90 років тому відбувся найгучніший замах, учинений українцями

1.00

Нет

Українсько-польські відносини мають одну з найтриваліших історій. Відтоді на території Галичини не вщухала боротьба, яка мала різні форми, а в першій половині ХХ століття перейшла у формат обопільного терору.

90 років тому відбувся найгучніший замах, учинений українцями, згадує видання "Тиждень [2]". В робочий день, посеред Варшави, бойовик розстріляв міністра внутрішніх справ та втік з місця пригоди.

Ті події — причини й наслідки — інколи дають про себе знати й сьогодні: часом у безкомпромісній боротьбі «за історію», часом у ставленні одне до одного…

Читайте також: Батьку-організатору українських “Січей” Кирилу Трильовському 160 років [3]

Пєрацький: «герой львівської вулиці»

Майбутній міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький першу славу здобув під час українсько-польської війни 1918–1919 років. Так уже склалися обставини, що до Першої світової обидва народи були позбавлені державності й поділені між імперіями. 1830 року дідо Броніслава брав участь у повстанні проти росіян, а після поразки перебрався до Австро-Угорщини.

Народжений 1895-го, у гімназійні роки Броніслав вступив до скаутів (українці сказали б пластунів), а під час Світової війни зголосився до польських легіонерів (українці мали аналог — УСС). То ж його шлях був подібним до шляху українських ровесників.

Наприкінці війни він опинився у Львові, а отже, у вирі українсько-польської борні. Поляки перемогли, а 23-літнього Пєрацького іменували майором і відзначили орденом за хоробрість Virtuti Militari.

Коновалець (перший справа) в колі комбатнатів, після повернення в Галичину, Ворохта, 1921 рік. Саме в середовищі колишніх військових зародилося революційне підпілля

Його українські ровесники проявили не менше завзяття. На рік молодший за нього Дмитро Паліїв був одним з організаторів листопадового зриву — проголошення Української держави на західноукраїнських землях. «Кожний з нас бачив, що мусимо зачинати сьогодні або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли б ми тоді зватися нацією?», — писав він про ніч на 1 листопада 1918-го. А на чотири роки старший за Пєрацького, Євген Коновалець творив на Наддніпрянщині одну з найбоєздатніших частин Армії УНР — Січових стрільців.

Українці зазнали поразки, то ж одразу по програних змаганнях почали творити підпілля — Українську військову організацію (УВО). Зрештою, поява підпілля не дивувала: Галичину захопили поляки, та все ж повоєнні кордони встановлювали країни Антанти. І єдиної думки щодо державної приналежності цих земель не було.

Та в березні 1923-го Галичину визнали за Польщею. За той час підпілля не один раз гучно нагадало про себе, а у Львові навіть стріляли в Пілсудського. Тож Паліїв опинився у в’язниці, а Коновалець — в еміграції.

Біографія Броніслава Пєрацького була спокійнішою: він служив у воєнному міністерстві. «Дуже добрий керівник відділу некатолицьких обрядів, який відмінно в тих складних справах орієнтувався й керував ними з великим талантом», — схарактеризував його брат митрополита Шептицького, міністр Станіслав Шептицький.

Читайте також: Ольга Басараб: на полотні та у житті [4]

Шлях легальний та підпільний

Міжнародне визнання Галичини за Польщею мало колосальний вплив на українців. 1925 року закрився їхній підпільний заклад — Таємний університет, де навчалися тисячі студентів. І цього ж року заснували найпотужнішу політичну силу — Українське національно демократичне об’єднання (УНДО).

Здається, легальне життя потіснило підпільне, а на найближчих виборах, 1928 року, частина творців УВО, зокрема й Дмитро Паліїв, здобули мандати від політичних партій. До парламенту потрапив і Броніслав Пєрацький, що представляв «Безпартійний блок» — політсилу, що створилася навколо Пілсудського.

Група польських легіонерів (добровольців). Другий зліва — 20-літній Броніслав Пєрацький, 1915 рік

Узагалі Пєрацький робив кар’єру, поєднуючи військову службу, участь у масонській ложі й підпільних організаціях. Коли в травні 1926-го Пілсудський організував державний переворот, Пєрацький сприяв страйку залізничників, а отже, загальмував просування проурядових військ до столиці. У середовищі полковників — близькому оточенні Маршала — він був наймолодший і єдиний, що не воював у 1 бригаді під проводом Пілсудського.

Хоча українці не мирилися з утратою державності, та здавалося, що всі питання можна вирішити політичними засобами, а під куполом сейму одночасно перебуватимуть колишні бойові вороги по львівській вулиці: Пєрацький та Паліїв. Та Броніслав отримав нове завдання: він став заступником міністра внутрішніх справ.

Тоді українсько-польські відносини загострилися на полі освіти. Усе почалося ще за попередників Пілсудського — ендеків, які запровадили утраквістичні, або ж двомовні, школи. На словах соратники Пілсудського засуджували подібне, адже до війни поляки пережили брутальну русифікацію, та все-таки закони не змінили, а навіть зробили суворішими: школярів змусили відзначати державні свята, зокрема й іменини Маршала Пілсудського.

Годі дивуватися, що в українських гімназіях з’явилося підпілля. На відміну від старших товаришів, що відбули визвольні змагання, молодь часто була радикальнішою. Вона щоденно зустрічалася з тиском шкільної адміністрації, захоплювалася УВО й творила власну організаційну структуру. Їхні представники в лютому 1929-го взяли участь в установчому зборі Організації українських націоналістів (ОУН).

Об’єднання кількох націоналістичних структур не означало автоматичної появи революційної організації. ОУН об’єднувала цілий спектр політичних діячів, а більшість на Конгресі ОУН становили наддніпрянці. Зате в Галичині новостворену організацію очолила молодь — лідери Союзу української націоналістичної молоді (СУНМу). Причина банальна: старше покоління з обережністю ставилося до нової організації.

Читайте також: Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди [5]

«Баба» на чолі крайовиків

Підпілля переживало кризу, а в травні 1930-го Коновалець писав: «Б’ю в дзвін, щоб рушити справу ОУН з мертвої точки». Справу зрушила крайова молодь, яка влітку 1930-го організувала масову саботажну кампанію. Та Польща зіткнулася з більшими викликами, і Пілсудський вирішив розпустити парламент, а опозиційних депутатів ув’язнити.

Для українців був інший спосіб утихомирення, який так і назвали, — «пацифікація». Інструктаж із її проведення у Львові провів заступник міністра, 35-літній Броніслав Пєрацький. Приблизно тисячу сіл пацифікували, а справу навіть розглядала Ліга Націй.

Похоронна процесія по вбивстві Пєрацького. Варшавара, червень 1934-го

Пілсудський був задоволений політичною акцією, а Пєрацького чекало підвищення — посада віцепрем’єра. У травні 1931-го він став міністром внутрішніх справ і залишався ним, попри зміни кабінету міністрів. Це був цікавий час, коли на чолі уряду змінювали один одного вчорашні революціонери: Пілсудський, Пристор і Славек. До війни вони боролися проти російської імперії, наближаючи час польської державності.

На загал ситуація з українцями була контрольована: революціонери давали про себе знати, та все ж у межах так званої Східної Малопольщі (так перейменували Галичину). Керівники держави із цим рахувалися, і з 1924-го, після замаху на президента Войцеховського, Львів не відвідували.

Галичину називали «Ірландією над Сяном», і тут було гаряче. Поліція ліквідовувала одного за одним крайових провідників ОУН: одного застрелили під час «слідчого експерименту», іншого покалічили під час допитів і він помер, лише вийшовши з в’язниці, кількох засудили на тривалі терміни.

На четвертий рік існування організації кермо в краю перейшло до 24-літнього студента Степана Бандери. «Баба» — як його кликали товариші — був наймолодшим з провідників, зате вирізнявся безкомпромісністю. 1933 року він організував атентат на радянського дипломата — протест проти Голодомору. Та знакове було інше: Бандера наказав бойовику здатися в руки поліції, щоб на суді свідчити про злочини більшовиків. Це був чи не перший випадок, коли бойовик став приреченим.

Читайте також: Не бути рабом. Як українські дисиденти протистояли зросійщенню [6]

Варшавський замах

На організаційних конференціях Бандера вступав у суперечки з Коновальцем: крайовики й еміграція мали ряд принципових непорозумінь. Та загалом організація ішла за молоддю. «Людям із наскрізь еміграційною психікою, що живуть уже 10 років у нормальних умовах культурних європейських держав, важко стояти на чолі революційного руху… — писав Коновалець про еміграційний провід і додавав:

— Молодий націоналістичний рух на Західних Землях нас не толерує, я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід».

Листівка з підсудними в процесі за вбивство Пєрацького. Усі підсудні віком від 21 до 31 року

Крайовики переломили загальну тенденцію, і незабаром еміграційний провід не лише давав санкції на замахи, а й ініціював їх. Один з них вирішили здійснити у Варшаві, а серед можливих цілей був і міністр Пєрацький. Зупинилися на ньому, оскільки головний поліцейський Польщі мав на диво найменше охорони. Подейкували, що неодружений міністр приховував особисте життя.

Про те, що українці готують замах, було відомо з різних джерел. За пів року до того частина архіву ОУН (так званого архіву Сеника) опинилася в руках поліції. «Матеріали, від вивчення яких залежало життя чи смерть міністра, лежали в його власному міністерстві не досліджені і навіть не перекладені на польську мову», — констатував слідчий суддя Єжи Люксенбург. Напередодні замаху про нього попередила й німецька сторона. Та берлінське донесення заблукало в урядових кабінетах і вчасно не потрапило до потрібних органів.

Наприкінці травня 1934-го організатор замаху Микола Лебедь потрапив у поле зору поліції. Це трапилося, коли з бомбою на міністра вийшов з квартири-лабораторії ОУН у Кракові. Затримати його вирішили на пероні львівського потягу, та він поїхав до Варшави…

Поліція склала великий список українських націоналістів і була готова провести арешти. У Кракові й Львові це мало відбутися на початку червня, та міністр вирушив у тур Галичиною і не хотів розбурхувати суспільство. Масові арешти провели вже після його повернення — 14 червня 1934-го. Тоді затримали чи не всіх головних крайовиків: від Бандери до організаторів підпільної лабораторії. Та наступного дня бойовик застрелив міністра (бомба не спрацювала) і, попри переслідування, утік з Варшави.

«Полковник Броніслав Перацький добре і з честю виконував покладені на нього обов’язки, загинув як солдат на своїй посаді 15 червня 1934 року», — зачитали по військових частинах наказ міністра Пілсудського. І це була правда: українсько-польське протистояння мало бойовий присмак і парадокс, що з українського боку польській адміністрації протистояла молодь, випускники польських державних шкіл, які під впливом полонізації стали революціонерами.

Зухвалий замах, учинений українцями, загострив і так непрості відносини. В Польщі відкрили концтабір і наповнили його українськими націоналістами. Степан Бандера дістав два довічні присуди й став символом українського спротиву.

Боротьба, що точилася між українськими революціонерами й польською державою, набула інших форм у 1940-х, коли обидва народи потрапили під нацистську, а згодом більшовицьку окупацію. Утім, про неї не забули, і вона стала фактором міждержавної політики у 2000-х роках. Навіть через 90 років після вбивства Пєрацького, історія українсько-польських відносин залишається чимсь більшим, аніж просто історією…

—

СВЯТОСЛАВ ЛИПОВЕЦЬКИЙ [7], опубліковано у виданні "Тиждень [2]"

Читайте також: