21 грудня виповнилось 163 роки від дня народження Євгена Чикаленка (1861–1929), відомого громадського діяча, мецената, видавця, одного з організаторів і координаторів руху за збереження української ідентичності в умовах московської імперської окупації Наддніпрянської України початку ХХ століття, автора цінної епістолярної і мемуарної спадщини.

У ній, окрім безлічі важливих сюжетів про відомих українців, історичні події і доленосні політичні рішення початку ХХ століття. Євген Чикаленко виклав чимало міркувань і про нашого північного сусіда: його ментальність, агресивну природу, негативний вплив на розвиток, культуру і самобутність поневолених народів.

Окремі думки і передбачення Чикаленка на тему українсько-російських взаємин не втрачають актуальності в умовах нинішньої кривавої російсько-української війни, яка має характер чергового геноциду української нації.

В умовах нинішньої війни імперія вдається до найкривавішого винищення українців, демонструючи тим самим свою озлобленість проти сусіднього народу, до його бажання жити і розвиватись разом із вільним світом та його цінностями. Цією війною російська імперія розвінчала справжню сутність свого багатовікового шовінізму, проявом якого стала озлоблена нетерпимість до вибору і розвитку іншого народу, який їх зовсім не торкається і нічим їм не загрожує.

Читайте також: Гетьманат. Директорія. 1918 ... [2]

Окремі думки Євгена Чикаленка стануть відповідями і на чимало запитань щодо нинішньої війни, її найтрагічніших моментів, бо в них сформульовані об’єктивні характеристики московитам, які залишаються незмінними в усі часи.

Євген Чикаленко завжди ідентифікував себе українцем (своїм національним світоглядом, мовою, громадською позицією), а Московію трактував як окупанта, який усіляко добивався асиміляції українців і упродовж століть різними шляхами і заходами знищував українську ідентичність.

На його думку, імперія за 260 років окупації вдалась до тотальної русифікації Наддніпрянської України, яка мала для неї сумні наслідки: дуже змінила її в культурному, національному, соціально-економічному вимірах. Так, Євген Чикаленко констатував, що Україна до приєднання до Московії була політично й національно розвиненою, мала демократичний устрій, виборні посади (від сотника до гетьмана), а населення було освіченим і культурним.

Про останній факт свідчили дані «Рум’янцевського опису» Лівобережної України 1765–1769 років. Він свідчив, що в ті роки 80 % українців зазначеної території були освіченими. Про високий рівень освіченості свідчили і мандрівники, які потрапляли в Україну ще в XVI столітті. Його було досягнуто, завдяки українським народним школам, яких було значно більше у XVIII столітті, аніж на початку ХХ століття, і які відіграли провідну роль у просвітництві населення.

Євген Чикаленко відзначав, що Україна під владою Москви, перестала розвиватись, а показники рівня освіти змінились на протилежні: на початку ХХ століття лише 20 % населення України було освіченим. А в національному плані українець став «на становищі темного раба, бидла, худоби – йому навіть Євангеліє заборонено читати на своїй мові, не кажучи вже про науково-популярні книжки, а про школу на своїй мові не вільно й голосу подавати, бо це вважається «сепаратизмом», «мазепинством», державною зрадою».

Зазначені факти, як і багато інших (вживання українцями у побуті нецензурної московської лайки, зниження культурного й духовного рівня, перехід українців на російську мову в освітніх закладах, на роботі, визнання переваг чужої мови над рідною, під впливом відповідної імперської пропаганди) Євген Чикаленко визнавав результатом впливу Московії на українську ментальність.

Він вважав росіян (яких, зазвичай, називав москалями, або кацапами) вкрай некультурним і нахабним народом, ментально відмінним від українців, а отже нездатним зрозуміти українські потреби, а лише спроможним накинути своє, відмінне, різними способами (підкупом, силою, різноманітними фальсифікаціями).

Імперську політика московитів в Україні Євген Чикаленко називав такою, що трималась виключно на силі й нахабстві, заборонах і асиміляційних заходах, спрямованих на національне винищення корінного населення Наддніпрянщини.

Основою такої політики Євген Чикаленко називав вікові наративи московитів про «единый народ» з однією культурою, літературою, історією, а, отже, і проєкцією майбутнього. Проте Чикаленко постійно доводив, що українці і росіяни, це два різні народи: з різними маршрутами минулого і майбутнього, різними (а часто цілком протилежними) цінностями і ментальностями.

Читайте також: Підлі війни Росії: історія, яка повторюється [3]

Євген Чикаленко відзначав і злодійкуватість Московії, яка нахабно посягала на історію, літературу, талановитих представників інших націй, які підкорювала, і від яких завжди забирала найкраще, згодом видаючи за власне. Відомий українець відзначав присвоєння північним сусідом таким шляхом подій і постатей української історії, літератури, культури, до яких московити не мали жодного стосунку. Так, він справедливо зауважував, що Московія навіть не спромоглась виробити власну історичну назву, а забрала її в України. Щодо цього історичного факту в Євгена Чикаленка зустрічаємо такі міркування:

«Ми, «українці», споконвіку були «руськими» і віра наша звалась «руською», а територія «Руссю». В Галичині і на Закарпатті наш народ досі зве себе «русинами» і мову свою «руською». Так ми називалися і в літописах, і в стародавніх литовсько-польських актах до часу приєднання України Хмельницьким до Москви і так досі нас уперто називають поляки. З приєднанням України москалі присвоїли собі нашу назву і стали називатись «руськими» й державу свою стали називати «Россією», або «Руссю».

Попросту сказавши, вони, користуючися силою, взяли собі наш паспорт, а нам дали новий з візантійською назвою – «малороссів», або московською «хахлов», бо предки наші підголювали чуприни й лишали тільки чуб – («хохол» по-московському). Наш народ називав великоросів «москалями», або «кацапами» (слово кацап чи касап на тюркських мовах і в молдаванській означає – різник, різун, живоріз), а згодом почав москалів називати «руськими».

Щоб відрізнити свою націю й територію від москалів, інтелігенція наша мусіла відкинути свою давню назву «руської» й прийняла для своєї нації нашу народню назву – «українська», а для території назву «Україна», яка вживається в наших народніх піснях і якою поляки називають Київщину, що разом з Волинню і Поліссям становила територію давньої Русі. Багато плутанини внесла ця зміна нашої стародавньої назви і багато нам шкоди наробила та ще й досі робить.

Користуючися цим, москалі вважають себе законними спадкоємцями Київської Руси і доводять, що українська нація виробилася пізніше під литовсько-польським пануванням, як сумішки «русского народа» з польським та литовським. Щоб зберегти преємственность з давньою Руссю, Михайло Грушевський назвав свою історію «Історією України-Руси».

Народ наш на російській Україні, загубивши свою історичну назву і не засвоїв поки що нової – українців, а тому й не мав до останнього часу одностайної назви, не мав свого власного паспорту, а називав себе так, як звуть його сусіди: русинами, руснаками, малоросами, хохлами, або просто «православними людьми».

Євген Чикаленко розрізняв московський народ (московитів, москалів), який вважав себе пануючою нацією, і російський народ як сукупність усього населення, підкореного Московією. А тому російську культуру початку ХХ століття Євген Чикаленко вважав спадщиною усіх націй, а не московською. Зокрема, він констатував, що творцем російського роману був «малорос» Гоголь, музики – білорус Глінка та «малорос» Чайковський, малярства – «малороси» Левицький, Боровиковський тощо.

Читайте також: Чому девіз “Схід і Захід разом” не спрацював у 1919-му [4]

Євген Чикаленко зауважував, що москалі на початку ХХ століття все ще перебували на дуже примітивних стадіях розвитку і суспільної організації: вони зберігали общинну форму власності, не мали приватної власності, мали примітивну землеробську культуру, відірвану від технічного прогресу, у господарствах використовували давні землеробські знаряддя, у родинах зберігались полігамні взаємини і культ «большака», який передбачав покірність усіх родичів «старикам», які дотримувались і берегли традиції. Але ці традиції вражали і лякали цивілізацію своїм дикунством. У «Спогадах» зустрічаємо і таку важливу характеристику:

«[Московський народ], при своїй некультурності, разом з тим дисциплінований, звик коритися волі старшого в родині, «большака» – батька, чи старшого брата, а тому сліпо кориться всякій державній владі. Мало того, він сам себе почуває народом-господарем у Росії, бо куди він не піде, не поїде – чи у Варшаву, чи в Київ, чи в Тифліс, скрізь з ним говорять його мовою, та й все начальство, бюрократія, починаючи з царя, говорить тою самою мовою. По розумінню москаля, всі народи нижчі за нього, до всіх він ставиться з презирством: українець у нього «хахол-дурак», поляк – «полячишка», фін – «чухна поганая», кавказці – «татарва безмозґлая», жид – «паршивий» і т. д. І дійсно, московський народ являє з себе велику силу своєю кількістю, північною витривалістю, стихійною дисциплінованістю та нахабством».

Євген Чикаленко про «хароших русских»

Євген Чикаленко констатував, що серед московитів (усіх, без винятку, політичних світоглядів) не було прихильників українського національного руху. Це він пояснював тим, що за своєю природою усі московити були централістами, і завжди вкрай вороже сприймали національні домагання українців, не визнавали фактів національного гніту загарбаних народів.

Українські ж вимоги вважали проявом сепаратизму і загрозою цілісності для їхньої імперії. Таку позицію демонстрували як відверті імперці, чорносотенці, так і приховані централісти, що маскувались під гуманістів, демократів, революціонерів. Її відображала і діяльність Державних Дум, в яких так звані нові прогресивні фракції (октябристи, кадети), ніколи не підтримували ідею автономії України, не включали її у свої політичні програми, бо традиційно вбачали в ній дух сепаратизму, або втручання в українське питання європейського світу, з метою нашкодити Росії.

Читайте також: Остання місія прем’єра Лизогуба чи Скоропадській проти Денікіна [5]

Подібне ставлення до українського питання висловлювали і російські письменники, публіцисти, культурні діячі, яких завжди насторожував розвиток окремішньої української культури. Вони вважали, що така тенденція загрожувала їм втратою ринку літературної продукції.

Ці «культурні» росіяни не могли змиритись з думкою про те, що українці матимуть свою школу, власних письменників, літературу й культуру. Для прикладу Євген Чикаленко кілька разів і в різні періоди свого життя посилався на висловлювання Алєксандра Ізгоєва, відомого російського публіциста, що належав до «прогресивної» російської партії кадетів.

Молодий Ізгоєв, проживаючи в Росії, заявляв, що український рух краще було б «задушити брудними руками чорносотенного правительства, щоб не довелося його потім душити (чистими!) руками «русской демократии». Позиція цього публіциста й політика не змінилась і через 10 років, вже після більшовицького перевороту і повалення царської імперії, бо й в 1923 році Євген Чикаленко натрапив на вкрай ворожу реакцію цього москаля на пропозицію українського козака з Кубані відмежувати українські території від Росії і утворити самостійну державу. Алєксандр Ізгоєв сприйняв цю пропозицію як божевільну.

Читайте також: Підлі війни Росії: Частина 2: Як Москва “гібридно” захоплювала Україну [6]

На його думку, вона стала б крахом для Росії: її економічного, культурного й духовного розвитку, бо імперія не могла існувати без українських ресурсів, хліба, працелюбного населення. Львівська газета «Діло» так прокоментувала ту антиукраїнську реакцію «культурного» росіянина Алєксандра Ізгоєва:

«Та в тім то й вся трагедія, пане Ізгоєв, що сумна практика минулого доказала, що Україна на те лише Росії потрібна, щоб її коштом підносити культурно та економічно північ та насильно поневолювати південь. Та й не лише поневолювати. Північ все старалася припинити культурний розвиток полудня, звести його до ступня культурного примітивізму тому, що з хвилею культурного підйому полудня рівнорядно розвивається і росте стихія своболюбности, домагання належних прав нації, яке в термінології московських публіцистів зветься сепаратизмом і мазепинством».

Неодноразово Євген Чикаленко згадував і заклики П. Струве, відомого «прогресивного» російського публіциста й соціал-демократа, та професора О. Погодіна, також члена конституційно-демократичної партії. Ці обидва «прогресивні» мислителі закликали своїх сучасників боротись з українським рухом «культурними засобами», які зводились до доносів та інсинуацій на українців, на кшталт того, що національні заходи українців підтримувались на «прусські марки».

Євген Чикаленко посилався і на конкретні факти, які відображали справжню сутність російської демократії. Наприклад, наголошував на тому, що українці так і не домовились із російською конституційно-демократичною партією про включення нею у свою програму вимоги автономії України (при тому, що вона таки визнала автономії Польщі і Фінляндії).

Неможливою стала і домовленість про створення українцями окремої партії, яка б співпрацювала з російськими кадетами на рівних умовах. Зазначені факти доводили недосяжність партнерських взаємин із росіянами на будь-якому полі співпраці: політичному, культурному, громадському, бо скрізь вони демонстрували свою зверхність, непоступливість, особливо щодо національних вимог українців, які для них були ворожими, а тому неприйнятними.

Усі російські політичні сили навіть в українській культурній автономії вбачали великі загрози цілісності їхньої імперії та усіляко ігнорували національне питання. Євген Чикаленко звертав увагу на солідарність усіх росіян у боротьбі з українським сепаратизмом. Українофобство росіян об’єднувало їх «одним фронтом», у цій площині партнерами ставали навіть ворогуючі політичні партії.

Отже, Євген Чикаленко визнавав Московію споконвічним і небезпечним ворогом України, яка посягнула на нашу ментальність, культуру, освіту, економічний розвиток, фактично перетворивши її на національно безправний край. Проте він вірив у відродження української нації і державності, присвятивши цій великій справі усе своє життя. Проживаючи останні роки в Європі, Євген Чикаленко бачив і спостерігав інші культурні й економічні умови, соціальні стандарти, і щиро бажав, щоб Україна також стала європейською державою і зайняла у спілці цивілізованих країн і народів своє почесне місце.

—

Інна Старовойтенко [7], опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [8]

Читайте також: 

• Битва за Одесу: Гайдамацька дивізія проти більшовиків [9]
• Відібрати Донбас. Як Українська Держава і радянська Росія землі ділили [10]
• Історик Ростислав Мартинюк: «Немає Росії. Є Московщина» [11]
• Ярослав Грицак: Україні не вдається, але вона не здається [12]
• Остання місія прем’єра Лизогуба чи Скоропадській проти Денікіна [13]