Курсько-Покровська інформаційна битва

1.00

Нет

Поки наші захисники та захисниці успішно просуваються там, де з часів «дєди ваєвалі» не ступала нога іноземного солдата, та налагоджують життя росіян під тимчасовою окупацією, в інформаційному просторі розгорнулась одна із найважливіших битв, результат якої може мати чималий вплив на весь хід війни – вже не інформаційної, а справжньої.

В цій інформаційній битві ми поки що поступаємось ворогові – як завжди, тому що він має продуманий план інформаційної кампанії, засоби просування потрібної йому інфи, і централізоване керівництво «інфовійськами», а ми сподіваємось що «правда сама себе покаже». Але ніт, час всім притомним усвідомити що ми маємо справу саме з черговою і дуже непересічною інформаційною битвою, і саме розуміючи це включатись у процес.

Отже, початкова диспозиція сторін перед Курською офензивою:

- У наших ворогів назріває безнадійно глибока криза ресурсів, в першу чергу «заліза», якого лишилось одних видів на рік війни, а інших взагалі на півроку, в другу чергу «м’яса», якого поки вистачає, але новий набір йде все важче та дорожче; кого цікавлять подробиці – подивіться мої попередні дописи;

- Наші глибокі удари ще не знекровили економіку РФ, але вже стали вагомим фактором формування як експортної пропозиції, так і внутрішнього ринку нафтопродуктів; елементарна екстраполяція показує що за рік другій армії світу буде просто нічим заправляти те залізо, яке на той час ще буде здатне їздити;

- Водночас криза ресурсів та резервів, яка явно вимальовується на обрії у наших ворогів (і яку добре бачить їхнє командування), ще попереду; тим часом наша мобілізація ще тільки повільно розпочинається, тож поки що на фронті ми в глухій обороні, ворог ціною величезних втрат просувається вперед у Донбасі, і вже націлився на Покровськ;

- Українське тилове суспільство в глибокій депресії, російський наратив про «непереможність рашки у війні на виснаження» успішно поселився у головах посполитих (всупереч фактам, цифрам та оцінкам експертів), і всякі соціологічні контори вже маніпулюють «опитуваннями» довкола «компромісів» та «прийнятних умов» нашої капітуляції;

- На Заході все ще гірше: наратив «непереможності» рашки прийнятий практично безальтернативно, і в їхніх медіа нас вже остаточно «поховали», та вже відверто «нагинають» на смертельну для нас «заморозку».

Читайте також: Що це за Курський плацдарм і для чого він ЗСУ [2]

В цих умовах у Кремлі ухвалюють цілком мудру стратегію: максимально прискорити наступ на Донбасі (за будь-яку ціну, не жаліючи останніх резервів – адже часу мало, якщо просуватись повільно, наступ все одно захлинеться через брак ресурсів, і далі почнеться обвал армії з усіма наслідками), максимально вичавити з цього наступу (який в реальності нічим не відрізняється від таких само наступів в цій же самій Донецькій області літа 2022, зими та весни 2023, зими та весни 2024…), подавши його як «вирішальний», та встигнути дотиснути нас на смертельну для нас та рятівну для росіян «заморозку». Встигнути до того, як брак ресурсів та резервів російської армії стане очевидним, і тоді з ними говоритимуть вже зовсім не про заморозку та нашу капітуляцію.

Розрахунок Кремля не дурний, і цілком міг спрацювати. Для наших ворогів це єдиний рятівний сценарій, при всіх інших за півроку картина для них буде геть нерайдужною, а за рік швидше за все катастрофічною. Тож впоратись із нами за найближчі пару – трійку місяців є єдиним шансом уникнути програшу у війні. Відповідно на реалізацію цього шансу кинуто всі ресурси, як військові, так і інформаційні та політичні.

І тут раптом ми заходимо на Курщину. Весь путінський план тріщить по швах, та практично обнуляється – якщо тільки зараз ми не зробимо фатальної помилки.

Вже перші тижні операції дали очевидні та вкрай непересічні результати:

- На Заході абсолютно змінились настрої та тональність медіа, теза про нібито «очевидну непереможність» рашки повністю розвінчані, навпаки – всі вражені тим наскільки глиняні ноги виявились у розпіареного колоса, і наскільки насправді росія виявилась вразливою та недолугою; розмова різко змістилась в площину того, як саме можна і треба перемогти росію, які для цього потрібні ресурси та можливості, та як би їх нам надати;

- Бажаючі примусити нас «заморозитись» різко відморозились самі, та поки що сидять принишклі (хоч звісно їхні підступні голосочки ми ще не раз почуємо);

- Абсолютно дезавуйовані тези про «червоні лінії», після яких нібито Пу натисне Страшну Червону Кнопку, і світ порине у ядерний апокаліпсис; виявилось, що як «разруха нє в клозєтах, а в головах» (с), так само і «червоні лінії» існують не на карті, а лише в старечій уяві дідуся Байдена; ми спокійно та по-діловому окупували територію ядерної держави, і небо не впало на голови, а Червона Кнопка так і лишилась зброєю кисельових та соловйових, для телевізійної війни;

- В самій рашці запустились вкрай цікаві процеси: починаючи від того, що виявляється полон та смерть дітей – строковиків сприймається зовсім не так само, як смерть та полон дорослих «добровольців СВО», і продовжуючи поступовим усвідомленням того, що король голий-голісінький, і не здатний захистити не лише свіжоприєднані землі, але навіть «корінні та ісконні», тим більше не здатний та не зацікавлений захищати свій лохторат;

- В якості бонусу ми вперше за війну наблизились до паритету по кількості полонених;

- Ну і зрештою по мірі розгортання нашої операції ворог все більше стикається з браком резервів, і таки змушений після відчайдушної спроби зупинити нас силами строковиків та найманців, терміново відкликаних аж із Африки, поступово знімати одну за одною частини із фронту – спершу із «спокійного» Запорізького напрямку, потім із Харківщини (чим вже користаються наші захисники та захисниці – дивись новини від 3ї Штурмової), і от днями таки нарешті перші частини почали перекидатись із Донбасу.

Загалом ми добились найбільшого військового успіху після осені 2022 року, і продовжуємо цей успіх закріпляти та розвивати.

Читайте також: Битва за Донбас. Чи стане Покровськ аналогом Вердена? [3]

З усього переліченого вище для нас найважливішими є зміна міжнародної ситуації, бо допомога наших прекрасних союзничків напряму залежить від такого непевного фактору, як їхня віра в нашу здатність перемогти, та внутрішні процеси, які ми запустили у рашці.

Але перше значно ослабне, а друге взагалі не встигне дати значимого ефекту, якщо наша операція закінчиться найближчими тижнями, і виглядатиме як хай і блискучий, але рейд чи наскок: знайшли у ворога слабину, заскочили зненацька, а далі повернулись додому, бо ж коли рашка почала воювати по справжньому, то хто ж би то витримав… – і знову з усіх прасок понесеться та сама пісня про «непереможність Мордору у тривалій війні» з усім що із цього витікає.

Зовсім інша історія якщо ми закріпимось там на кілька місяців, облаштуємось, просуватимемось скільки можемо вперед (Льгов виглядає дуже привабливо, та й Брянщина від Курщини недалеко падає…), а далі організуємо оборону, та відбиватимемо спроби ворога винести нас назад за «парєбрік».

При такому сценарії кожна партія цинків з «ісконно русской зємлі» буде посилювати ефект «голого короля». Треба розуміти психологію росіян: вони пробачають своїм царям та генссекам будь-які звірства та злочини, поки ті демонструють силу; слабкість же не пробачають ніколи. А кожний день нашої Курської операції демонструє слабкість Кремля значно краще, аніж будь-який наш успіх на фронті всередині України.

Ці очевидні речі зрозумілі не тільки мені, Пу та його команда знають це значно краще за мене.

І от після першого шоку Кремль продумав стратегію виходу із ситуації. Стратегію дуже ризиковану, але не без шансу на успіх. І ключовим елементом цієї стратегії є ми з вами – тилове українське суспільство.

У Кремлі прийняли той факт, що у них відсутні резерви та ресурси для того щоб швидко викинути нас з Курщини суто військовим способом – хіба що ціною припинення наступу в Донбасі та перекидання звідти найбільш боєздатних частин. Однак «перемога» на Курщині, досягнута такою ціною, для Кремля не є перемогою – адже згадаємо, що запасу часу на гру вдовгу у наших ворогів не лишилось, і після «визволення» Курщини ціною Донбасу все одно за якийсь час неминучий колапс окупаційного війська по всьому фронту.

І от на тлі провальної для росіян військової ситуації розгортається добре продумана та зкоординована інформаційна операція.

Суть операції: всіляко применшити масштаб та значення подій на Курщині, та так само всіляко роздмухати роль та значення наступу на Покровськ.

Поки наші війська перекроюють карту лінії зіткнення та стирають міфічні «червоні лінії», нам з вами в голові малюють викривлену картинку, в якій «якась там Суджа» не має ніякого значення, натомість можлива втрата Покровська (до якої ворогам ще доведеться чимало повоювати та витратити неміряну кількість бійців) подається як стратегічна перемога, яка ледь не ставить фінальну крапку в цій війні та не лишає нам іншого вибору, аніж капітуляція.

В цій картинці невірно все. Щодо того, наскільки насправді значимою є наша курська офензива, написано вище, нема потреби повторювати. Натомість варто пояснити дещо про Покровськ, якому за творчим задумом роспропаганди надається ледь не сакрального значення.

Так, росіяни просуваються на Покровському напрямку швидше ніж раніше – це абсолютно логічно, враховуючи що ними обрана стратегія «паслєднєго і рєшитєльного боя»: дотиснути нас негайно, за будь-яку ціну, бо потім буде запізно.

Читайте також: Війна Росії проти України може закінчитися “непередбачуваним чином” [4]

Так, тримати оборону на цьому напрямку в чистому полі під КАБами та ФАБами та при чисельній перевазі ворога дуже проблематично, і доводиться відступати – інколи продумано та організовано, інколи як не попадя, через втрати позицій.

Так, росіяни швидше за все вже найближчими тижнями вийдуть на околиці Покровська, це вже практично неминуче. Отже, Покровськ як живе тилове місто ми на жаль втрачаємо, населення вже треба евакуювати.

Чи означає це що Покровськ скоро перейде в руки окупантів? Жодним чином.

Згадаємо Часів Яр (значно менший за Покровськ), на околиці якого вороги вийшли 4 місяці тому. За цей час вони зуміли ціною великих втрат проповзти приблизно дві третини міста, третину досі утримують наші оборонці. До Торецька вороги вийшли понад місяць тому, вийшли ледь не парадним маршем (там таки був прикрий прорив лінії фронту на одній ділянці) – і вже місяць б’ються на східній околиці міста, навіть не просунулись вглибину вулиць.

Згадаємо Соледар, Бахмут та Авдіївку. Ми завжди були та лишаємось сильнішими у обороні в міській забудові, де кожний будинок та підвал є «природним» укріпленням. Бій за кожний квартал – зовсім не те що наступ у полі, і дається ворогам незрівнянно більшими втратами.

Бахмут росіяни брали 10 місяців, та заплатили таку ціну, що після цієї «Пірової перемоги» повстали «вагнери». Значно меншу Авдіївку брали 4 місяці, і з такими втратами, що аж присутній там воєнкор з відчаю застрелився. Тепер перед росіянами Покровськ – з перспективою таких само довгих та виснажливих вуличних боїв. От тільки ресурс у окупантів вже трохи не той що тоді…

Зрештою, навіть якщо допустити найгірше – що Покровськ розділить долю Лисичанська, Бахмута та Авдіївки – це звісно важко та сумно, але аж ніяк не фатально.

Дивно що це доводиться нагадувати, але це війна не за місто Покровськ. Так само навесні 2022 ми не вели війну за місто Київ. Бої бувають за різні населені пункти, від Суджі до Маріуполя, натомість війна одна, і ставка в ній – існування всієї нашої країни. І якби для перемоги у війні в якийсь момент вартувало б запустити ворогів до Києва та вести з ним бій на вулицях столиці – так теж могло б бути, і само по собі це не було б фатальним. Фатальною стане лише програна війна – або для нас, або для Кремля.

Вкрай не люблю спортивні порівняння при описі війни – це неетично, бо йдеться про загибель наших людей, а не про очки, бали та раунди.

Але все ж варто згадати, що війна - це страшна та кривава подоба шахової партії, де доводиться жертвувати фігурами, і значення має лише те, хто в підсумку поставить мат. Ми з вами живемо у такій страшній шаховій партії, де жертвувати доводиться не дерев’яними фігурами, а живими людьми, підрозділами, містами. Це жахливо, але варто пам’ятати, що ціна програної партії – існування всіх наших міст та всіх нас.

Чи могли б наші частини, які наразі переможно крокують Курщиною, зупинити наступ на Покровськ? На жаль, ні. Чи могли б дещо його уповільнити? Так. Але що б це дало нам у підсумку?

Якби повзучий наступ росіян у Донбасі так і далі лишався б єдиною щоденною подією цієї війни, перспектива перед нами була би лише одна – «заморозка» на російських умовах, тобто капітуляція, трохи раніше чи трохи пізніше. І те що Покровськ протримався б на місяць довше, навряд чи це б відмінило.

Натомість Курськ вперше після невдалого наступу 2023 року відкрив перспективу нашої перемоги – не прямо завтра, але і не за довгі роки.

Читайте також: Як гетьман Іван Мазепа залюднив Курщину [5]

І якщо ціною цього є те, що бої в міській забудові Покровська почнуться на пару тижнів чи навіть на місяць раніше, аніж могло б бути якби ми все живе перекинули на цей напрям – це ціна велика, але прийнятна. І незрівнянно менша аніж платять вороги за це просування.

Я був солдатом у окопі, відбивав переважаючого ворога, і добре знаю що відчуває втомлений боєць, якому відмовляють у підкріпленні. Звісно, йому видається що резерви, яких йому так бракує поруч із собою в окопі, і які «гуляють» десь в іншому місці – це щонайменше недолугість командування, якщо взагалі не зрада.

Але саме тому жодною війною не командують герої у окопах, та навіть комбати чи комбриги. Саме тому війни ведуть генштабісти – люди негероїчні, які не ризикують собою щохвилини, та віддають свої накази з глибокого тилу.

А ще вони мають повну інформацію по всьому фронту. І не лише по фронту, але і по ворожій армії, взагалі ворожій країні, і по союзних країнах.

І маючи всю цю інформацію, складають із неї цілісну картину, якої не має ні боєць у окопі, ні тим більше фейсбучний диванний тил.

А маючи цілісну картину, ухвалюють страшні та необхідні рішення – зокрема про те, куди направити резерви, а куди їх наразі не вистачить, як розподілити дефіцитні боєприпаси тощо.

Я радий що я не на їхньому місці, бо це страшна відповідальність та дуже невесела робота. Але саме ця робота призводить до перемоги у війні – якщо її роблять правильно. Або до поразки – якщо тил втручається в цю роботу та починає вимагати немудрих, натомість «очевидних» рішень.

Та повернемось з фронту справжнього на фронт інформаційний.

Отже, вся стратегія Пу побудована на одному: на намірі завоювати наші з вами мізки значно ефективніше, аніж його армія завойовує наші землі.

Ми маємо повестись на «неважливість» Курська та «стартегічну вагу» Покровська. Ми маємо знову впасти у відчай та визнати «непереможність» росіян на полі бою – а як же ж, вони «аж» до Покровська підходять, а ми «всього лише» в російському тилу воюємо.

А ще ми маємо змусити наше командування вивести ЗСУ з Курщини. Так, саме ми – адже російська армія з цією задачею не впоралась.

Через різноманітну агентуру нам з вами та нашим союзникам закидають два нібито протилежні повідомлення:

- Курська операція провалилась, бо її метою нібито було відволікти ворога від Покровська, а цього не сталось;

- Курська операція стала блискучим успіхом, але вона вже дала максимум можливих результатів, тож її слід згортати, і «тріумфально» повертатись додому, поки росіяни не стягнули туди значні сили та не стало гірше.

Ці меседжі розраховані на різну аудиторії – перший на тупішу та песимістичну, другий на трохи розумнішу та оптимістичнішу. Однак результат той самий – з перемогою чи з поразкою, але нам нібито слід забиратись із Росії.

Навіть якби не було ніякої іншої інформації (а її ну просто вагон!), лише одне це мало б показати всім думаючим людям: наше перебування на Курщині – найбільша проблема Кремля.

У Кремлі підгорає, там добре розуміють, що кожний день нашого перебування в «ісконной» росії – це тікання годинника, який відраховує час до кінця режима Пуйла.

Зусилля пропаганди можуть знівелювати цю проблему в масштабі тижнів, але ніяк не в масштабі місяців. Тож для нас вкрай важливо триматись на росії якомога довше, тоді як для Кремля навпаки.

Будь-яка людина, яка закликає нас зараз повернутися з Курщини – байдуже, «з трумфом, бо ми все зробили, далі буде гірше», чи «тому що без толку», чи просто «щоб рятувати Покровськ» – працює на Кремль, та бере участь у інформаційній операції, покликаній принести росії вже майже втрачену надію на перемогу над нами.

Розуміє це сама ця людина, чи виступає корисним ідіотом – байдуже, бо результат той самий. Отже і наша реакція має бути жорсткою, і не прив’язаною до роздумів про мотивацію агітатора.

Гасло «Зеля виводь війська!» має бути прирівняне до «Путін ввєді вайска!» – це така само мантра наших ворогів, і той хто її поширює працює на Кремль.

Читайте також: Історія української Курщини – від заселення українцями до зросійщення [6]

По ходу цікаво подивитись, хто і як «палиться» на цій історії, дуже багато цікавого вже повспливало – і стосовно деяких західних медіа, і щодо окремих «хароших і вже навіть пачті нє русскіх», і щодо ФСБшної «кансєрви» серед «українських експертів». Курська інформаційна операція – один із моментів істини, черговий лакмусовий папірець, який виявляє ху є хто та хто є ху.

Але головне все ж не реєстрик агентури (хоч також важливо), в першу чергу ми маємо не програти цю битву.

Ми маємо перебити у нашому інформаційному просторі нав’язані нам (і на жаль дуже успішно нав’язані на фоні втоми та зневіри) наративи про «непереможність» росії у війні на виснаження.

Маємо прийняти червону таблеточку, та побачити ворога таким яким він наразі є – величезним, безжальним, ще сильним та дуже небезпечним, але вкрай виснаженим та стікаючим кров’ю.

Перемога ще не завтра і не за «два-три тижні», але її світло вже замаячило в кінці довжелезного тунелю.

Замаячило саме з-під Суджі, хоч водночас і зі свічок палаючих нафтобаз, і навіть із втрачених нашими підрозділами, але перед тим засипаних ворожими тілами окопів під Покровськом.

Це світло все сильніше та ближче, але втома та зневіра заважають нам його роздивитись.

Якщо ми побачимо його зараз, і почнемо відповідно поводитись – доживемо до часу, коли не бачити його не зможе навіть сліпий.

Не побачимо, поведемось на хибну картинку, яку нам малюють ФСБшні ілюзіоністи – світло може згаснути, бо ми «здуємось» раніше за ворога.

Саме оце «здуємось раніше» - єдиний шанс рашки на перемогу, останній шанс, після втрати якого наша перемога стане лише питанням часу.

Отже вкотре в цій війні доля перемоги значною мірою в наших з вами руках, українських тиловиків.

Сподіваюсь, ми поведемось як належить, і не дамо нашими цивільними руками віддати ворогові перемогу, за яку поклали життя наші захисники та захисниці.

І так, «дайош Курськ!» Слава Україні.

—

Євген Дикий, [7] ветеран АТО, колишній штурмовик батальйону «Айдар» зразка 2014-2015 років, директор Національного антарктичного наукового центру, опубліковано на сторінці автора у Фейсбук [8]

Читайте також: