Микола Горбань: знайомий незнайомець

1.00

Нет

На жаль, у сучасній історії України є багато особистостей, які добре відомі в чужих краях і до пам’яті яких там ставляться з великою повагою, друкують твори, проводять меморіальні заходи, а про людину на батьківщині відомо тільки фахівцям, та й то далеко не всім. Саме такою особистістю є Микола Васильович Горбань – історик-белетрист, український історик, краєзнавець, творець нового козакофільського історичного роману, громадський діяч.

Як на мій погляд, найкращою характеристикою тих часів і трагічних подій в Україні є слова іспанського філософа Хосе Ортега-і-Гассета: «Ще ніколи стільки життів не було з коренем вирване з ґрунту, зі своєї долі, й не неслось невідь-куди, мов те перекотиполе».

Широковживаний нині термін «Розстріляне відродження», яким відомий літературознавець Юрій Лавріненко визначив розквіт та визнання української літератури періоду 20-х – 30-х років минулого століття та одночасно і руйнацію, фізичне знищення та штучне забуття її творців, рівною мірою можна віднести і до української науки тих часів, особливо гуманітарних напрямків.

Микола Васильович Горбань якраз і відноситься до тих науковців, які були здатні забезпечити українській науці саме той високий омріяний європейський рівень. Але не так сталося, як гадалося…

На цю тему: Бойчукізм: розстріляне мистецтво [2]

Микола Горбань народився 22 грудня 1899 року на Гетьманщині в с. Миколаївці Костятиноградського повіту Полтавської губернії. Його батько – земський вчитель, який змалку прищепив сину любов і повагу до освіти, книги, яскравої і самобутньої української культури. Ще навчаючись в гімназії, Микола Горбань вступив до юнацької спілки української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), потом став членом цієї партії.

У 1917 році з золотою медаллю закінчив гімназію і став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Політичні події в Києві – розгін Центральної Ради, гетьманський переворот і окупація України австро-німецькими військами – були бурхливими, і молодий Горбань відразу став активним учасником цих подій. Він був членом Ради об’єднаних студентських громад і під час однієї з масових студентських демонстрацій проти гетьманської влади був заарештований, але не ув’язнений. Після обшукування гетьманською вартою помешкання Горбань перейшов на нелегальне становище й повернувся до Костянтинограду, працював у відділі народної освіти, брав активну участь в організації місцевої «Просвіти», в повітовому осередку УПСР. Під час денікінської окупації саме в його помешканні була підпільна явка соціалістів-революціонерів. Микола Горбань брав активну участь у святкуванні ювілею Івана Котляревського, яке перетворлося на масовий протест проти денікінської влади, був арештований як один з організаторів і висланий з Полтавської губернії з забороною перебування у Києві.

У 1920 році Микола Горбань поступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, який закінчив у 1921 р. Саме під час навчання Микола Горбань знайомиться із своїм наступним науковим керівником академіком Дмитром Багалієм. Микола Горбань з великою повагою і цікавістю ставився до свого професора, захопився тими питаннями, яким вивчав Дмитро Багалій разом із своїми співробітниками на науково-дослідній кафедрі історії української культури. А Дмитро Іванович Багалій приділяв зацікавлену увагу здібному й закоханому в історію України студенту, ставився до нього з і симпатією. Дмитра Багалія приваблював високий рівень не тільки загальної освіти, а й знання іноземних мов і, перш за все, знання латини. Природна настирність Миколи Горбаня, його бажання самотужки дійти до суті наукової проблеми теж приваблювала відомого історика. В ті роки Дмитро Багалій певний час навіть відмовлявся викладати в Інституті народної освіти, бо загальний рівень студентів, які часто не мали гімназичної освіти, був дуже низьким, а політизація дуже високою. А Микола Горбань був яскравою особистістю на цьому сірому фоні напівосвічених студентів.

Це знайомство Дмитра Багалія і Миколи Горбаня переросло в тісне наукове співробітництво, і після закінчення університету в 1921 році Микола Горбань став співробітником науково-дослідної кафедри історії української культури, спочатку аспірантом, потім науковим співробітником, а в другій половині 20-х років завідував сектором в інституті української культури, був заступником Багалія. Крім того, Микола Васильович працював науковим співробітником інституту сходознавства. У НДІ сходознавства працював у комісії з вивчення українсько-турецьких відносин. До речі, цікава деталь: у 2003 році в Санкт-Петербурзі вийшов друком «Биобиблиографический словарь востоковедов – жертв политического террора в советский период (1917–1991). Люди и судьбы», в якому наведені дані стосовно двох харків’ян, співробітників науково-дослідної кафедри історії української культури – Андрія Петровича Ковалевського і Миколи Васильовича Горбаня.

Матеріальний стан Миколи Горбаня і під час навчання в аспірантурі, і на початку праці науковим співробітником був досить складним, і весь час він займався додатковою працею, щоб заробити копійку, необхідну і на прожиття, і «на духовний поживок». У першій половині 20-х років він працював учителем школи ім. Котляревського, в редакції газети «Вісті», завідував відділом газети ЦККП(б)У «Селянська правда» (1921–1925), читав лекції на Сковородинівських педагогічних курсах. У 1926 –27 роках Микола Васильович редагував матеріали українського відділу РАТАУ.

Мешкав у 20-ті роки Микола Горбань на вулиці Римарській, 25, у квартирі 18. Які були умови проживання – залишилось невідомим, скоріш за все це була типова для Харкова тих часів комунальна квартира. Будинок не зберігся. Але точно можна сказати, що помешкання Миколи Горбаня було в самому центрі «літературної мапи Харкова», бо в цьому районі були розташовані всі редакції республіканських та харківських газет і журналів.

На цю тему: Донос - літературний шедевр: Юрій Смолич про Олександра Довженка пише НКВД [3]

Яскраві спогади про колектив науково-дослідної кафедри історії української культури тих часів, коли на кафедрі працював Микола Горбань, залишила видатна українська жінка, письменниця, перекладачка, історик за фахом, журналістка, громадсько-політична діячка, багаторічний в’язень ГУЛАГу Надія Суровцова. «…Зі старими і „солідними“, як Оглоблін, Вєтухов, Татаринова, Вєткіна, Авакянц, я не тримала зв’язку поза питаннями кафедри. А з деякими „хлопцями“, як от Миколою Горбанем, Тихоновим, Назаренком і Петровим ми часом після засідання кафедри подавалися до якоїсь корчемки на Катеринославській і там обідали, чи вечеряли, чи як вже так його назвати ті наші зустрічі. Ще під час засідання хто-небудь з заклопотаним виглядом передавав мені наче б „наукову“ записку під носом всевидющого пильного Багалія. Часом там стояло питання, чи немає у мене „черв’яків“ (так молоді харківці називали радянські червонці – ред.). Я заробляла більше за них чи, може, витрачала менше, і не раз кредитувала наші „бенкети“. Після засідання треба було зробити такий вигляд, щоб Дмитру Івановичу (Багалію) і на думку не спало, куди подалась його вихованка […]. От і чкурнемо до своєї корчми, а хлопці добре знали цей бік Харкова, бо таки нерідко до них вчащали. І так чудесно минав час в розмовах, цікавих, наукових же! Але при чарці, та часом і порядній чарці. Ми любили ці свої позачергові „засідання кафедри“. […] Тип життя (Надії Суровцевої – ред.)був богемний. До мене заходили, коли хотіли, ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей, під час моєї відсутності приходили, їли, пили, спали, працювали». Гостювали у Надії або вона в них – мистці Олександр Довженко, Іван Падалка, Михайло Яловий, Павло Тичина, Остап Вишня, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Валеріян Поліщук, Михайло Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас... Крім того, політики – Юрко Тютюнник, Михайло Левицький, Гриць Коссак, Карло Максимович, Шліхтер з дружиною, академік Багалій, професор Олександр Оглоблін, науковець і письменник Микола Горбань та інші. Таке широке коло знайомств і зацікавлень згодом зіграє злий жарт з нашою героїнею... Надія Суровцова проведе 29 років у ГУЛАГу, але виживе і повернеться до рідної Умані.

В тему: Майк Йогансен: талантливый писатель и верный друг [4]

Наприкінці 20-х років ім’я молодого талановитого дослідника Миколи Васильовича Горбаня з’являється серед активних діячів різних історичних комісій Всеукраїнської академії наук. Особливо плідною була його діяльність у Комісії з дослідження історії Слобідської України, очолюваній Д. Багалієм.

У 1929 році обраний вченим секретарем і дійсним членом Археологічної комісії АН України. У НДІ сходознавства був у комісії з вивчення українсько-турецьких відносин. До цього часу володів мовами: французькою, німецькою, грецькою, латинською, турецькою. Низка його статей і брошур з історії України XVI–XVIII сторіч, виданих у ці роки, привертають увагу фахівців широтою постановки проблем, неабиякою зваженістю, відточеністю підходів, ретельністю опрацювання архівних джерел. Працював Микола Васильович у цей час дуже багато, але відчуття «страшних часів терору» пригнічувало – і небезпідставно.

В «Історії української літератури», виданій у 1965 році в Києві, Микола Горбань названий одним з основоположників історичного жанру в українській радянській літературі. Про його історичні повісті та інші роботи повідомляє і «Українська літературна енциклопедія» 1988 року, називаючи повісті «Козак і воєвода» (Рух, 1929), «Слово і діло государеве» (Рух, 1930), «Глухівські виступу 1750 року» (1929), «Відлуння декабристського руху на Слобожанщині» (1930). Всього до арешту опублікував (окремими виданнями, статей в журналах і газетах) понад сто робіт.

Наприкінці 1920-х рр. більшовицький режим зіткнувся з новими викликами у внутрішній та зовнішній політиці. У Кремлі склалося тверде переконання, що внутрішні негаразди у поєднанні з низкою криз у міжнародних відносинах послаблюють позиції СРСР [5], сприяють активізації «контрреволюційних», «шкідницьких» і націоналістичних сил. Пожвавлення останніх пов’язувалося значною мірою з політикою «українізації». Тому у вищих ешелонах влади було вирішено провести кілька відкритих політичних процесів, скерованих на залякування суспільства, тобто реалізацію політики терору.

У 1930 році ДПУ УСРР у Харкові почало готувати справу «Українського національного центру» (УНЦ), яка, за задумом фальсифікаторів, резонансністю та масштабами мала перевершити попередню сфабриковану справу іншої антирадянської організації, «Спілки визволення України» (СВУ). Організатори чергового політичного фарсу намагалися зробити «лідером заколотників» академіка Михайла Грушевського. Але пізніше керівники ОГПУ зрозуміли, що Грушевського не вдасться зробити головною фігурою обвинувачення і після консультації з ЦК ВКП(б) [6] його звільнили.

Микола Васильович Горбань був заарештований 6 квітня 1931 року.

За результатами сфабрикованої чекістами справи було заарештовано 50 осіб, яких засудили на терміни від 3-х до 6-ти років. «Спільниками» Миколи Горбаня у цій справі був вчений секретар Наркомзему Назар Петренко, науковий співробітник ВУАН, секретар Михайла Грушевського Федір Савченко, академік Матвій Яворський, завідувач видавництва «Рух» Іван Лизанівський та інші. У 1934–1941 рр. 33-х з них засудили повторно за «антирадянську діяльність» і «шпигунство», 21 особу розстріляли. Більшість з тих, хто отримав нові строки, померли у таборах.

З обвинувального висновку у справі «Українського національного центру»

21 жовтня 1931 р.

«УТВЕРЖДАЮ»

Зам. председателя Государственного

политического управлення УССР

К. М. Карлсон

Горбань Николай Васильевич, 32 лет, сын учителя, б. член УПСР, б. научный сотрудник харьков[ских] научно-исследовательских учреждений, историк-литератор. Являлся активным членом организации с момента ее возникновения и проводил к. р. деятельность в научно-культурной области, являясь проводником к. р. идей и установок организации. Преступление это предусмотрено ст.ст. 54-10 и 54-11 УК УССР. Виновным себя признал.

Справу «УНЦ» історики розглядають як один із вирішальних кроків у сталінській протидії «українізації», як етап у винищенні тих інтелектуальних сил (у тому числі й у середовищі самих комуністів), які були носіями національного відродження України.

У 1965 році колишній член ЦК УПСР Микола Шраг, який теж був арештований у справі «УНЦ», розповідав: «На слідстві в 1931 році до мене застосовували заборонені методи слідства. Часті допити в нічний час, стояння на ногах під час допитів, крики й образи слідчих Пустовойтова, а іноді Когана, фізично й морально змучили мене й деморалізували… Ні про яку організацію нічого не знав, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчих я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПСР, своїх знайомих… Я писав все, що від мене вимагали, аби мене не викликали вночі і не кричали. Іноді писав і під диктовку співробітника ДПУ Пустовойтова».

Не витримав і Микола Горбань. Вже пізніше, у 1956 році, у своїй офіційній заяві до правоохоронних органів він відзначав: «Ні в яку контрреволюційну організацію Лізанівський і Голубович мене не залучали, хоча в 1931 р. на слідстві, як мені відомо, й давали свідчення, що вони нібито мене залучили в контрреволюційну організацію. На слідстві в 1931 р. я їх свідчення підтвердив, але ні мої, ні їх свідчення щодо цього не відповідали дійсності. Я дав в 1931 р. свідчення про свою та інших осіб контрреволюційну діяльність у зв’язку з тим, що знаходився тоді в стані повного психічного розладу».

Після десяти місяців тюремного ув’язнення в Україні був звинувачений за ст. 54-10 і 54-11 КК УРСР і засуджений за ст. 58/11 КК РСФСР (Постанова Колегії ОДПУ СРСР від 7 лютого 1932 року) і висланий в Алма-Ату (зараз – Алмати, Республіка Казахстан) на три роки.

На цю тему: Война КГБ против диссидентов. Погрому «шестидесятников» — 40 лет [7]

Так за два дні до смерті свого вчителя Дмитра Багалія його найулюбленіший учень і колега Микола Горбань був висланий з України.

Перебуваючи в Алма-Аті, вчений багато і плідно працював, займався науковою і педагогічною роботою, підготував огляди архівних документів, декілька оригінальних праць з історії Казахстану, видав путівники по архівах Алма-Ати.

Сподівався, що все погане вже позаду, але в грудні 1933 року був знову арештований органами ДПУ Казахстану. Цього разу Миколу Горбаня звинуватили у ворожій контрреволюційній діяльності, яку побачили в роботі українського земляцтва в Алма-Аті. Під час слідства визначили, що в земляцтві начебто існувала підпільна група Української військової організації (УВО) – нелегальної революційно-політичної формації.

Перед реабілітацією в 1960 році Миколу Васильовича допитали в слідчому відділі КГБ Узбецької РСР. Під час допиту 15 лютого 1960 р. Микола Горбань розповів, що після приїзду в Алма-Ату спочатку працював викладачем в Алма-Атинському медичному інституті, потім науковим співробітником у Центральному архівному управлінні Казахстану. Перебуваючи в Алма-Аті, Микола Горбань зустрічався і спілкувався із засланими до Казахстану українцями – «українськими націоналістами» – Полєй Павлом, Височанським, Панченком, Коліух Дмитром, Баландіним Василем, Пушкарем, Кротевичем, Одарченко, Мазуренком Василем, Дубровським ін. З числа засланих, які перебували в Алма-Аті, знайомими по Харкову були лише Баландін – працівник Наркомосу України, і Мазуренко – професор Харківського інституту мір та ваг.

Під час цього ж допиту Микола Васильович розповів, що зізнавальні свідчення в 1934 році був змушений давати тому, що слідчий, який вів справу, погрожував, що якщо він не отримує пізнавальних свідчень, то заарештують дружину Миколи Васильовича, яка мешкала у Харкові, і поселять разом з ним, тому що, за твердженням слідчого, дружина Миколи Васильовича – Горбань Надія Василівна – начебто була зв’язковою між групами українських націоналістів у Харкові та Алма-Аті. «Я боявся за свою дружину, тому що вона була хвора і думав, що якщо її заарештують, то вона помре».

Миколу Васильовича вислали на три роки (1934–1937) в далекий Тобольськ. Тут він працював старшим науковим співробітником Тобольського державного архіву, який є одним з найстаріших і найбільш значущих за кількістю і цінністю документів архівом у Росії. Адміністративне становище Тобольська, що був у XVIII–XIX сторіччях столицею великої території Сибіру, вплинув на формування складу документів архіву. У ньому зосереджені фонди губернських установ, які відображають всі боки економіки, соціального розвитку та побуту Сибіру. Найбільш ранні документи відносяться до першої половини XVIII ст.

Після закінчення заслання Микола Горбань переїхав до Омська. В Омську працював вчителем літератури, німецької мови в середніх школах, з вересня 1953 р. викладав латину в Омському медичному училищі, а потім до лютого 1960 р. в медінституті, у ветеринарному інституті. Одночасно працював у Омському обласному державному архівному управлінні (1937–1939), і це було головною його діяльністю. З 1945 до 1948 року – викладач, потім доцент кафедри історії СРСР Омського педінституту (1948–1950). У 1946 р. захистив у Ленінградському державному університеті кандидатську дисертацію «Рух селян духовних вотчин Тобольської єпархії у XVIII ст.», підготував докторську дисертацію «Селянська війна 1773–1775 рр. у Західному Сибіру», в якій використані матеріали архівів Москви, Ленінграда, Омська, Тобольська, Тюмені, Томська. В будь-яких життєвих ситуаціях не припиняв наукової діяльності, яка залишалася сенсом і змістом його життя.

Не маючи змоги друкувати великі роботи, прагнув пустити до наукового обігу велику кількість виявлених архівних матеріалів. У величезному масиві газетних публікацій (понад триста) можна виділити кілька провідних тем: громадянська війна в Сибіру, історія культури, історія народів Сибіру та історія церкви. Багато з цих статей у районних та обласних газетах передруковували «Правда» і «Известия».

Чисто омською темою наукової творчості була серія брошур стосовно виборної системи в Омську до революції. Використовуючи як привід перші післявоєнні вибори до Верховної Ради СРСР, учений увів у брошури великий обсяг фактичного матеріалу. З 1957 р. – член Омського відділення Географічного товариства СРСР.

Блискучий лектор, цікавий співрозмовник, він міг без особливих зусиль утримувати увагу будь-якої аудиторії. І викладацька праця в педагогічному ВУЗі повністю відповідала його уподобанням.

Але, хоча Микола Васильович і отримав деякі поступки від КГБ і мав дозвіл викладати історію, судимість залишалася, і він не міг вільно поїхати на рідну Україну, та й певні обмеження на публікації залишалися.

У повоєнний час Микола Васильович постійно звертався до КГБ [8] з проханням переглянути його справу, як міг доводив власну невинуватість. Однак його прохання постійно наштовхувались на відмови.

У 1950 році почалося чергове сталінське «полювання на відьом» – боротьба з космополітизмом, заразом і сіонізмом. І пригадали Миколі Горбаню його давні «політичні гріхи», звинуватили в нових злочинах. Горбань гірко іронізував: «космополіти і націоналісти всіх країн – єднайтеся!» За наполяганням обкому партії Миколу Васильовича звільнили з роботи в педагогічному інституті, а за одним заходом заборонили йому й сумісництво в архівному відділі.

Лише 27 квітня 1960 року Верховним судом Казахської ССР Микола Горбань був реабілітований.

У 1988 р. по справі «УНЦ» було проведено додаткову перевірку у повному обсязі, за результатами якої Верховний суд УРСР кримінальну справу щодо трьох репресованих припинив у зв’язку з відсутністю у їхніх діях складу злочину, а решту – 47 осіб – реабілітовано на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30–40-х років і початку 50-х років». Але до такого повного з’ясування обставин цієї політичної справи Микола Горбань не дожив…

Повернемося до його життя в Омську. Там Микола Васильович познайомився з Деборою Яківною Сапожниковою, відомою в місті вчителькою літератури. У 1945 році почали складатися близькі стосунки молодої красуні і Миколи Горбаня. Дещо заважала різниця у віці – без малого двадцять років.

Дебора Яківна залишила розповідь про своє знайомство із своїм майбутнім чоловіком. Познайомила їх близька подруга Дебори Яківни – Раїса Азарьєвна Резник. «На один из вечеров был приглашён Николай Васильевич Горбань, ставший через год моим мужем. Украинский писатель, историк и архивист, он с 1931 года был в тюрьмах и ссылках. Разным формам гонения подвергался всю оставшуюся жизнь. На вечере у Мичуриной он был представлен как преподаватель латинского языка, а захватил всех присутствующих рассказом о находках в Тобольском архиве, где он работал в одну из ссылок».

«…особенно памятный – совместный всплеск впечатлений пришёлся на 9 мая 1945 года. Так получилось, что День Победы стал отсчётом моей судьбы и не прошёл мимо двух близких мне людей. Думаю, имею право на такой вывод. Весь день мы были вместе. С утра распили в общежитии припасённую для великого дня бутылку красного вина (в то время вина делились на белое – водку и красное – всё прочее), закусывали принесённой каждым снедью. Потом, отделившись от разношерстной компании, оказались втроём на омских улицах. Без цели ходили, просто сливаясь с потоком возбуждённых, ошеломлённых счастьем и болью людей, чувствуя тепло и единение незнакомых, но до слёз ставших близкими прохожих, которые приветствовали и жестами, и светлыми улыбками. Не помню, как наступил вечер и ночь пришла. Было не по-весеннему тепло. Идти в привычное убогое жильё, напоминающее об отошедших вот с этого дня военных годах, нам в молчаливом согласии не хотелось.

[…] Говорили мы тихо, подолгу сидели молча. Читали стихи, больше о природе, вечности и красоте.

Несмотря на столь радостное событие, настроение наше можно назвать элегическим.

Н. В. читал Тютчева и ещё много на своей «мове». С той ночи запомнилось вот это (и потом слышанное не раз):

Стоят граби прозоро-жовтi

В тумани ясно-золотiм,

Хай щастья, друже, не знаишов ти,

Але на що тужить за ним.

Керуй на озеро спокою

Своi шуканья молодi,

Все, що осталось за тобою –

Лиш слiд весiльця на водi…

(Вірш Максима Рильського «Червоне вино»)

В такие часы неизбежны воспоминания – рубеж времени и жизни. Обращение Н. В. к своей «мове» – это тоже род воспоминаний.

Стало светать, тихо пошли к общежитию – проводить Р. Аз. Потом Н. В. провожал меня. Медленно и почти молча шли, «не соприкоснувшись рукавами». Улицы в столь ранний час были оживлённее обычного: после праздничной ночи все расползались по своим логовам, чтобы поспеть на работу – праздников не полагалось. И мы расползлись по логовам, но возникшее единение пришлось на всю оставшуюся жизнь».

Молода жінка, захоплена розумом, поетичністю, добротою і стражданнями непересічної людини, вирішила, хоча б частково, захистити його від мінливості долі. Домоглася – створили сім’ю. 19 квітня 1952 року в родині народився син – Олександр.

Після нових звинувачень в «космополітизмі-націоналізмі» в 1950 році і звільненні з робити Микола Васильович приткнувся на копійчану зарплату в архів і викладачем латинської мови в медучилище. Заради копійчаних гонорарів друкував за архівними знахідками газетні замітки без підпису, під чужими прізвищами. Робив роботу «за дядька і для дядька», іноді навіть за «пляшку». Часто випивав – така собі анестезія від життєвих негараздів. Зрештою, проживши з Деборою Яківною чотирнадцять років, Микола Васильович подався в Ташкент викладати латинську мову в медичному інституті. Але приязні відносини з Деборою Яківною, прихильність і любов до сина залишилися до останніх днів життя.

З середини 60-х років минулого століття Микола Васильович почав приїжджати до Харкова відвідати могили близьких людей і, як він писав Юрію Багалію – «відвідати місто, з яким у мене зв’язано так багато чудового і гарного».

Помер Микола Васильович 19 квітня 1973 року, по якійсь трагічній випадковості в день народження свого сина Олександра. Похований на кладовищі м. Ташкента.

В Історичному архіві Омської області з великою повагою згадують Миколу Васильовича Горбаня. Саме тут зберігається його особистий архів. Ось рядки з листа однієї зі співробітниць цього архіву: «Ваш земляк, а для нас коллега Н. В. Горбань был и остается величайшим авторитетом не только в архивной деятельности, но и как писатель, исследователь, педагог и просто честный и благородный человек. У нас имеется довольно большой объем документов по Н. В. Горбаню. Существует премия Н. В. Горбаня, проводятся посвященные Николаю Васильевичу чтения, выпущено 2 брошюры этих чтений. Имеется много публикаций Н. В. Горбаня и статей о нем. Также проводился вечер памяти Н. В. Горбаня, на котором присутствовали его вдова, Дебора Яковлевна Сапожникова, и его сын, Александр Николаевич Горбань».

На цю тему: Евгений Сверстюк и его константы [9]

Політичні переслідування торкнулися і сина Горбаня. Микола Горбань, який провів багато років у засланнях, сидів у в’язницях, розповідав якось, що в Тобольському засланні разом з ним ходив відмічатися один анархіст – з донькою – і жартував: «Микола, я помру – за мене дочка відмічатися буде, а ти помреш – хто за тебе піде відмічатися?» Ці слова виявилися пророчими. Син Миколи Горбаня – Олександр – у 1968 році організував студентський виступ проти політичних процесів. У його долю особисто втручалися всесильні Ю. В. Андропов і М. А. Суслов. Незважаючи на це, Олександр Горбань зміг, врешті-решт, отримати освіту і стати відомим математиком.

Олександр Миколайович Горбань живе у Великій Британії, доктор фізико-математичних наук, професор в Університеті Лестера, де завідує Центром Математичного Моделювання та кафедрою прикладної математики, працює в багатьох галузях фундаментальної та прикладної науки включно із статистичною фізикою, теорією машинного навчання й математичною біологією. Засновник нових наукових напрямів і шкіл у галузі фізичної, хімічної та біологічної кінетики, теорії динамічних систем. Організатор декількох десятків російських і міжнародних конференцій. Засновник декількох фізико-математичних шкіл для обдарованих дітей.

У 2019 році ювілейна дата – 120 років від дня народження Миколи Васильовича Горбаня. І в Омському історичному архіві вже готуються відзначити цю дату. Питання до численнного загону харківських істориків: можливо, і харків’яни згадають про свого славетного земляка?

Ілюстрації

Співробітники кафедри історії української культури ХІНО, 1927 р. Сидять: кер. кафедри акад. Д. І. Багалій (у центрі), праворуч від нього кер. секції російської історії проф. В. І. Веретенників, далі кер. етнологічно-краєзнавчої секції проф. О. В. Ветухів і науковий співробітник О. Д. Багалій-Татаринова; ліворуч – дійсний член В. О. Барвінський, наук. співробітник О. Г. Водолажченко й дійсний член Н. Ю. Мірза-Авакянц. Стоять: аспірантка Н. В. Суровцова, наук. співробітник А. П. Ковалівський, аспірант Севастьянов, аспірант А. І. Козаченко, аспірант О. Назарець, науковий співробітник М. В. Горбань, аспірант М. М. Тіхонов.

Микола Горбань у читальному залі Омського історичного архіву

Курсанти обласних курсів завідувачів районними архівами при архівному відділі НКВС по Омській області та співробітники Державного архіву Омської області. 2-й зліва у першому ряду – М. В. Горбань.

Учасники святкування 100-річчя від дня народження М. В. Горбаня, що проходило у Державному архіві Омської області 6 березня 2002 року. 3-тя зліва – Дебора Яківна Сапожникова, 4-й зліва – син М. В. Горбаня Олександр.

Автограф Олександра Горбаня – сина Миколи Горбаня

Використані джерела

1. В. С.Лобурець. Покликання – краєзнавець (М. В. Горбань). Збірник «Репресоване краєзнавство». 1991 р.

2. Надія Суровцова. Спогади. Вид. ім. Олени Теліги. 1996 р.

3. Володимир Пристайко, Юрій Шаповал. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931–1934) [10].

4. Олександр Лейфер. Разгадать замысел Бога… [11]

5. Особистий архів родини Багалій.

—

Ольга Багалій, Харківська правозахісна група [12]

На цю тему: