… З Києва до станції Крути електричка їде дві з половиною години. В переддень річниці бою поряд з місцевими в одному вагоні їдуть люди, для яких відвідування Крут стало щорічною традицією. Потяг зупиняється на станції по дванадцятій дня на одну-дві хвилини і їде далі. На вулиці доволі морозно, снігу по коліно. Небо чисте і ясне, сонце висвічує простори настільки яскраво, що складно не мружити очі ...

Репортаж з Крут від видання INSIDER [2].

Платформи на зупинці немає, тож три десятки пасажирів, як і годиться у січні, зістрибують з вагонів у добре втоптані стежки серед кучугурів снігу.

В чоловіка, який зійшов на станції, питаємо дорогу до музею. Він каже, що треба 5-10 хвилин пройтися, а потім повернути праворуч - там буде колона з тризубом на верхівці. Її добре видно.

На цю тему: Бой под Крутами: правда и вымысел [3]

За кілька хвилин станція повністю порожніє. По обидва боки колій - двори з хатами, заметені півметровим шаром снігу. Праворуч бачимо вулицю з вузькою протоптаною стежкою, якою можна йти хіба що одне за одним. Деінде на парканах угідь висять таблички з назвою вулички - “Героїв Крут”.

З іншого боку від колій - така сама вулиця, тільки дорога розчищена трактором. По обидва боки колій - ні душі. Місце, яке за день стане найобговорюванішим в країні, відчувається абсолютно покинутим.

Хвилин за десять доходимо до залізничного переїзду, назустріч крокують перші місцеві. Чуємо роботу важкої техніки неподалік.

До переїзду наближається чергова електричка, спрацьовує сигналізація, шлагбауми опускаются. Залишаємось чекати.

Автобус на станції Крути

Трохи далі по цей бік колій - великий порожній майданчик. Його розчищає грейдер. Припускаємо, що трактор готує паркову до прийому завтрашніх гостей.

Електропотяг минає переїзд. По той бік залізниці видніються два кургани: на одному хрест, на другому - обеліск з тризубом. Підходимо ближче і бачимо намети Нацгвардії, а за ними - старий паротяг з вагонами початку минулого століття. Це і є меморіальний комплекс пам’яті Героїв Крут. Він оточений двома штучними озерцями - частиною композиції комплексу: один виконаний у формі підкови, інший - у формі хреста. На власні очі в цьому переконатись, проте, важко - зараз вони закидані снігом.

Декілька чоловік поряд з курганом розчищають сніг, ще декілька - працюють з інструментами біля пам’ятного знаку з хрестом.

На цю тему: На початку лютого стартує прокат стрічки «Крути 1918» [4]

Біля одного з вагончиків експозиції зустрічаємося з директором музею, він представляє нас науковій співробітниці Наталії Примушко і поспішно йде керувати роботами.

До нас підходить ще одна співробітниця комплексу - каже, що треба сплатити по 15 гривень за два вхідних квитки і ще 20 гривень - “за інтерв’ю”. Погоджуємося. Наша редакція вперше “платить за інтерв'ю” і ми йдемо дивитися експозицію.

Експозиція музею

У музейних вагончиках - невелика кількість предметів часів бою під Крутами. Переважно історія відтворюється через плакати з фотографіями. Експозиція розповідає про відтинок часу від передумов бою аж до воїнів АТО, які загинули не доживши до 20 років. Їх порівнюють з “крутянами”, більшість з яких так само були молодше двадцяти.

Співробітниця музею розказує, що працює у комплексі п’ятеро чоловік, хоча за штатом має бути семеро. Сама вона - з Ніжина, їздить сюди електричкою. Каже, що добрати двох співробітників не можуть вже давно.

“Є дві посади молодшого наукового співробітника, але ніхто не хоче сюди їхати. Молодь їде в Київ. Приїжджала дівчинка-науковець з Ніжина. Працює вона в супермаркеті. Дівчина порахувала скільки коштує сюди доїхати і сказала, що краще буде в себе біля дому хліб продавати. Людям не вигідно”, - розповідає Наталія Примушко.  

Наталія Примушко проводить екскурсію

Музейниця розповідає, що фінансування їм виділяють - нещодавно навіть поставили у вагончиках два кондиціонери. Хоча в музеї доводиться багато займатися не лише науковою роботою.

“Завідувач то з перфоратором бігає, то з дреллю. Вся платформа фарбувалася - це все дівчата”, - каже вона.

В цей момент директор музею порається з інструментом біля одного з курганів.

“Подзвонили люди з Перемишля. Вони родичі учасників бою - Івана Сорокевича та Григорія Пипського. Їх розстріляли. Родичі хочуть взяти грудку землі звідти, де батьківщина тих хлопців і приїхати сюди - перепоховати ту грудку землі і поставити пам’ятну табличку. Вчора вони виїхали, а сьогодні мають приїхати. Директор музею зараз готує місце, куди вони покладуть цю грудку”, - розповідає жінка.

Пік відвідуваності музею припадає на річницю - 29 січня. Гості приїжджають автобусами, не лишають місцевість поза увагою політики. Минулоріч приїжджав міністр культури Євген Нищук. Час від часу приїздять президенти. Часті гості - два Олеги: Ляшко і Тягнибок.

На цю тему: Школьники будут учить историю советской оккупации и биографии настоящих героев Украины [5]

Після середини лютого відвідуваність йде на спад, а навесні знову збільшується.

“З першим теплом людей знову стане більше. Вже навіть є замовлення екскурсій на березень. Найбільший пік весною - це травневі свята і Великдень. Туристичних груп багато приїжджає. Вони дзвонять і кажуть, що ось ми вам групу привеземо. Пласт приїжджає окремо 2-3 лютого. Вони шикуються, проводять свої урочистості, покладають віночки. Потім в них теренова гра - вони грають в пейнтбол тут недалеко: поряд є поле, а там далі - ліс. От вони в лісі ставлять свої мітки. І вони там яка б погода не була. Якось в початку лютого був дощ - їх керівник тоді сказав, що поганої погоди не буває”, - розповідає Наталія Примушко.

Наталія Примушко проводить екскурсію

На цю тему: Стало відомо, як Крути готують до 100-ї річниці легендарного бою [6]

Сам музей розташований на межі сіл Пам’ятне і Печі. Тут і відбувався бій. Місцеві з насторогою ставилися до ідеї побудови музею, тепер же змінили свою думку.

“Коли будували музей, то трохи говорили, мовляв, нащо воно треба, а зараз розказують - от в нас же музей”, - розказує науковиця.

Сьогодні мешканці навколишніх сіл намагаються допомагати музейникам, а музейники - їм.

“В одному році так довго не було дощів, що в людей в колодязях в Пам’ятному не було води. То люди з цих ставків, які входять до складу комплексу, баклажками воду брали - в них вода насосами качається”, - пригадує Наталія.  

Музейниця розповідає, що часом до них навідуються родичі учасників бою.

“Був вісімнадцятилітній гімназист - учасник бою Микола Ганкевич. На західній Україні в нього залишилася рідна сестра. В 2016 році сюди приїхав один чоловік - Ярослав Кінах. Йому було 78 років. Приїхав зі США разом з подругою-перекладачем. Виявилося, що він онук сестри Ганкевича”, - розповідає жінка.

До музею часто надходять листи - люди просять встановити чи були родичі учасниками бою.

“Встановити складно, бо є списки тих, хто служив. Але в тих списках часто немає імен, які шукають. Ми чемно пишемо, що в списках такий не значиться, але заперечити категорично участь ми не можемо. Облік тоді вівся, але хтось міг в останній момент стрибнути в потяг, а когось тоді не пустили батьки, бо то були канікули”, - розповідає Наталія.

Досліджують історію бою нині мало. Музейниця каже, що приїжджають переважно журналісти.

Тим часом грейдер розчистив майданчик під парковку і переїхав на цей бік колій. Тут він розчищатиме дорогу біля самих курганів.

Роботи з розчищення снігу тривають

В одному з музейних вагончиків сидить сторож. Кличемо його вийти, розказати як вони готуються приймати гостей. В цей момент нас наздоганяє музейниця Наталія - просить залишити автограф в книзі відгуків. На дворі морозно, та й писати без опори в пуховиках незручно, тож кажемо, що повернемося.

Охоронець розповідає, що коли комплекс будували за президентства Віктора Ющенка, то коло дороги випиляли два посадкових кола для гвинтокрилів. “Коли президент приїжджав, снайпери були і дрони літали, перекривали під’їзди, щоб ніхто зайвий не проїхав. Взагалі, коли приїжджають 29 січня, то людей дуже багато. Там розташовано майданчик-парковку, то вона повністю забита автобусами і дорога вся забита автобусами”, - каже сторож.

Питаємо, чим живуть люди в навколишніх селах.

“Молоді виїжджають, а старші - горілку п’ють. Нічого не змінилося з того часу, як музей побудували. Є місцеві, які тут ні разу не були. Зараз відчувається, що тут відбулася пам’ятана подія, але ніхто нічого казати не буде, бо ніхто не знає, яка ж політика буде. І ми ближче до Москви”, - жартома каже охоронець.

Повертаємося до вагону лишити відгук:

28 січня 2019 року, інтернет-видання INSIDER, журналісти Артур Пріхно та Богдан Хворостяний. Дякуємо за гостинність. Успіхів!

На виході з вагончику нас перестріває музейниця, яка просила заплатити за квитки і “за інтерв’ю”.

- Ви, будь ласка, не ображайтеся, що ми взяли з вас гроші. У нас таке розпорядження, щоб платили всі відвідувачі.

- Все добре, не переймайтеся. Хай вам Бог помагає!

Добряче натупцювавшись на вулиці, заходимо в намет до нацгвардійців погрітися. Всередині - буржуйка, стіл, лава, чай. Завтра вони обігріватимуть гостей, яких може бути і до тисячі.

Зараз хлопці шукають таблетки від головного болю. На годиннику близько третьої дня, а місцева аптека зачиняється о першій. Радимо їм попитати музейників. Випивши чаю, відкланюємося і йдемо шукати село, чиїм іменем названо битву, яка відбулася на межі двох інших сіл.

Як живуть сучасні Крути

Село, що відоме на всю Україну, знаходиться в 3 кіломентрах від станції Крути, де відбувався бій. При чому, підпорядковане іншому району. Йти між селами не складно – дорога розчищена. Але машин на шляху зустрічається небагато – зо п’ять. Також проїжджає шкільний автобус – розвозить дітей з інших сіл по домівках.

Село Крути - доволі велике. Від краю села до центру йти 2 кілометри. В центрі є кафе "Корчма", два продуктових магазини, сільрада, клуб та школа.

Скрізь почищені дороги.

"Вже разів 15 за сьогодні почистили", - каже секретар сільради Наталія Гурин.

У звичайні дні, розповідає вона, село порається зі снігом самотужки. Використовують техніку, що є в селі.

"Яку користь відчуваєте від того, що ваше село настільки відоме?", - питаємо в секретаря сільради.

"Про село знають в Україні. Все. Більше ніяких плюсів і мінусів. На селі це ніяк не позначається в фінансовому плані. Нас згадують один раз на рік 29 січня. Потім роз’їхались і все", - говорить пані Наталія.

Туристи прямують до музейного комплексу, лише минаючи саме село Крути. У селі не затримуються. "Що в нас тут робити?", - каже секретар сільради.

Крутяни здебільшого працюють в Києві. Залізниця близько, до електрички можна дійти навіть пішки.

"Половина жіночого населення працює санітарками в київських лікарнях. Половина чоловічого – в охороні", - розповідає Наталія Гурин.

Працевлаштовані люди і в селі. Діє школа, яка приймає дітей з кількох навколишніх сіл. Всього навчається 127 учнів – доволі багато як для сільської школи.

Працевлаштовані місцеві переважно в дитячому садочку, на пожежній станції та в торгівлі. Великих підприємств у селі немає.

Історичний парадокс

Просто перед сільрадою в Крутах стоїть пам’ятний знак радянських часів загиблим жителям села, які брали участь у Другій світовій війні. Внизу викарбувані їх прізвища, а вгорі… серп і молот, та червона зірка.

Пам’ятний знак вже два роки не ремонтували – все готуються його прибрати. Поки не можуть. Секретар сільради пояснює, чому.

"Просто так його (пам’ятник, - ред.) не повалиш. Там витаврувані імена родичів людей, що живуть в селі. Ми хотіли поставити гранітну стелу, але ж для цього потрібні гроші. Просто так звалити обеліск не можна. Потрібно знати, що ставити на його місце", - розповідає Наталія Гурин.

Поки ж радянська символіка, попри всі суперечності, залишатиметься в Крутах.

Що з ідеологією

До 1991 року про битву під Крутами в самому селі знали мало. А дехто не знав взагалі нічого.

Наталія Гурин зокрема говорить, хоч і вчилась у крутянській школі, розмов про битву під Крутами не було.

"Уже в 1991 році, як з’явились свої активісти, ми їх називали "рухівці", тоді ми почали щось дізнаватись. Вони почали розвішувати жовтоблакитні прапори, влаштовували ходу", - розповідає пані Наталія.

Директор місцевої школи Ольга Кіт пригадує, що в радянські часи людям було складно осмислити ту подію 1918 року.

"Я людина старої закалки, ми виховувались у радянському союзі. І нам це було складно сприйняти. Тоді люди не могли прийти до спільної думки", - говорить Ольга Василівна.

Розвитку меморіальний комплекс зазнав за часів Ющенка. Тоді, каже директор школи, "стала красота". Поставили вагони, викопали ставок, поклали бруківку, поставили лавочки.

З тих пір комплекс підтримують у привабливому для туристів стані. Там проводять урочистості не тільки 29 січня, а також і на День Незалежності. 16-річним школярам там вручають паспорти.

На цю тему: «Слава Україні!» Хто і коли вигадав гасло [7]

Як виховують молодь

Свого часу від дружини Віктора Ющенка Катерини діти крутянської школи отримали в подарунок дитячу бібліотеку за те, що допомагали відновлювати меморіал після вандалів. Тоді невідомі облили фарбою пам’ятний знак і діти разом з дорослими відмивали його від фарби.

На пам'ятнику ще можна помітити сліди від жовтої фарби

На цю тему: Пам’ятаймо про «Смерть буржуям и украинцам!» [8]

Перевага крутянських дітей також і в тому, що історію битви під Крутами вони дізнаються не тільки з підручників, а і з переказів учителів, які, своєю чергою, збирають історії селян.

У школі доволі скромно, але таки погоджуються: знають про битву значно більше, ніж написано в підручниках.

Директор школи Ольга Кіт говорить, що дітям і зараз цікаво їздити до меморіалу. Хоча їздять переважно влітку.

"Возимо як маленьких, так і старших. Ми розуміємо, що для малих цілком достатньо полазити по потягу, пострибати і побалуватись. Для старших цікаво щось послухати. Завжди просимо екскурсоводів розказувати якісь побутові речі", - говорить Ольга Кіт.

Взимку в якості альтернативи в школі традиційно вшановують героїв Крут волейбольним турніром. 29 січня до сільської школи приїжджають діти з п’яти інших шкіл, а також районне керівництво.

Заступник директора Валентина Корнієнко додає, що Крутами цікавляться не тільки місцеві діти, і розповідає історію:

"Зустріла якось біля річки двох дітей. Думаю, що вони тут самі роблять, бо діти не наші. Підійшла, спитала. Кажуть, що їм по 14 років, приїхали із західної України спеціально до Крут, аби сходити до музею. Можливо, так батьки їх виховали, але вони горіли цим і їм було цікаво. Навіть плакали, коли переповідала їм деякі історії", - каже пані Валентина.

Пізніше дітей відправили додому, а батьки сказали, що не дивуються їх витівкам.

—

Артур Пріхно та Богдан Хворостяний, опубліковано у виданні  INSIDER [2]

---

На цю тему:

• Від бою під Крутами і до Оксфорду: життєпис вояка армії УНР Митрофана Швидуна [9]
• Непереможні [10]
• Василь Шкляр: «Я не знаю жодного україномовного олігарха, всі вони несуть «русский мир» [11]
• Автора книги «Хочу жить!» трижды пытались убить только спецслужбы СССР
• Українські збройні сили у 1917-1921 роках: від Богданівців до Повстанчої армії [12]