Григір Тютюнник: унікальна доля. Не відрікався від матері

1.00

Нет

Григір Тютюнник у Лубнах. 1974 р. (Фото Володимира Білоуса)

Григір Тютюнник в’язнем почувався без природи. «Доведеться мені все літо сидіти в Києві (пішов референтом конкурсу в «Молодь») і плакати за селами і річками, та лісом, та місячними ночами», - напівжартома напише він у листі у квітні 1979 року.

А вже наприкінці літа, у серпні, буде 47-річний письменник відвертим: «Єдина перешкода, щоб піти з міста – немає грошей на хату. А вони дорожчають, з кожним роком дорожчають».

«Якось приїхав у вихідні до своєї самотньої матері і ще з вулиці почув, що у хаті на два голоси співають: «Ой ти місяцю, я зіронька ясная, ой ти парубок — я дівчина красная...». Заходжу, а там мати з Григором, — розповів Петро Засенко, один із кращих друзів Григора, з яким його звів Київ. — Він без попередження завітав, бо мав бажання побути з тими, хто його розуміє… А пісня, до речі, була записана саме на Бориспільщині Миколою Лисенком.

(Закінчення. Початок читайте у публікаціях Григір Тютюнник: перерваний політ. Життя на Андріївському узвозі; Григір Тютюнник: перерваний політ. За що репресували батька й інших родичів письменника?; Григір Тютюнник: перерваний політ. «Хулігана ми в комунізм не візьмемо!»)

На цю тему: Роль Медведчука: Юрий Литвин и Василий Стус имели одного адвоката и погибли в одном лагере [2]

Раніше, ще на початку 1965-го ділився з родичем: «Отакий я сіроштан. Не бачу кури, не бачу лугу, степу – і порожньо в душі…» А про місто відгукувався: «стін багато, машинами в морози так воняє, що не продихнеш».

А на початку літа тоді і взагалі розпач роз’їдав: «Мені вже в Києві сумно». Бо хотілося на село, попід верболозом побовтатись, погомоніти вночі біля сосни; тугукнуть на мосту, щоб у річці Ташані аж зорі погасли; побейкатися лугами кудись, чортій куди…

Григір Тютюнник в’язнем почувався без природи. 1973 р. (Фото Володимира Білоуса).

Найкращий відпочинок для нього був – майже поза суспільством. Коли є час і можливість читати хорошу літературу, ловити рибу і слухати птахів. А ще - тріщання ломаччя під ногами лосів, хрюкання диких поросят. І бачити чи уявляти, як заєць п’є воду із Псла і витирає вуса лапою, як його літературний Маркіян, випивши чарку.

«…На Полтавщину кортить – страх. Усе покинув би й полинув…», - напише у 1969-му. Не зацикленим на матеріальних статках людям поза містом навіть найменша хатина не видається кліткою, бо вільно дихати допомагають сонце, дерева, річка…

«Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі — вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині», - згадував Григір Тютюнник у розповіді «Коріння».

Про те, що хата була простора, як загін – найімовірніше, дитяче сприйняття, коли не лише дерева великі. Зовсім аскетично була облаштована: жовта нефарбована лава, стіл, високий чорний комод, побитий шашелем, і дерев'яне ліжко душ на чотири, під яким ішов димохід від грубки, яку топили взимку на ніч, щоб спати було тепліш.

У дворі був колодязь, єдиний на весь куток Гасанівку, - а це означало, що воду у ньому приходило брати немало людей, з якими немало спілкувалися, бо інакше не могло бути. Заходили й ті, хто їхав на Зіньків чи звідти поверталися.

На ц/ тему: Old Khata: про давні хати [3]

Всі Хтудули — так прозивали по дідові Тутюнників у селі Шилівка — не прибирали від гостей зі столу дерев'яне коритчатко з січеним тютюном. А скрутити цигарку для селян – то завжди був час для перепочинку від сільської роботи. До того ж Хтудули любили побалакати й уміли гарно копіювати односельців, тобто посиденьки не були нудними.

…І чомусь тут згадується, що на Зіньківщині 100 років існував полк Війська Запорозького…

Найкращим веселуном був старший батьків брат – Павло Васильович, ще й гарно співав. Це той, кого у 1937-му першого заарештують і практично відразу, за рішенням трійки, розстріляють у Полтаві. У 1930-ті він уже був одружений і жив окремо.

«Жив пребідно, ходив узимку в семилатаній сірячині та дерев'яних постолах. Проте ніколи не журився з цього і ні на кого не нарікав, бо знав: не хазяїн він, не його стихія — земля. Шукав лише якоїсь компанії, слухача й глядача, а знайшовши, веселив, одначе сам при цьому ніколи не сміявся. Він умів перекривити, скопіювати мало не кожного шилівця й шилівчанку, беручи від кожного найхарактерніше й трактуючи його в найкумедніший спосіб».

Може, й поплатився за те, що «пошивався в чудопала-розважальника».

Письменник любив рибалити. 1974 р. (Фото Володимира Білоуса).

Але повернемося ще у Шилівку на початок 1920 року. Михайло після менш ніж річного невдалого приймакування опинився в «рідній оселі — з хворою матір'ю, що вже кілька років не володала ногами (коли баба пряла, то дід або хтось із хлопців крутили прядку, а вона тягла нитку), та двома братами: старшим, Павлом, і молодшим, ще підлітком, Филимоном».

Найпрацьовитішим і найвідповідальнішим, за описом Григора Тютюнника, був саме його батько. Він, середульший з-поміж трьох братів, теслярував в окремій хатині, яка стояла на подвір’ї Хтудул разом з коморою. Робив прості селянські меблі, діжки, ступи, возики. Змайстроване батьком ліжко молодший син репресованого Михайла навідував у шилівчан, розповідають, навіть в останній приїзд у рідне село.

Після смерті хворої матері Михайлові довелося взяти на основні себе клопоти по господарству: порався на грядках і коло печі, їздив із батьком Василем Феодуловичем на ниву. А ще стриг і голив шилівських дядьків. Вечорами сидів над книжками.

«Батько любив літературу, знав напам'ять трохи не всього «Кобзаря», чимало поезій Пушкіна, а «Полтаву» так часто декламував згодом старшому синові, що той без тексту теж вивчив її», — напише в «Корінні» Григір. Згадає і про те, що батько готувався стати вчителем.

Михайло залишався турботливим до першого сина, навіть не живучи з його матір’ю. Ще з часів, коли на спориші грався, зажив малий на два двори через міст.

Батько його порятував від скарлатини, взявшись наполегливо відвезти у лікарню, коли обходилися домашнім лікуванням. А вже старший син прийшов батькові з новою сім’єю на допомогу школярем.

«Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею, окраєць хліба, – написав Григір Тютюнник. – Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив — шматочок собі й шматочок мені — й ледве вимовив: «Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш»,— і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею».

Не складно вирахувати, про який рік йдеться, коли пухли люди в українських селах... Це другий Голодомор, з найбільшим числом жертв – за підрахунками навіть промосковських істориків - до 4 млн, за об’єктивнішими – не менше 7,5 млн людей.

А про ставлення Михайла до молодої другої дружини в автобіографічному оповіданні «В сутінки» читаємо: «він молився на них (матір – Авт.), мов на ікону, роботу з рук вихвачував». А жінка хвалилася: «Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити».

Та молодій Ганні, коли Михайла заарештували, не під силу наодинці було справитися з душевним болем, точно сільським осудом та без чоловічої уваги. Не зупиняла її й присутність малого сина, коли піддалася на залицяння ласого стрибнути у гречку одруженого чоловіка.

«Це сталося в сорок другому році. Зима. (…) А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку,— знають, а ждуть». Так описує Григорій Тютюнник у літературному творі празниково вбрану матір. Те, що це біографічний спогад підтверджує лист Григора до дружини від 28.01 1958 року.

Або в іншому творі — як марення уві сні хлопця йде оповідь про «той день — останній день мого дитинства», коли зійшла з дому мама. «І тут взялася звідкись мама — в чорній, напущеній на лоба хустці й з жовтими розпушеними косами на грудях.

«Еге ж,— сказала вона, дивлячись на бабусю звисока і через плече,— тепер кличте, хоч розірвіться! У-у... Іроди! Зав'язали мені світ своїм арештантом, теперечки рюмсаєте? Прокляті! Казала: мовчи, скам'яній, ні пари з уст — послухав?! Р-розумаки, бодай ви пощезли! Піду... На шахти, в Харків, в Алма-Ату... Я ще жить хочу, жить! Ха! Мені ще, слава богу, не п'ятдесят, а двадцять п'ять!» — і кинулася вибирати зі скрині своє манаття: сорочки, кофти, сукні, намиста...

«А дитина? — заплакала бабуся. — Схаменися, дочко, що ти робиш?»

Кожен з цього уривка може додумувати конкретну драматичну історію. Однозначне в ній буде однозначним лише світовідчуття саме Григора: «Я завжди був сам».

У недатованому записнику Григора Тютюнника, який дослідники за змістом означають завершенням служби на Тихоокеанському флоті, яка тривала у 1951-1955 роках, читаємо: «У дитинстві, було, мати мені казала: «Слухай матір і виконуй кожне її слово. Пам’ятай: покірне теля двох маток ссе». І тут же суворо, безапеляційно додавала: «На лід не йди. Інші йдуть, так у них батьки є, є кому чоботи справити». Але я не хотів дві матки ссати і йшов на річку у своїх червононосих потріпаних від старості чоботах».

Він ніколи не зрікався матері. Уже будучи відомим письменником, приводив її, по селянськи вдягнену, у видавництво у центрі Києва. Щоправда, дехто вбачав у цьому навіть нарочите прагнення привернути увагу до малозабезпеченості. І талановитий син дійсно не міг матеріально забезпечувати, окрім власної сім’ї ще й матір, бо сам періодично був без роботи або з мізерними гонорарами. Напевно, дратувався Григір небажанням матері хоч трохи самовдосконалюватися (як то навчитися краще грамоті) та розуміти, що київське життя інше, аніж шилівське.

Зіставивши різні джерела інформації стосовно дати так званого другого заміжжя матері письменника, дослідники доходять висновку, що жінка впустила до себе приймака не 1948 року, а аж 1956, — пише у дисертації «Психопоетика творчості Григора Тютюнника» 2019 року Яна Даценко. На це вказувала сусідка Ганни Михайлівни – тітка Настя і, зрештою, сам Григір.

Є ті, хто намагається просто вписувати письменника в лекала обставин «неповної сім’ї». Формально це так, утім усе значно ускладнюють пережиті письменником два Голодомори, репресії близької рідні у 1930 і 1937 роках, Друга світова війна [4] та цензурно-ідеологічні утиски [5] у часи брежнєвського застою [6].

Два Григорія і дядько Филимон

Дядько Филимон (ліворуч) та Григорій Тютюнник з дружиною Оленою Черненко. 1959 р.

За початковими документами, обидва сини Михайла Тютюнника з Шилівки на Полтавщині мали ім’я Григорій. Усе списали на те, що дід по матері старшого, чаркуючись поки дійшов до сільської ради, щось переплутав з іменем – і замість бажаного Георгія (Їгоря) у свідоцтві про народження років через 15 побачили близьке за звучанням, але інше. (Насправді подібний випадок тих часів непоодинокий. Траплялося в українських селах, скажімо, що Ніна була записана Неонілою і т.п.).

Оскільки Григорій-молодший пізніше став письменником, то саме він ввійшов у літературу з іменем Григір. У 1960-му його новелу «В сутінки» розбирали на студентській літературній студії. А в березні через рік він залишить щоденниковий запис про відповідь з московського журналу «Крестьянка», яку чекав чотири місяці.

«Оповідання надрукують у найближчому номері», – ці слова тішили. Втім уточнення про те, підписувати його подвійним прізвищем Тютюнник-Ташанський чи просто Григорій Тютюнник, – частина заздрісників підняла на кпини. (Ташань – назва річки на Полтавщині).

Власне автор за позитив вважав, що його сприйняли за маститого письменника-брата. А дехто почав підсміюватися, що твір погодили для друку тільки тому, що читали його як твір уже відомого літератора. У редакцію листом Григір уточнив, що має однофамільця письменника, тому і подвійне прізвище.

«Після того як не стало батька, доля розлучила нас із Григорієм на п'ятнадцять років: мене забрали з Шилівки в Донбас тітка й дядько, Григорій поступив до Харківського університету. Різні дороги, різні долі. Я знав, що в мене є брат,— знав і не більше», – констатував Григір у «Корінні».

Запам’ятав старшого брата 26-річним у 1946 році, коли той неподалік від ремісничого училища посеред центральної вулиці зіскочив з кузова ЗІС. Ще тоді Григорій-старший гостював у хаті, де молодшого зведеного брата з його матір’ю після того, як розбомбило їхню оселю, прийняли пожити. Старшого якісь жінки повчали, що треба їхати донавчатися у Харків, а не женитися на закинутій війною в село бідовій татарці, що працює на молочарці.

Після розставання з батьком Григорові поталанило тим, що він потрапив у сім’ю учителів. Хоч не залишилося детальних спогадів про причини й обставини переселення наймолодшого з трьох Хтудул Филимона на Донбас, вони очевидні – брат двох «ворогів» народу вирішив завчасно віддалитися від ймовірного покарання. А малого сина Михайла, якби залишився він у Шилівці, могли би взагалі у ті роки суцільних репресій забрати «для перевиховання» як дитину з родин «ворогів народу».

Филимон Васильович мав прекрасну пам'ять, смак до образного слова і був неповторний розповідач, - так його характеризував племінник, який був майже сином. Певний час наймолодший з трьох братів навіть керував шилівським драмгуртком.

У 1929 році він одружився з Наталією Рябовецькою з сусідньої Троянівки. У Шилівці вона працювала учителькою початкових класів. Коли перебралися на Луганщину, викладала й українську мову та літературу.

Коли Филимона мобілізували під час війни, його дружина з новонародженою донькою і підліток Григір перебралися на Полтавщину. Коли фронтовик повернувся – сім’я знову опинилася у Щотово.

Брати Тютюнники. Львів. 1960 р.

Григір Тютюнник [7] після демобілізації з флоту закінчив вечірню школу, а потім з 13 жовтня 1955 року по 20 червня 1957-го працював токарем в депо Щотове (м.Антрацит) Луганської області.

Уже студентом він напише після візиту до дядька: «Щотово справило на мене гнітюче враження, і лише тоді я зрозумів, яким життям довелося би мені жити, якби я не вступив учитися: все ті ж п’янки у буфетах, все ті ж сварки, вульгарності й одноманіття, від якого я раніше не з’їхав з глузду тільки тому, що навчався у школі і для спостережень не лишалося часу».

Учитель бухгалтерської справи Филимон Васильович, за словами племінника, все частіше заглядав у «рюмашку», залишаючись добряком. А в 1959-му у нього виявили серйозні захворювання легень і серця.

І вже 11 квітня 1961 року Григір гранично відвертий у листі братові: «Після смерті дяді я став нестерпно одиноким. Тому не можу і не хочу більше мовчати. До біса політику і суперечки, принципові дурниці та безпідставні гордощі. Час мудріший за нас. Тепер я хочу одного: теплого братового слова. Мені більше несила згадувати найщиріші хвилини наших стосунків – з болем та мукою за те, що вони не повторяться».

…Григорія Тютюнника – випускника Харьківського університету, фронтовика зі складним пораненням, який двічі був у полоні, - не стане теж дуже скоро, уже 29 серпня 1961 року.

Особливо болючою була ця втрата для молодшого Тютюнника. Бо тільки-тільки-но повністю порозумілися і зблизилися брати. А нерозривно зріднилися трохи раніше – узимку 1960 року, коли Григір на канікулах пробув близько трьох тижнів у старшого в Кам’янці- Бузькій на Львівщині. «Курінь» – так весело називали своє те співіснування брати.

На цю тему: Як загинув Василь Стус [8]

Тоді, до речі, 12-14 січня Григір потрапив на ІІ пленум правління Спілки письменників України у Львові. На тому зібранні Вадим Собко був невдоволеним: «…Йшла величезна робота, летіли в космос ракети, Чиж вирощував рекордну кількість свиней. Долинюк давала надзвичайні рекорди по вирощуванню кукурудзи, атомний криголам борознив океан, вводилися в дію нові заводи, домни, країнаодержала таку кількість чавуну, сталі, нафти, електроенергії, про яку й не мріяли колись. А в журналі «Дніпро» і «Жовтень» з'явилось близько 30 оповідань, в яких про ці величезні подвиги радянського народу і, зокрема українського, не сказано жодного слова».

У записнику Григір занотує: «Невже література – історія економічного прогресу».

Нагадаємо, Тютюнник-старший активно писати почав ще у 1950-х роках. Тоді вийшли друком його збірки поезій «Журавлині ключі», новел «Зорані межі» та повість «Хмарка сонця не заступить». У 1960-му побачила світ перша частина найвагомішого його твору - «Вир». Друга – посмертно. За цей правдивий роман про сільське життя, якому непросто було пробитися, Григорія Тютюнника нагородять Шевченківською премією, коли письменник уже пішов у засвіти.

—

Валентина Самченко,, опубліковано у виданні Україна молода [9]

На цю тему: