Хто переміг при Бородіно, спалив Москву і вбив Кутузова. Про російські міфи війни 1812 року

1.00

Нет

П'ять тому елегантно-епатажна книжка "Перша наукова історія війни 1812 року" російського епатажно-елегатного колумніста-історика та медіаселебрита Євгенія Понасєнкова викликала сенсацію і бурхливу критику: автор посягнув на святая святих русского мира – отечественную войну з Наполеоном та тостоєвські стовпи російської культури.

Критика видання була цікава своєю амбівалентністю: з одного боку офіційні історики доводили, що нічого науково нового в дослідженні нема, а з іншого – що книжка є наклепом на російську історію. Тобто дослідження, мовляв, може, й викладає історичну істину (як було), але суперечить суспільній правді (як мало бути), тому цю істину не можна вносити в масову свідомість, а тим паче у шкільні підручники.

За межами Росії скандал сприймався як черговий російський курйоз – як, скажімо, приватні переконання президенствующего каґебіста про несправжність України. Російське вторгнення показало, що російські курйози мають трагічні наслідки за її межами, тож варто нагадати собі про цю спробу розхитати магістральні російські міфи – тим більше, що за критику московської агресії в Україну Понасєнков удостоєний почесного в РФ звання иностранного агента.

ХТО ПЕРЕМІГ ПРИ БОРОДІНО, СПАЛИВ МОСКВУ І ВБИВ КУТУЗОВА

Про те, що росіяни програли при Бородіно, стало відомо ще в день битви. У тому, що Москву спалили росіяни, історики не сумнівалися ще в XIX столітті. Про те, що російський цар, а не Наполеон, почав війну 1812-го, історикам стало остаточно ясно на початку XX століття. Але ось далі, з приходом до влади Сталіна, історія цієї війни раптом перевертається з ніг на голову. І виявляється, що це Наполеон на чолі цілої орди прийшов навалою на нещасну Росію. Що Бородіно – це не поразка, а ледь не перемога.

Що ганебна втеча російських військ від кордону – це "скіфський план", ціла стратегія заманювання ворога на свою безмежну і безформну територію. Що бездарний, розпусний, продажний, лінивий Кутузов – це військовий геній усіх часів та народів. А катастрофічна поразка Росії у війні – тріумф російської зброї!..

Читайте також: Тімоті Снайдер: «Ми повинні сказати це: росія — фашистська держава» [2]

– Як ви прийшли до цієї начебто давно вивченої теми – історії війни 1812 року?

– Я займаюся епохою Наполеона та 1812 року з дев'ятирічного віку, весь шкільний період у мене була чудова можливість вивчати спеціальну літературу і збірки документів у бібліотеці музею-панорами "Бородінська битва". Це унікальне сховище, де є видання, яких немає навіть у Ленінській бібліотеці та в Ґохрані [3]. За шкільний час, який люди витрачають зазвичай безглуздо, я подужав величезний пласт літератури. Коли мої колеги починають раптово – іншого слова не підібрати! – до кандидатської або до ювілею щось фрагментарно почитувати і писати під готовий висновок, виходять бздури: вони не встигають прочитати навіть історіографію, не кажучи вже про те, щоб серйозно підняти джерела.

Підсумком моєї багаторічної роботи спочатку стала у 2004-му книжка "Правда про війну 1812 року", де я вперше сказав, що ця війна – ніяка не вітчизняна, і що навпаки, це Алєксандр I готував напад на Францію. Росія тоді знову (як і в минулі роки агресії проти Франції) підписала коаліційні угоди з Англією, Іспанією та Швецією.

Тоді ж я написав і про російський колабораціонізм у 1812 році: Наполеон створював всестанові муніципалітети в Смоленську і в Москві, і всі стани, пóдатні і непóдатні, дворяни і не дворяни, брали у всьому цьому участь.

Я довів із цифрами в руках, що приєднання Росії до континентальної блокади Англії серйозно не вплинуло на фінансову ситуацію в Росії, а фінансовий крах настав внаслідок збільшення витрат на оборону в 1807 році відразу після підписання договору про мир. Тільзитський мир [4], укладений між Росією і Францією, в середовищі чванливої еліти російського суспільства був непопулярний. Росія сама нападала на Францію в 1805, 1806 і 1807 роках, сама ганебно програла і сама ж образилася на це.

Не можна не сказати, що в будинках російської еліти тоді не було нічого російського – тобто абсолютно нічого! 99% предметів були європейського походження, переважно з Франції, Італії та Англії. У палацах Алєксандра не було навіть шпильки, не завезеної з-за кордону. У Росії не було жодного придворного художника або ювеліра, хто б не приїхав з-за кордону. Всі до єдиного портрети учасників війни 1812 року намальовані і вигравірувані іноземцями: Сент-Обеном, Вендраміні, Карделлі, Петером фон Гессем... У тодішній Росії просто не існувало художників належного рівня. Петро I почав цивілізовувати країну всього сто років до того, і тільки при ньому з'явилася російська регулярна армія, яку створили з нуля іноземці. Навіть слова: армія, інфантерія, кавалерія, артилерія, література, музика... – всі, всі були іноземними.

Цивілізація в Росію була привнесена ззовні, і через це в еліті розвинувся страшенний комплекс, який, з одного боку, ставив її в позу поклоніння (іноді комічного, що висміяв Грібоєдов), а з іншого боку, елітка всією своєю лихою силою пнулась довести, що і Росія теж щось та вміє. Вміє зібрати орду – і дійти до Парижа. Не сама, правда, а разом з Пруссією, з Австрією, з Англією – і не завдяки талантам, а завдяки гарматному м'ясу...

Але сенсу в цьому не було ніякого: так, у Парижі все прекрасно було і є, в Росії ж люди продовжували жити так само, як і раніше. І кріпацтво як було перед Парижем, так і залишилося.

– Ви пам'ятаєте цей момент, коли зрозуміли, що щось не так у книжках попередників?

– Мені зі самого початку було очевидно, що в пропагандистських книжечках не сходиться все. Якщо Бородіно стало перемогою росіян, то чому вони втекли і здали Москву без бою? Все очевидно: росіяни не просто програли при Бородіно – російська армія була практично знищена. Кутузов втратив у Бородіно 53 тисячі солдатів. Всього у нього було 155 тисяч, з них 115 – регулярна армія, 10 тисяч козаків, решта – ополченці. Тобто він втратив майже половину регулярної армії. І говорити, що Кутузов зберіг армію – це абсолютний абсурд! Після битви почалося ще й повне розкладання: половина залишків армії пішла в мародери, які грабували російські міста і села. Я публікую безліч донесень про це, які Кутузов слав царю, а також його накази розправлятися з дезертирами.

– У радянській історіографії написано, що і втрат було менше, і Кутузов здав Москву, щоби зберегти армію. У цих міркуваннях була своя логіка...

– Це була не логіка, а безглузда мантра, яку повторювали, бо ніхто не мав права сперечатися. Були і тоді молоді й немолоді науковці, в тому числі й Ніколай Троїцький (у майбутньому доктор історичних наук), який у 1960-ті намагався сказати (послав статтю в академічний журнал "Вопросы истории"): "Скільки можна брехати? Війна ніяка не вітчизняна, самі її розв'язали, битви програли". А йому пояснили: ви сидите у себе в Саратові? Ось і сидіть, інакше вас "закриють" на серіо.

Радянський режим – це не біла голубка, це монстр, який знищував усе живе. За весь радянський час було написано всього три монографії на цю тему: Тарле, Жиліна і Безкровного. Двоє останніх – неосвічені мужики з села, обидва не знали мов, не читали джерел, обидва "сталінські соколи", особливо Жилін – злісний держиморда, який душив усе живе. За наказом Сталіна вони стали наново винаходити міф про "вітчизняну війну". Буржуазна історіографія до початку ХХ століття вже знала, що саме Алєксандр I розв'язав війну, саме він планував наступ і що Бородіно стало поразкою росіян. Про це було сказано в підсумковій роботі дореволюційної історіографії "Вітчизняна війна і російське суспільство", що вийшла в 1912 році. Написано там і про те, що Наполеон пішов з Росії, тому що він і не збирався в ній залишатися, а причиною великих втрат його армії став винятково клімат, а не російська армія.

Все це було відомо до тих пір, поки Сталіну не знадобилося терміново робити патріотичний міф, щоб підготувати новий наступ на Європу.

Одна з найнебезпечніших і найстрашніших глав моєї книги присвячена планам Сталіна перед Другою світовою війною. Мені вдалося з'ясувати і документально довести, що Сталін дійсно планував напад на Європу.

Більше того, у Марка Солоніна і Віктора Суворова є багато дуже цікавих непрямих доказів існування таких планів. Проте письмового і тим більше друкованого визнання Сталіна про те, що він це планує, у них не було.

До речі, академік Тарле, випущений після арешту у "справі академіків", почав працювати на НКВД і перетворився не просто на рупор та "особисте перо" Сталіна, а на одного зі сталінських катів, катів своїх колег.

Але продовжім. 1938 року в "Правді" несподівано виходить стаття Тарле, присвячена війні 1812 року (і тут же колосальним тиражем друкується брошура за цією статтею), головний висновок якої ніяк не пов'язаний із її змістом: в останньому абзаці повідомляється, що СРСР скоро почне наступальну війну, яка буде найсправедливішою з усіх воєн у світі!

Читайте також: Московитська навала: скажемо “ні!” страху і паніці [5]

Це буде такий "останній наступ". Йшлося про те, що Сталін готував СРСР до вторгнення в Європу.

Цю брошуру я випадково купив у антикварному магазині. Потім дізнався, що її тираж знищували, і що в єдиних двох примірниках, які я знайшов у бібліотеках, останній абзац вирізаний! Залишився він тільки в моєму примірнику! У книзі я опублікував і текст, і фото сторінок брошури.

Весь жах Росії у тому, що в ній нічого не змінюється. І не може змінюватися, тому що в ній споконвічно закладено не інтенсивний, а екстенсивний розвиток. А він, своєю чергою, породжує жахливі комплекси через хронічне відставання в розвитку і вічну мантру пошуку ворогів навколо. Злочинна влада захищається від вигаданих нею ж ворогів – так було і за Алєксандра, і за Сталіна, і так буде.

– Як сприйняли колеги-історики ваші відкриття?

– Є два типи колег: професіонали і білянаукові. В ютубі можна знайти інтерв'ю багаторічного директора Інституту російської історії РАН Андрія Сахарова, який відкрито заявив, що в моїй монографії 2004 року "все абсолютно правильно" і що він збирається використовувати мої висновки в новому виданні своєї книжки про Алєксандра I. Кілька років тому мене запросили виступити на науковій раді Академії наук, і я повністю виклав свою концепцію. Виступ опублікували в офіційному збірнику з усіма "візами", які існують в Академії. Я брав участь у всіх професійних конференціях, присвячених цій темі, – в "Бородінській панорамі", у музеї "На полі Бородінському", в МҐУ, в історичному музеї, вже не кажучи про західні конференції, оскільки вони сприймаються як "ворожі"...

Двоє найбільших фахівців з епохи 1812 року та Алєксандра I Н.А. Троїцький і А.Н. Сахаров повністю підтримали мою концепцію, причому Сахаров не тільки підтримує, а всіляко просуває мої роботи.

Однак є особлива група марґіналів (вони можуть бути навіть співробітниками музеїв і випускниками історичних вузів), які нічого не написали, нічого наукового не опублікували, не видали жодного джерела, й у яких моя робота вибиває ґрунт з-під їхнього бездарного життя.

Все своє життя вони повідомляли відвідувачам музеїв бредні пропаганди, а тут з'являється моя книга... Тим більше, що вона фактично є збірником документів: кожна її сторінка складається не з мого тексту, а з документальних цитат на дану тему. А тому всі свої претензії незгодні можуть спрямувати безпосередньо до архівів – піти, взяти живий автентичний документ, написаний на папері з водяними знаками чорнилом тієї епохи особисто Кутузовим, Раєвським, Наполеоном та іншими тисячами учасників... Все збереглося!

Величезна кількість обивателів перебуває на рівні тварин – я не лякаюся цього терміну, це абсолютна фізіологічна, антропологічна і соціальна правда. І вся їхня агресія походить саме з цього тваринного стану. Кажучи про "переписування історії", вони навіть не розуміють, що це не переписування, а наука: просто все буває вперше: ось вперше написана праця в цілковитій відповідності з науковими критеріями – і людиною, яка не залежить від державного фінансування, корпорацій, ґрантів. Можна порівняти це, скажімо, з хімією. Колись хімії не було, а була алхімія. Коли ж з'явилася наука хімія, обиватель обурився: ми звикли до алхімії, а зараз її переписують! Нам що, треба відмовитися від алхімії?!

– Толстой теж збирав документи про війну, коли писав свій роман. Звідки ж узялася ця зневага до Наполеона?

– Велика трагедія професійних учених полягає у невігластві обивателів, які чомусь звертають увагу на белетристику, на літературу, написану авторами на основі їхніх комплексів, мріянь, маразмів, хвороб та фантазій... Відкрили б вони тлумачний словник російської мови, то зрозуміли б різницю між науковим та художнім дослідженням.

Лев Толстой – це один із найбільш психічно неврівноважених персонажів російської літератури. Він ненавидів усі свої твори – не було жодного, який би він визнавав не те, що талановитим, а просто вдалим. Закінчивши "Війну і мир", він написав приятелеві: яке щастя, що я ніколи не буду писати подібної ахінеї... У січні 1871 року він написав Фету: "Як же я щасливий..., що писати бздур багатослівних на кшталт "Війни" я більше ніколи не буду". Потім він всіляко принижував цей свій твір. І багато разів під час написання мучився, не знаючи, як і навіщо продовжити роман. З його епістолярію видно, що він не знав не тільки історичних концептуальних речей, а навіть і того, куди вести своїх персонажів, що їм подобається. Він мучився цим страшно. Тому і книга вийшла нерівною, дуже різною.

Толстой скомпонував важкотілу і неприродну філософію, за якою всі красиві люди – це люди війни, а некрасиві – люди миру. Елен Безухова – холодна красуня; або Наполеон з "ідеальним профілем античної камеї", в якому ще дуже страшно те, що він часто миється. Постійно миється і розтирається одеколоном – і це жахливо. Прекрасний же російський селянин – осадкуватий, негарний, ніс картоплиною – рідко миється...

Чомусь вважається, що образ Кутузова у Толстого пристойний. Але це ж комічний персонаж: виснажений тлустий стариган, який нічим абсолютно не керує. Толстой взагалі заперечував значення полководницької діяльності, і ті, хто стверджує, що Кутузов зображений у нього чудово, просто не читали роману.

Звідки це у Толстого? Якщо ви відкриєте його "Дитинство. Отроцтво. Юність", його щоденники та листи (тобто все, написане до 35 років), – то побачите, як він переживає страшну психологічну ломку. Толстой був латентним гомосексуалом.

Читайте також: Іван Сірко — викладач Сорбонни. 13 міфів про українське минуле, поширених у суспільстві [6]

Я спеціально розбираю цю тему в книзі і цитую щоденники та листи Толстого, де він пише про свою любов до братів Мусіних-Пушкіних, про те, як він хотів закутатися в шубу в кареті і цілувати скрізь свого друга Дьякова. Ця цитата "цілувати скрізь" опублікована офіційно видавництвом Академії наук СРСР. Я все це в книзі цитую з посиланням на першоджерела.

Він писав також, що краса у виборі об'єкта кохання завжди відігравала першорядне значення, що він сам ніколи не відчував кохання до жінок, що кохав тільки чоловіків – це все є в його щоденниках.

І Толстой себе зламав. Більшу частину життя він ненавидів це, але займався сексом з жінками. Звідси його ненависть до дружини, постійні спроби піти з дому, знущання над жінками в романах, де він не дозволяє їм бути вільними, легкими та веселими. Пристойна жінка для нього – це жінка, яка мучиться, яка втратила все, яка погладшала, пузата... Він ненавидить усе красиве. У тих же листах він каже, що красиві люди ніколи його не розуміли. І його друг, красень Дьяков, ніколи його не розумів...

Небезпека комплексів дуже талановитих людей, як Толстой чи Достоєвський, в тому, що чим талановитіша людина, тим вона блискучіше, яскравіше і вагоміше реалізує свої хвороби у своїх творах. А ці хвороби стають хворобами цілої нації. В цьому трагедія.

Що стосується знань Толстого про війну, то він вивчив занадто мало джерел, причому все перебрехав і пристосував до потреб своєї нездорової філософії. Серед прочитаних ним книжок є зовсім несерйозні. Це сміховинно, оскільки одна з них – книжка Михайлівського-Данилевського, писана за вказівкою Ніколая I, що спеціально створювалася як міф.

– А як же хрестоматійна толстовська "дубина народної війни"?

– До кінця 1830-х років не існувало навіть терміну "вітчизняна війна", не було і ніякої "дубини народної війни" (і бути не могло в країні кріпосного права, де раби – основна частина населення).

По суті, люди були речами, з якими поводилися значно гірше, ніж із тваринами. Їх шмагали, били. Били навіть вагітних селянок – а коли вони народжували, немовлят згодовували собакам. Псів годували селянськими дітьми як делікатесами!

Селян часто продавали азіатським купцям. Для збільшення приплоду їх 14–15-річними одружували село на село. Це робив і Суворов, і дуже жадібний Кутузов, котрий володів шістьма з половиною тисячами кріпаків і постійно дбав, щоб вони якомога більше народжували. А він тут же їх продавав – окремо дітей, окремо батьків...

Головний жах російських генералів був у тому, щоб Наполеон не дав вольності селянам. Про це прямо написав у своєму листі генерал Ніколай Раєвський у липні 1812 року.

Але у Наполеона таких думок і не було, він не планував навіть переходити кордон. Я наводжу листи зі щоденного листування Алєксандра і Наполеона, з яких абсолютно ясно, що Алєксандр почав готувати війну відразу після Тільзіта. Він закуповував зброю в Австрії, в Англії, збільшив у кілька разів військовий бюджет, послав шпигунів до Франції, послав Волконського копіювати структуру французької армії, щоби провести реформу у себе.

Вже 1810 року російські армії стоять на кордоні з герцогством Варшавським, готові до наступу, тоді як у Наполеона там не було жодного солдата! Був у Німеччині гарнізон в одній фортеці.

У 1811 році, коли Алєксандр вже був повністю готовий до війни, маршал Даву почав попереджати про це Наполеона в листах. Той же перебуває в рожевих окулярах, він не хотів нічого розуміти: у нього молода дружина, у нього народився син, він мріє відпочити і планує на 1812 рік поїздку в Італію, де спеціально для цього, як мені вдалося з'ясувати, вже відреставровано Квіринальский палац...

І тут йому повідомляють, що Алєксандр готовий до нападу! Це було правдою: ми ж знаємо документи, яких Даву і Наполеон знати не могли! Таких документів штабу Алєксандра про те, що він планує напасти на Францію, сотні!

Нарешті в жовтні 1811 року Алєксандр віддає наказ про напад на Францію. Всі російські армії зарухалися і підходять до Німану, але в цей момент цар отримує лист короля Пруссії Фрідріха-Вільгельма: той боїться підтримати росіян, бо Алєксандр вже подвигнув його на авантюру в 1806 році, коли пруссаки програли Наполеону.

Алєксандр терміново відкликає наказ, але про це вже відомо всьому світу.

І тільки тоді Наполеон нарешті почав збирати армію – бо ніякої армії в Європі за межами Іспанії у нього не було. Він зібрав її всього за кілька місяців – і тільки для того, щоб відбити агресію. Існує безліч листів, у яких Наполеон просить своїх генералів зміцнити фортеці у Європі, – про який же наступ може йтися?

Наполеон вважає також, що якщо він збільшить чисельність армії, то Алєксандр злякається і відмовиться від своїх планів.

Читайте також: Отец Сергий Дмитриев: «Я не могу простить сегодня врага, пришедшего нас убивать» [7]

Але шизоїдний Алєксандр не відмовляється, він розриває дипломатичні відносини. Мало хто знає, що Росія оголосила війну Франції ще навесні 1812 року.

У травні Наполеон приїжджає в Дрезден, і два тижні європейські монархи висловлюють йому покору і дружбу. Так він сподівається вплинути на Алєксандра – вважає, що той схаменеться, коли побачить, як із ним дружить уся Європа.

Алєксандр же невблаганний, він впевнений в собі, бо в нього і військ більше. За офіційними даними, 1812 року в Росії було 975 тисяч солдатів, тоді як Наполеон (за даними бездоганно точних архівних відомостей) для відбиття агресії мав усього 400 тисяч (причому половину становили "союзники", які до цього багато років воювали проти Франції).

На західному кордоні Росія зосередила понад 400 тисяч солдатів, для оборони це більш ніж достатньо. До того ж Алєксандр укладає угоди зі Швецією і Англією – й Англія по "ленд-лізу" постачає в Росію зброю, амуніцію та гроші.

Але далі сталося ось що.

Річ у тому, що в Росії не було пристойного талановитого полководця для війни з Наполеоном. Усі російські генерали йому програвали: Кутузов у 1805 році, Бенніґсен, Багратіон, Барклай та інші – в 1806–1807-х.

Тоді Алєксандр звертається відразу до трьох: до Веллінґтона в Англію, до французького генерала Моро, що живе в еміграції в США, і до колишнього маршала, що зрадив Наполеона, Бернадота, який став кронпринцем Швеції.

Він просить їх очолити російську армію. У ту епоху це було абсолютно нормально, коли іноземець стає на чолі армії. Наприклад, Леонтій Леонтійович Бенніґсен, який командував російською армією в 1807 році, завжди залишався підданим англійського короля. У 1812-му він очолював головний штаб російської армії.

Але всі троє злякалися воювати з Наполеоном. Вони відмовилися. Алєксандр залишився з величезною армією, але без головнокомандувача!

Вся ця махина стоїть на кордоні, цар встиг оголосити війну, а що далі робити – не знає...

Тоді Наполеон посилає до Алєксандра з пропозицією миру генерала Нарбонна. Але вже було відслужено урочистий молебень, цар уже з помпою виїхав з Петербурга – весь Петербург знав: ми йдемо наступати! І Алєксандр відмовив.

Що залишалося робити Наполеону?

Армія зібрана, проблему не розв’язано, вся Європа в очікуванні...

– Ну так: найкращий захист – це напад...

– І він переходить кордон, вважаючи, що або Алєксандр укладе мир відразу у Вільно просто тому, що у нього немає головнокомандувача, або росіяни дадуть бій, програють його – і знову ж таки укладуть мир...

І люди не гинуть, а Москва не горить...

Але Алєксандр шизофренічно ненавидів Наполеона.

Він заздрив йому з юності, бо той був кумиром усієї Європи, гравюри з його зображеннями висіли у всіх аристократичних домах Росії, а Алєксандр після поразки під Аустерліцем втік із поля бою, і свита знайшла його під деревом в сльозах і муках діареї...

Про це знав весь Петербург, весь світ.

Чи міг Алєксандр пробачити своє приниження Наполеону? Зрозуміло, що ні.

Миру він не укладе і тоді, коли французи перейдуть кордон.

Росіяни просто втікають без жодного плану, "скіфський план" – це вигадка пізніших історіографів. Першим почав утікати Баґратіон. Алєксандр спробував було зупинити втечу, але Баґратіон не послухався – та у нього і не було іншого виходу: він був відрізаний.

Наполеон відразу ж вклинився між двома арміями, які були роз'єднані, бо первісно готувалися до наступу.

Загалом же Баґратіона боялися, оскільки він був коханцем сестри царя, Єкатерини, а вона, своєю чергою, очолювала петербурзьку змову проти російського імператора. Тоді Алєксандр утік додому – він страшенно злякався, що його або приб'ють в армії, або без нього в Петербурзі влаштують переворот.

Росіяни втікають і втікають, вони програють і Смоленськ, і Бородіно. Французів уже нічого не може зупинити, їхні бойові втрати мінімальні – вони втратили всього 10 тисяч солдатів під Смоленськом і 22 тисячі при Бородіно. Для порівняння, Кутузов у Бородінській битві втратив 53 тисячі, оскільки неправильно розташував війська і ніяк не керував боєм.

Проблема для французів була в іншому: хвороби і холод. Небойові втрати Наполеона становили 150 тисяч солдатів тільки влітку. А взимку вже обидві армії зазнали колосальних втрат через морози – серйозних боїв уже не було.

Читайте також: П’ять фактів про Українську церкву, які руйнують російські міфи [8]

Російська армія, по суті, була знищена саме в Бородінській битві. Крім втрати майже половини регулярного складу, ще близько 30% живої решти перетворилися на мародерів.

Коли Наполеон уже відступав з Росії, росіяни втратили ще більше: Кутузов вивів із Тарутино 130 тисяч, а привів у Вільно 27 тисяч солдатів.

Наполеон же вивів із Москви 108 тисяч, а привів до кордону близько 30 тисяч, не враховуючи 100-тисячних флангових корпусів.

Російська армія була фактично знищена, і про це сам Кутузов написав у донесенні Алєксандру.

– А в школах досі дітей вчать, що Росія перемогла в тій війні, а Наполеон ганебно втік...

– Дуже складно пояснити обивателю з, вибачте, гопницькою свідомістю, що у Наполеона взагалі не було планів залишатися в Росії, розширюючи за її рахунок свою імперію. Але саме так і міркує обиватель: якщо Наполеон переміг у всіх боях, то чому він не залишився в Росії? А Наполеон же не залишався ні в Австрії, ні у Пруссії, хоча, на відміну від Росії, пройшов їх наскрізь двічі (після того, як вони напали на нього перші і він їх переміг). У нього просто не було такого завдання.

Слід пам'ятати, що європейські країни не розвиваються як орда – екстенсивно. Росія – єдина країна в Європі, яка потім намагається всіма силами утримати все у себе – і не може.

Цікаво, що в 1812 році Литва проголосила незалежність відразу після вступу в неї Наполеона і навіть відрядила в його армію власний корпус.

Саме з усіх цих причин можна і треба стверджувати, що війна 1812 року була для Наполеона оборонною. Це доведено ще й тим, що європейці намагалися увійти в Париж ще з 1792 року, а увійшли тільки 1814 року. Тобто Франція всі ці 20 з гаком років оборонялася.

Якби ця війна була оборонною для Росії, росіяни не стали би переходити кордон услід за французами. Тоді всі, в тім числі й Кутузов, були проти. Правда, він був проти не через те, що хотів зберегти армію, а тому, що випадково і несподівано, програвши все, що можна, раптом виявився "рятівником вітчизни" – і йому зовсім не потрібні були нові поразки.

Наполеон ще раз розбив російську армію під Лютценом і Бауценом навесні 1813 року, але Кутузова на той час уже усунули.

Кутузов почав неймовірно "гальмувати" плани Алєксандра, але судити його не можна було.

Комічного генерала Кутузова, що заважав просуванню армії по Європі, людину, яка вчинила масу посадових злочинів, з вини якого взимку загинула армія, оскільки він не забезпечив її ні їжею, ні одягом, людину, яка "підставила" адмірала Чичаґова під удар Наполеона в бою на Березині, бо Чичаґов виявив корупцію Кутузова в Дунайській армії, цю людину не можна було ні судити, ні стратити: він уже мав статус "рятівника вітчизни".

Зате його можна було вбити.

І з усього видно (я наводжу масу доказів цієї версії, яку озвучую вперше), що Кутузова вбили.

– Достоєвський, як і Толстой, теж не жалував Наполеона...

– Нам треба перестати бути хворими людьми і дивитися на світ крізь окуляри Достоєвського.

Перш за все, Росія – це країна Достоєвського за своїм нездоровим поглядом на те, що відбувається, і на самих себе. І це проблема аж ніяк не Наполеона і не світу, а тільки наша, це внутрішня проблема, і сумно те, що хвора, закомплексована, непорядна, злісна, лицемірна, хитра людина стала однією з "сумлінь нації". Він був безпринципним у фінансових справах, жорстокий з людьми. Він грав, позичав і не віддавав, бив, зраджував, лихословив, доносив... І я не розумію, чому Наполеон повинен відповідати за якогось дивного типа, який буде жити через 50 років після подій.

Достоєвський ненавидів особистість, бо сам особистістю стати не зміг. Спочатку це була досить весела людина, котра ненавиділа режим, що був тоді в Росії, і багато з того, що в країні відбувалося. Його несподівано заарештували в гуртку петрашевців, коли вони читали лист Бєлінського Гоголю про негативну роль православ'я.

Все, що відбувалося потім, було знищенням психіки цієї людини.

Все було готове до смертної кари, але в останній момент її замінили на каторгу, – а ця людина збожеволіла, чекаючи страти.

Далі була це вже людина талановита, але божевільна. В цьому і трагедія. Якби він був бездарний і божевільний, проблеми би не було. Він перетворився на зламану, невдалу особистість, його дійсно довели до божевілля у прямому сенсі слова. Достоєвський мав фізіологічно хворий мозок. Він ненавидів людей-творців, людей гарних, людей прогресу. Тому і Наполеон як символ успіху, символ створення нового (а він створив нову Францію, новий звід законів, нову епоху, новий стиль – ампір), людина, яка перебудувала Париж, перебудувала Європу, не могла не стати головним ворогом Толстого і Достоєвського.

Ці два письменники хоча і дуже різні, але і дуже схожі своєю неповноцінністю. І пекельна проблема полягає в тому, що ці люди дуже талановито свою неповноцінність висловили.

– Звідки ж взялася знаменита фраза Наполеона, яку цитує Тарле в своїй книзі: "З усіх моїх битв найжахливіша та під Москвою. Французи в ній показали себе гідними здобути перемогу, а росіяни здобули право бути непереможними"?

– Це відома фальсифікація, але Тарле цього не знав. Він ніколи не займався цією темою і свою книгу написав протягом всього кількох місяців на замовлення, навіть не посилаючись на джерела. Ця фраза – вигадка, спеціально приурочена до 100-річчя війни. Наполеон ніколи такого не говорив.

У його бюлетені французької армії просто на полі бою записано: блискуча перемога.

В особистому листі Марії-Луїзі з поля бою: блискуча перемога.

У листах всім маршалам і генералам: блискуча перемога.

У всіх джерелах одне і те ж: блискуча перемога.

Навіть так: більш блискуча, ніж під Аустерліцом.

Існують сотні листів не маршалів і генералів, а простих французьких солдатів – багато з них, на відміну від майже поголовно безграмотних росіян, були письменними. Листи їхні тоді доходили до Франції всього за два тижні. І всі вони – про перемогу. Більше того, солдати писали, що російської армії більше не існує ні морально, ні фізично!

Тут усе дуже просто: якби російська армія існувала після Бородіно, вона би дала бій перед Москвою. Всі були впевнені, що Москву захистять, вона навіть не була евакуйована, там залишалися всі цінності корони Російської імперії, арсенал у 150 гармат, 100 тисяч рушниць! Це, до речі, підтверджує і те, що ніякого плану глибокого відступу у росіян не існувало.

Так-ось, усе перераховане загинуло, всі бібліотеки, державний архів, все.

Тому Сталіну і потрібен був міф про Кутузова. Він хотів підстрахуватися пропагандистськи: Наполеон пішов – і Гітлер піде! Барклай йому не підходив за прізвищем, а Кутузов, який теж за своїм родом не був росіянином, підходив йому і за пикою, і за прізвищем...

У Росії ж нічого не змінюється, і якщо буде ще війна, то точно така ж. Знову підпали власних міст, героїчний відступ.

Але ворог не залишиться, він піде. І все буде, як і раніше.

—

Євгеній Понасєнков [9], опубліковано у виданні ZBRUC.eu [10]

На цю тему: