В українському суспільстві часто можна почути певну недовіру до влади, особливо коли йдеться про необхідність ділитися власними коштами чи самопожертву. Та маємо приклади у недалекому минулому, коли урядовці не прости не полишали напризволяще своїх знекровлених солдатів, а йшли з ними разом до кінця.

Водночас зовсім винятковою була доля Михайла Білинського — морського міністра Української Народної Республіки, який пішов в останній бій свого уряду за українську незалежність і, вистрілявши в московитів усі набої, використав останній для себе. Його історію розповідає видання ТИЖДЕНЬ [2].

Український морський вовк

Михайло Білинський народився у 1882 році у сімʼї священника в місті Золотоноша, що нині на Черкащині, а тоді — в Полтавській губернії. Гімназію закінчив у місті, яке нині обрало брендом Симона Петлюру. Далі навчався в Інституті східних мов, але продовжив свій шлях на флоті. Спочатку — на Балтиці, як юнкер. А далі, закінчивши Морську школу у Петербурзі, обрав фах військово-морського діяча.

У 1907 році Михайло Білинський проходив службу на лінійних кораблях «Пантелеймон» і «Три Святителі. Його перевели до 2-го Балтійського флотського екіпажу, розквартированого в Крюковських казармах у Петербурзі. До кінця 1910 року Білинський проходив практичну підготовку як молодший офіцер, певний час ніс вахту на яхті «Ільмень», а згодом був направлений до 3-ї прикордонної Оренбурзької бригади Окремого корпусу прикордонної варти. Тут його ненадовго перевели в запас зі званням підпоручика.

На початку Першої світової війни, у липні 1914 року, Білинського знову призвали на службу за імператорським наказом і визначили до 1-го, а згодом — до 2-го Балтійського флотського екіпажу. Тут він командував ротою новобранців і відповідав за озброєння екіпажу. Після Лютневої революції його служба набула нових змістів: у травні 1917 року Перший Всеукраїнський військовий з’їзд проголосив курс на повну українізацію Чорноморського флоту й окреслив бачення флоту як частини майбутніх українських збройних сил.

У грудні 1917 року Михайло Білинський приїхав до Києва, де одразу вступив до Української партії соціалістів-самостійників (УПСС). Доєднання саме до цієї партії (а не популярних федералістів чи революціонерів) свідчить про його політичні погляди. Адже УПСС була фактично націоналістичною. Саме у цій партії Михайло Білинський пізніше близько зійшовся з Іваном Липою, очільником її закордонної філії. Той характеризував морського міністра як «талановитого фінансиста, тверезого адміністратора та людину з честю». Крім того, Іван Липа відзначав, що Михайло Білинський мав тверду віру у парламентаризм і саме цей політичний устрій пророчив Україні.

Читайте також: Життя та смерть єдиного героя УНР, чиїм іменем було названо військову частину [3]

Міністр морських справ

Одразу ж після повернення в Україну Михайло Білинський розпочав працю в Українському воєнно-морському штабі Балтійського флоту та долучився до розбудови Генерального секретаріату морських справ УНР, який сам і очолив. Українська Центральна Рада, визнаючи звʼязки морського секретаря, залучала його до дипломатичної діяльності, зокрема під час формування українських позицій на переговорах у Бересті. Він брав участь у перемовинах із совєцькою Москвою у 1918 році.

Саме тоді більшовики під тиском німців уперше визнали окремішність України. Тому, звісно, як і очільнику тодішньої делегації від України Сергієві Шелухіну, Михайлові Білинському окупація була дуже добре зрозумілою і від того не менш болісною. За часів Української Держави Павла Скоропадського Михайло Білинський був заступником начальника Морської господарської управи.

Михайло Білинський проявив себе як один із найініціативніших організаторів українських морських сил у період Визвольних змагань. Від грудня 1918 до квітня 1919 року, обіймаючи посаду міністра Морського відомства в уряді Директорії УНР, він займався розбудовою портів Одеси й Миколаєва, а також асигнував кошти на побудову нових кораблів для українського флоту. Проте, більшовицька навала і невдачі дипломатії не дозволили цим проєктам втілитися. Тож, залишившись без моря, морський міністр в умовах війни на кілька фронтів, взявся за формування української морської піхоти.

Під час Тарнівського періоду Української Республіки Михайло Білинський на короткий час став міністром внутрішніх справ. Причиною його швидкого відходу з уряду Іван Липа у спогадах називає засилля уряду «лівими». Він був людиною справи, а основною справою для військового на той час була війна за незалежність.

Читайте також: Підлі війни Росії: історія, яка повторюється [4]

Гуцульський полк морської піхоти

Після створення 1-ї Української морської дивізії Михайло Білинський добровільно залишив міністерське крісло, аби очолити створене ним військове з’єднання й разом із ним перебувати на фронті до кінця 1919 року. Оскільки український уряд розташувався на Заході України, військові зʼєднання поповнювалися добровольцями саме в тих краях. Так і виник гуцульський полк морської піхоти.

Ядром першого гуцульського полку морської піхоти стали місцеві мешканці Коломиї та довколишніх сіл — колишні моряки Австро-Угорського флоту й досвідчені сплавники лісу. Саме Михайло Білинський наполіг, щоб основу полку становили гуцули, яких він, в умовах поширення бацили більшовизму, вважав найстійкішим і найменш ураженим комунізмом елементом. Цю тактику згодом описав у спогадах учасник подій, капітан-лейтенант Святослав Шрамченко, підкреслюючи, що міністр свідомо шукав «здорове поповнення» для творення морально міцних морських частин.

Для організації набору Білинський разом з офіцерами Михайлом Злобіним та Святославом Шрамченком вирушив у спеціальну поїздку гуцульським регіоном зі Станіславова через Коломию, Косів та Жаб’є. Під час цієї поїздки вони забезпечили не лише людський ресурс для майбутнього полку, а й необхідні припаси й матеріальне забезпечення.

Вже у квітні 1919 року було впорядковано військову форму морської піхоти: чорні однострої для старшин, чорні та червонокантові — для підстаршин і матросів, а також запроваджено відповідні відзнаки та озброєння, серед якого провідне місце традиційно займав морський кортик. Своїх підопічних Михайло Білинський не покидав ні з відступом за Збруч, ні в таборі інтернованих, ні в останній спробі українців у 1921 році відбити незалежність збройно.

Читайте також: Семен Лощенко: "незрівнянний гарматник" [5]

Останній бій

Михайло Білинський разом зі своїм полком брав участь в успішному для УНР Першому зимовому поході. Не лишився він осторонь, і коли після зради поляками Ризькою угодою українці спробували востаннє провести рейд та підняти повстання проти більшовиків у жовтні-листопаді 1921 року. Майже без зброї вояки УНР виступили проти вже зміцнілих в Україні московських червоних окупантів — таким був Другий зимовий похід.

Михайло Білинський як лейтенант і очільник гуцульського полку морської піхоти воював до останнього набою. Ще 12 листопада в бою за переправу через річку Тетерів на Коростишівщині Михайло Білинський був поранений, але відступати не збирався. За пʼять днів, 17 листопада, відбувся фатальний для Другого зимового походу бій проти кінноти, яку очолював більшовицький головоріз Григорій Котовський, поблизу села Малі Міньки (нині Народицький район Житомирської області). Українці тоді зазнали поразки, хтось загинув, хтось потрапив у полон, але Михайло Білинський до полону не збирався.

До нас дійшло кілька свідчень про його останній бій. Так, підполковник Микола Чижевський згадував: «Ляйтенант Білинський… розстрілявши з бравнінґа кількох москалів, останню кулю пустив собі». А підполковник Іван Ремболович, записав спогад зі слів очевидців: «Ляйтенант Білинський… маючи бравнінґа, три кулі випустив у червоноармійців, а четверту в себе».

Довгий час ми не знали імені цього державотворця та героя, памʼятали його хіба соратники, які лишили десятки мемуарів. Сьогодні ж, у час новітньої війни України за незалежність, імʼя Михайла Білинського знаменує і сучасний збройний опір — ним названо 36-ту окрему бригаду морської піхоти Збройних Сил України. Так сучасні вояки продовжують героїчну традицію одного з героїв, який полишив урядову діяльність заради збройного опору окупантам.

Читайте також: "Хочемо жити вільно!" Коли виникла УПА і за що вона боролася [6]

—

Ігор Стамбол [7], опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

Читайте також: 

• Битва під Крутами. Так хто ж мав прибути на допомогу юним воїнам? [8]
• Коліївщина: як «сухопутні пірати» стали «народними месниками» [9]
• Пам’ятаймо про «Смерть буржуям и украинцам!» [10]
• Представник розвідки УНР у Франції: генерал Олександр Удовиченко [11]
• Правда про Коліївщину: що росіяни зробили з Гонтою і Залізняком [12]
• Як у 1918 році у Києві створювали пантеон українських героїв [13]
• Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича [14]
• Людожерство по-російськи: Чому Геродот вважав мешканців Залісся справжніми дикунами [15]
• Щорс, Боженко, інші... Трагедія «червоних отаманів» [16]
• Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків [17]