Чи можна вже назвати дату кінця війни в Україні

1.00

Нет

Шість місяців війни припали точно на День Незалежності. Навряд чи в Кремлі підбирали дату початку агресії, маючи на увазі такий збіг, але магія дат і подій спрацювала.

У серпні світова експертна спільнота знову спробувала якось усвідомити, що відбувається, та спрогнозувати кінець війни, хто б що під цим не розумів. Також на кінець літа стали ще очевиднішими деякі геополітичні процеси, які свідчать, що формування потенційних атракторів сили йде повним ходом, незважаючи на війни, пандемії та прогнози зростання кількості голодуючих і тих, хто живе за межею бідності. Аналіз досить широкого спектра думок — від «реалістів» до обережних оптимістів — дозволяє зробити відразу кілька висновків, пише видання ZN.ua [2].

По-перше, глибина проникнення рашизму [3]в уми й гаманці представників західних, та й східних, академічних і дослідницьких кіл виявилася вищою за очікувану. Розгромна поразка в інформаційній сфері на початку агресії змінилася контратакою рашистів як через офіційні канали пропаганди, так і через «експертні» та навіть академічні оцінки.

Особливо мило виглядають публікації «фахівців», які не володіють ні російською, ні українською мовами, про «етнічний характер конфлікту на Донбасі»; по суті ведична астрологія як метод передбачення формату і характеру наступних періодів війни шанованими професорами — «реалістами» з престижних університетів США; обвинувачення на адресу «Заходу», який поставляє в Україну зброю й тим самим нібито продовжує конфлікт, що лунають від представників держав Азії, котрі перебувають із Росією в безмежному стратегічному партнерстві.

Читайте також: Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z» [4]

По-друге, спостерігається об'єктивне зниження рівня суспільного інтересу до війни в Україні на тлі власних економічних і внутрішньополітичних проблем у багатьох країнах ЄС і НАТО. Не будемо забувати, наприклад, про зміну глав урядів у ряді країн — прибічників України; великі та малі політичні скандали, інтерес до яких підігрівається теж не без російської участі; активне нав'язування специфічного характеру дискусій — то про проблеми з постачанням України зброєю, то про безглуздість санкцій, які нібито шкодять тим, хто їх упровадив, більше, ніж Росії; про грядущу катастрофу взимку через відсутність російських нафти й газу на ринку Європи.

У кожному з таких випадків мікроскопічна частка правди огортається товстим шаром домислів і фантазій, коли не сказати — брехні, які, однак, впливають на громадську думку. Не кожен потрудиться провести відсікання неправильно нарощених тканин, щоб добратися до істини, легше просто повірити напису «слон» на клітці з тигром.

По-третє, у практичну площину перейшли зусилля Росії (і Китаю) з формування своєрідних коаліцій, які буцім демонструють політичну й економічну потугу, здатність впливати на глобальні процеси якщо не в індивідуальному, то хоча б у груповому порядку. Росії це потрібно, аби підвищувати ставки у протистоянні з демократичним світом, Китаю — в контексті проблеми третього терміну Сі Цзіньпіна (необхідні зовнішньополітичні успіхи) і Тайваню.

При цьому, певна річ, підконтрольні та дружні автократичним режимам «експерти» і ЗМІ активно прагнуть применшити реальний потенціал проукраїнської коаліції демократичних держав, видаючи, зі свого боку, бажане за дійсне, коли йдеться про країни Африки або Азії. Зрозуміло, якщо говорити про «валовий» людський капітал, то важливо, за кого Китай або Індія, але якщо перейти до параметрів на душу населення чи, наприклад, урахувати деякі аспекти географії, то Сінгапур або Мікронезія виявляються не менш, коли не більш значущими в стратегічній перспективі.

Читайте також: Таємна змова Кремля і Пекіна: російські окупанти не б’ють по об’єктам в Україні які належать китайським компаніям [5]

Опинившись у зовнішньополітичній, якщо не брати до уваги деяких винятків, ізоляції, Росія посилено шукає союзників, які могли б служити підпорами бездарному московському режиму. Вражає перелік «дружніх» Росії країн, озвучений Шойгу на московській конференції з міжнародної безпеки (сама її назва — вже оксюморон): Бурунді, Гвінейська республіка, Камерун, Малі, Судан, Уганда, Чад, Ефіопія.

Якщо копнути глибше, до нього можна додати ще Північну Корею, Білорусь, М’янму та Сирію. Та ось біда — вочевидь, за чистим збігом, одночасно з Шойгу Китай оголосив, що «вибачає» борги 17 країнам Африки, які взяли в нього 23 кредити з виплатою у 2021 році. І це на додачу до списання ще 15 країнам Африки безнадійних боргів, термін виплати яких настав 2020-го. Загалом Китай за двадцять років підписав 1180 кредитних угод із країнами Африки на 160 млрд дол.

Ціна питання невелика — підтримка політики «єдиного Китаю» і особливий акцент на політичному гаслі про «невтручання зовнішніх сил» у внутрішні справи африканських держав, — знайома теза, чи не так? Голоси країн Африки, безумовно, важливі, й потенціал економічний там величезний, однак що стосується потуг Москви, то Китай не має наміру ділитися з Росією Африкою, не кажучи вже про Азію. Ну хіба що окремі споживачі нікудишньої російської зброї все ще не усвідомили своєї стратегічної помилки і продовжують їздити до Москви по подачки.

Дуже цікаво проаналізувати також тезу про «падіння інтересу» до нашої війни, яка активно мусується на різних рівнях. Про це буцім свідчить аналіз запитів про Україну в Google, кількість яких різко зросла з кінця лютого, але вже наприкінці березня різко знизилася й тепер не перевищує рівня до початку агресії. Такий аналіз не можна вважати однозначно достовірним. Важлива не валова кількість запитів, а зміст публічних заяв суспільно значимих осіб і публікацій на цю тему. Другий саміт Кримської платформи [6], який пройшов із рекордною кількістю учасників, є лише одним зі спростувань «згасання інтересу».

Читайте також: Чому війна проти путінської Росії має закінчитися звільненим Кримом [7]

Не варто також забувати, що основні політичні рішення щодо як Росії, так і України були прийняті головними центрами сил упродовж перших місяців війни, політична позиція розвинених країн світу у форматі як «сімки», так і «Рамштайну» означена й залишається незмінною: допомагати Україні до перемоги — в тому варіанті, певна річ, якою її бачимо ми.

Це не виключає внутрішніх дискусій між Києвом і союзниками, однак їх зміст у нинішніх умовах краще залишити професіоналам. Ворог не повинен знати про те, що відбуватиметься в реальності. Крім того, безліч процесів, спрямованих на підтримку України — і посилення санкцій, і застосування фінансових інструментів стабілізації бюджету, і щодо підтримки Збройних сил, — потребує тиші. Хай краще потім гучно вибухають аеродроми, як у Саках, ніж заздалегідь публікувати марки сигарет, які курить охорона цих аеродромів.

Та є й цікаві випадки з цієї сфери, варті окремого розбору. Наприклад, токійська компанія Terilogy Worx, що спеціалізується на аналітиці у сфері кібербезпеки, опублікувала результати дослідження про кількість публікацій у Твіттері з хештегами, які підтримують Україну чи Росію. Виявилося, що з лютого й по середину травня проукраїнський сегмент Твіттера втричі перевищував проросійський.

Читайте також: Історичний шанс Джозефа Байдена та самознищення Росії [8]

Однак, починаючи з кінця травня, кількість проросійських постів досить відчутно перевищила проукраїнські. І ось що цікаво — основне зростання (на 32%) спостерігалося в італійському сегменті Твіттера й на 20% — в іспанському, тоді як англомовний Твіттер однозначно на три чверті — наш. Токійські аналітики стверджують, що в італійському випадку проглядається зв'язок між прибічниками праворадикального руху «П'ять зірок», які активно співпрацювали з російськими ультраправими й отримували від них гроші (як Марін Ле Пен та багато інших правих партій у Європі). Цілком можливо, що вони праві.

Ось тільки користувачів Твіттера в Італії втричі менше, ніж користувачів Фейсбука чи Інстаграма, значно менше, ніж кількість прибічників Пінтереста й Лінкедіна. Власне кажучи, Твіттер панує у США та Японії, а в цих країнах проукраїнська позиція представлена досить потужно. Таким чином, наведені токійськими аналітиками дані є лише окремим випадком, який не може бути використаний для глобальних висновків. А ось що точно є фактом — це різке зростання інтересу до українського досвіду інформаційної війни, виявлення та блокування дезінформації, організації масштабних публічних кампаній. І нам точно є що сказати з цього приводу.

Шість місяців війни — достатній термін, щоб відокремити друзів від ворогів, тих, хто надає реальну допомогу, від тих, хто лише використовує ситуацію у своїх внутрішньополітичних або геополітичних цілях. Робити заяви про відданість миру — не те саме, що наближати його.

Відповідь на запитання про дату закінчення війни дорого коштує, особливо коли йдеться про параноїдального маніяка, який саме в День нашої Незалежності оголосив про призов до армії та збільшення чисельності Збройних сил Росії на 137 тисяч осіб із 1 січня 2023 року. І все-таки є надія, що магія дат і подій спрацює. У 2024 році відбудуться вибори — у США, в Україні, в Казахстані та в РФ (якщо те, що відбувається в РФ, можна назвати виборами). Сьогодні все ще неможливо передбачити, як розгортатимуться передвиборні кампанії, але цілком очевидно, що ситуація в Україні буде одним із вирішальних аспектів, у тому числі в Казахстані, який останнім часом несподівано для багатьох став дистанціюватися від безумного диктатора в Москві.

Читайте також: Що передбачив Джорж Орвелл у путінській Росії [9]

Шість місяців війни розвінчали міф про могутність «другої» армії в якихось там рейтингах, розпочинається відлік економічного примусу агресора до миру. Хай нікого не вводять в оману цифри доходів від продажу нафти та газу. По-перше, ціни поки що позахмарні, по-друге, у світі панує нервове очікування зими. А ось те, що у 27 критично важливих системах озброєнь Росії використовувалися 450 компонентів імпортного виробництва, абсолютну більшість яких виробляли країни, які входять до проукраїнської коаліції, — фактор протверезливий.

Замінити їх можна або через шпигунство, або контрабандою, або в одній сусідній із РФ країні. Тому вкрай важливо, що у 2024 році вибори відбудуться й на Тайвані. Сьогодні, можливо, ще ні, але вже наступної весни всі основні гравці звернуться до політичних розрахунків, і наша перемога — чудовий відправний пункт для успішних виборчих стратегій.

—

Сергій Корсунський, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії; опубліковано у виданні ZN.ua [2]

В тему: