«Часи лагідної українізації минули ще в 2014 році»

1.00

Нет

Надзвичайно обурює ситуація, коли на четвертому році повномасштабного вторгнення та на 12-му році агресії Російської Федерації проти України фактично в центрі столиці України функціонує «школа», де відбувається глорифікація держави-агресора, поціновування її символів і викладання російської мови.

«Був приліт недалеко від мене — в 200 метрах, у сусідній будинок. Але все гаразд у цілому, тому буду вчасно», — відповідає на повідомлення представник уповноваженого із захисту державної мови Ігор Спірідонов уранці 9 січня, і журналісти видання ТИЖДЕНЬ [2] таки зустрічаються на інтерв’ю саме після чергової нічної масованої атаки Росії на Київ.

Зрештою нам вдається поговорити про боротьбу за Україну в різних її проявах, адже співрозмовник Тижня — ветеран війни, який у 2024-му отримав важке поранення на Донеччині. Тож у нашому фокусі — й перевірка підпільної російської школи [3] при монастирі РПЦ, і мовне питання в українському війську. Ми чимало акцентуємо на освітній проблематиці крізь призму зросійщення дітей, а також розмірковуємо, чи зможе українське суспільство заради миру погодитися на бодай якийсь офіційний статус для російської.

Це інтерв’ю вийшло і проблемним, і портретним водночас. У ньому — про досвід і вибір, а тому кожна відповідь важлива.

— Колеги зі «Слідство.Інфо» оприлюднили розслідування [4] про діяльність у Києві підпільної школи, учні якої зокрема вивчають російську та співають гімн Росії. Вже майже рік цей «навчальний» заклад працює при монастирі РПЦ «Голосіївська пустинь». У Міністерстві освіти, Службі безпеки України та Держслужбі якості освіти вже розпочали свої перевірки. А які порушення за цією «школою» фіксує Офіс мовного омбудсмена?

— Надзвичайно обурює ситуація, коли на четвертому році повномасштабного вторгнення та на 12-му році агресії Російської Федерації проти України фактично в центрі столиці України функціонує «школа», де відбувається глорифікація держави-агресора, поціновування її символів і викладання російської мови. Це свідчить про те, що реакція держави, правоохоронних органів має бути миттєвою і жорсткою.

Щодо порушень норм мовного законодавства. Як свідчать покази певних осіб зі згаданого розслідування, навчання в цій «школі» здійснюється російською мовою, а також — за допомогою підручників, виданих, як зазначалося у відеоматеріалі, ще в 60-х роках минулого століття. І, ймовірно, вони не лише надруковані російською мовою, а й містять радянську символіку, заборонену українським законодавством.

Перш за все треба визначити, до яких навчальних закладів усі ці учні були офіційно зараховані. У журналістському розслідуванні йшлося про школу за межами Києва, здається, в Хотянівці (Хотянівський ліцей «Ранчо Скул», — Ред.). Якщо та школа легальна і просто провадить таке «подвійне життя», то щодо неї мають вживатися відповідні заходи.

Стосовно «вчителів», яких [працює в підпільній російській школі] 16, здається, — то, на мою думку, у відеоматеріалі наявні ознаки порушення ними декількох норм не лише Кодексу України про адмінправопорушення, а й Кримінального кодексу України.

Реакція Секретаріату уповноваженого з захисту державної мови на цю ситуацію також буде. Наступного тижня (йшлося про 12–18 січня, — Ред.), думаю, ми почнемо вживати заходів, визначених законодавством. Остаточне рішення ухвалюватиме Уповноважена з захисту державної мови. Про наші дії буде повідомлено на нашому вебсайті та в соціальних мережах.

Читайте також: Навіщо українській мові російські милиці, або «Русифікація задніми дверима» [5]

— Порушення закону про мову в галузі освіти — в першій п’ятірці тих, які найчастіше фіксував Офіс уповноваженого в 2025 році. Згідно з оприлюдненим звітом [6], таких випадків 196. Розтлумачмо ці показники: про які саме порушення йдеться, про що вони свідчать?

— Ми склали декілька протоколів стосовно викладачів у закладах дошкільної, загальної середньої, вищої та позашкільної освіти. Уповноважена з захисту державної мови в окремих ситуаціях ухвалила рішення щодо накладання штрафів.

Якщо порівнювати з 2024 роком, то кількість скарг у цілому зросла. Це свідчить, що, незважаючи на позитивні тенденції із впровадженням захисту державної мови, проблем усе ще вистачає. За три роки неможливо усунути наслідки зросійщення, що відбувалося протягом тривалого історичного періоду.

Ми працюємо над тим, щоб інформація про реальний стан справ у закладах освіти надходила на адресу нашого офісу частіше. На публіку «вітрина» в них (принаймні в Києві) така, що з дотриманням вимог законодавства все чудово. Але у нас є інформація, що порушення в закладах освіти все ще присутні.

Як засвідчили результати дослідження [7], що його спільно провели наш офіс і Державна служба якості освіти, потенційно понад третина вчителів таки порушує мовне законодавство.

Але щоб притягнути до відповідальності певного викладача, треба надати доказову базу. Такою є логіка зокрема адміністративного законодавства. Має бути аудіозапис або відеофайл, де чітко зафіксовано, як той чи інший учитель або керівник закладу освіти незаконно застосовує недержавну мову. У понад 90 % випадків ідеться про російську.

Тому, сподіваюся, належну доказову базу нам надсилатимуть частіше. Тоді в нас будуть розв’язані руки для покарання порушників.

До речі, зазначу, що студенти закладів вищої освіти надсилають нам переважно якісні аудіо- та відеофайли. Це стосується й Києва, і Харкова, і Одеси. Завдяки цим доказам у нас є всі підстави притягати до відповідальності викладачів університетів. Наприклад, лише я, працюючи представником уповноваженого з квітня 2025 року, склав два протоколи стосовно викладачів столичних вишів. Одного з них після перевірки звільнили: він упродовж години викладав дисципліну недержавною мовою.

— Я невипадково акцентую на освітньому процесі. Бо зросійщення дітей — це чи не найбільший наш програш. Результати згаданого вами дослідження від Держслужби якості освіти та Офісу мовного омбудсмена також засвідчують, що 24 % учнів не послуговуються українською в усіх сферах життя через звичку споживати контент в інтернеті російською. Чи маєте розуміння, як це можна змінити?

— Водночас у цьому дослідженні зазначено, що на мовні звички впливає ще й контент, і спілкування з батьками. Так, близько 33 % київських дітей удома розмовляють українською, але на уроках ця цифра вже зменшується до 25 %, а на перервах — до 18 %. Тобто маємо –15 % у ланцюгу «дім-уроки-перерви».

Це свідчить про те, що в Києві чимала кількість і дітей, і дорослих усе ще говорить російською. Це об’єктивно. І далеко не всі українськомовні діти мають мовну стійкість і не готові переходити на мову співрозмовника. І оця цифра 18 % — це той кістяк дітей, за якими майбутнє, бо вони не переходять на російську в жодній ситуації. Хоча психологічно їм важко.

Якось я спілкувався з учнями одного з закладів освіти Оболонського району. На цих зустрічах було приблизно по 60 учнів восьмого та дев’ятого класів. На моє запитання «Скільки з вас говорить українською в усіх ситуаціях, не переходячи на російську за жодних обставин?» — підняли руки чотири восьмикласники з 60-ти. В дев’ятому класі — трохи більше: вісім.

Ця статистика невтішна і потребує серйозної уваги з боку держави, а також — роботи керівництва закладів освіти з батьками. Бо їм варто пояснювати, що застосування державної мови їхніми дітьми — це не примус, а те, що дає можливості швидше адаптуватися до реалій дорослого життя, в усіх сферах якого, відповідно до законодавства, має побутувати українська мова.

Що ж до контенту, маємо розуміти, що на пошукові запити, наприклад, у ютубі чи гуглі багато пропозицій відображається російською мовою, навіть якщо прописувати запит українською. Це потребує комунікації з платформами. Наскільки знаю, наприклад, зі Spotify така комунікація відбувається зараз у вищих ешелонах влади. Це сталося після того, як навесні 2025-го один російський гурт очолив українські тренди і пробув там близько тижня (йдеться про російсько-башкирський гурт Ay Yola, учасники якого підтримують війну Росії проти України, — Ред.). Ці виконавці потім іще іронічно подякували українцям за допомогу в зборі грошей на «СВО». Я думаю, це розлютило нашу владу, і тому почалася певна робота.

Є дослідження, які свідчать, що за рахунок українців російські виконавці заробляють із різних платформ кілька десятків мільйонів доларів протягом року. Це конвертується в допомогу тому-таки «СВО» агресора: вони виробляють зброю за рахунок платників податків, якими є, в тому числі, всі ті виконавці пісень із РФ.

Тому це питання загрози національній безпеці, коли українські діти слухають російськомовний контент, у більшості випадків не усвідомлюючи, що співфінансують російську агресію.

Наскільки мені відомо, є шлях блокувати російських виконавців для України у цих платформах через санкційні списки РНБО. Причому на всій території України, в міжнародно визнаних кордонах. Йдеться й про тимчасово окуповані території. Тобто мета — щоб ця заборона стосувалася й Криму, хоча він окупований уже 12 років.

Читайте також: Між «нє било, нєт і бить не может» і «какая разніца». Хто не вважає українську мову цінністю? [8]

— У 2025 році до Секретаріату уповноваженого надійшло понад 3000 звернень. При цьому 2880 із них стосувалися саме порушень закону про мову. Чи правильно я розумію, що їх могло бути й більше, але ви можете вживати заходів контролю щодо юридичної особи, а не на порушення?

— Протягом 2025 року на адресу секретаріату надійшло понад 3100 звернень, з яких 2800 — це конкретно скарги на порушення закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Ще 300 — це ті, коли люди зверталися по роз’яснення.

Щодо сфер, то топ-3 сфери, за якими люди найчастіше надсилали скарги, — це обслуговування споживачів, вивіски та реклама і функціонування інтернет-представництв (вебсайти, сторінки в соцмережах та інші форми цифрової присутності в інтернеті). Далі вже йдуть освіта і транспорт.

Щодо регіонів, то абсолютним лідером із кількості скарг є Київ: 1117 скарг із 2888, які ми отримали загалом. На другому місці Одеська область, потім — Харківська, Дніпропетровська, Київська та Запорізька.

Це не свідчить про те, що в Києві ситуація гірша, ніж в Одесі та Харкові. Просто в місті Києві, ймовірно, більш активні небайдужі громадяни. Так, у нас є двоє громадян, які протягом року надіслали понад 200 скарг.

Ви згадували про суб’єктів. Справді, є норма законодавства про державну мову, яка вимагає, щоб заходи державного контролю впроваджувалися щодо фізичних осіб-підприємців, юридичних осіб, товариств з обмеженою відповідальністю, а вже їхніх працівників ми можемо притягати до відповідальності згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Водночас наш секретаріат надавав до парламенту та Кабінету Міністрів свої пропозиції щодо змін до законодавства. Вони стосується не тільки полегшення процедури притягнення до відповідальності порушників, а й інших сфер, оскільки є певні прогалини в законодавстві, які «допомагають», скажімо так, недурним порушникам, які наймають адвокатів і оскаржують рішення Уповноваженого в судовому порядку.

Наприклад, в Одесі кількість судових рішень просто зашкалює. Є підозра, що там узагалі функціонує якийсь центр, де окремі суб’єкти надають свої послуги і спонукають суб’єктів господарювання, умовно кажучи, саботувати законодавство, оскільки більшість позовів — однотипні. У нас там є і виграні справи, і програні.

— Якщо ми вже згадали про певні прогалини у мовному законі, то пані Івановська наприкінці минулого року зауважувала колегам із «Радіо Свобода», що перегляду потребує зокрема 30-та стаття «мовного» закону в частині мови обслуговування. За її словами, проблема полягає в тому, що в цих положеннях не йдеться про мову послуги. Наскільки ця прогалина ускладнює роботу?

— Фактично обслуговування і є наданням інформації про послуги. Можна вважати, що це надання послуги, хоча про це не зазначено прямо. І ця невизначеність дає протилежній стороні змогу намагатись уникати відповідальності. Щоб цю невизначеність усунути, треба чітко прописати (і ми такі пропозиції подали), що українська є мовою надання послуг та обслуговування споживачів, і розширити перелік тих суб’єктів.

На початку грудня парламентарі нарешті проголосували за вилучення російської [9] з переліку регіональних мов, захищених Європейською хартією.

На мою думку, свого часу сталася певна диверсія, коли російська мова в неконституційний спосіб була вписана як мова, яка потребує захисту і перебуває на межі зникнення. Це дуже смішно й абсурдно звучить, бо не може підлягати захисту мова, яка силоміць нав’язувалась українцям упродовж століть. І водночас існувало понад 100 законодавчих різноманітних актів, емських указів і валуєвських циркулярів, які забороняли українську мову і, навпаки, посилювали роль російської, зросійщували території сучасних українських земель, русифікували українців. Тому ні про який захист державної мови країни-агресора не може йтися.

Так само, повертаючись до сфери освіти, чимало закладів намагаються спекулювати тим, що, мовляв, перерва не є частиною освітнього процесу. Щоб, знову ж таки, і цю невизначеність прибрати, існує законопроєкт [cекретарки комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій, народної депутатки із фракції «Голос»] Наталії Піпи, в якому пропонується визначити, що мовою всіх заходів на території освітнього закладу є українська. Це стосується і перерв як частини освітнього процесу.

Зрозуміло, що дітей ніхто не штрафуватиме та не притягатиме до відповідальності за недержавну мову, бо вони — неповнолітні. Але водночас у силах керівника закладу освіти зробити так, щоб українськомовний процес повноцінно здійснювався на його території.

Для цього з дітьми та батьками треба провести відповідну роботу, розмістити плакати, які популяризують українську мову. От як ми в Києві почали роботу з мистецьким проєктом студентки Тетяни Олійник із мотиваційними плакатами, які зараз уже є на території 65 закладів освіти міста Києва.

Є бажання, щоб реклами, яка популяризує українську мову, ставало більше і в метро, і на білбордах, і на сітілайтах. Приклад — реклама Третього армійського корпусу та «Азову», яка в гарному сенсі впадає в око, мотивуючи військовослужбовців переходити до їхнього підрозділу. Тобто ми працюємо і над цим, щоб нам не пред’являли, буцімто лише штрафуємо. Ми проводимо також і просвітницьку роботу в межах своїх можливостей, які у нас дуже невеликі, бо наш офіс — кількісно дуже обмежений.

— Про кількісну складову офісу мовного омбудсмена я хотів би поговорити далі. Він налічує 40 працівників, шестеро з яких здійснюють державний контроль у різних містах і регіонах, як-от ви у Києві, на Київщині та ще в низці областей на заході України. Чи не забагато вас там? (іронізує)

— Передусім зазначу, що Київщина — не мій регіон. Я відповідаю за Київ, але маю навантаження і в області, бо там просто немає людей. Мої основні регіони — це Київ, Черкаська, Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області. Хоча вважаю, що в Закарпатській має бути окремий представник, бо там є нюанси з угорською мовою.

Щодо 40 осіб, то це штат, а реально у нас працює 30 осіб. Представників уповноваженого, ви маєте рацію, зараз справді шестеро. І це, м’яко кажучи, дуже маленька кількість, що не дозволяє охопити порушення на всіх адміністративно-територіальних одиницях України.

У кожному регіоні має бути щонайменше по одному представнику. А в проблемних, до яких належать Харківщина, Одещина та Дніпропетровщина, треба більше.

У комунікації з Прем’єр-міністром України та Кабінетом Міністрів України Олена Івановська надавала пропозиції щодо розширення штату Секретаріату уповноваженого. 30 чи 40 працівників і шестеро представників — це об’єктивно дуже мало. Для порівняння, в Секретаріаті уповноваженого з прав людини працює 530 осіб.

На мою думку, в Секретаріаті уповноваженого із захисту державної мови має працювати 100 чи навіть 200 осіб, оскільки ми займаємося не лише представницькою діяльністю — є ще й аналітична та інформаційна робота, тобто ми могли б якісніше опрацьовувати скарги. Бо коли на одного працівника їх припадає по 100–200, то навіть за всього бажання неможливо здійснити повний комплекс заходів, щоби встановити всі обставини. Звісно, йдеться не лише про «кабінетну» роботу. Є й відрядження. Наприклад, я виїжджаю поки лише в межах Києва, але залюбки поїду й до інших регіонів, щойно трошки поліпшиться стан мого здоров’я після поранення.

— Поговорімо далі про засоби стримування порушників. За 2024 рік мовний омбудсмен (тоді ще Тарас Кремінь) наклав 97 штрафів [10] на понад 360 тис. грн. А скільки їх було 2025-го і на яку суму?

— По-моєму, і кількість штрафів, і сума приблизно такі ж і 2025 року, тобто 95 чи 97 штрафів на 370 тисяч гривень відповідно. Це пов’язано з тим, що коли Тарас Дмитрович завершив свою каденцію, був період певного вакууму, допоки не був призначений новий уповноважений. Тому пару тижнів випали, а за цей час може бути 10–20 штрафів.

Я рідко присутній при розгляді справ, де вирішуються питання накладання штрафів. Моя робота — встановити порушення та скласти протокол, який я передаю далі Уповноваженому із захисту державної мови. А далі вже, враховуючи й пом’якшувальні, й обтяжувальні обставини, як передбачає Кодекс України про адмінправопорушення, порушників карають.

На мою думку, часи лагідної українізації вже минули. Щонайменше в 2022 році, хоча я вважаю, що ще в 2014-му. Тобто до 2014 року, коли Росія принаймні не переходила червону лінію, можливо, можна було говорити про якісь компроміси щодо мовних питань, але опісля — шляху назад немає.

Більшість норм мовного законодавства набули чинності 2022 року (ВР ухвалила закон про мову у квітні 2019-го, — Ред.), тобто суб’єкти господарювання мали чимало часу, щоб виправити наявні порушення.

Під час розгляду протоколу в 95 % випадків порушники кажуть, що це сталося випадково, що вони поважають і цінують мовне законодавство, а ще допомагають військовим… Та й узагалі, за словами порушників, 70–80 % військових російськомовні. Звідки ці цифри — невідомо, але цим багато хто спекулює.

Тому, вважаю, можна було накладати більше штрафів. Але ці рішення ухвалюю не я, а тому не знаю всіх моментів. Наприклад, як поводяться порушники, якими є пом’якшувальні обставини. Уповноважений із захисту державної мови — частково як суддя: оцінює порушення всебічно. Але якщо порушник поводиться неадекватно — одразу штраф. Це була принципова позиція Уповноваженого із захисту державної мови.

— Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська вважає, що чинні адміністративні штрафи є занизькими, а отже, порушення мовного законодавства — економічно вигідне для певних бізнесів. На сьогодні йдеться про штрафи у межах від 3400 грн до 11900 грн. На вашу думку, які суми варто передбачити?

— Є навіть штраф у розмірі 1700 грн за невиконання законних вимог Уповноваженого. А загалом, так, для певних сфер це смішні штрафи, і вони не спонукають великий бізнес усувати порушення. Ми подали пропозиції щодо внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення: наш офіс запропонував збільшити штрафи в декілька разів. Зокрема пропонуємо, щоб у певній сфері штраф становив 34 тисячі гривень. Хоча щодо мереж супермаркетів чи певних посадових осіб органів місцевого самоврядування, міських голів я би передбачив штрафи в 100 тисяч гривень.

Та навіть якщо проголосують і підтримають рішення про 34 тисячі гривень замість 3400, — це вже плюс, це вже вдесятеро більше. Хоча навіть 34 тисячі для окремих ситуацій — не суттєва сума.

У нас є один порушник, який уже заплатив п’ять штрафів (11 900 гривень — максимальний). Це видавництво, яке друкує сканворди російською. Вони абсолютно не виправляються, хоч і платять штрафи, адже всі їх перекривають прибутками. От щодо таких порушників треба збільшувати штрафи. Можливо, тоді вони матимуть мотивацію дотримуватися вимог законодавства. Бо до прикладу, блогери, яких штрафують за незаконну рекламу казино, після мільйонних штрафів не дуже прагнуть повторно рекламувати якусь ігрову діяльність.

У всякому разі, будь-яке збільшення штрафів за порушення мовного законодавства буде важливим. Це означатиме, що держава звертає на це увагу. Варто ж іще розуміти, що кошти від цих штрафів надходять до місцевих бюджетів. Тобто що більше штрафів, то більше грошей додатково отримує місцевий бюджет, щоб закупити, наприклад, генератори.

— Ви згадували про неадекватних порушників. А в одному зі своїх попередніх інтерв’ю також повідомляли, що отримували навіть погрози від порушників мовного законодавства. Чи можете уточнити, що то були за погрози й від кого? І як часто вони мають місце?

— Погрози надходять періодично і, я підозрюю, зокрема від представників сусідньої держави, бо в них специфічні профілі. Наприклад, я отримую повідомлення на кшталт «Ходи озирайся!». Особливо кількість таких погроз збільшилася після мого інтерв’ю, де я сказав, що слухати Інстасамку та дивитися «Машу і Мєдвєдя» — це треш і загроза національній безпеці. Тоді просто був наліт шулік! (сміється)

А потім я дізнався, що мене включили до бази «Возмєздіє». Так розумію, що це аналог «Миротворця». Значить, я виконую свою роботу більш-менш нормально, раз удостоївся такої «честі». Там мене називають «нацистській пропагандіст».

Але таких погроз, коли б у двері моєї квартири встромляли листи, поки не було. Сподіваюсь, і не буде. Були лише кіберпогрози.

— Досить часто під час спроб переконати деяких співгромадян у необхідності перейти на українську я отримую у відповідь фрази на зразок «А що ти скажеш російськомовному військовому?». На противагу цьому ви, пане Ігорю — ветеран війни, який не лише спілкується українською, а й далеко не перший рік її захищає. Як людина, котра зсередини знає про мовне питання у війську, — якими спостереженнями можете поділитися?

— Оцю тезу про російськомовних військових, я більш ніж упевнений, придумали на Лубянці, десь у ФСБ чи в ГРУ. Бо коли її синхронно та масово використовують різні люди, то зрозуміло, що це не просто так. Як і інша термінологія, на кшталт «мовнюки», якою намагаються образити тих, хто захищає українську мову.

Щодо мови у війську треба розуміти, що армія — це відображення суспільства в багатьох проявах. І в армії — не тільки в Збройних Силах України, а й в інших силах оборони: Нацгвардії, ГУРі, Службі безпеки, Державній прикордонній службі — перебуває багато різних громадян України.

А теза про те, що російськомовні воюють виключно за російську мову, — міф. Я не зустрічав людей, які казали б в армії: «Я пішов в армію, щоб захищати своє право говорити російською мовою». Мені траплялися радше двомовні.

Хоча до Секретаріату уповноваженого періодично надходять скарги від військовослужбовців — щодо застосування недержавної мови їхніми командирами. Йдеться про випадки, коли командири спілкуються виключно російською. Окремі військовослужбовці надсилали такі скарги, і за певними бригадами ми проводили заходи державного контролю, а декого навіть притягнули до відповідальності. Зокрема одного військового високого рівня. Тобто скарги надходять від військовослужбовців, а не від людей, які не були на фронті.

Російську мову в армії чи в Силах Оборони України доречно застосовувати тільки під час допитів російських військовополонених. Це єдиний випадок, коли це виправдано.

Мовне питання в українському війську як проблему намагаються посилити ззовні. Бо кому вигідно, щоб військові сварились? Нашому ворогу. Або п’ятій колонії, яка в Україні, на жаль, досі численна.

— «Я отримав поранення від російськомовного ворога», — сказали [11] ви каналу «Підпілля» у відповідь на запитання про ставлення до російської мови. Чи можемо детальніше зупинитися на вашому бойовому досвіді?

— Я був мобілізований до армії як офіцер, оскільки ще в 2000-х роках проходив військову кафедру. Мене визначили за напрямком «Військова розвідка». Я служив в одній із механізованих бригад одного з оперативних командувань, скажімо так, Збройних Сил України.

Спочатку, в травні-червні 2024 року, я був на Запорізькому напрямку (це район Оріхова, Гуляйполе). Потім нас перекинули на Покровський напрямок. Там було багато загиблих, на жаль. Своє поранення я отримав 21 серпня 2024 року в населеному пункті Новогродівка.

Історію про те, як вибирався з Новогродівки, я частково описував у своєму фейсбуці, але всіх моментів наразі не можу розповідати. Можливо, навіть книгу можна написати про те, як я з кацапського оточення виходив поранений, фактично виповзав. Ризик загинути чи потрапити в полон тоді був дуже високий. І зі своїм бекграундом я не вижив би в полоні. Я це чудово розумію, тому наміру здаватись у полон не мав і ухвалив для себе певне рішення, як діяти, якщо ситуація буде безвихідною. Думаю, ви зрозуміли, про що йдеться.

Тривалий час потім я лікувався. Власне, досі лікуюся, бо коли в грудні ми з вами домовлялися про інтерв’ю, я переніс чергову операцію. Після поранення минуло вже півтора року, але мій опорно-руховий апарат залишає бажати кращого. У мене абсолютно не функціонувала права нога, також була контузія та черепно-мозкова травма. Наслідки поранення не дозволили мені продовжувати військову службу. Я був звільнений за рішенням ВЛК, отримав інвалідність. Така історія.

Читайте також: Деокупована Херсонщина: «Люди масово переходять на українську» [12]

— Ви родом із Дніпра. Вочевидь, я не здивую вас тим, що побутує думка про російськомовність (а радше зросійщення) вашого рідного міста. А як тоді вийшло, що ви стали захисником української мови?

— Я не мав оточення, яке з дитинства формувало б мене як людину, яка колись захищатиме державну мову, оскільки навчався в російській школі, де російською викладалися майже всі предмети, крім української мови, української літератури та історії України.

Закінчивши школу, я вступив до університету, де української мови вже стало трошки більше, але все одно більшість дисциплін викладались російською. Перший курс університету збігся з Помаранчевою революцією, яка й змінила мій світогляд. Я реально почав більше цікавитись історією та причинами зросійщення зокрема Дніпра.

Після Помаранчевої революції я частково перейшов на українську. Тобто з українськомовними міг говорити українською, з російськомовними — російською. В 2014-му я збільшив кількість вживання української, але все одно, за інерцією, з російськомовними спілкувався ще російською. А от коли в мене народилась дитина, я твердо вирішив: більше в жодних ситуаціях не застосовувати російську мову. Фактично я не використовую російської мови десь із 2019-го.

«Мовний» майдан 2012 року, коли ухвалили закон Колесніченка-Ківалова, ще більше посилив у мені розуміння, що ми маємо захищати українську мову. Далі анексія Криму, тимчасова окупація частини Донецької і Луганської областей, початок війни теж посилили україноцентричність у моїх поглядах. А потім — ще й народження дитини та повномасштабна війна.

— Деякі чернетки «мирного плану» від США та РФ включали пункт щодо надання російській мові статусу офіційної в Україні. Разом з тим, згідно з опитуванням центру Socis, понад 51 % українців [13] проти визнання її офіційною навіть у деяких регіонах України. А як ви думаєте, чи змогло би наше суспільство та керівництво держави погодитися на це в обмін на припинення війни?

— Підтримка статусу української як єдиної державної мови зараз одна з найвищих за весь час незалежності України. Тобто ухвалити таке рішення — це піти проти волі 80 % громадян України, які не підтримують будь-який статус російської мови: хай то офіційний, державний чи регіональний.

Російська мова зробила багато лиха для України. Коли окупанти захоплювали населені пункти, то найперше спалювали українські книжки в бібліотеках, демонтували українськомовні вивіски та символи національної ідентичності України. Тобто йдеться про елементи лінгвоциду.

Висування «мовних» вимог укотре переконує, що мова має значення. А щодо поступок, я дуже сподіваюся, що Україна не погодиться. В принципі, ця угода виписана переважно як капітулянтська для України. З дуже огидними умовами, ніби ми програли війну. Я нагадую, що ми війну не програли, і сотні тисяч найкращих синів і доньок України продовжують боронити суверенітет і територіальну цілісність на Харківському, Сумському, Донецькому, Луганському, Запорізькому та Херсонському напрямках. Тобто війна триває, і, будьмо відверті, Росії багато чого не вдалося на полі бою.

Своє «СВО» вони намагалися провести за три дні, встановити маріонетковий режим і робити в Україні що заманеться. А в результаті це «СВО» вже затягнулося на понад чотири роки.

Тому згода з будь-якими пунктами, які невигідні Україні й суперечать її національним інтересам, спонукатимуть Росію йти далі і дотискати нас іншими вимогами.

—

Олександр Трохимчук [14], опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

Читайте також: