Для жителів Богородчанщини на Івано-Франківщині факт приналежности дідуся чи бабусі до місцевого куреня УПА під командою "Благого" Олекси Химинця є річчю ґонору, а слава в піснях про курінного і його сотенних — "Шума" та "Вершника" — знана далеко за межами цього терену.

У березні 1945-го повстанці зійшлися у кривавому бою з переважаючими військами НКВД поблизу хутору Гусаки. Перебіг бою, його передумови і спадщина досі були предметом дискусій між дослідниками та самими ветеранами. Нововиявлені джерела проливають світло на маловідомі епізоди цього протистояння, зазначає "Історична правда" [2].

Аналізувати бій доречно розпочинати із встановлення чисельности, структури та озброєння відділів, які брали в ньому участь. Тож перед розглядом перебігу подій 18–25 березня 1945 року слід охарактеризувати стан 3-го куреня "Смертоносці" під командою старшого булавного "Благого" Олекси Химинця напередодні зіткнення з військами НКВД.

За свідченнями командира 1-ї чоти 3-ї сотні "Дороша" Михайла Довгана, полоненого НКВД 7 лютого 1945 р., 3-й курінь "Смертоносці" 22-го тактичного відтинку "Чорний Ліс" 4-ї військової округи "Говерля" групи УПА-Захід налічував 380–400 вояків. Він складався з трьох окремих сотень: 1-ша сотня — "Месники", 2-га — "Звірі", 3-тя — "Лебеді". Сотні налічували по 120–130 вояків і поділялися на три чоти, а чота — на 4 рої. На озброєнні 3-ї сотні були один легкий 50-мм міномет, 15 ручних скорострілів різних систем, 8 одиниць автоматичної зброї різних систем та близько 100 ґвинтівок різного походження. Майже аналогічний стан озброєння був і в інших сотнях 3-го куреня.[1]

Стрілець "Дорошенко" Степан Кокура із 3-го рою 1-ї чоти 3-ї сотні, який 1946 р. потрапив у полон НКВД, на допиті від 21 лютого 1946 р. свідчив, що 3-тя сотня станом на 20 березня 1945 р. налічувала 108 вояків.[2]

Майже таку ж цифру назвав інший стрілець 3-ї сотні, "Дем'ян" Іван Павлюк, у протоколі від 21 березня 1945 р. За його свідченнями, сотня тоді налічувала 110 вояків.[3]

Командир 3-ї чоти 3-ї сотні, булавний "Білий" Григорій Пукуш, у протоколі від 20 березня 1945 р. заявив, що перед початком бою 1-ша і 3-тя сотні разом налічували до 220 вояків, що є найбільш поширеною цифрою.[4]

Щодо озброєння, полонений стрілець "Дириґент" Василь Гадус із рою "Грізного" 3-ї чоти 3-ї сотні у протоколі допиту від 9 березня 1945 р. свідчив, що у 3-й сотні був не один, а два угорські міномети, і кожен рій мав на озброєнні угорський ручний скоростріл "Солотурн" 31.М (Solothurn 31.M Golyószóró). Стрілець, як правило, був озброєний ґвинтівкою і двома ручними ґранатами.[5]

Кулеметник "Гичка" Петро Бочкур із 3-го рою 3-ї чоти 1-ї сотні у протоколі допиту від 17 квітня 1945 р. свідчив, що перед боєм 1-ша сотня була озброєна дещо краще: мала один важкий 120-мм і два легкі 50-мм міномети, один совєтський скоростріл СГ-43 та 19 ручних скорострілів, а стрільці були озброєні автоматичною зброєю та ґвинтівками. Особисто "Гичка" був озброєний мадярським скорострілом.[6]

Початком бою можна вважати вечір 18 березня 1945 р., коли 3-тя сотня "Лебеді" під командою старшого булавного "Шума" і 1-ша сотня "Месники" (командир — булавний "Вершник" Богдан Мостиський) 3-го куреня під командою старшого булавного "Благого" Олекси Химинця перейшли з Нивочинського лісу на постій у ліс поблизу хутора Гусаки, належного до с. Саджава (Богородчанський район). 3-тя сотня рушила далі в с. Старі Богородчани, де зупинилася повечеряти. Звідти о 4-й годині ночі 20 березня 1945 р. вона прибула в ліс, де зустрілася з 1-ю сотнею і разом із нею зупинилася на постій при потоці Солонець у Саджавецьких Лазах, між сс. Лесівка, Гринівка, Саджава та Глибоке. 3-й курінь готувався до диверсійних дій у районі, оскільки, як переповідав член ОУН(б) "Нечай" Юрій Тимчук, отримав завдання відвернути увагу більшовиків від закордонного рейду Підкарпатського куреня "Скажені" 22-го ТВ під командою старшого булавного "Прута" Павла Вацика. 2-га сотня "Звірі" (командир — старший булавний "Чорний" Данило Рудак) 3-го куреня тим часом залишалася в Чорному Лісі.[7]

Читайте також:  Незабуті герої в забутих могилах. Совєти воювали навіть із мертвими [3]

Одночасно до рук НКВД потрапив політвиховник 1-ї сотні "Байда" Іван Трінчук, який відпросився в курінного відвідати родину у с. Старі Богородчани. Він і видав противнику місце постою куреня.[8]

Командир рою із 2-ї сотні, старший вістун "Ґонта" Василь Савчин, переповідав, що перед цим, окрім "Байди", до рук НКВД потрапила "Зірка" Марія Корній, головна зв'язкова командира "Благого", яку, як пліткували вояки, з курінним поєднувала не лише спільна боротьба. "Зірка" погодилася на співпрацю з противником. Коли стало відомо, що її заарештували, булавний "Вершник" і бунчужний 1-ї сотні "Дир" Микола Мороз стали переконувати командира "Благого" написати листа Богородчанському РВ НКВД з ультиматумом: якщо "Зірку" не звільнять, то відбудеться напад на райцентр. Однак НКВД уже звільнив зв'язкову.

Вона прибула до штабу 3-го куреня, але не зізналася про вербування. Курінний "Благий" натомість зібрав нараду, на якій вирішили відходити з місця постою назад у Чорний Ліс. За версією кулеметника із 3-ї чоти 1-ї сотні "Невмирущого", ультиматум для НКВД підписав командир 22-го тактичного відтинку, поручник "Різун" Василь Андрусяк, а "Благий" відмовився ставити підпис, тож за нього підписався командир 1-ї сотні "Вершник". Коли "Зірка" повернулася до куреня, "Благому" передали "штафету" від НКВД, у якій йому було запропоновано здатися разом із куренем з обіцянкою амністії. "Вершник" передав "штафету" військово-польовій жандармерії (ВПЖ), після чого "Благого" допитала СБ.[9]

Командування військ НКВД вирішило вдарити по 3-му куреню на випередження. 19 березня 1945 р. Станіславським управлінням НКВД для операції були виділені зведені частини 14-го (близько 300 бійців), 27-го (близько 700 бійців) і 87-го (близько 300 бійців) прикордонних загонів НКВД Прикарпатського військового округу та підрозділи 191-го окремого стрілецького батальйону 19-ї окремої стрілецької бриґади ВВ НКВД (близько 250 бійців), які стягнули із ґарнізонів Станіславова, Надвірної та Богородчан (загалом близько 1550 бійців). З неба їхню підтримку забезпечувала авіаційна ескадрилья з чотирьох легких біпланів По-2. За спогадами кулеметника із 1-ї сотні "Невмирущого" Василя Момота, під час операції більшовики також використали артилерію.[10]

Командир 1-ї сотні "Вершник" у протоколі від 23 серпня 1945 р. зазначив, що командир "Благий" не бажав вступати у повномасштабний бій і прийняв рішення розділити підрозділи куреня на засідки із секторами відповідальности та забороною самовільно атакувати підрозділи противника. У випадку виявлення противника вони мали оборонятися і з боєм відступати в Чорний Ліс. У напрямку Старих Богородчан були виставлені підрозділи 3-ї сотні та 3-тя чота "Вивірки" із 1-ї сотні; поряд із ними перебував командир "Благий". Сам сотенний "Вершник" із 1-ю чотою "Клима" та 2-ю чотою "Остапа" отримав наказ розташуватися в секторах, спрямованих на сс. Гринівка та Нивочин.[11]

Старший вістун "Ґонта" Василь Савчин переповідав, що рій "Залізняка" Антона Сем'яніва із 3-ї чоти 1-ї сотні ще перед боєм, зранку 19 березня 1945 р., був виведений на заставу та зайняв висоту поблизу дороги Старі Богородчани — Нивочин. Саме там відбувся перший бойовий епізод кількаденного бою. Того дня до застави виїхали легкова машина та вантажівка ЗІС-5 з бійцями ВВ НКВД.

Стрільці "Залізняка" дочекалися, поки машини ледь не піднялися на висоту, і впритул розстріляли їх зі скорострілів та автоматів. Машини загорілися, кілька бійців НКВД загинули, а інші кинулися втікати. Коли бій стих, "Залізняк" із двома стрільцями вийшов збирати зброю у вбитих, однак загинув від розривної кулі пораненого лейтенанта держбезпеки. На звуки бою побігли бійці ВВ НКВД з іншого підрозділу, який проводив облаву у Старих Богородчанах. Тож стрільці "Залізняка" змушені були залишити його тіло на місці бою і, забравши трофейну зброю, швидко відійшли до лісу. За даними, поданими Богородчанським районним проводом ОУН(б), у результаті цієї засідки більшовики втратили 6 людей.[12]

У 1996 році ветеран 1-ї сотні "Невмирущий" Василь Момот, аналізуючи бої 19-20 березня 1945 р., висловив думку, що після успішної засідки рою "Залізняка" куреню слід було одразу відступати в Чорний Ліс. Натомість командування куреня лише відвело основні сили з лісу, поблизу якого відбулася засідка, до хутора Гусаки, де не було густого лісу, а тільки лази й відкрите поле:

"Ми через підступну зраду потрапили в оточення. Це безперечно, але на мою думку, нашим командирам ще й не вистачило тієї гнучкості у стратегічно-тактичних планах, миттєвості орієнтації і рішучості дій".[13]

Наступного дня, 20 березня 1945 р. о 4-й ранку, до Лесівки та Саджави прибули основні частини ВВ НКВД, задіяні до операції. З Саджави вісім автомобілів виїхало у Глибоке, а ще вісім в напрямку Старих Богородчан та Нивочина. О 15:00 підготовлені війська НКВД розпочали наступ стрілецькою лінією в напрямку лісового постою куреня. Невдовзі командир "Благий" отримав від чатового із 3-ї сотні доповідь про рух невстановлених підрозділів противника з боку Лесівки і вислав стежу для розвідки, яка підтвердила насування ворожої піхоти. Одночасно з боку Саджави почулися постріли — відбулося зіткнення із наступаючим противником.

Курінь під командою "Благого" вирішив, а фактично був змушений, прийняти бій. У цьому епізоді "Благий" переформатував оборону і наказав 3-й сотні тримати оборону ще й від Лесівки, а 1-й сотні — від Саджави. Отже, 3-тя сотня тримала північний і східний фронт Лесівка — Гринівка — Нивочин, який міг розтягуватись на 6,5 км, а 1-ша сотня зайняла становища на півдні та заході по лінії Старі Богородчани — Саджава — Глибоке, яка могла сягати 7 км. Для облаштування оборони повстанці використали окопи Австро-Угорської армії часів Першої світової війни. "Благий" вбачав у "Вершнику" менш талановитого командира, тож приділяв 1-й сотні більше уваги.

Командир 3-ї сотні, старший булавний "Шум", який користувався авторитетом серед вояків, передав наказ стрільцям 1-ї чоти своєї сотні, яка в основному складалася зі стрільців-рекрутів. Чота під командою булавного "Тугара" Павла Бойчука отримала завдання стрілецькою лінією висунутися та зайняти оборонні становища в лісових лазах з боку Лесівки, підпустити противника до 50 м, а тоді вдарити зосередженим вогнем, зупинити просування ворога та відчайдушно битися до останнього.

Читайте також:  Розсекречені архіви радянських спецслужб: Як СБ ОУН викрила цінного агента мдб урср у своїх лавах [4]

Одночасно з 1-ю чотою 3-ї сотні нові становища зайняли чоти 1-ї сотні. Сотенний "Вершник", на відміну від "Шума", через брак людей та ширину фронту змушений був вивести всіх стрільців на позиції, не залишивши резервів. Однак перший і головний удар прийняли "новаки" — 1-ша чота 3-ї сотні, яка зустріла наступаючих вогнем та зуміла успішно відбити перший наступ противника, завдавши йому втрат. Більшовики освітили місцевість сигнально-освітлювальними ракетами і повторили лобову атаку на позиції 1-ї чоти, що знову призвело до втрат, а натомість додало впевнености стрільцям "Тугара".

Після другої невдалої атаки підрозділ військ НКВД відступив в очікуванні підкріплення для повторної атаки. Невдовзі у рази більша кількість бійців противника вже втретє атакувала 1-шу чоту і зуміла вибити її зі становищ та змусити відступати. За спогадами медика 3-го куреня, вістунки "Фоки" Кульчицької із Львівщини, війська НКВД у цьому епізоді втратили вбитими утричі більше, ніж 1-ша чота. Частини НКВД продовжили розвиток свого прориву з боку Лесівки; одночасно під таким самим сильним натиском війська НКВД почали просуватись на позиції 1-ї сотні з напряму Саджави. Бій розгорнувся по всій лінії фронту.[14]

Курінь опинився в умовах часткового оперативного оточення, а подальший прорив по центру загрожував розділити та оточити підрозділи куреня у західній та східній частинах лісу. У цьому епізоді командир "Благий" прийняв рішення орґанізувати почергове виведення відділів з оточення в північно-західному напрямку до лісу Лесівські Лази, а звідти — до Чорного Лісу. Для вояків "Смертоносців" цей епізод означав подолати дистанції ≈ 480–500 м та ≈ 670–690 м на відкритій місцевости під перехресним вогнем противника. Першою наказ на прорив отримала кавалерія, яка могла відволікти ворога:

"Коні помчали, як вихор... за ними летить град ворожих куль... Кіннота скоро зникає в ярі... Чути лиш крик, іржання, бойовий гамір... Десь долетіло голосне більшовицьке — "Ур-а-а-а!" — Прорвались!..." — згадувала цей епізод медик "Фока".[15]

За переказом "Ікса" Івана Середюка, зв'язкового командира 3-го куреня, який залишається чи не єдиним живим очевидцем бою, прорив піхоти "Смертоносців" в напрямку Лесівки виявився невдалим — із церковної дзвіниці вогонь вели два більшовицькі скоростріли, які одразу знищили близько 25 вояків, що намагалися прорватися.[16]

Читайте також: Бій УПА під Володимирцем у лютому 43-го довів: українці здатні бити ворога, який вважає себе «непереможним» [5]

Тим часом бійці НКВД почали прокрадатися ярами, або прямо полянами чи кущами, і щораз щільніше оточувати курінь. На нових позиціях стрільці "Смертоносців", підпустивши противника ближче, відкрили вогонь і розпочали новий епізод бою. Втративши перші ряди, війська НКВД зупинили просування, щоб ударити з флангів, а згодом і зовсім були змушені відступити з великими втратами. 

По трьох годинах запеклого стрілецького бою на допомогу військам НКВД прибула авіаційна ескадрилья По-2, яка почала вести скорострільний вогонь та скидати в'язки ґранат. Однак це посіяло метушню серед самих військ НКВД — авіація почала нерозбірливо обстрілювати своїх, вишукуючи скупчення противника. За спогадами кулеметника "Невмирущого", дружнім вогнем авіація знищила цілу заставу — близько 50 бійців, а зв'язковий "Ікс" переказує, що господарчому 3 куреня, бунчужному "Довбушу" Миколі Білогубці навіть вдалося підбити один По-2, який впав у лісі поблизу с. Старий Лисець.[17]

Кривавість, якою оповився бій у ті вечірні хвилини, так згадувала медик "Фока":

"Свист... Гук... Шумлять кущі... Літають в повітрі пообчімхувані кулями гілячки... Повітря гаряче, пересичене порохом... Дихати важко... Піт струмками ллється по обличчях, брудних від болота й глини...".[18]

У цьому епізоді командир "Благий" вирішив скористатися цінними хвилинами метушні противника і зухвало повів вояків на прорив у зворотному напрямку — до Старобогородчанського Запусту (необроблюваної місцевости біля Старих Богородчан, на сході). Цей шлях був під вогневим контролем засідок військ НКВД, тож "Смертоносцям" не залишалося нічого, окрім як контратакувати. Командир 3-го рою 3-ї чоти 1-ї сотні "Мороз" Степан Лапко згадував цей епізод так:

"Більшовицьку заставу ми запримітили ще задовго до того, як прилетіли ворожі літаки. Коли ми підійшли ближче, кулеметник Василь Момот – "Невмирущий", стоячи на повен ріст, дав чергу по заставі з німецького кулемета "МҐ". Почувши гул літаків, ми відступили і затаїлись за невеликими корчами, аби нас не розпізнала авіація супротивника. Та літаки помилково розбомбили свою заставу і перед нами утворився вільний прохід, чим ми негайно скористалися".[19]

Частині вояків 3-го куреня вдалося прорватися через дві засідки під прикриттям згуртованого вогню, однак у бою вбили коня "Шума" — сотенний опинився у ворожому оточенні та загинув у бою, залишивши для себе останню кулю пістолета. Один із офіцерів військ НКВД згодом згадував цей епізод у совєтській пресі:

"Нам було відомо, що сот. "Шум" їздив на коні. Ми дуже хотіли взяти його живим, але клятий бандит відстрілювався, поранив і вбив кілька наших товаришів, які наближувались до нього і пропонували здатись, а на кінець застрілився сам" (з рос. – Є.П.).[20]

Загибель "Шума" була ключовим епізодом цього бою, який медик "Фока" згадувала дещо розмито: за її словами, більшовики ще зв'язували курінь у щораз тісніше оточення з трьох сторін, але одночасно стрілецтво "погуртувалось у невеличкі групки" і продовжувало запеклий бій. Отже, після загибелі "Шума" централізованого управління у 3-й та 1-й сотнях уже не було, а фронтова лінія "Смертоносців" розсипалася. У цій ситуації останню відчайдушну контратаку на прорив очолив командир "Благий" з "невеличкою горсткою вірних стрільців". Коли повстанцям не вистачило набоїв, командир "Благий" повів своїх вояків у бій на багнети та приклади, однак невдовзі загинув від ворожої кулі. За версією кулеметника "Невмирущого", "Благий" з побратимом "Вільшаним" підірвався ґранатою, щоб не потрапити в полон.[21]

Орієнтовно о 19:00–20:00 20 березня 1945 р. активна фаза бою завершилася. Вояки 3-го куреня після загибелі командирів "Шума" та "Благого" діяли на власний розсуд: частина здалася в полон, частина малими групами чи поодинці пробивалася з оточення і попрямувала до Чорного Лісу. Ще для частини вояків загибель "Шума" та "Благого" означала завершення боротьби — після виходу з оточення вони попрямували до своїх домівок. Тим часом війська НКВД повністю зайняли ліс і отримали завдання шукати та ліквідовувати групи повстанців, які намагалися непомітно вийти з оточення.[22]

Так відступ своєї групи і жахіття, побачене в лісі, де ще недавно кипів бій, описував кулеметник "Невмирущий":

"Я на власні очі бачив поранених стрільців, які корчилися по землі від страшного болю. Відступаючи, ми перескакували через трупи побратимів. Ось на дорозі біля хреста лежить вбитий стрілець з гітарою. Він завше був розрадою для усіх нас, бо, здається, ніколи не сумував, а якраз навпаки — музикою і піснею розвеселяв друзів. Розривна куля прошила йому голову і розірвала чоло. Далі в поле зору потрапило ще страхітливіше видовище. Поранений стрілець підірвався на ґранаті. Із розірваного "на клоччя" живота звисають кишки по землі, а він в передсмертному мареві важко стогне і благально просить: "Добийте мене, друзі, нехай не мучусь!" Не міг я цього зробити, забракло духу та й совість не дозволяла. Я вже виразно бачив його наглу смерть".[23]

Дуже важливі свідчення від 2 серпня 1945 р. залишив стрілець "Скорохід" Микола Мороз із 1-го рою 3-ї чоти 1-ї сотні. Він злякався бою, оскільки для нього він був перший: до УПА "Скорохода" мобілізували лише на початку березня 1945 року. Тож коли інші вели бій, він із групою товаришів вирішив тікати до Чорного Лісу. Невдовзі разом із ними у Чорному Лісі опинилося близько 12–16 вояків, серед яких був сотенний "Вершник".[24]

Свідчення "Скорохода" поєднуються зі спогадами "Одчайдуха" Василя Гаргата, стрільця 3-ї чоти 3-ї сотні "Чорні Чорти" 1-го Підкарпатського куреня "Скажені", який 23 січня 1945 р. потрапив у полон військ НКВД і, перебуваючи в камері ізолятора тимчасового тримання Станіславського УНКВД, зустрів "Вершника". Той пораненим потрапив у полон 8 квітня 1945 р. під час наскоку на підрозділ ВВ НКВД у с. Посіч:

"Він здавався мені ненормальним, хоча не знаю, яким був збоку я. Чоловік назвався сотенним на псевдо Вершник, з куреня Благого. Він був тяжко поранений в голову і, розповідаючи подробиці того [березневого – Є.П.] бою, плакав як дитина. Плакав ще й тому, що Різун нібито заочно засудив його до смерті за те, що він буцімто здався в бою. Плакав, бо 60 діб просидів у більшовицькій камері смертників, очікуючи розстрілу. А я дивився на нього і не вірив, що він колишній сотенний, хоча й щиро співчував чоловікові..."[25]

Отже, 20 березня 1945 р. група вояків 1-ї сотні самовільно покинула свої становища і почала відступати до Чорного Лісу, чим оголила тил для 3-ї сотні, що обернулося для неї катастрофою. Натомість командир "Вершник" не зупинив утікачів, а долучився до них.

Та попри манеру погроз від командира 22-го ТВ "Різуна", "Вершника" не засудили, а наказом Головного військового штабу (ГВШ) УПА ч. 1/45 від 25 квітня 1945 р. піднесли у званні до хорунжого з 15 квітня 1945 р. і відзначили вирізненням. Цим же наказом командира "Благого" було посмертно відзначено Cрібним хрестом бойової заслуги 1-ї кляси та підвищено до звання хорунжого з 15 квітня 1945 р. Через пів року, наказом ГВШ ч. 3/45 від 10 жовтня 1945 р. "Благому" присвоїли звання поручника з дня 21 березня 1945 р., а 1947 р. відзначено Cрібним хрестом бойової заслуги 2-ї кляси.

Читайте також: Перший бій УПА проти гітлерівців: 81 рік тому повстанці звільнили містечко на Рівненщині від нацистів [6]

Також посмертно була відзначена участь старшого булавного "Шума" — наказом ГВШ УПА ч. 1/46 від 15 лютого 1946 р. його підвищено до звання поручника з 21 лютого 1945 р., а наказом Головної команди УПА ч. 3/52 від 12 жовтня 1952 р. відзначено Cрібним хрестом бойової заслуги 1-ї кляси.[26]

Ще слід повернутися до подій березня 1945 року. Зайнявши місце постою 3-го куреня, співробітники НКВД задіяли до пошуку та ідентифікації тіл загиблого командного складу куреня командира 3-ї чоти 3-ї сотні "Білого", який здався з автоматом у полон, та санітара з 1-ї сотні "Шевця", який пораненим потрапив у полон.[27]

Із завершенням головного зіткнення 20 березня 1945 р. протистояння перейшло у післябойовий етап розпорошення, переслідування та виходу залишків куреня з оточення, який, за оперативними зведеннями УНКВД, тривав ще до 25 березня 1945 р.[28]

За даними дослідника Олега Дрогобицького, у бою 20 березня загинуло близько 110 повстанців, а втрати ВВ НКВД становили 160 загиблих і 70 поранених.[29]

Краєзнавець Іван Драбчук пише, що з оточення вдалося вийти лише двадцятьом воякам 1-ї сотні на чолі з командиром "Вершником" та командирами 1-го і 3-го роїв 3-ї чоти — "Бойком" Олексою Стельмахом і "Морозом" Степаном Лапком.[30]

За даними, поданими Богородчанським районним проводом ОУН(б), втрати противника у бою 20 березня сягнули 160 загиблих та 70 поранених.[31]

За спогадами медика "Фоки", ВВ НКВД втратили загиблими 180 бійців, а 360 отримали поранення. З боку 3-го куреня загинуло 75 вояків. Як згадував кулеметник "Невмирущий", поховання загиблих повстанців відбулося ввечері 22 березня 1945 р. Жителі довколишніх сіл насипали велику могилу для 74 вояків і малу — для 18 вояків. Тіла старшого булавного "Благого", старшого булавного "Шума" та бунчужного "Довбуша" співробітники НКВД забрали до Богородчан, звідки їх вдалося викрасти, тобто повернути, і таємно поховати на старому цвинтарі, а тіла бійців військ НКВД відвезли вантажівками до Станіслава.[32]

Стрілець "Дорошенко" Степан Кокура із рою "Короля" 3-ї сотні за протоколом від 21 лютого 1946 р. вважав, що лише з його сотні загинуло близько 80 вояків. Йому з групою друзів вдалося вийти з оточення і відступити до Чорного Лісу. Згодом ця група передислокувалася у сс. Стриганці та Довге на Тисмениччині.[33]

Командир 1-ї сотні "Вершник" у протоколі від 12 квітня 1945 р. зазначив, що втрати у його сотні були значно меншими: 15–20 вояків загинуло, 20–25 отримали поранення, а ще частина після бою дезертувала. Внаслідок бою у строю 1-ї сотні залишилося 39 вояків, серед яких командир 3-ї чоти "Вивірка" та ройовий "Іскра". Орієнтовно 21–23 березня1945 р. до командира "Вершника" прибула зв'язкова від старшого булавного "Прута", командира Підкарпатського куреня "Скажені" 22-го ТВ, і передала наказ прибути залишкам 1-ї і 3-ї сотень у розташування його куреня. Згодом вони на правах самостійної чоти були включені до складу цього куреня. У 3-й сотні втрати сягали 50–60 вояків разом із сотенним "Шумом".[34]

Натомість начальник Станіславського управління НКВД, полковник держбезпеки Михайло Завгородній, у спецповідомленні від 29 березня 1945 р. доповів народному комісару внутрішніх справ УРСР генерал-лейтенанту Василію Рясному зовсім протилежні і, очевидно, примножені результати: унаслідок бою й подальшого переслідування протягом 19–25 березня 1945 р. курінь "Смертоносці" був повністю розгромлений: вбито 347 повстанців, а ще 205 взято в полон та заарештовано.

Серед загиблих, окрім сотенного "Шума" та курінного "Благого", ідентифіковано бунчужного "Довбуша", провідника ВПЖ Станіславської округи ОУН(б) "Бурлаку" та 4 чотових. На полі бою було підібрано 25 ручних скорострілів, 122 ґвинтівки, 24 автомати, 8 пістолетів, 198 ґранат, 18 080 патронів, 68 магазинів до ручних скорострілів, 2 сигнальні пістолети, 80 ракет до них, 5 телефонних апаратів, 1 стереотрубу, 1 бусоль, 9 коней, 1 підводу, 1 вантажну автомашину, 16 продовольчих і майнових складів, а також штабну документацію куреня. Крім цього, у ході бою було знищено 1 станковий скоростріл, 3 склади, 6 авіабомб, 190 мін, 8 таборів та аж 72 бункери.[35]

У доповіді про результати боротьби з повстанцями на території Станіславської области складеній начальником відділу по боротьбі з бандитизмом Управління НКВД Станіславської области, капітаном держбезпеки Алєксандровим, заявлено ті самі цифри, але вказано, що протягом операції відбулося 9 бойових зіткнень — не тільки з куренем "Смертоносці", а й з куренем "Скажені" 22-го ТВ, місцевими самооборонними кущовими відділами та бойовими відділами ОУН(б).[36]

Слід відзначити, що, згідно з оперативним зведенням №78 за 19 березня 1945 р. Станіславського УНКВД, 2-й курінь "Дзвони" 22-го ТВ із сотнею "Олега" — колишньою 3-ю сотнею куреня "Смертоносці", переданою 10 березня куреню "Дзвони", — атакував ті ж вище згадані підрозділи ВВ НКВД у районі Чорного Лісу, західніше Станіслава, ще 15 березня. Місця скупчення та валка повстанців у чотирьох місцях потрапили під бомбардування й обстріли авіації, яка здійснила 8 вильотів. Відбулося 4 бойові зіткнення, унаслідок яких, за попередніми даними, загинуло 32 повстанці, 31 потрапив у полон. Зі свого боку УНКВД подало вищому начальству про поранення 3 офіцерів.[37]

У черговому оперативному зведенні №79 вказано, що 20 березня 1945 р., коли відбулося головне зіткнення з 3-м куренем, бій тривав 4 години і в його результаті загинуло 207 повстанців, а 29 були взяті в полон, серед них командир 3-ї чоти 3-ї сотні "Білий". Зі свого боку УНКВД визнало лише одного загиблого і одного пораненого червоноармійця.[38]

Натомість у спецповідомленні Станіславського УНКВД про "бандпроявления" на території Станіславської области станом на 05 квітня 1945 р. вказано дещо інші дані: 20 березня загинуло 223 повстанці, а 16 були взяті в полон, серед них провідниця жіночої сітки Богородчанського районного проводу ОУН(б) Анна Бобик, господарчий референт мужської сітки Богородчанського районного проводу ОУН(б) "Тетяна" та командир чоти. Дані про власні втрати УНКВД не змінило.[39]

Читайте також: УПА: перший бій проти "німецьких варварів" і подальша боротьба з нацистами [7]

ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 210

Наступного дня, згідно з оперативним зведенням №80, 87-й і 27-й прикордонні загони розпочали прочісування лісових масивів Чорного Лісу поблизу Глибокого і Лесівки в пошуках груп та окремих вояків 3-го куреня, яким вдалося вийти з оточення. У результаті дій прикордонників було вбито 34 повстанці, 19 взято в полон, у тому числі командира СКВ с. Угринів Середній. Зі свого боку НКВД визнало загибель одного, поранення одного та зникнення безвісти одного бійця.[40]

22 березня, згідно оперативного зведення №81 оперативно-військові групи НКВД продовжили прочісування Чорного Лісу і вбили 2 повстанців, а 18 взяли у полон[41]

Наступного дня, 23 березня, згідно оперативного зведення №82 оперативно-військові групи продовжили прочісування Чорного Лісу і вбили 19 вояків УПА та затримали 55 "бандпособников"[42]

В оперативних зведеннях №83–84 за 24–25 березня згадок про результати операції не повідомлялося.[43]

26 березня 1945 р. в оперативному зведенні №85 знову було доведено про результати дій 87-го і 27-го прикордонних загонів, які продовжували прочісувати лісові масиви. Заявлено, що прикордонники без власних втрат вбили ще 23 повстанців, 57 взяли в полон, а також затримали 8 осіб, які ухилялися від служби в Червоній армії. У цьому зведенні УНКВД доповіло про завершення операції.[44]

Трофеї військ НКВД у ході операції проти 3-го куреня "Смертоносці" 18–26 березня 1945 р. за оперативними зведеннями УНКВД № 79–85

Питання втрат у бою 20 березня 1945 р. та в подіях 18–25 березня 1945 р. є одним із найскладніших елементів реконструкції цього протистояння. Джерела подають суттєво відмінні цифри, що пояснюється різним походженням цих даних, різним територіальним і хронолоґічним охопленням подій та очевидним прагненням обох сторін підкреслити масштаб власного успіху або траґедії. Якщо на початку бою підрозділи 1-ї і 3-ї сотень 3-го куреня налічували 220 вояків, то після його завершення, за ширшим зіставленням свідчень ветеранів бою та дослідників, курінь втратив загиблими близько 95–110 вояків, тобто 43,2–50% особового складу.

Якщо взяти за основу відсоток із порівняльних свідчень хорунжого "Вершника", то 1-ша сотня втратила загиблими приблизно 20–25%, а 3-тя сотня — приблизно 75–80% особового складу. За таким самим принципом порівняння цифр, з оточення до Чорного Лісу вийшло та залишилося у строю 23–39 вояків 3-го куреня, тобто 10,5–17,7%. Якщо вірити даним УНКВД, то ще 16–29 повстанців, або 7,3–13,2%, були взяті в полон. Залишалося ще орієнтовно 42–86 вояків, тобто 19,1–39,1% початкового складу.

Читайте також: Чим відомий музей Шухевича у Львові, який на Новий рік знищили рашисти [8]

Очевидно, це були поранені та розпорошені вояки, які вирішили повернутися додому або втратили зв'язок зі своїми командирами і переховувалися самостійно. До слова, недослідженою залишається доля загону кавалерії, яка отримала від "Благого" наказ на прорив. Наявність розпорошеної частини вояків засвідчена й тим, що війська НКВД продовжували переслідування залишків куреня до 25 березня.

Однак загальні результати, подані у зведеннях №80–85, відверто перевищували можливу чисельність розпорошеної частини 3-го куреня: 78 повстанців було вбито, 94 взято в полон, а ще 55 осіб затримано. Верифікацію совєтських документів ускладнює й те, що до числа вбитих, полонених і затриманих включалися вояки з інших підрозділів УПА, СКВ та члени ОУН(б), участь яких у протистоянні 3-го куреня не доведена.

Наостанок слід відзначити, що, попри серйозний удар, курінь "Смертоносці" зумів оговтатися, провести реорґанізацію, здійснити повторну хвилю мобілізації до своїх лав і продовжував ефективно воювати ще два роки. Вояки, які пройшли березневий бій 1945-го, користувалися повагою у підпіллі та серед місцевих жителів і не каралися за залишення служби після бою.

—

Євген Пронюк, дослідник збройної україніки Галичини ХХ століття; опубліковано у виданні "Історична правда" [2]

1. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 14511П. – Арк. 3-4, 6;  Коретчук Я., Ганцюк П. Командири відділів ТВ 22 УПА "Чорний Ліс". Торонто ; Львів : Вид-во "Літопис УПА", 2014. 110 с. (Літопис УПА. Серія "Події і люди" ; кн. 27). – С. 57-58.

2. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 7864П. – Арк. 13-15.

3. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 11704П. – Арк. 16-17.

4. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 50.

5. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 7218П. – Арк. 9-11.

6. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 9758. – Арк. 14-15.

7. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 11704П. – Арк. 16-17; ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 50; Дрогобицький О. Т. Криваві десятиліття. Кн. 1... – С. 34.

8. Спогади колишнього підпільника Юрія Тимчука-"Нечая" // Проданик Д. Шлях боротьби Василя Сенчака-"Ворона" / відп. ред. П. Й. Потічний. Торонто ; Львів : Літопис УПА, 2011. – С. 71–73. (Літопис УПА. Серія "Події і люди" ; кн. 15); №11. Повідомлення до слідчої справи на підпільника Івана Трінчука – "Байду" // Станиславівська округа ОУН: документи і матеріали референтури СБ. 1945-1951. Кн. 2 / упоряд. Дмитро Проданик. – Львів: Видавництво "Літопис УПА", 2021. 656 с., іл. (Літопис УПА. "Нова серія". Т. 29). – С. 140-141; Момот В. Сповідь "Невмирущого": до правдивої історії ОУН-УПА на Прикарпатті. 2-ге вид., допов. Львів : Сполом, 2004. 388 с. – С. 138-140.

9. Савчин В. Бій вели сотні "Шума" і "Вершника" / записав О. Дрогобицький. 2000. Машинопис. – Арк. 1; Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 141-142.

10. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 210, 242; Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 36.

11. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 45.

12. Дрогобицький О. Т. Криваві десятиліття (1930–1950 рр.). Богородчанщина та Солотвинщина : мартиролог. Кн. 1. Івано-Франківськ : Місто НВ, 2023. 696 с. – С. 617; Савчин В. Бій вели сотні "Шума" і "Вершника"... – Арк. 1.; ГДА СБУ. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 376. – Т. 74. – Арк. 312.

13. Момот В. Останній бій "Благого" // За незалежність. 1996. 30 берез. № 19–20 (319–320). – С. 3.

14. Фока, лікар УПА. "Не роздавлять нас!.." (Спомин з бою дня 22 березня 1945 року — смерть сл. п. курінного Благого і сл. п. сотн. Шума) // Літопис Української Повстанської Армії. Т. 3: Чорний Ліс : видання команди Станиславівського тактичного відтинка УПА "Чорний Ліс", 1947–1950 : передрук підпільного журналу УПА. Кн. 1: 1947–1948 / відп. ред. Є. Штендера ; співред. П. Потічний. 2-ге випр. вид. Торонто : Вид-во "Літопис УПА", 1987. – С. 179–182; Reporter. Зв'язковий "Ікс": 91-річний Іван Середюк згадує підпілля та бій під Саджавою (ФОТО, ВІДЕО). "Репортер". URL: https://report.if.ua/statti/zvyazkovyj-iks-91-richnyj-ivan-seredyuk-zgaduye-pidpillya-ta-bij-pid-sadzhavoyu-foto-video/ [9] (дата звернення: 12.06.2026).

15. Фока, лікар УПА. "Не роздавлять нас!.."... – С. 182.

16. Reporter. Зв'язковий "Ікс": 91-річний Іван Середюк згадує підпілля та бій під Саджавою...

17. Фока, лікар УПА. "Не роздавлять нас!.."... – С. 182–183; Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 38; Reporter. Зв'язковий "Ікс": 91-річний Іван Середюк згадує підпілля та бій під Саджавою...

18. Фока, лікар УПА. "Не роздавлять нас!.."... – С. 183.

19. Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 47.

20. Фока, лікар УПА. "Не роздавлять нас!.."... – С. 183; Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 37.

21. Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 37; Фока, лікар УПА. "Не роздавлять нас!.."... – С. 183–184.

22. Фока, лікар УПА. "Не роздавлять нас!.."... – С. 183–184.; Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 26-27; ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 50-51.

23. Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 42-43.

24. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 80-81.

25. Гаргат В. Повернення до Чорного лісу. Спогади українського повстанця Одчайдуха. – Місто НВ: Івано-Франківськ, 2004. – 228 с. – С. 120.

26. Лесів С. В. Богдан Мостиський – сотенний УПА "Вершник" // Калуські історичні студії. Т. 9 : збірник наукових статей / упоряд. та відп. наук. ред. І. М. Тимів ; заг. ред. О. М. Малярчук. Івано-Франківськ : Фоліант, 2025. – С. 48–63. – С. 60; Коретчук Я., Ганцюк П. Командири відділів ТВ 22 УПА "Чорний Ліс"... – С. 20, 24 54; Манзуренко В. Лицарі Срібного хреста бойової заслуги 1-го та 2-го класів. Український визвольний рух : наук. зб. Львів : Центр досліджень визвольного руху ; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2007. Зб. 9. – С. 248–279.

27. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 51; Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 38.

28. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 205.

29. Дрогобицький О. Т. Криваві десятиліття. Кн. 1... – С. 34.

30. Драбчук І. Командир Станиславівської сотні // Краєзнавець Прикарпаття. 2005. № 6. – С. 3.

31. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 376. – Т. 74. – Арк. 312.

32. Фока, лікар УПА. "Не роздавлять нас!.."... – С. 184.; Момот В. Сповідь "Невмирущого"... – С. 29; ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 50-51.

33. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 7864П. – Арк. 13-15.

34. ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 13-14; Лесів С. В. Богдан Мостиський — сотенний УПА "Вершник". – С. 59-60.

35. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 261–262 зв.

36. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 229. – Арк. 181.

37. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк 195; ГДА СБУ, Івано-Франківськ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 3268. – Арк. 51.

38. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 196.

39. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 230. – Арк. 57–58.

40. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 198.

41. Там же. – Арк. 199.

42. Там же. – Арк. 200-200 зв.

43. Там же. – Арк. 202-203.

44. Там же. – Арк. 205.

Читайте також: 

• Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу [10]
• Галина Клемпоуз “Перлинка”: Ми готові віддати життя за країну. Але чи потрібно це народу? [11]
• Якби не Україна – не було б Дня Перемоги  [12]
• Закарпатці у боях з нацистами у Другій світовій та з рашистами у нинішній Визвольній війні України [13]
• Коліївщина - перша національна революція у Європі? [14]
• Проти нацистської Німеччини і радянської влади: як УПА воювала на два фронти [15]