Переважна частина українських школярів та студентів навчаються онлайн вже четвертий рік: спочатку через ковід, а з 2022-го — через бойові дії. Діти, які живуть на окупованих територіях ще з 2014-го, навчаються в такому режимі вже 10 років. Частина з них намагається закінчити українську школу, щоб вступити в український виш. 

Українська освіта в окупації — від заклеєних гербів країни в підручниках до віртуальних класів дітей, що розкидані по світу. Журналісти видання "Суспільне [2]" розповідає, як все це відбувається.

Навчання у дві зміни, патрулі, що перевіряють після уроків чи не вчишся ти ще й в українській школі та "підвал" для батьків якщо так — це лише кілька сценаріїв, що доводиться проживати дітям на окупованих територіях, які намагаються здобути окрім обовʼязкової російської ще й українську освіту. Хтось вишукував обхідні шляхи й навіть був готовим підробляти підписи батьків, аби потрапити в українську школу, хтось всім класом заявляв, що вчиться онлайн в Україні, хтось — не витримував погроз і обирав шкільну програму окупаційної влади.

Українські школи, що опинилися в окупації після повномасштабного вторгнення, продовжують працювати онлайн. Учнів в них меншає, проте вони є. Для частини з них родини будують маршрути по виїзду з окупації щоб ті здавали український Національний мультипредметний тест (НМТ) та вступали в українські виші.

Читайте також:  Як не забути українську мову за кордоном: поради для підлітків та їхніх батьків [3]

"Українська була до 2020 року, а потім скасували. Вони вже тоді готувалися до "приєднання"

"Скільки себе памʼятаю, завжди знала, що буду вчитися в Києві", — говорить 17-річна Марія. Це не її справжнє імʼя, і в цьому тексті не буде деталей, які могли б її деанонімізувати. Марія з окупованої частини Донецької області. Вона все свідоме життя приховувала від оточення свою проукраїнськість і той факт, що вчиться на дві школи — в окупації та поза нею.

Ми сидимо в одному з київських коворкінгів, і Марія відверто нервує. Позаду — 10 років життя на лінії розмежування, уроки пропаганди в місцевій школі, поїздки на здачу НМТ за кордон і години страхітливого очікування на пунктах пропуску Донеччини. Та Марії ледве вистачає дихання, щоб розповісти навіть про майбутню здибанку з новими однокурсниками.

"Мені постійно здається, що я зустріну тут людей, які працюють на ФСБ. Що вони втиратимуться в довіру, а потім передадуть, куди треба", — говорить вона.

Війна почалася, коли Марії було шість. Вона тільки закінчила перший клас. Дівчина памʼятає цей період уривками: як поїхали з мамою та сестрою до вже окупованого Криму — перечекати. Як дзвонили татові сказати, що скоро повернуться, на що отримали коротке "ні". Як вимушені канікули в Криму продовжилися на Запоріжжі. І як місяць вона ходила там в другий клас.

"В моїй школі [на Донеччині] другий клас почався 1 жовтня. Однокласників було мало — з 33 людей лишилося, може, пʼятнадцятеро. Але ми раділи, коли хтось повертався, — пригадує вона. — А ще в нас була українська! До восьмого класу, тобто до 2020 року. Раз на два тижні півтори години урок, обовʼязковий для всіх, не факультатив. А потім скасували — не памʼятаю, чим це пояснили, але, здається, вони вже тоді готувалися до "приєднання".

Українські підручники зі шкільних бібліотек тоді теж зникли не одразу. Лиш в пʼятому класі Марія вперше отримала книжки, затверджені російським Міносвіти. До того моменту учням просто наказували заклеювати форзац, де були український герб і гімн: "Якщо ти не склеював, тобі казали: "Склеюй, бистро!"

Марія знаходить в телефоні "вибране" з російських підручників. На одному з них авторство Владіміра Медінского — колишнього міністра культури Росії, що нині очолює "комісію з історичного просвітництва". Всередині — солянка зі згадок про "державний переворот", русофобію, "переписування історії" та "українських карателей".

"Як тобі вдалося сформувати свідомість?" — запитую.

"Батьки, — відповідає Марія. — Я приймала все, що вони казали, бо це моя родина. А потім почала бачити як діє російська [окупаційна] влада. І зрозуміла — це все правда".

Читайте також:  Як і чому діти з тимчасово окупованих територій. України вступають до українських вишів [4]

В українських підручниках зі шкільних бібліотек, які не одразу замінили російськими на окупованій у 2014-му частині Донеччини, учням наказували заклеювати форзац, де були український герб і гімн. Ілюстрація Інги Леві

Після сьомого класу Марія пішла одразу у дві школи — батьки записали її на дистанційне навчання до найближчого закладу на підконтрольній Києву території. Тоді це була Волноваха. Щодня для класу відкривали відеозаписи уроків з додатковими матеріалами та домашніми завданнями — переважно письмові.

До Волновахи родина Марії їздила і на закупи — в окупації ціни були вищими. Проте з початком повномасштабної війни місто окупували росіяни й знищили його. Відтоді родина дівчини почала їздити на закупи в Ростовську область. А Марія перевелася до іншої дистанційної української школи.

"Я навчалась на асинхроні — це коли ти можеш відвідувати онлайн-заняття, а можеш — ні. Раз на два тижні з кожного предмету було по одній онлайн-консультації: в четвер — українська, в понеділок — фізика, і так далі. Прийшов — плюсик тобі, вчитель запамʼятав, потім, можливо, десь згладить оцінки. Вчителі були хороші, — пояснює дівчина. — В кінці ми складали тести. Я закривала все за місяць до закінчення [навчання]. У цьому році взагалі за тиждень поробила всі завдання".

Марія зізнається — онлайн-освіту не сприймає, і українську школу закінчила суто щоб вступити до вишу. Проте, говорить, все одно відчуває брак освіти, адже школа на Донеччині з початком повномасштабного вторгнення теж перейшла в онлайн.

"В нас же все [загострення бойових дій перед початком повномасштабного вторгнення] почалося трішки раніше. 18-19 лютого — сирени, евакуація, постійні вильоти: "Гради", "Урагани" — вся фігня. Я була в девʼятому класі. І в нас місяць були канікули, а потім оголосили дистанційку, але жодних онлайн-уроків не було, а іспити наприкінці року скасували", — пригадує дівчина.

Каже — після девʼятого класу вона просто перестала вчитися та почала готуватися до вступу в Київ. В окупації Марія стабільно відвідувала лиш уроки з суспільствознавства — на той момент вона вже обрала для себе напрям соціології, тож виловлювала те, що могло бути корисним в майбутньому. Про інші ж уроки дівчина згадує з обуренням:

"Ось, узяти російську літературу. Там багато на воєнну тему. Не розумію, хіба не можна було хоча б якось підлаштувати програму для цих територій [де відбуваються активні бойові дії]? В нас і так в усіх однокласників травма з приводу війни, всім складно. Але ніхто не враховує, що когось це може травмувати знову. Шкільний психолог теж про війну не говорив — так, були кілька загальних зустрічей: "поговоримо про профорієнтацію…" Але як справлятися з наслідками війни — ніколи".

На початку весни 2024 року Марія з батьками обирала, де за кордоном можна скласти НМТ. Шукали варіант найменшого спротиву: туди їхати чотири доби — не підходить, туди — через Білорусь, а там допитують, значить, не варіант. Зупинилися на Азербайджані. Ці кілька місяців далися дівчині складно, вона нервувала і боялася за родину: якщо її, неповнолітню, на допит не відправлять, в батьків ризик був набагато вищим. Але зрештою — обійшлося. Легенда про відпочинок спрацювала, а прикордонників цікавило лиш те, звідки були гроші на поїздку.

"А скільки це по грошах вийшло?" — запитую.

"Чесно, не знаю, — говорить Марія. — Але можу сказати, скільки з Донеччини в Київ — 250 доларів на людину".

$250, щоб Марії переїхати в Київ. Ще $500 — за батьків, які проводжали її в столицю. Ще стільки ж — щоб їм повернутися в окупацію.

Щоб скласти Національний мультипредметний тест (НМТ) на початку весни 2024-го Марія з батьками мали виїхати з окупації в Азербайджан і повернутись назад. Для російських прикордонників придумали легенду про відпочинок на морі. Ілюстрація Інги Леві

Нині Марія вперше за три роки буде вчитися офлайн. Всміхається — нарешті нормальне повноцінне навчання. Вона вступила на бюджет. Пройшла по так званій "Квоті-2" — для абітурієнтів з окупованих територій ("Квота-1" натомість розрахована на дітей-сиріт, осіб з інвалідністю, учасників бойових дій чи постраждалих Революції гідності). На "соціологію" під "Квоту-2" виділили всього два місця, та бали НМТ дозволяли вступити й за загальним конкурсом.

Наостанок запитую — чи ще хтось з її однокласників з Донеччини збирався вступати до вишів на підконтрольних Києву територіях? Марія пильно дивиться мені в очі та мовчить.

"Взагалі ніхто?" — перепитую.

"Взагалі, — підтверджує мої здогадки. — На суспільствознавстві, памʼятаю, вчителька запитала, хто планує переїжджати після закінчення школи? І підняли руку майже всі. На що вона: "Я засмучена! А хто буде відбудовувати наш край?" Тобто люди вже усвідомлювали, що в них майбутнього тут немає. І треба тікати".

Читайте також: Чому легалізувати російські дипломи отримані дітьми в окупації не вийде [5]

"За окупаційними законами мені світить стаття — ніби я замінувала власну школу"

Майбутнього в рідному місті з початком повномасштабного вторгнення не бачила і пані Ольга — директорка однієї зі шкіл нині окупованої території Запорізької області. Її горизонт планування в ті дні обмежувався неминучою появою російських військових на порозі школи, якою вона керувала чотири роки. З того моменту шлях був тільки один — якнайдалі від рідного міста.

Пані Ольгу в житті теж звати інакше. В неї багато причин для анонімності, зокрема — через колег в окупації, які вже знають, що таке опинитися “на підвалі”.

"За їхніми [окупантів] законами, мені світить стаття — за підготовку терористичного акту. Вони вивезли зі школи всі меблі та техніку, які в межах "Нової української школи" закупали. А причина — ніби я все замінувала", — всміхається вона.

Сьогодні пані Ольга очолює дистанційну школу для учнів з окупованих територій Запорізької області. Заклад працює як для дітей, що досі живуть в окупації, так і для тих, хто виїхав — за кордон чи в підконтрольні Україні регіони. Також в неї є й друга робота — в комунальній установі, що обʼєднує її земляків.

"Там є різні консультації — ЦНАП, податкова. І є освітній хаб, яким я керую вже півтора роки, — пояснює жінка. — Це гуртки для дітей з нашого міста і району. Безкоштовні. Я викладаю англійську мову, це мій фах. П'ятниця, субота — це мої дні в офісі. Дитячі дні".

Пані Ольга в освіті вже 28 років. За цей час змінила в рідному місті дві школи, піднялася з позиції вчительки до директорки. Та з початком повномасштабної війни та стрімкої окупації міста її пул обовʼязків розширився: організувати укриття для жінок і дітей, чергувати, щоб ніхто не вліз до школи, вести перемовини з росіянами, поки за спиною чатує автоматник, зрештою — взяти на себе всі звинувачення з боку окупантів, щоб вберегти колектив від нападок.

"Якщо ти керівник, приймаєш рішення на користь колективу — якщо це не загрожує родині. Мені важче було прийняти рішення поїхати в перший день, ніж залишитися. От тоді я б себе корила, що не зробила те, що могла. Так, незамінних людей не буває, але в тій ситуації я розуміла, що маю бути там, на своєму місці. Поки не було фізичної загрози для родини, моя відповідальність була така", — говорить вона.

Загроза зʼявилася в середині березня 2022-го, коли до школи вперше завітали "гості" — саме так пані Ольга називає росіян, цивільних і військових, що прийшли домовлятися про роботу закладу за новими стандартами. Вперше вони прийшли нібито за мапою доріг Запорізької області — директорка привела їх до бібліотеки, вирвала з географічного атласу мапу України та й тицьнула в контури регіону: "Оце ми, беріть. Разом із прапором України, гербом і портретом Шевченка".

"Вони не сприйняли це як зухвалість?" — запитую.

"Ні. Їм треба було розвідати обстановку. Вони пройшлися всередині, побачили, що це дійсно школа, що там немає військових. Це були саме російські кадровики, кремезні такі", — пригадує вона.

Вдруге прийшов вже цивільний — "Сєрьожа із Москви", на пару з якутом в камуфляжі та з автоматом. Почав розпитувати, скільки грошей треба, щоб школа відкрилася вже під контролем Росії? На зустрічне запитання директорки — що буде з нею, якщо школа не відкриється, "Сєрьожа із Москви" відповів: "Ви зможете продати нерухомість по прийнятній ціні й покинути це місто". На цьому розмова закінчилася.

Ще за тиждень пані Ользі подзвонили з невідомого номера і запросили на зустріч директорів місцевих шкіл. Її проводили в управлінні освіти, яким на той момент вже керувала ставлениця окупантів, в минулому — завідувачка одного з навчальних закладів захопленого міста. Та пані Ольга нікуди не пішла, усвідомлюючи, що в неї лишається обмаль часу, поки її не прийдуть покарати за непокору:

"В мене була секретарка, яка постійно повторювала: "Ольго Михайлівно, вам ще не можна їхати [з міста]". Після цього вона сказала: "Ольго Михайлівно, вам треба їхати".

Директорка написала заяву на звільнення. Наказала колегам віднести її в управління освіти, коли жінки вже не буде в місті. Просила вішати на неї всі можливі "гріхи", що викликали б невдоволення в окупантів. На дверях в батьків лишила записку: "Ми можемо поїхати в будь-який момент. Ви навіть не будете знати коли". В ніч перед відʼїздом лякалася кожного грюкоту. Та зрештою — виїхала — з чоловіком, дітьми й собакою. Позаду лишилися 11 блокпостів, на яких перевізник домовлявся з окупантами за гроші та цигарки, і легенда про дитину, якій терміново треба в лікарню.

Сусіди згодом розповіли, що на ранок до квартири директорки прийшли "гості". До того в місті вже були випадки, коли освітян викрадали просто з дому — вирізали двері, надівали мішок на голову та відправляли "на підвал". У випадку з пані Ольгою обійшлися настирливим і гучним стукотом. Та відкрили їм з іншої квартири: "Не гупайте. Там нікого немає, всі виїхали".

З рідного міста жінка з родиною потрапила до Запоріжжя, звідти — на Київщину, і зрештою — в столицю. Каже, за останній час мала дві пропозиції нової роботи, втім сказала собі — поки школа існує юридично, покинути її вона не може.

Читайте також:  Звідки діти можуть чути російську маячню про те "що України не існує" і "що вони живуть в срср" [6]

Директорка пояснює — у 2022 році всі навчальні заклади окупованої частини Запорізької області юридично переїхали до обласного центру. Того ж року поновила роботу і її школа, втім зараз вона працює, обʼєднавши викладацькі зусилля з іншою школою окупованого міста. Кожного навчального року дітей меншає, і на сьогодні, за словами пані Ольги, кількість її учнів скоротилася вдвоє. Причини різні: на підконтрольних територіях деякі батьки відправляють дітей в місцеві заклади освіти, натомість в окупації учні молодших класів не в змозі осягнути дві зміни навчання, не говорячи вже про те, що учнів українських шкіл переслідують окупанти.

1 вересня телеграм-канал руху "Жовта Стрічка", що чинить опір на захоплених росіянами територіях, опублікував [7] інформацію про перевірки сімей, в яких є діти: "Перевіряють, де і як вони навчаються. Перевіряють телефони батьків. Шукають додатки, через які можна навчатись онлайн. Всі вони заборонені".

На захоплених росіянами територіях силовики зі зброєю ходять по домах і перевіряють гаджети, дивляться, що діти роблять після школи. Ілюстрація Інги Леві

Інформацію про перевірки підтверджує і пані Ольга: "Зазвичай після обіду [коли триває друга зміна навчання] проходять рейди. Силовики зі зброєю ходять по домах і перевіряють гаджети, дивляться, що діти роблять після школи, — розповідає вона. — В перший рік [повномасштабної війни] була історія, коли вчителька запитала в класу, хто з них вчиться в українській школі? Підвелися всі, мовляв, що вони можуть всьому класу зробити? Та вже за рік була історія, коли одного батька забрали "на підвал" — як вони кажуть, "на розмову". І після того нам почали писати батьки: "Ми вас дуже любимо, поїхати [з окупації] ми не можемо, і, на жаль, спілкуватися далі не будемо".

Але були й відмінні випадки. Наприклад, коли хлопець з окупації вступив до української школи в тайні від батьків.

"А хіба не батьки мають писати заяву на вступ?" — дивуюся.

"Мають. Але діти, в яких є доступ до їхніх документів, — хоч і нелегально — можуть написати таку заяву самостійно, — розповідає директорка. — Докладають свідоцтво про народження, паспорт (якщо вже мають), паспорт одного з батьків і документ з попереднього навчального закладу [свідоцтво досягнень чи табель]".

Інший успішний кейс — школа пані Ольги першою з місцевих закладів запровадила українознавчий компонент [8] для дітей, що навчаються за кордоном. В такому форматі учні опрацьовують в українських школах меншу кількість дисциплін: мову та літературу, історію (6 годин на тиждень), а для старших класів — додатково право, географію та захист України (8 годин на тиждень).

"Ми ще в цьому році будемо пілотувати проєкт "Мрія", потрапили в число перших 40 шкіл", — зауважує директорка. Цей проєкт має [9] допомагати дітям, батькам і вчителям ефективніше орієнтуватися в навчальному процесі, зокрема, завдяки бібліотеці контенту та інформації про освітні програми, позашкільні активності, олімпіади, гуртки тощо.

Читайте також: Як діти на окупованих територіях потайки навчаються в українських школах [10]

В перший рік повномасштабної війни на питання вчительки до класу про те, хто з дітей вчиться в українській школі — ствердно відповідали майже усі. Та вже за рік, коли батьків тих, хто не виїхав почали забирати "на підвал", багато сімей відмовились від онлайн навчання. Ілюстрація Інги Леві

Та попри всі ці досягнення, директорку не полишає тривога за майбутнє її школи. Мова про наказ №850 [11] міністра освіти та науки України Оксена Лісового, який, поміж іншим, регламентує — діти зі статусом внутрішньо переміщеної особи можуть приєднуватися до дистанційного навчання тільки за умови, що за місцем поточної реєстрації школи або не працюють, або не мають вільних місць.

"Для нас [освітян] це стало серйозним ударом, — говорить пані Ольга. — Виходить, академічна свобода існує тільки на папері, всі ці накази її анулюють".

Читайте також: “Нам відразу треба співати гімн та заходити в школу з нашим прапором”: які перші кроки освітньої деокупації Луганщини радять вчителі та управлінці [12]

В МОН України після кількох тижнів обговорення наказу випустили розʼяснення [13]: мовляв, він не затверджений, існує суто як проєкт, а команда міністерства надіслала його на погодження, зокрема, обласним департаментам освіти. Втім деталей з приводу пункту про навчання за місцем тимчасової реєстрації в розʼясненні немає. І на початок нового навчального року наказ досі не набрав чинності.

"Ми, в принципі, заручники в цій ситуації, — додає директорка. — З одного боку, ти не можеш обіцяти батькам, що ми будемо працювати наступного року. А з іншого — ми стартували цей навчальний рік і будемо дивитися, що буде далі".

Досі залишається незрозумілою ситуація з навчанням в наступному році дітей в окупації чи зі статусом ВПО. Ілюстрація Інги Леві

—

Марія Педоренко [14], Інга Леві [15]; опубліковано у виданні СУСПІЛЬНЕ [2]

Читайте також: 

• Як учителям відповідати на складні питання учнів на кшталт "Коли закінчиться війна?” [16]
• "Кого боги зненавиділи, того зробили вчителем". Статуси і статки українського сільського вчительства [17]
• Нова школа України: можливості та виклики [18]
• Як дивним чином призначений владою міністр плагіату Шкарлет ледь не вбив реформу освіти та які є проблеми в НУШ [19]
• 22 тисячі українських учителів все ще за кордоном [20]
• В Міносвіти показали нове обладнання для шкіл і розповіли, як його закуповуватимуть [21]
• Яке робоче навантаження вчителів в Україні та в Європі (докладна аналітика) [22]