746. Л. 238.

[51] Свод отчетов фабричных инспекторов за 1901 г. С. 157; за 1902 г. С. 155; за 1903 г. С. 163; за 1904 г. С. 167; за 1905 г. С. 87; за 1906 г. С. 87; за 1907 г. С. 91; за 1908 г. С. 147; за 1909 г. С. 147; за 1910 г. С. 285; за 1911 г. С. 227; за 1912 г. С. 229; за 1913 г. С. 235; за 1914 г. С. 207.

[52] Труды VII Съезда горнопромышленников… С. 158.

[53] Мат-лы по истории Юзовского завода. ГАРФ. Ф. 7952. Оп. 6. Д. 119. Л. 94.

[54] Об обращении Юзовки в безуездный город. РГИА. Ф. 1287. Оп. 38. Раздел 1897 г. Д. 3439. Л. 99, 111.

[55] Див. Куліков В. О. Корпоративні міста: визначення, характерні риси, історична доля. Укр. іст. журн. 2017. № 1. С. 57.

[56] Наприкінці ХІХ ст. набула поширення література, що пропагувала тверезий образ життя. Див. наприклад: Соболевский А. В. Основы трезвости. С.-Петербург, 1898.

[57] Напередодні Першої світової війни в багатьох заводських і шахтарських поселеннях виникають товариства тверезості. Юзівське товариство тверезості проголосило своїм завданням «боротьбу з пияцтвом та утвердження тверезості». Почесним головою товариства став директор Юзівського заводу Адам Свіцин. Діяльність членів товариства була зведена переважно до лекцій і бесід у недільні та святкові дні й інші форми агітації за тверезий спосіб життя

[58] Бабешко А., Бабешко А. Старый-старый футбол Донецкого края. Донецк, 2014. С. 18.

[59] Гальченко О. М. Спортивно-гімнастичний рух у Дорадянській Юзівці. Слобожанський науково-спортивний вісник. 2010. № 3. С. 154.

[60] Юз и Юзовка / В. А. Гайдук и др. Донецк, 2000. С. 58–60.

[61] Устав Юзовского спортивного общества 1911 г. Юз и Юзовка. Донецк, 2000. С. 66.

[62] Гальченко О. М. Спортивно-гімнастичний рух… С. 154.

[63] Там же. С. 155.

[64] Там же.

[65] Бабешко А. Старый-старый футбол… С. 19

Автор: Володимир Куліков – кандидат історичних наук, доцент, запрошений викладач Центрально-Європейського та Українського католицького університетів. Член Європейської асоціації істориків бізнесу (EBHA.org) та Ініціативи з економічної історії Українського католицького університету. У 2018-19 р. – здобув дослідницький грант від Наукового Товариства ім. Шевченка в США. Сфера наукових інтересів: економічна та бізнесова історія Східної Європи, історія заводських та шахтарських поселень (company towns), індустріальна культурна спадщина;

Опубліковано у виданні Україна модерна


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com