Пам’ятаймо про «Смерть буржуям и украинцам!»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

«Говорить на улицах на украинском языке стало опасно»... Шту́рм Ки́єва в сі́чні 1918 ро́ку — військова операція по захопленню міста Києва у ході першої радянсько-української війни. Тривав протягом 23 січня (5 лютого) — 26 січня (8 лютого) 1918 року. Руйнування більшовиками столиці України, масові розстріли та мародерство — прийшла «червона Росія», прийшов «руський мір»...

Завершився захопленням Києва військами Ради народних комісарів РРФСР та їх прибічниками із так званої Української Народної Республіки Рад. Уряд Української Народної Республіки полишив Київ. Наслідком захоплення були також масові розстріли міського населення та демобілізованих офіцерів колишньої російської імператорської армії, що перебували в Києві, але не брали участі у цьому збройному конфлікті, зберігаючи нейтралітет.

Більшовицькі війська в лютому 1918 року здобували Київ під гаслами «Смерть буржуям и украинцам!»

— Жителей не жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Мы им покажем. Нечего бояться кровоспускания. Кто не с нами, тот против нас, — цитувала більшовицького командувача Михайла Муравйова, дві «революційні армії» якого 4 лютого 1918 року підійшли до Києва, секретар армійського комітету Люсіль Цванґер.

Муравйов виступав перед своїми солдатами. Того ж дня, уже перебуваючи в Дарниці, видав наказ № 9, який завершувався так: «Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции. Части, которые держали нейтралитет, должны быть немедленно расформированы, их имущество передать в военно­революционный комитет гор. Киева».

В тему: Преступление без наказания. Часть I: большевики забрели в кровь своих жертв по ноздри...

Опівдні більшовицька артилерія з лівого берега розпочала гатити по місту з великокаліберних гармат. Найбільше цілили по центральній частині — «районах проживання буржуазії». «Центральна Рада відбувала свої засідання ­серед найстрашнішої канонади, — пише у спогадах історик Дмитро Дорошенко. — Часами не можна було вийти з головних дверей: більшовицькі гармати намацали будинок ­Педагогічного музею й били по ньому та по ближчому районі. ­Доводилося пробиратися двором і бічними вулицями».

«Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам, — рапортував за кілька днів Муравйов Леніну та своєму безпосередньому командирові Володимиру Антонову­ Овсієнку. — Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем». Шестиповерховий будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського на вулиці Паньківській, неподалік університетського Ботанічного саду — найвищий у цій околиці, — був зручною мішенню для більшовицького бронепоїзда, що вів обстріл з боку товарної станції. Він вигорів від першого поверху й до останнього. Вогонь знищив цінну бібліотеку Грушевського, колекції меблів, старовинного скла й килимів. У мансарді згоріли художні збірки маляра й архітектора Василя Кричевського.

Боротьба за Київ тривала до 8 лютого — за переправи через Дніпро, залізничний вокзал, Печерськ. За цей час по місту випустили п’ять-­шість тисяч снарядів. Українські війська відповідали з тригарматної батареї зi станцiї Київ ІІ — ­Товарний, а також із двох важких гармат на Софiйському майданi. Та коло двох тисяч вояків, вірних УНР, — залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського й Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного ­козацтва та чорних гайдамаків — не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам Муравйова. Його обидві армії мали вісім з половиною тисяч чоловік, 48 гармат, два бронепоїзди й чотири броньованих автомобілі. Окрім того, із початком обстрілу в Києві знову повстали «­арсенальці». Зайняли Печерську лавру й допомогли «першій армії» перейти через Дніпро.

У ніч на 8 лютого більшовицькі частини захопили центр міста. Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично ­командував обороною, оголосив евакуацiю. Відступали на захід Святошинським шосе — у бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським.

«Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут криваву баню, — пише Дмитро Дорошенко. — Вривались в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або по дорозі». Подібну картину Києва після вступу туди військ Михайла Муравйова описує й єврейський діяч, юрист Олексій Ґольденвейзер у спогадах, виданих 1921 року в Берліні: «Когда стихла канонада, и в город вступили большевики, и в последующие дни нам было не до спокойных наблюдений и параллелей. Эти первые дни были полны ужаса и крови. Большевики производили систематическое избиение всех, кто имел какую­либо связь с украинской армией и, особенно, с офицерством. Произведенная незадолго пред тем регистрация офицеров имела в этом отношении роковые последствия: многие предъявляли большевикам свои регистрационные карточки и это вело к неминуемой гибели. Солдаты и матросы, увешанные пулеметными лентами и ручными гранатами, ходили из дома в дом, производили обыски и уводили военных».

Микола Ковалевський — член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в ­уряді УНР — не зумів евакуюватися й залишився в ­місті. Він обзавівся фальшивими документами і працював під виглядом продавця в молочарні на Малій Васильківській. «У Маріїнському парку, де стояв самітний царський палац, ­урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова, — пише він у спогадах. — Сюди звозили червоногвардійці арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали. Арешти відбувалися без всяких правил — той, хто здавався підозрілим з яких­-небудь причин — попадав у ЧК, а Полуянов не робив жодного слідства і давав наказ розстріляти. В багатьох випадках було стверджено, що червоногвардійці, затримуючи киян, одразу їм дивилися на руки. Якщо рука не мала слідів фізичної праці, це вже було достатнім доказом, що затриманий був ворогом пролетаріяту... Число жертв большевицького терору ніколи не було усталене, але воно сягало на підставі наших обрахунків щонайменше п’яти­-шести тисяч. Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками».

«Киев потонул в крови, — свідчила через кілька місяців Наталія Лісовська, яка працювала в політичному відділі Першої революційної армії. — Кроме расстрелов, Муравйов везде с собой приносил дух грабежа, мародерства, потакал пьянству. В Киеве я не видела ни одного расстрелянного одетого. Известны случаи расстрела буржуя из­за пальто. И все это заранее обещал Муравьев: «Киев будет ваш».

Грабунків у місті ніхто й не намагався зупиняти, бо різно­манітні «штаби» й усілякі «командири» самі брали в них участь. «Многие хвалились тем, что „достали“ 30 тысяч, золотые часы и так далее, — розповідала секретар комітету Першої революційної армії Люсіль Цванґер. — Рассказывали с большой гордостью, сколько патронов расстреляли таким образом. В общем, грабили, пили, расстреливали без зазрения совести».

А член комітету Першої революційної армії Єфим Лапідус свідчив: «Адъютант Муравьева Драгомирецкий явился на станцию Товарная, где стояли солдаты 11­го Сибирского стрелкового полка и охраняли вагоны. Драгомирецкий открыл вагон, в котором находилась мануфактура и крикнул: „Чего стоите, олухи? Берите все. Все — ваше“. Стоявшие здесь проездом солдаты все разграбили. Сам Драгомирецкий взял себе первый кусок материи. Муравьев обращался к красногвардейцам в Киеве: „Берите, грабьте, все — ваше“. Я это слышал сам. Все квартиры по Александровской улице до Крещатика были разграблены».

В тему: Композитора Николая Леонтовича застрелил чекист

«Живий і веселий Київ став якимсь понурим і мовчазним, — пише Микола Ковалевський. — Розвалені й напівзруйновані під час артилерійського обстрілу будинки і згарища пожарів виглядали, як відкриті рани, і викликали дуже сумне враження. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. На вулицях, на яких раніше бурхливим потоком пересувалася густа юрба людей, було тепер порожньо. Де­не­де промайнула постать якогось киянина, що швидко десь зникав. Не було руху трамваїв, а порожніми вулицями інколи з гуркотом пролітали великі тягарові машини з червоногвардійцями».

«Портреты Шевченко срывали со стен и топтали ногами, — пише в спогадах, виданих на еміграції, історик Микола Полетика, який у той час був студентом Київського університету. — Говорить на улицах на украинском языке стало опасно. Киевские газеты печатали списки расстрелянных украинских социалистических деятелей». Подібне свідчив свіжими слідами, 10 травня 1918­го, і голова ВУЦВК — «парламенту» радянської України — Микола Скрипник: «В особенности расстреливали всех тех, у кого находили удостоверения, написанные на украинском языке, так что складывалось впечатление у населения, что „ремневцы“ борются вообще с украинцами. Меня самого какой­то отряд задержал и хотел, было, расстрелять потому, что я показал им удостоверение на украинском языке. Но меня спасло то обстоятельство, что при мне было удостоверение от центрального совета заводских комитетов Петрограда и еще потому, что один из солдат знал меня лично».

Мало не вбили в ті дні й іншого українського більшовика — Володимира Затонського. «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне ­видовище, — писав він у спогадах, надрукованих 1929 року в журналі „­Літопис революції“. — Ми ввійшли у місто: трупи, трупи й кров... Тоді розстрілювали всіх... Просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших ­патрулів ­зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів... Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, — тоді ж це просто на вулиці робилося, — коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата — члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

Із тодішнього червоногвардійського фольклору:

Эх, яблочко, сбоку красное.

Что Украине конец —

Дело ясное...

Є свідчення, що Києвом їздив броньовик із надписом «Смерть украинцам!» Поплатитися життям можна було навіть за «малороссийские усы». Письменник Валер’ян Поліщук навесні 1918-­го занотував у щоденнику: «Я був за большевиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. — це мене дуже обурило, і тепер я зненавидів оту „красную гвардию“, що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український — зараз розстрілює».

11 лютого по місту розклеїли наказ № 14 Михайла ­Муравйова: «Уличная борьба кончилась. На Украине создалась новая власть в лице Народного Секретариата, а в городе — Совета Рабочих и Солдатских депутатов и Военно­Революционного комитета. Эту власть мы несем из далекого севера на остриях своих штыков, и там, где ее устанавливаем, всемерно поддерживаем силой этих штыков и моральным авторитетом революционной социалистической армии».

Через тиждень після встановлення нової влади літературознавець Сергій Єфремов писав про ситуацію в місті: «Київ набирає типового вигляду повойованого міста. Життя завмирає. Всі заходи і всі зусилля людності прямують тільки до того, аби якось проживотіти. Хвости за харчовими продуктами доходять до грандіозної вже міри. Фінансова криза паралізує ще більше розпачливі зусилля. Десятки категоричних і суперечливих один одному наказів, яких фізично не може людність виконати, вносять ще страшніший розгардіяш і до краю поплутали розуміння того, якими способами громадянство може задовольняти свої потреби».

У ніч на 9 лютого 1918­го делегація УНР підписала в Бересті мирний договір із країнами Четверного союзу, яким фактично була визнана самостійною державою. Німецькі війська розпочали просування Україною, звільняючи її територію від більшовиків. 14 лютого до них приєдналися частини австро­угорської армії. 1 березня 1918­го українські, а наступного дня австро­німецькі війська ввійшли до Києва. Більшовики відступили на Лівобережжя. 3 березня російський Раднарком теж підписав угоду із країнами Четверного союзу, за яким мав негайно вивести свої війська з України, припинити будь­яку агітацію й пропаганду проти УНР й укласти з нею мирний договір.

«Трехнедельный налет Муравьева на Киев в феврале 1918 года был непосредственным и ярким проявлением буйной молодости большевизма», — пише Микола Полетика. Безчинства військ Михайла Муравйова занепокоїли як ідейних більшовиків з його оточення, так і членів маріонеткового радянського уряду України. Пішли сигнали нагору: мовляв, поведінка «революційних військ» у Києві не сприяє поширенню «революційних ідей». 19 березня 1918-­го в Москві на прийомі в голови Всеросійської ЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл.

В тему: Преступление без наказания. Часть 2: убийца Ленин, убийцы большевики

Наприкінці квітня Муравйова заарештували. Спеціально створена слідча комісія допитала десятки очевидців і зібрала декілька сотень сторінок свідчень. У тому числі й членів створеного більшовиками уряду України — народних секретарів Євгенію Бош, Володимира Затонського та Юрія Коцюбинського, представників вищого військового ­коман­дування, а також дрібніших командирів і рядових червоногвардійців. Та за Муравйова заступився Володимир Антонов­-Овсієнко й інші покровителі. Його методи боротьби були ефективними для більшовиків. Окрім того, і Ленін, і його оточення розуміли формальність створених ними українських органів влади й підтримали свого. Тож попри всі звинувачення, 9 червня 1918-­го президія ВЦВК — більшовицького «парламенту», — заслухавши доповідь представника слідчої комісії, ухвалила справу Муравйова закрити за відсутністю складу злочину. Матеріали слідства здали в архів

«Террор проводился по всей жестокости, какая только может быть. Некоторые улицы были ­завалены трупами убитых гайдамаков, ­офицеров, вольных казаков, а также и случайных прохожих. Несколько дней они оставались неубранными... Расстреливали и невиновных, ­потому что обыкновенно расстрелы производили пьяные матросы и ­солдаты ­армии Ремнева по приказанию пьяных начальников. Начальники штабов и коменданты менялись ежедневно и часто даже по ­несколько раз в сутки... Мне, состоявшему тогда членом Киевского штаба красной гвардии, приходилось быть свидетелем беспрерывного пьяного разгула и бесчинств красногвардейцев отрядов Ремнева, Муравьева и др. Занимались они реквизициями, арестами, расстрелами и даже обезоруживанием местной красной гвардии, которая состояла исключительно из рабочих заводов, членов партии большевиков».

Із заяви члена Київського штабу Червоної гвардії Івана Тягая, написаної 18 травня 1918­-го для ВЧК під час слідства над Михайлом Муравйовим

«Ми на практиці знаємо, що є завоювання України Совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.

Ми добре пам’ятаємо плакати з написом «Смерть буржуям и украинцам», ми знаємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе вчителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх в тому, що вони викладають «контрреволюционную дисциплину», —

писав часопис «Червоний прапор» — орган українських соціал­демократів ­(лівих) — 14 лютого 1919 року про політику більшовиків в Україні наприкінці 1917 — на початку 1918-­го. Це була перша війна більшовицької Росії проти Української Народної Республіки

Ярослав Файзулін, кандидат історичних наук; фото: Музей Української революції 1917–1921 років; опубліковано у виданні журнал "Країна"


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Последние новости

20:01
В субботу в Украине облачно, минимум осадков, днем -1 - -4, на юге около 0 градусов (КАРТА)
19:39
В'єтнамець з Одеси по імені Х@й судиться за своє добре ім’я через український диплом (ДОКУМЕНТ)
19:18
Печерський суд у «розморозці» рахунків фірм Януковичів винить слідчих ГПУ
19:15
Суд Дніпра підтвердив законність перейменування вулиці Героїв Сталінграду
18:58
В УПЦ МП погрожують репресіями щодо єпископів, які візьмуть участь у Соборі
18:38
86 тис. доларів на людину - сума боргів перед МВФ сягнула рекордного рівня
18:22
В Україні на десятьох працівників припадає 11 пенсіонерів, – голова ПФУ
17:58
«Викрадений» СБУ митрополит МП знайшовся і заявив, що силовиків навіть не бачив
17:40
Негативне сальдо зовнішньої торгівлі за 10 місяців збільшилася до 7,9 млрд дол
17:20
Спецслужби РФ намагаються втручатися в українські вибори через соцмережі, — СБУ

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com