У затишних європейських кабінетах продовжують плекати зворушливу ілюзію про те, що мир можна просто купити на найближчому геополітичному розпродажі, якщо вмовити Київ поступитися парою областей. Західні прихильники «реалізму» вибудовують складні формули припинення вогню, вперто ігноруючи той незручний факт, що сам Кремль відкритим текстом вимагає не просто української капітуляції, а повної ревізії всієї системи безпеки континенту до кордонів минулого століття.

Поки демократичні столиці переконують себе в тому, що російський апетит обмежиться зруйнованими містами сходу, Москва готується вести перемовини виключно про капітуляцію решти Східної Європи — і єдиною перепоною на цьому шляху досі залишається українська лінія фронту, а не наївна західна віра в розумні компроміси.

У західному публічному дискурсі дедалі виразніше лунає теза про те, що Києву час домовлятися. Прихильники цієї лінії вказують на втому від тривалого протистояння, виснаження ресурсів і ризик того, що зволікання лише погіршить підсумкові умови для української сторони.

Проте за цими прагматичними на перший погляд міркуваннями ховається фундаментальна хибна передумова: припущення, що на столі вже лежить певний прийнятний компроміс, від якого Україна нібито вперто відмовляється через власну непоступливість.

Аналізуючи цю тенденцію, данський військовий аналітик і дослідник безпекових питань Андерс Пак Нільсен (на фото) у своєму огляді для аналітичного проєкту https://www.logicofwar.com [2])">Logic of War звертає увагу на глибоку прірву між реальними деклараціями воюючих сторін і тими спрощеними конструкціями, якими оперує частина західного істеблішменту. Спроби примусити Україну до поступок розбиваються об базову реальність: Москва прагне не тактичного компромісу, а демонтажу всієї європейської безпекової моделі.

Еволюція та прагматизм української позиції

Поширене серед частини оглядачів уявлення стверджує, що офіційний Київ продовжує перебувати в полоні максималістських очікувань, категорично відкидаючи будь-які перемовини до виходу на кордони 1991 року. Такий підхід дійсно був домінантним на початковому етапі повномасштабного вторгнення та зберігався протягом кампанії 2023 року, коли розраховували на вирішальний перелом у ході великого контрнаступу. Проте після переоцінки ситуації наприкінці 2024 року риторика українського керівництва зазнала суттєвої трансформації.

Як підкреслює військовий аналітик Андерс Пак Нільсен, президент Володимир Зеленський ще наприкінці 2024 року дав чіткий сигнал: Київ готовий розглядати зупинку бойових дій за поточною лінією зіткнення без формального визнання окупованих територій російськими. Для українського суспільства юридична відмова від суверенітету є неприйнятною, однак де-факто заморожування бойових дій на фронті сприймається як можлива вихідна точка для переговорного процесу. Ця позиція зберігається стабільною протягом останніх років і фактично лягла в основу швидкої згоди України на мирні ініціативи щодо припинення вогню по лінії фронту.

Парадокс полягає в тому, що щоразу, коли українське керівництво публічно підтверджує готовність до паузи у війні без негайного повернення всіх територій силою, медіа подають це як сенсаційну зміну курсу. Насправді ж це давно артикульована рамка, в якій головним торгом виступають зовсім не додаткові квадратні кілометри, а характер майбутніх гарантій безпеки. Для України територіальні втрати мають сенс лише за умови, що це буде остання війна з агресором, а не просто перепочинок перед новим ударом.

Без надійних, підкріплених силою міжнародних зобов'язань припинення вогню стає для України самогубством. Якщо Захід не готовий забезпечити механізм, який гарантовано стримає Кремль від повторного наступу через кілька років, у Києва банально не залишається раціональної альтернативи продовженню збройного опору. Саме відсутність таких залізобетонних гарантій, а не абстрактна впертість, блокує шлях до мирної угоди.

Справжні воєнні цілі кремля - міфи про Донбас і реальність капітуляції

Західні спостерігачі нерідко схильні зводити апетити Володимира Путіна до захоплення решти території Донбасу, після чого той нібито буде задоволений і погодиться на довгостроковий мир. Проте сам російський диктатор ніколи подібного не стверджував. Російська верхівка неодноразово підкреслювала: передача під контроль Москви підконтрольних Україні міст Донеччини та Луганщини є лише попередньою умовою для початку розмови про припинення вогню, а не фіналом конфлікту.

Як відзначає Андерс Пак Нільсен, офіційні особи РФ — від Путіна до міністра закордонних справ Лаврова — послідовно апелюють до програмного виступу в МЗС Росії влітку 2024 року. Озвучений там ультиматум містить вимогу повної передачі під контроль РФ не лише Донбасу, а й усього півдня — включно з вільними районами Запорізької та Херсонської областей, які Росія формально вписала до своєї конституції навіть без повного фізичного контролю над ними.

Крім територіальних зазіхань, базовими вимогами залишаються нейтральний статус України, повна відсутність іноземних військових контингентів чи гарантій безпеки, а також суворе обмеження чисельності української армії. До цього додається так звана «денацифікація», яка в перекладі з кремлівського дипломатичного новоязу означає примусову зміну влади в Києві на маріонетковий проросійський режим. Мова йде не про пошук балансу, а про повну капітуляцію суверенної держави.

Найбільша іронія криється в поведінці так званих «скептиків допомоги Україні» на Заході. Закликаючи уважніше ставитися до «занепокоєнь Росії», вони самі ніколи не слухають прямих заяв російського керівництва. Кремль навіть не намагається маскувати свої стратегічні наміри, але частина західних еліт продовжує інфантилізувати Москву, приписуючи їй надуману стриманість і переконуючи себе в тому, що насправді Росія бажає значно меншого, ніж публічно вимагає.

Глобальний переділ

Вимоги Москви ніколи не обмежувалися суто українськими кордонами. Те, що в Кремлі називають усуненням «першопричин конфлікту», насправді є вимогою докорінної ревізії всієї системи європейської безпеки. Російське бачення міжнародного порядку виходить із застарілої концепції сфер впливу, де великі держави ухвалюють доленосні рішення через голови менших націй, розподіляючи континент на зони домінування.

Цей підхід безпосередньо відсилає до відомих російських ультиматумів кінця 2021 року, коли Москва офіційно зажадала відведення військової інфраструктури Північноатлантичного альянсу на рубежі 1997 року. Фактично йдеться про позбавлення країн Балтії, Польщі, Румунії та інших східноєвропейських членів Альянсу реального захисту з боку західних союзників, що перетворило б їх на вразливу «буферну зону» для російського тиску.

Спроби інтерпретувати подібні зазіхання лише як грубий початковий торг перед переговорами не витримують критики. Навіть якщо гіпотетично уявити спробу «зійтися посередині», це означало б, що члени НАТО мали б серйозно обговорювати, кого саме зі східноєвропейських партнерів виключити зі структури колективної безпеки заради умиротворення агресора. Такий крок підірвав би саму основу західного солідарного стримування.

Історичні паралелі з політикою умиротворення 1930-х років тут є очевидними. Кожна поступка автократу, який мислить категоріями імперського реваншу, сприймається не як компроміс заради миру, а як прояв слабкості та запрошення до подальшої експансії. Задовольнити вимоги, що ставлять під сумнів саме існування суверенних східноєвропейських демократій, у принципі неможливо без руйнації всієї світової безпекової архітектури.

Хто, з ким і про що намагається домовитися

Ключовий глухий кут сучасного переговорного процесу полягає в тому, що сторони діаметрально протилежно визначають сам предмет і суб'єктів розмови. Навіть якщо припустити щире прагнення до діалогу, їхні уявлення про «золоту середину» є несумісними, оскільки вони ведуть перемовини у паралельних реальностях і з різними візаві.

Для української сторони дипломатичний процес — це прямі домовленості між Києвом і Москвою, спрямовані на збереження суверенітету, фіксацію поточної лінії зіткнення та отримання захисту від нового нападу. У такій оптиці умовна межа компромісу вже досягнута: Україна утримується від військових спроб негайно деокупувати території, а Росія припиняє просування та змириться з існуванням незалежної проєвропейської держави на своїх кордонах.

Натомість Кремль сприймає ситуацію зовсім інакше. Російське керівництво принципово відмовляє Україні та європейським країнам у суб'єктності, розглядаючи переговори виключно як двосторонній діалог із Вашингтоном про поділ континенту. У такій викривленій системі координат компроміс між позиціями РФ і США передбачає, що вся Україна за замовчуванням переходить під російський контроль, а предметом торгу стає лише те, які ще геополітичні поступки у Східній Європі отримає Москва.

Путін кидає на фронт дедалі більше живої сили та техніки саме тому, що його кінцева ставка значно вища за окремі населені пункти чи райони Донеччини. Розрахунок будується на тому, що демократичні суспільства не володіють достатнім запасом стратегічного терпіння, щоб витримати війну на виснаження. Переконаність російського лідера в неминучій втомі Заходу робить будь-яку швидку угоду нездійсненною, оскільки будь-який прийнятний для Москви варіант починається з повної ліквідації української державності.

У підсумку Захід постає перед суворою реальністю: вибір полягає не між швидким завершенням війни та її продовженням, а виключно в тому, в яких умовах вона триватиме. Чи продовжать союзники системну підтримку України, чи залишать її наодинці з ворогом, чиї апетити сягають далеко за межі українських кордонів? Стратегічна безпека Європи безпосередньо залежить від усвідомлення простого факту: завершення війни має відбутися на умовах, значно ближчих до українського бачення, ніж до реваншистських ультиматумів Кремля.

—

«Аргумент» [3]

Читайте також: 

• Диверсанти за оголошенням: як Росія використовує діаспори, кримінал та криптовалюту для дестабілізації Заход [4]
• Від ухилянта до піромана: як російське ГРУ вербує українських біженців для спалення Європи [5]
• «Троянські коні» Кремля біля військових баз Європи   [6]
• Розсекречена анатомія сучасного шпигунства в Європі: головні архітектори хаосу - рашисти [7]
• Де саме Європа не готова до війни з путінською Росією і до чого тут НАТО? [8]
• Гібридна війна рашистів 2.0: що літає над Європою? [9]
• Нічна атака рашистів на Польщу: російські дрони перетнули кордон НАТО. Варшава активує Статтю 4 [10]
• Танкер, який пошкодив кабелі у Балтійському морі, мав шпигунське обладнання, - ЗМІ [11]
• В росії зробили крок до війни з Норвегією [12]
• Сотні інтернет-кабелів на дні океанів загрожені росією [13]
• Після пошкодження кабелю Estlink 2 у Балтійському морі на дні знайшли слід від якоря, що розтягнувся майже на 100 кілометрів [14]
• Росія створює карту критично важливих підводних та наземних систем союзників − розвідка НАТО [15]
• Могутній потік брехні: російська пропаганда все більше виглядає для Заходу екзистенційною проблемою, яку він поки не здатний ефективно вирішити [16]