Громадянська війна на дорогах країни

1.00

Нет

Статистика доводить до нашого відома, що на вимушеному українсько-російському фронті ми втрачаємо вбитими й пораненими не до порівняння менше людей, ніж у добровільному дорожньо-транспортному самовинищенні.

Бентежність життя в епоху постправди зумовлена зокрема й заваленістю горизонту очікувань, зазначаєвидання ZBRUC.eu [2]. Така якась рецептивна мішанина запанувала, що вже й не знаєш, кого слухати, а від кого вуха затикати. То цілком ніби адекватні люди раптом починають верзти щось несусвітнє, а то люди цілком неадекватні беруть і проголошують якісь мудрі істини. Та що там люди, коли навіть таке хуйло, як Путін, одного разу взяло й не збрехало, заявивши, що в Україні триває громадянська війна. Щоправда, воно мало на увазі трохи не ту війну, але по суті – не збрехало.

З уточненням: громадянська війна [3], про яку мені йдеться, затліла давно і не у нас, а там, де для неї існували відповідні науково-технічні передумови: в США й Англії.

Перший, образно кажучи, постріл цієї війни пролунав 30 травня 1896 року в Нью-Йорку й поранив роверистку Евелін Томас. Постріл, образно кажучи, другий пролунав 17 серпня того ж року в Лондоні й виявився смертельним для пішохідки Бріджит Дріскол.

Усі обставини інциденту, в якому загинула місіс Дріскол, сьогодні – з понад вікової перспективи – виглядають настільки промовисто, що інакше, ніж парадигматичними, їх і не назвеш. Отож такий собі Артур Едсел – водій із багатим тритижневим стажем – виїхав за кермом автомобіля на вулиці великого міста, щоб продемонструвати ошелешеним перехожим, як це круто – виїхати на вулиці великого міста із багатим тритижневим стажем. За домовленістю з поліцією, демонструвати свою крутизну він мав зі швидкістю чотири милі на годину.

На цю тему: За 2020 року в Україні сталося 168 107 ДТП в яких загинула 3541 людина [4]

Біда однак у тім, що поряд із містером Едселом умостилася молоденька пасажирка, внаслідок чого він – водій із багатим тритижневим стажем – удвічі перевищив швидкість і загалом у процесі їзди дивився не так на дорогу, як на свою супутницю, розважаючи її жвавою бесідою про переваги механічних засобів пересування над гужовими. Тим часом місіс Дріскол, проігнорувавши виставлені поліцією бар’єрки та попередження і не дивлячись ні вліво, ні вправо, рішуче випхалася на середину проїзної частини. В останню мить вона все ж таки зауважила автомобіль і спробувала відігнати його парасолькою, але той, на відміну від коней, не схарапудився і продовжив рух в її напрямку. Вражений поліціянт, який виступав на суді, висловив сподівання, що цей трагічний випадок стане наукою для решти людства, а тому в майбутньому нічого подібного ніколи не повториться.

Єдине – із сьогоднішньої перспективи – чого бракує в описаній історії, це даних про кількість проміле в крові Артура Едсела. Втім, тодішня англійська і всіляка інша поліція не була ще озброєна алкотестерами, а можливо, безстрашний Едсел узагалі сів за кермо тверезим, бо іноді трапляється й таке. У кожному разі, як показує новіша українська статистика, далеко не всі дорожньо-транспортні пригоди скоюються на п’яну голову: є чимало таких водіїв, яким і пити не треба, вони вже від народження лика не в’яжуть.

З другого боку, про вплив алкоголю на швидкість і якість реакції автор цих рядків може під присягою засвідчити таке. Готуючись до іспиту з ПДР, він – автор цих рядків – день у день змагався на комп’ютері з тестами, аж у підсумку дотягнув свої показники до абсолютного рекорду автошколи: 20 правильних відповідей на 20 екзаменаційних питань за 57 секунд. Після чого задля експерименту випив пляшку вина (не горілки, не віскі, а відносно слабенького червоного сухого) і спробував свої сили ще раз. Результат: чотири хвилини – і три помилки. Причому дві з них у реальних дорожніх умовах легко могли б стати останніми. Тобто не дві, а будь-яка одна.

Гаразд, не в Україні все це почалося, але ми – як то ми: запозичаючи у Заходу щось хороше – ну не знаю, демократію, наприклад, ринкову економіку чи якісь там реформи, – обов’язково мусимо це хороше негайно спаскудити до невпізнаваності. І навпаки: запозичаючи щось паскудне, як-от керування транспортним засобом у стані сп’яніння, перевищення безпечної швидкості, порушення правил обгону і проїзду перехресть, раптове й несподіване для себе самих вистрибування на нерегульований пішохідний перехід тощо, ми його – це запозичене паскудство – примудряємося вдосконалити. Як твердить мій приятель, отець-домініканець Томаш Достатній, Господь Бог не для того створив автомобіль, щоб людина ходила пішки. Отцю – як особі духовній – видніше, тільки хотілося б вірити, що водночас автомобіль, а також автобус, трактор чи мотоцикл Господь Бог створив і не для того, щоб люди навзаєм убивалися й калічилися. Але люди вирішили інакше.

Отже, громадянська війна. Зрозуміло, що скрізь, де є транспорт, стаються й аварії. Проте не менш зрозуміло (а кому не зрозуміло, хай поцікавиться світовою статистикою ДТП), що – за винятком США – існує досить чіткий зв’язок між загальною розвиненістю тієї чи іншої країни та загальною ж культурою водіння в ній. Україна – що закономірно – в цьому рейтингу розташована приблизно посередині: нам однаково далеко як до Швейцарії чи Норвегії, так і до Ліберії чи Бурунді, зате дуже близько до Албанії чи Перу. Закономірно, бо й з усіх інших поглядів ми теж перебуваємо десь там.

На цю тему: Смерть на дорогах Украины: что скрывает лживая статистика МВД о ДТП [5]

Власне, рівень безпеки, а точніше, небезпеки дорожнього руху в Україні прозоро натякає, що ні про які західноєвропейські стандарти життя нам не варто й мріяти. Упродовж останніх десятиліть – попри величезне збільшення кількості автомобілів – кількість важкотравматичних аварій у розвинених країнах Західної Європи невпинно зменшується. У нас ця кількість коливається, але в принципі – після деякого покращення в 2014–2015 роках – крива ДТП [6] повзе вгору.

Зрештою, а куди їй ще повзти, якщо нині в Україні простіше – та й подекуди дешевше – відразу купити водійське посвідчення, не заморочуючись навчанням в автошколі з усіма тими знаками й розміткою, дистанцією й інтервалом, технічним станом і правилами експлуатації, про елементарні норми ввічливості вже й не згадуючи. Оце вона і є – наша тотальна громадянська війна на дорогах, участь у якій – свідомо чи ні – беруть втуплені у смартфони пішоходи в навушниках і просто втуплені велосипедисти на тротуарах, мотоциклісти без шоломів і автомобілісти без гальм, яким для зупинки потрібні бетонні огорожі, стіни будинків чи бодай білбордні стовпи, обдовбані таксисти і брати їхні маршрутники. І наче цього всього нам було замало, Господь Бог створив ще й електричний самокат.

Звісно, так поводяться не всі і навіть не більшість. Але й небільшості досить, щоб дослівно хто завгодно, де завгодно й коли завгодно міг стати жертвою цієї війни. Війна на Сході точиться на Сході і, ясна річ, громадянською не є. Громадянська війна на дорогах [7] точиться рівномірно по всій країні і слугує чи не єдиним переконливим доказом цивілізаційної спорідненості всіх наших реґіонів.

На цю тему: Драгоценная дорога. Как автострады Швеции стали самыми безопасными в мире [8]

У війні на Сході загинули 4200 українських військових (скільки там полягло бурятських трактористів – це хай Путін підраховує) і 3900 мирних жителів (будемо вважати мирними й тих, котрі просили Путіна ввести їм якомога глибше). Поранень зазнали: серед військових – близько 10 000, серед мирних – від 7000 до 9000. За ті ж сім років на українських дорогах сталося 1 174 109 (один мільйон сто сімдесят чотири тисячі сто дев’ять) транспортних зіткнень, які призвели до 26 921 смерті й 240 486 «тілесних ушкоджень». Таким чином, байдужа до всього, крім арифметики, статистика [9] доводить до нашого відома, що на вимушеному українсько-російському фронті ми втрачаємо вбитими й пораненими не до порівняння менше людей, ніж у добровільному дорожньо-транспортному самовинищенні.

Хто і в який спосіб припинить війну на Сході – не маю поняття. Очевидно натомість, що громадянську війну на українських дорогах не припинять жодні міжнародні меморандуми, саміти чи контактні групи. Її припинення залежить лише від нас самих. А це означає, що доки ми є, вона не припиниться.

—

Олександр Бойченко, опубліковано у виданні ZBRUC.eu [10]

На цю тему: