Дискусія про те, чи потрібно продовжувати реформу НУШ у старшій школі, набирає обертів. У справу втрутилася освітня омбудсменка: за результатами соціологічного опитування, ініційованого її службою, лише 14% батьків беззастережно підтримують реформу і ще 30% — швидше підтримують. Як для реформи, що триває вісім років, цифри сумні.

Втім, прихильники НУШ подають їх суспільству під популістським соусом — «майже 45% підтримки!». І як додатковий аргумент на захист реформи розганяється ще одна, відверто маніпулятивна, теза: зупинці НУШ аплодувала б Москва. Та якщо щось і справді може стати подарунком для запорєбріка, то це якраз подальша деградація української освіти внаслідок недолугих реформ і загроза майбутньому, пише видання ZN.UA [2].

Поки чиновники та експерти міряються відсотками «патріотичної підтримки», на війні діє зовсім інша арифметика. Там порожнечі в знаннях не заллєш популістським соусом — на фронті вона перетворюється на втрати.

Нещодавно на редакційну пошту ZN.UA надійшов лист, автор якого знає це з власного досвіду. Його ім’я добре відоме в освітянських колах — це Вадим Зинчук, вчитель фізики та заступник директора з наукової роботи одного з найсильніших ліцеїв Києва. Листа він підписав лаконічно: вчитель 145-го ліцею, зараз — старший сержант ЗСУ, спеціаліст з радіоелектронної боротьби, доброволець з 24.02.2022.

Читайте також: Як молодь з окупованих рашистами територій попри все вступають до вишів України: «Ми маємо берегти звʼязок». [3]

Вадим Зинчук / Фото, надане інтерв'юйованим

«Я у війську вже більше чотирьох років, і як фізик зразу пішов на радіотехнічний напрямок: спочатку займався зв'язком, потім вирішив розширити свої фахові навички і перейшов на радіоелектронну боротьбу (РЕБ) та розвідку, — написав пан Вадим. — Ми витягуємо цю війну на залишках радянської природничо-математичної освіти. Старші навчають молодших, бо майже в усіх у же відсутні базові знання для інженерного напрямку. На зміну нам — немає нікого, порожнеча некомпетентності. Сам проводжу заняття зі зв'язку, принципів РЕБ, і починати доводиться з елементарного шкільного курсу, з примітивних азів, бо інакше отримати спеціаліста неможливо».

Приводом для його листа стала публікація ZN.UA [4] про проблеми НУШ. У відповідь я попросила пана Вадима про розмову. Він зателефонував якось увечері, коли повернувся з чергового завдання. «Знаєте, бувають такі місця, куди йдеш і хочеться перехреститися», — сказав. Його голос пробивався крізь гавкіт собак десь у прифронтових сутінках, а часом зовсім зникав у навушниках.

Наша розмова не планувалася як інтерв'ю, але я попросила дозволу записати її. Бо це має бути почутим. Адже мій співрозмовник на власній шкірі чи, як каже, «власними сідницями» відчув, куди веде імітація змін в освіті.

Своє інтерв'ю пан Вадим вичитував і погоджував у перервах між бойовими чергуваннями. «Навколо бомкає, блимає, але ми глибоко посеред поля в посадці, тому я здав зміну і дочитав», — написав він мені в месенджер уночі.

Читайте також: Скасують чи не скасують? Чому можливість вчитися онлайн критично важлива для дітей [5]

Прірва (не)компетентності

Вадим Зинчук: Сучасна війна — це війна технологій. І отут виникає запитання: а що у нас із реформою освіти, малята? Ми ж бачимо, що НУШ не їде, навіть за грантові гроші. Криза старшої профільної школи — це вже глибоко запущений наслідок хвороби. Ми підійшли до прірви.

Чому? Причин багато. Взяти хоча б головний стрижень реформи НУШ — компетентнісний підхід і дитиноцентризм. Точніше, їхній агресивний український варіант. Британці й фіни, які значно раніше за нас почали впроваджувати ці підходи, вже отримали результати, які їх серйозно насторожили і змусили радикально переглянути ці засади.

У різних частинах Британії освітню політику будували по-різному: десь зберігали класичний підхід із пріоритетом знань і сильною роллю вчителя, а десь зробили ставку на повний дитиноцентризм, де вчитель — радше тьютор чи ментор, а головне — «компетентності».

Так от, найнижчі знання і найнижчий рівень сформованості цих же компетенцій, навичок застосовувати свої знання включно зі здатністю працювати з інформацією виявлені якраз у тих британських школах, де дитиноцентризм і компетенції були на першому місці. Тому британці терміново почали переглядати свою освітню політику.

Плюс додалися виклики всесвітніх загроз, і з'ясувалося, що щасливий «кінець історії», про який після розпаду СРСР писав [6] Фукуяма, скасовується. Країни знову дедалі жорсткіше борються за вплив, ресурси і безпеку. Звідси і така реакція на освітні проблеми.

Оксана Онищенко: Додам, що дискусії про наслідки надмірного захоплення компетентнісним підходом у Британії почалися [7] ще з 2010-го — задовго до НУШ. Україні варто було б звернути на це увагу при обговоренні своєї реформи. Але ж у нас широкого суспільного обговорення не було.

В.З: В української НУШ, на мою думку, є дві ключові вади. Перша — зсув акцентів у навчанні. На першому місці мають бути знання, а потім уже на їхній основі формуються компетентності та компіляція нових знань. І саме такий підхід існував у нашій освіті дуже давно, ще за радянської школи. Фактично майже кожен урок фізики закінчувався обговоренням того, де і як застосовується все вивчене. А живі лабораторні роботи та майстерні слугували практичним тренуванням.

Друга вада НУШ — це зміщення пріоритетів . Освіта має бути насамперед про навчання, а не про комфорт. Нічого поганого немає у тому, щоб побачити таланти дитини, дати їй вчасно старт, підтримати. Але має бути баланс: щоб стати компетентною, людина мусить інтелектуально напружуватися, багато вчитися, в тому числі й складних речей. Це важливо навіть з погляду фізіології: саме в молодому віці через навчання найактивніше формуються всі важливі для майбутнього нейронні зв’язки.

Однак НУШ, попри всі заяви та обіцянки, на мою думку, орієнтує освіту на слабкого учня і на спрощення складних дисциплін. Прикладів цього можна навести дуже багато, висновок — це система. Якщо ми не змінимо цих наративів, програємо цивілізаційну війну за майбутнє. Поясню, чому я так думаю.

Усім відомо, але не всі відчули на своїй шкірі, наскільки зараз усе у війні залежить від дронів. Утворилося навіть нове поняття «кіл-зона» (kill zone), де все живе, що туди заходить, знищується в нуль. Фактично зараз зміна лінії фронту можлива тільки за рахунок пересування цієї зони. А це можна зробити лише завдяки: а) дроновій перевазі та б) перевазі радіотехнічного прикриття від ворожих БпЛА і мониторингу, тобто радіоелектронній розвідці, РЕБ і малій радіолокації. Причому без б) досягти а) взагалі неможливо.

Корінь проблем — у рівні знань: людина, яка ухвалює рішення, не отримала колись якісної підготовки ні у школі, ні в університеті з природничих дисциплін. Відповідно, вона не розуміє, як вести сучасну оборону в першій в історії людства дроновій війні.

І це стосується «ефективних менеджерів» на всіх рівнях, які потрапили у «владне тісто». Усіх цих «хороших хлопців», яких призначають на посади не за професіоналізм. Людина без ґрунтовної освіти не може зрозуміти стратегічності певних ідей і рішень, а може тільки виконувати сторонні вказівки.

Читайте також: Не бойові втрати: в українських школах все менше учнів - не лише хлопці, а й дівчата виїздять за кордон [9]

Ціна старого пікапа

В.З .: Щоб виграти війну дронів, одних коптерів недостатньо, треба масштабувати виробництво засобів РЕБ, радіоелектронної розвідки, радарів (РЛС), — на них зараз черги. А для цього потрібні інженери, персонал, який розуміє, як усе це працює, може обслуговувати і грамотно використовувати.

Та найбільша проблема — залежність нашого виробництва дронів і радіозасобів від імпортних, зокрема китайських, компонентів. І це означає, якщо Китай змінить правила гри, ми миттєво відчуємо це на собі й будемо смоктати лапу. Заходу наші БпЛА не дуже цікаві, бо там мають свою елементну базу і зроблять свої дрони дуже швидко. Так, це буде дорожче, але вони замовлять ті мікросхеми, які їм потрібні, а не ті, що доступні на AliExpress. Це дасть можливість керувати дронами на тих частотах, на яких їм потрібно, і проривати лінію РЕБів дуже швидко. І це буде повноцінне виробництво, а не паяння на колінці на позиціях чи десь у прифронтових будиночках, як у нас.

Ви знаєте, скільки людей загинуло, залишилося без кінцівок через те, що ми досі, за чотири роки війни, не розробили і не стандартизували боєприпасу, призначеного для застосування на дронах? Замість того, щоб дістати з ящика заводський заряд, який просто замикається на підвісі, наші хлопці прикручують до дрона «самопал». Один невірний рух, один дефект — і дрон вибухає ще в руках.

У таких умовах, в яких працюють наші дронарі, не працюватиме жоден західний фахівець. Жоден американець не сяде в грьобану цивільну «ельку» (пікап Mitsubishi L200. — О.О .) і не поїде в ній на позицію на «нуль» — він вимагатиме як мінімум броньований «хаммер».

Коли побачите на вулицях Києва свіжу «джипяру», пам’ятайте: хтось проміняв вартість цієї лушпайки на життя цих двох людей. У той час як чиновники вже після початку повномасштабної війни купують [10] нові мерседеси, лексуси й тойоти останньої моделі.

Між тим і саме українське суспільство не роздуплилося почати виробляти власні джипи. Та й де їх виробляти? Львівського автобусного заводу не існує. Запорізький автомобільний закрито. ЛУАЗу вже теж немає. Що там іще в нас залишилось? АвтоКРАЗ? Ось так і сталося, що поступово ми з різних причин закривали свої виробництва, а нових повноцінних заводів важкої індустрії не відкривали. Це почалося ще до війни, зараз темпи значно пришвидшилися.

Ми чомусь увірували, що аграрна сфера та сфера послуг нас врятують. А там не потрібні фізики, хіміки та інженери, які можуть розвивати промисловість. Наукоємність цієї галузі дуже обмежена. Це призвело до знецінення складних знань у нашому суспільстві — ми фактично проїдаємо рудименти радянської освіти, не створюючи нічого нового й складного. Це своєю чергою автоматично знизило планку вимог до вступу на медичні та інженерні спеціальності. Тому наше суспільство так легко купилось на популістичні обіцянки легкого навчання й школи без напруження.

Читайте також: Скандал навколо підручника з історії України: видавництво «Ранок» відповідає на критику не відповідаючи на питання [11]

Чому непопулярна фізика

О.О.: Наша освіта теж стає деіндустріалізованою. Інженерні й природничо-математичні спеціальності фактично занесені до «Ч ервоної книги » вступної кампанії — переліку [12] спеціальностей «і з особливою підтримкою». Минулого року на них був недобір, і навряд чи зараз щось зміниться. А в школах гостро бракує тих, хто має готувати майбутніх інженерів, — учителів фізики, хімії і математики.

В.З.: Звісно, деіндустріалізація в освіті теж відчувається. І «агресивний дитиноцентризм» іще посилив це. Поясню.

Ось приклад однієї активної мами — радниці кількох міністрів, сподвижниці просування реформи НУШ, не педагога. Її діти навчалися в приватній, дуже недешевій школі, де був чудовий учитель фізики. Я знайомий із ним особисто, на той час йому було десь років 30–35, не більше. Молодий дядько, грамотний фізик. Кабінет — із новим німецьким обладнанням, не китайськими підробками. Клас — маленька група дітей. Тобто є всі умови для вивчення фізики. Але… діти цієї мами не захотіли вчитися. І вона зробила публічний висновок, що шкільна фізика заскладна, нецікава й несучасна, тому її треба переглядати — спрощувати. Але якщо її дітям вона нецікава, чи означає це, що всіх інших треба позбавляти можливості вивчати нормально фізику?

Я вважаю, що причина «нецікавості» до навчання часто ховається в сім’ї — в культі відповідних знань у ній. Це може або посилити, або зруйнувати мотивацію. Колись я викладав фізику в приватній школі, яка розвивала напрям інженерії. Навчав старшокласників — 7–10 класи. Це не був рівень фізико-математичного класу, але ми цікаво попрацювали з ними. У нас були невеличкі групи до 10 дітей, було і складно, й цікаво — справжні пацани, яких можна було підчепити гачком інженерії.

Але наступного року дирекція вирішила розширюватись і збільшила класи, прийшло декілька дітей, які відверто не хотіли вчитися, й усе рухнуло. Дійшло до того, що я навіть отримав претензію, буцімто відхиляюся від матеріалу підручника й даю на уроках більше, ніж потрібно. Бо під час вивчення теми «Радіохвилі» я розповів у класі про те, як радіолокацію вперше почали застосовувати на наземних станціях і бомбардувальниках під час Другої світової війни… Тож я провів іще три уроки до кінця семестру, а потім сказав: «Панство, давайте не будемо одне одному псувати нерви. Розходимося».

На мою думку, наші приватні школи, на жаль, і ще не пройшли свого становлення й не сформували системи непохитних цінностей. У нас не сформовано оцієї класичної британської приватної школи з культом знань і традицій. Тож коли державна шкільна освіта почала занепадати, приватна не змогла стати рятувальним жилетом. Залежність від фінансів батьків — це теж дуже суттєва несвобода, як виявляється. Це стосується і приватних, і державних шкіл. Знаю з власного досвіду, бо працював і там, і там.

У сучасній українській школі вважається, що дорослий має обслуговувати дитину (!-?!). Але мені пощастило: я потрапив у колектив однодумців у ліцеї №145 — одному з небагатьох ліцеїв, що створив собі ім’я сам, виключно завдяки якості освіти та культурі навчання складного.

О.О.: До речі, в новому з аконі « Про освіту» записано [13], що освіта — це послуга. Пам’ятаю, коли ще тільки готувався цей закон, були дуже гарячі суперечки експертів щодо цього: освіта — послуга чи все ж таки суспільне благо? Врешті-решт зійшлися на першому. І це теж свідчить про суспільні пріоритети.

В.З.: Думаю, що не «зійшлися», а безальтернативно пропхали. Для нас як для країни, що воює, освіта — це суспільна вимога. Ключове слово — воює, тобто бореться за новий власний сенс. Трактування освіти як послуги — це безвідповідальність не лише тих, хто протискав це формулювання в закон, а й тих, хто за нього голосував. «Послуга» — це щось необов’язкове, від чого можна легко відмовитися чи перехотіти. Натомість освіта — це стратегічний чинник розвитку, який визначає наше Завтра.

Війна не закінчиться завтра, а коли припиниться, ми не маємо права повернутися до стану тих безвідповідальних, якими були «до».

Щодо мене — скажу вам відверто: я більше не повернусь у цю систему. Зважаючи на те, в якому стані шкільна освіта і що про неї пропагують, як знецінили там учителя — мені там місця немає.

Ви, мабуть, чули про тренд у соцмережах — діти знімали своїх викладачів і накладали на відео знущальний текст. І це ще одне свідчення того, як у нас ставляться до вчителів. Діти лише транслюють те, що думають і роблять їхні батьки. І їм негласно дозволили це робити через політику асиметричних пріоритетів та звинувачень.

О.О.: Так, це погана історія. Але є питання і до вчителів. Давайте щиро — через низький соціальний статус у школі працюють або люди святі, або випадкові — ті, хто не зміг вступити на престижніші спеціальності. І випадки цькування учнів і з боку вчителів також є. А якість педагогічної освіти — то взагалі окреме питання.

В.З . : Це взаємопов’язані речі. Ставлення держави до вчителя призвело до того, що якість кадрів, які почали набирати в школи, залишає бажати кращого. Тому останніми роками в школах збільшився відсоток, скажімо так, неадекватних працівників. Скажу більше — навіть адекватний вчитель, коли бачить ставлення держави до нього, розчаровується і в якийсь момент відчуває, що йому вже нічого не хочеться.

Прикро, що в нинішній так званій реформі вчителя призначено цапом-відбувайлом. А чому в «так званій»? Бо освіта не може бути показухою, з огляду на її суспільну роль. Я не можу назвати позитивних прикладів, які б свідчили про покращення в школі завдяки НУШ! Ну, хіба що під цю хвилю почали ремонтувати приміщення шкіл, робити туалети, спортивні майданчики, міняти парти. Але це не про суть навчання.

Досвід мого ліцею показує, що навіть на колінці можна зробити значно більше, якщо у тебе є місія, ідея, мета, свобода і жага знань. Наприклад, ми в ліцеї №145 щороку, починаючи з 2005-го, проводили так звані природничі літні школи. Під час літніх канікул вивозили частину учнів за місто, в табір. І там у польових умовах розгортали проєктне навчання. Кожен проєкт мав певний ухил: біологічний, хімічний, фізичний, інформаційні технології тощо. Ви не уявляєте, які речі й які проєкти ми з дітьми робили! Ось я пригадую кілька: «Фізика на руїнах цивілізації», «Смартфон як засіб вимірювання», «Літня вебредакція»... І це без вказівок зверху, за рахунок власної ініціативи вчителів і підтримки батьків. У нас був конкурс на участь у цих літніх школах, ми брали з собою не кожного.

Зараз реформа НУШ у старшій профільній школі викликала спротив. Але зверніть увагу, наскільки нашому суспільству було байдуже на освіту, що воно вісім років ні у що не вникало. І тільки коли батькам сказали: «Завтра ваша дитина не зможе ходити до школи ось тут через дорогу, а поїде на автобусі хрін знає куди за 20 кілометрів від дому» або «У вас закриють старшу школу», — почалося бурління.

Бо школу здебільшого сприймають як місце перетримки: ми вам здали дитину, і коли вона повернеться, у неї має збігатися з початковою кількість ніг, рук, пальців і голова — одна штука. Все. А те, що вона не отримала актуальних знань, — то вже нікого не хвилює.

Читайте також: Виховання україномовних дітей за кордоном: просто говорити українською – недостатньо [14]

О.О.: Тут я не зовсім погоджуюся. Суспільство хотіло змін і повірило в НУШ, але про її якість судило з офіційних повідомлень. Нефахівцю складно їх перевірити, коли в Україні немає відкритих баз даних [15] із результатами освітніх вимірювань, як у тій-таки Британії. Через це навіть вибір школи для дитини часто тримається на « сарафанному радіо». А вже оцінювати успішність реформи в таких умовах і поготів складно.

В.З.: Ще раз хочу наголосити, що освіта не може бути показухою, тому що від неї залежить перспектива існування суспільства — вирулить воно на вищий рівень чи стрімко скотиться вниз. Тим більше — в нашому трагічному становищі.

Коли 2022 року я добровольцем прийшов до військкомату й приймав посаду, був упевнений, що той пендель, який зараз отримує наше суспільство, примусить переосмислити наші пріоритети, взаємодію з владою, одне з одним. Але майже нічого не змінилося. Зміни є лише на рівні окремих людей і сімей, але не в основі самого суспільства. І, між іншим, реформа НУШ, яка продовжує котитися незмінним котком, — це теж індикатор відсутності глибоких змін у нашій країні.

Ви подивіться — попри всі зміни та дискусії в європейських освітніх системах у зв’язку з виявленими проблемами, в нас їх навіть не обговорює МОН. Наші реформатори і вусом не повели. Вони далі котять НУШ із тими самими наративами.

Зверніть увагу, в цих офісах, програмах, командах реформ — одні й ті самі люди, частина з яких ніяк не пов’язана зі шкільним життям. Вони тусуються від одного гранту до іншого, створюють взаємну галасливу підтримку, але за результати фактично ніхто не відповідає. А якщо щось провалюється, то це завжди можна звалити на ковід, війну і вчителів.

Але найголовнішою вадою НУШ є кулуарність рішень закритого клубу його агентів змін. Це бомба під фундаментом української школи.

Жоден і з міністрів чи команд реформаторів, які займалися НУШ-реформою, нічим не ризикує. Ніхто з них не нестиме відповідальності за прорахунки — їх просто не визнають. Ну, накрапає дощик критики, трішечки пошумить за вікном — і пройде. У них все добре, і все буде добре. Ми самі віддали їм до рук освіту наших дітей.

О.О.: Яка реформа старшої школи, на вашу думку, зараз потрібна?

В.З.: Питання складне, бо на мій погляд, шановне панство, у нас настільки вже все погано з освітою, що про жодні концепції, побудови нині не йдеться. Ми не можемо просто зараз по будувати гарний освітній будинок, бо в нас вже немає частини стін і дах завалився. Для початку нам би його хоч целофаном прикрити, щоб на голову не крапало, і вберегти ті стіни, які ще є.

Це насамперед у чителі, які мають стати опорою майбутніх інших змін, їх підтримка має стати пріоритетом. Також це об’єктивний аналіз наявного освітнього поля — що ще є і гарно працює, чого не вистачає. І повернення до культу навчання та складних знань.

Звісно, профільна школа має бути окремою і конкурсною. І нехай вона триватиме три роки. Але запровадження такої школи потрібно готувати поступово й ретельно, запускати по одній-дві школи на місто: відібрати вчителів, дати їм гарну зарплату, справді зробити лабораторії (а не брехати про їх наявність) і запустити навчання. За рік зробити висновки, виправити помилки й далі пробувати масштабувати крок за кроком, наскільки вистачить ресурсів.

Також потрібно радикально змінити умови вступу до університетів, аби стало зрозуміло, що без якісних знань і високих балів із біології, фізики, хімії ти не станеш студентом на спеціальностях, де ці предмети потрібні, — таких, як медицина, інженерія, ІТ. І саме ліцей може надати таку підготовку.

Зрозуміло, що все, що зараз відбувається і в освіті, і в країні, зав’язано на нашій безвідповідальності. І, зокрема, безвідповідальності щодо майбутнього дітей.

Треба прокидатись і ставати дорослими.

—

Оксана Онищенко, опубліковано у виданні ZN.UA [2]

Читайте також: 

• Новий підручник історії України для 11 класу: фальсифікація історії і культ Зеленського. Українці та їх подвиг для цієї влади - ніщо [16]
• Хапуги на марші. Схематоз на шкільних підручниках: вартість завищена у щонайменше два рази [17]
• Як Україна (не) потрапляє у шкільні підручники в Німеччині [18]
• Звідки діти можуть чути російську маячню про те "що України не існує" і "що вони живуть в срср" [19]
• "Кого боги зненавиділи, того зробили вчителем". Статуси і статки українського сільського вчительства [20]
• Нова школа України: можливості та виклики [21]
• Як дивним чином призначений владою міністр плагіату Шкарлет ледь не вбив реформу освіти та які є проблеми в НУШ [22]
• 22 тисячі українських учителів все ще за кордоном [23]
• В Міносвіти показали нове обладнання для шкіл і розповіли, як його закуповуватимуть [24]
• Яке робоче навантаження вчителів в Україні та в Європі (докладна аналітика) [25]