Чернівеччина є найменшою за площею областю України. Але цього ніяк не можна сказати про її релігійну насиченість: вона дуже висока і багато в чому неповторна в Україні.

Про релігійну палітру Буковини і не тільки, про виклики для Української держави і про необхідність вивчення релігієзнавства для національної безпеки журналісти РІСУ [2] говорили з Олександром Бродецьким, доктором філософських наук, доцентом кафедри філософії та культурології, заступником декана філологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича.

На сотнях буковинських православних парафій немає української мови в богослужінні

— Пане Олександре, у чому особливість релігійної карти Чернівецької області? Що в ній неповторного щодо загальноукраїнського простору?

— Чернівецька — найменша серед областей України. Її релігійна мапа загалом співвідносна із загальнодержавною, однак є й, так би мовити, “родзинки”.

Кількісно домінантним, як і в Україні загалом, є православ’я (на відміну від областей Галичини, де переважають віряни УГКЦ). Представлені нині і громади Української Православної Церкви (за висновками офіційної релігієзнавчої експертизи [3] — Московського Патріархату), і громади автокефальної Православної Церкви України.

Кількість зареєстрованих громад УПЦ МП досі відчутна (станом на початок повномасштабного вторгнення їх було трохи менше за 400). І переходи громад до ПЦУ [4] є менш інтенсивними, ніж, наприклад, у сусідній Хмельницькій області.

Специфічним є й те, що в межах православ’я (та й інших конфесій) маємо в області сегмент громад з румунською національно-культурною ідентичністю і, відповідно, з румунською мовою богослужіння. Вони нині переважно в юрисдикції УПЦ МП.

Показово, що в області серед громад УПЦ МП тих, де богослужіння ведеться румунською, набагато більше, ніж тих, де служать українською мовою. На жаль, україномовних щодо мови богослужіння парафій в УПЦ МП — обмаль і в Україні загалом, а в Чернівецькій області - їх одиниці. На переважній більшості служать церковнослов’янською. До того ж з московською фонетикою, московським “ізводом”. І це дуже прикра ознака, особливо, зважаючи на контекст війни Росії проти України. Адже консервуються ланки підтримуваної через Церкву мовної єдності з населенням держав, що здійснили і допустили агресію — Росією та Білоруссю.

На жаль, україномовних щодо мови богослужіння парафій в УПЦ МП — обмаль і в Україні загалом, а в Чернівецькій області - їх одиниці.

До речі, зроблю невеличкий відступ. Керманич УПЦ МП митрополит Онуфрій Березовський, вочевидь, і нині щодо теми мови в Церкві додержується тієї позиції, яку публічно виявив ще 2016 р.

У мережі є відео [5], де він пробує обґрунтувати, ніби недоцільно вести богослужіння УКРАЇНСЬКОЮ мовою.

Читайте також: В Україні ще багато проросійських єпископів що значно уповільнює перехід громад з УПЦ МП до ПЦУ [6]

Митрополит Онуфрій розповідає про своє уявлення про мову в церкві. Джерело фото: Скрін з відео

І він посилається на той трюїстичний факт, що, наприклад, румунське, чи грузинське, чи англійське богослужбове мовлення відрізняється від розмовного. От, мовляв, тому й служити треба церковнослов’янською, а не українською. Він або навмисне, або через необізнаність плутає зовсім різні речі: 1) різні стилі однієї мови (звісно, кожна мова для богослужіння використовує особливий, сакральний, стиль, де є певна доза архаїзмів та інша специфіка, але це все ж стиль саме цієї мови) і 2) дві різні мови.

А Онуфрій змальовує ситуацію так, ніби церковнослов’янська мова — це просто специфічний стиль мови українців для богослужіння. Насправді ж це за лінгвістичними параметрами зовсім інакша мова, ніж українська, — з серйозними відмінностями не тільки в лексиці, а й у синтаксисі, морфології, фонетиці і т.д., тобто в усьому мовному “тілі”.

До речі, як відомо, ще Пересопницьке Євангеліє у XVI ст. було перекладене з церковнослов’янської на тогочасну руську (українську) мову. Тобто вже тоді розуміли, що церковнослов’янська і рідна мова українців — це різні мови. Так, звісно, для сучасників і мова Пересопницького Євангелія багато в чому важко зрозуміла, але все ж — то саме історичний етап української: руська, староукраїнська книжна, а не інша мова, як-от церковнослов’янська. Та в теперішній УПЦ МП не служать навіть мовою Пересопницького Євангелія.

Прикметним на цьому відео є й той факт, що, наводячи приклад, як він вважає, “цілком зрозумілої” церковнослов’янської фрази, митрополит Онуфрій дає його саме в російському фонетичному вигляді: “ідЄ”, “совЄт”, “нЄчЄстІвих”. І з такою вимовою й служать нині у переважній більшості храмів УПЦ МП. Тим часом при використанні церковнослов’янської мови в богослужіннях (а вона таки використовувалася в минулі часи) в Україні була історична традиція принаймні фонетично озвучувати її з українською специфікою: “ідЕ”, “совІт”, “нЕчЕстИвих”. Ця традиція митрополитові Онуфрієві невідома, або він її свідомо нехтує.

І вже точно не звучала з російською фонетикою старослов’янська книжна мова в устах її творців — Кирила і Мефодія. Для порівняння: наприклад, болгари вимовляють церковнослов’янський текст без пом’якшення приголосних перед “е” на відміну від того, як це є у російській вимові.

Неважко зрозуміти, що ж саме білими нитками вуалюють наявні у згаданому відео “пояснення” Онуфрія: консервацію, збереження для пастви УПЦ МП спільного сакрального мовного простору з Росією, з “руССкім міром”.

Позиція митрополита Онуфрія: консервація, збереження для пастви УПЦ МП спільного сакрального мовного простору з Росією, з “руССкім міром”

Читайте також: Церква — теж лінія фронту [7]

Релігійна карта Буковини: “родзинки” різних конфесій і релігій

— Але повернімося до буковинської тематики…

— Так, так. Щодо румуномовних парафій — це, звісно, історично зумовлена річ. Однак поєднання цього з геополітичним контекстом створює, на думку ряду експертів, і потенційні безпекові ризики (які, підкреслю, не обов’язково втіляться в реальність).

Представлено в Чернівецькій області й греко- та римо-католицизм. Відрадно, що нарешті на повну потужність пішов процес реставрації [8] одного з шедеврів чернівецького зодчества - неоготичного костелу Найсвятішого Серця Ісуса.

Римо-католицький храм Найсвятішого Серця Ісуса в Чернівцях

У нас чимало протестантських конфесій та деномінацій, і вони доволі активні і в релігійному, і в соціальному аспектах. Зареєстрованих протестантських громад близько 40% в загальній мережі області. Однак такий високий відсоток саме громад не означає, що й у кількісному плані вірян протестантів є аж так багато. З іншого боку, протестантські віруючі набагато активніше воцерковлені, тим часом серед православної більшості - чимало, сказати б, номінальних членів громад, котрі, хоч і традиційно позиціюють себе як православних, однак рідко беруть реальну в церковному житті. Втім, це загальноукраїнська тенденція. Існують і громади харизматів та представники неорелігій.

У Чернівцях нині діє й Ісламський культурний центр [9] та мечеть.

А серед унікальностей області — і те, що Буковина є тереном, де побутували й побутують старовіри. Їхня історія — це окрема тема. Нині вони продекларували розрив з Москвою.

Ще одна “родзинка”, що відрізняє саме Чернівецьку область, — тут не просто є юдейські громади, а й місця паломництва світового хасидизму, зокрема, в містечку Садгора, котре нині входить до меж Чернівців. Такі паломницькі осередки є ще у Хмельницькій області (Меджибіж) та на Черкащині (Умань).

— Свого часу, років 100 тому, євреї становили більшість містян Чернівців. А як зараз виглядає їхня громада?

— Радше все ж не більшість, а найбільшу з етнічних груп. Справді, в період між двома світовими війнами і в Україні загалом, і в багатьох її містах євреї були кількісно чималою етнічною спільнотою, — деякі оцінки говорять про 25% світового єврейства на теренах України в ту добу.

Цікаво: в “Українській загальній енцикльопедії”, виданій в Галичині в 1930- рр., у статті про Чернівці зазначено, що євреїв серед населення 40%, тоді як українців — 19%, німців — 8%, румунів — 16%, поляків — 17%.

Прикметно, що на теренах Буковини Голокост не мав таких незмірно страхітливих масштабів, як в інших регіонах Східної Європи і на інших теренах України. Це зумовлено, вочевидь, меншою жорстокістю румунської окупаційної влади, порівняно з німецькою. Великою була і роль мера Чернівців Траяна Поповича, котрий врятував багато тисяч євреїв від депортації до Трансністрії (це терени частин теперішніх Вінницької, Одеської областей України і деяких районів Молдови). Доля переселених євреїв там була б плачевнішою, бо ж у цьому регіоні верховною була не румунська влада, а німецька, отже, нещадніше поводження з євреями. Нещодавно, до речі, було знято й презентовано документальний фільм Сергія Воронцова і В’ячеслава Хабайла “Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші” (спродюсував цей проєкт чернівецький науковець і громадський активіст Сергій Гакман).

Кількісно немалим був сегмент євреїв в етнічній палітрі Чернівців та деяких міст області до кінця 1980-х — початку 1990-х років. Нині ж чисельність євреїв невелика, зважаючи на масову еміграцію до Ізраїлю, США, Німеччини.

Однак у Чернівцях і ряді міст області юдейські релігійні громади існують. У місті є кілька синагог, зокрема, й капітально відреставровані в наші дні. Таким є, наприклад, комплекс молитовних будівель в неомавританському стилі в Садгорі, реставрація якого [10] завершилася кілька років тому. Безперечно, фінансування значною мірою здійснювалося за рахунок емігрантів. Радістю для багатьох чернівчан стало відновлення [11] відомим художником Анатолієм Федірком унікальних вітражів ще в одній із синагог Чернівців.

Цікавий приклад міжрелігійної співпраці: відомий рабин Наох Кофманський [12] (своєрідна жива легенда міста) у 1990-х — 2000-х роках викладав єврейську мову для студентів Чернівецького університету — майбутніх православних богословів Київського Патріархату. І спогади про нього в академічної спільноти та випускників досі дуже теплі (на жаль, кілька років тому його не стало).

Яскравою барвою життя юдейської громади і віддання містом належного її ролі в історії та культурі регіону є, наприклад, традиція урочистого встановлення й запалення ханукальних свічників на Театральній площі [13], біля Єврейського народного дому. До цього свята долучаються не тільки євреї чи люди з єврейським корінням, а й українці, румуни, молдавани, іноземні гості тощо.

Чернівецький Темпль - головна реформістська синагога - до ушкодження й перетворення на кінотеатр (архітектор - Юліан Захаревич)

На жаль, дуже ушкодженою після Другої світової війни виявилася споруда головного молитовного будинку реформістського юдаїзму — Темпля [14]. Цей архітектурний шедевр [15] у неомавританському стилі вражав величчю та елегантністю. Однак і нацистські та румунські прогітлерівські сили, і комуністи доклалися до того, що будівля була сильно спотворена, втратила свій купол та низку інших важливих архітектурних рис. Уже багато десятиліть у приміщенні діє кінотеатр.

Загалом у топосах Чернівців чимало пов’язаного із єврейською культурою. Достатньо згадати про великих поетів — Пауля Целана та Розу Ауслендер. Вони, як відомо, народилися й починали свій творчий шлях у Чернівцях. Чернівчани — це й такі відомі діячі єврейського походження, як великий український поет і перекладач, неперевершений знавець тонкощів української мови Мойсей Фішбейн (він, на жаль, пішов із життя 2020 р.), правозахисник, радянський дисидент, публіцист Йосиф Зісельс. Багато хто знає славні імена співачки Сіді Таль та письменника Йосифа Бурга. Вони теж значну частину свого життя прожили саме в нашому місті. Нині, до слова, в Чернівецькому муздрамтеатрі демонструється оригінальна вистава про Сіді Таль.

Юдейська громада є й, наприклад, у Хотині. Чернівецька єврейська діаспора у світі підтримує тісні зв’язки з містом.

Читайте також: Отримав реальний строк покарання перший ієрарх московського патріархату в Україні; дай Бог - не останній [16]

— Ви згадали про старообрядців. А які активності в їх колі? Чи вони дійсно змінилися? Свого часу новини про них були нерідко пов’язані з контрабандою старообрядницьких ікон, які зникали з їхніх осередків і були зафіксовані у звітах прикордонних служб та СБУ.

— Це доволі ізольована, закрита спільнота, хоч і зі своїми давніми історичними традиціями. Можна констатувати істотний демографічний спад у селах їхнього поселення, зокрема, в Білій Криниці [17], де на початок вторгнення Росії до України мешкало лише близько 200 осіб. Наприклад, у статті служби новин ВВС [18] зазначають: “Свого часу село було центром старообрядництва і місцем, де відбулися два всесвітні собори старовірів. Проте ті часи пішли у минуле. Зараз у селі немає ані магазину, ані аптеки, молодь роз’їхалася до великих міст, але тут і досі лишаються жити ті, хто пам’ятає колишню велич цих місць”.

Біла Криниця. Джерело фото: РІСУ [17]

Відзначу, що українські старовіри устами своїх лідерів засудили повномасштабну агресію Росії проти України і зробили документальні кроки до унезалежнення від Москви. Ще в листопаді 2022 р. Державна служба з етнополітики і свободи совісті сповістила [19], що Древлеправославна Церква України (ДЦУ) відновила свою історичну назву та юридично зареєструвала самостійний релігійний центр.

Відповідник назви англійською – Ancient Orthodox Church of Ukraine. Древлеправославна Церква України офіційно озвучила своє прагнення негайно отримати автокефалію. Українська держава в особі згаданої Служби визнала, що ця Церква не є складовою і не підпорядковується Російській Православній Старообрядницькій Церкві. У відповідному зверненні Древлеправославної Церкви України чітко звучить і те, що для неї неприйнятні будь-які заклики церковних структур Росії до складання українськими громадянами зброї і припинення захисту своєї Батьківщини.

Українські старовіри засудили повномасштабну агресію Росії проти України і зробили документальні кроки до унезалежнення від Москви

“Саме на Буковині діють деякі одіозні, особливо фанатичні функціонери УПЦ МП”

— А що змінилося саме в середовищі УПЦ МП? Буковина — це все таки насамперед батьківщина їхнього очільника митрополита Онуфрія. Які його тут впливи після очолення УПЦ МП?

— До речі, Чернівецька область — мала батьківщина також і Предстоятеля автокефальної Православної Церкви України — Епіфанія Думенка. Слід констатувати, що вплив Онуфрія Березовського в середовищі парафіян УПЦ МП зберігається. Часом священники цієї структури зводять його мало не в культ особи, експлуатуючи і заохочуючи елементи “магічної” релігійності, звеличення персоналій церковної єрархії.

Прикметно, що саме в Чернівецькій області відбувалася у листопаді 2022 р. доволі втаємничена зустріч митрополита Онуфрія, кількох інших архиєреїв УПЦ МП (більшість з яких пов’язані з Буковиною) і диякона-олігарха Вадима Новинського — того, який тепер, перебуваючи на Заході, служить у храмах, що безпосередньо у структурі Російської Православної Церкви, тобто підпорядковані злочинцю Гундяєву. Пригадую, тоді сповіщення про цю зустріч і світлини з неї спонукали мене на саркастичний двовірш:

“І слухають мало не з ротом відкритим
"Простого" диякона — митрополити…”

Цікаво, що після лаконічної інформації УПЦ МП про цю зустріч (без вказівки місця) у медіа та соцмережах фігурували припущення [20], ніби вона відбувалася в Німеччині. Але є факт перебування Онуфрія й інших учасників зустрічі саме в Чернівцях у ті листопадові дні 2022 р. Бесіда відбулася 4 листопада 2022 р., а 5 листопада (в день народження предстоятеля УПЦ) було богослужіння [21] в чернівецькому храмі прп. Онуфрія Великого та мч. Ореста за участі учасників бесіди. Прикметно, що це домовий храм в резиденції митрополита. Показово, до слова, й те, що храм присвятили на честь двох святих, чиї імена збігаються з мирянським і монашим іменами Березовського. Це до питання про культ особи.

Митрополит Антоній організував зустріч предстоятеля УПЦ МП з Вадимом Новинським

Якщо порівнювати Чернівецьку область із, наприклад, сусідніми областями Галичини (Івано-Франківською, Тернопільською), то дається взнаки незмірно більша представленість тут парафій підросійської УПЦ. Як я вже казав, їх на момент повномасштабного вторгнення було понад майже 400. І за неповних три роки від того часу змінили юрисдикцію небагато православних парафій.

А загалом з часу здобуття автокефалії на початку 2019 р. перейшли з УПЦ до ПЦУ лише трохи понад 40 парафій області. У мережі є інформація, що станом на кінець 2023 року від початку повномасштабного вторгнення змінили юрисдикцію 17 православних громад, а в 2024 р. - ще 6. А власне в Чернівцях досі не відбулося жодного переходу. Є лише факт непродовження [22] з боку міської влади договору оренди на два храми, якими користувалися громади УПЦ. Одна із цих храмових споруд — історична усипальниця митрополитів Буковини і Далмації. Громада і священик не змінили юрисдикцію попри втрату храму. На жаль, була й негативна реакція [23] Румунського Патріархату на цей крок міського самоврядування. Громада другого з таких храмів перебуває у судових тяганинах із міською владою.

На жаль, саме на Буковині діють деякі одіозні, особливо фанатичні функціонери УПЦ МП, зокрема, митрополит Лонгин (Михайло) Жар [24], щодо якого ведеться кримінальне провадження, і який не раз висловлював ксенофобські і конфронтаційні тези щодо вірян інших спільнот, української влади, доволі скептично оцінював [25] можливості богослужбового використання української мови, робив дії і заяви [26], котрі багато хто оцінив як спробу зриву мобілізаційних заходів тощо.

Є ціла низка припущень про зв’язки Лонгіна Жара з хай і маргінальними, але шовіністично налаштованими колами в Румунії [27], що, на думку багатьох, становить істотний безпековий ризик для нашого регіону.

Прикметно, що попри всю свою одіозність Михайло Жар досі має звання Героя України (його він свого часу отримав як організатор дитячих будинків). А проте, на мою думку, його заслуги у цій царині аж ніяк не можуть звільняти його від відповідальності за деструктивні кроки.

До того ж, як свого часу відзначив священик, активіст та волонтер Роман Грищук, чи не використовував Михайло Жар свою діяльність зі створення дитячих притулків також і для явної чи ледь завуальованої агітації в області за своїх корумпованих і проросійських друзів та покровителів із влади Януковича? І, з одного боку, робив добрі справи для дітей, але з іншого — сприяв своїм авторитетом утриманню влади тих злочинців, які вели Україну в прірву? Залишу це питання риторичним.

Однак підкреслю, що приїзд свого часу в с. Банчени [28] (де розташовано монастирський комплекс керований Жаром) Московського Патріарха Кирила Гундяєва супроводжував не тільки митрополит Онуфрій Березовський (тоді буковинський архиєрей МП), а й представники тогочасної влади та олігархату [29], наприклад, міністр Юрій Бойко та бізнесмен, депутат Андрій Деркач [30] (як відомо, цей зрадник нині — високопосадовець в рашистській федерації).

Прикметно, що теперішній правлячий архиєрей УПЦ МП в Чернівецькій області Мелетій Єгоренко [31] підозрювався правоохоронними органами в наявності громадянства Росії. Президент України Зеленський позбавив його українського громадянства. До того ж, у листі західним “колегам”, юрисдикційно підпорядкованим Москві, він уже після собору у Феофанії висловлювався про те, що УПЦ сутнісно залишається єдиною з Московським Патріархатом, тільки, мовляв, кон’юнктура ситуації, і деякі надто різкі заяви та дії гундяєвської верхівки не дозволяють це афішувати. Це показник подвійності стандартів керманичів УПЦ. Адже, крім очолювання єпархії на Буковині, Мелетій Єгоренко — голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ. За світською паралеллю: “міністр закордонних справ”.

Читайте також: Як російські окупанти переслідують ПЦУ на півдні? «Схиляють до співпраці катуванням» [32]

Факт і в тому, що Мелетій уже під час повномасштабного вторгнення гостював в одного з єрархів Російської Православної Церкви у Молдові [33], котрий в той самий час брав участь у засіданнях безпосередньо органів Московського Патріархату, де головували московські архиєреї.

— І що, віряни УПЦ МП цього не бачать?

— До речі, певен, що за самовизначенням більша частина православних Чернівецької області є прихильниками української православної автокефалії. Однак досі спрацьовує чинник маніпуляції назвами і “вивісками”. Адже чимало вірян доволі слабко допускають до своєї свідомості структуровану релігієзнавчу інформацію, та банально вірять, ніби, якщо на вивісці написано “Українська”, то це і є показник українськості. Вникати у теми мови богослужіння, культурної ідентичності, ментальної та громадянської позиції церковних лідерів, фактів їхньої діяльності (бодай за останні 10-15 років) такі люди часто вважають для себе зайвим, не вартим особливих зусиль.

А втім, є й “ідейно”, переконано промосковські віряни. Однак вони становлять меншість. Є й такі, котрі зазомбовані риторикою священників про нібито “неблагодатність”, “неканонічність”, “неспасенність” Церкви, що утворилася шляхом об’єднання УПЦ КП та УАПЦ, вигадками про “стамбульський патріархат”. Раціональні аргументи, історичні факти, аналіз та експертні висновки науковців для таких людей, на жаль, нічого не важать, адже працюють механізми фанатизму й авторитарної, сліпої покори вертикалі громади.

Відзначу, що донедавна, на жаль, і в ПЦУ в Чернівецькій області був певний не надто афішований, але внутрішньо відчутний не розбрат, але все ж певний дисонанс сил. Адже діяли три окремі єпархії цієї Церкви, і три правлячі архиєреї. На щастя близько року тому цій ненормальній ситуації покладено край, і нині всі парафії ПЦУ в області керуються єдиною єпархією та одним архиєреєм [34]. І ця ознака зрілості та мудрості має бути прикладом для православного життя тих областей, де досі триває перехідна подвійність або й потрійність єпархій ПЦУ. 

Трьохсвятительський храм (ПЦУ), філологічний і колишній філософсько-теологічний факультети ЧНУ імені Юрія Федькрвича. Джерело фото: З фотоархіву ЧНУ

Загрози релігійно-політичного сепаратизму?..

— Цікавими є впливи у румуномовних громадах. Вони живуть за своїм календарем, і це не створює проблем для тих, хто за старим стилем — і це все в межах однієї єпархії? Як також і поєднання у цьому середовищі вірності МП і єдності з Румунською ПЦ. Як вони загалом це сприймають?

— Справді: деякі священники УПЦ шельмують перехід [35] ПЦУ та УГКЦ на новоюліанський календар, брехливо проголошуючи це “окатоличенням”, “латинізацією”. Але цілком нормально — і вже не одне десятиліття — сприймають факт користування цим же календарем на румуномовних православних парафіях України (Чернівецької, Закарпатської областей). Уже це виказує викривлення ними цієї теми на засадах подвійних стандартів й у вигідних їм (та Москві) пропагандистських цілях.

Маю припущення, що немала частина мешканців румуномовних сіл області [36] — парафіян храмів УПЦ МП — не підносять свою свідомість вище за обставини локального обрядового парафіяльного життя. Їхні мовно-культурні потреби задоволені, і їм цього досить. До речі, як відомо, велика частина з них мають, крім українського, і громадянство Румунії — отримане всупереч українським законодавчим нормам.

Тим часом лідери громад, священники нерідко є не надто освіченими, часом і фанатичними, зі специфічною політичною та геополітичною орієнтацією, котра, скажу м’яко, не вважає цінності української культурної самобутності своїм пріоритетом. А, отже, і вболівати за справедливе об’єднання православних Україні в лоні автокефальної Православної Церкви України такі служителі особливих внутрішніх резонів не мають. Часто в їхніх головах і серцях — ментальна “каша”, успадкована від радянського виховання в поєднанні з клановою церковною свідомістю, замішаною на особистісному чинникові (непохитність віри в “онуфріїв”, “лонгінів” тощо).

Банченський монастир – візитівка Герцаївщини, осередку румуномовних громад

Але, як видно, із вказівника, українську тут не розуміють… (фото 2020 р.). Джерело фото: РІСУ [37]

Це й визначає посили та наративи, які вони транслюють серед вірян. Українська мова як мова богослужіння для них цінністю не є, бодай тому, що вони нею ледь-ледь володіють і вже знайшли зону комфорту в богослужіннях якщо не румунською, то церковнослов’янською, яку також насправді знають погано, і точно не використовують її київський, український варіант, “ізвод”. І дороговказом у цьому їм є маніпулятивні слова Онуфрія про мову богослужіння, про які я згадував на початку бесіди.

Зроблю застереження. Звісно, право служити рідною мовою представникам нацменшин — цілком слушне. І, до речі, ПЦУ створила у своїй структурі Румунський вікаріат [38]. Румуномовні громади, перейшовши до ПЦУ, зберегли б румунську мову богослужіння. ПЦУ аж ніяк цього не боронить. Але я просто пояснюю, що виховання і цінності значної частини священиків на румуномовних парафіях робить їх байдужими до тих національно-культурних смислів, котрі важливі для прихильників ПЦУ. І це впливає на те, як вони налаштовують парафіян.

Спрацьовує і чинник відсутності євхаристійного спілкування Румунської Православної Церкви [39] із Православною Церквою України. Поодинокі факти співслужіння окремих єрархів двох Церков таки траплялися. Але на центральному рівні визнання ПЦУ з боку Румунського Патріархату досі не відбулося. Хоч позиція цієї Церкви — одна з найближчих до визнання ПЦУ, порівняно з позиціями цілої низки інших Православних Церков світу.

— А що стримує церковний Бухарест?

— Румунська Церква, безперечно, налаштована на своєрідний “торг”. І дає певні сигнали: її готовність до визнання ПЦУ залежить від дозволу держави Україна на реєстрацію в Україні православних парафій в юрисдикції Румунського Патріархату.

Світському українському законодавству така можливість не суперечить. Адже релігійним організаціям заборонено мати закордонні центри тільки в державі, офіційно визнаній агресором. Такою є Росія. Румунія, звісно, — ні. З іншого боку, це суперечить традиціям православ’я, згідно з якими помісні Церкви облаштовуються не етнічно, а державно-територіально. А за кордоном країни, в якій функціонує та чи інша помісна Православна Церква, парафії і єпархії належать юрисдикції Вселенського Патріархату.

Однак у реальній практиці є відходи від цих засад. Ця традиція доволі хитка. Серед прикладів — рясна кількість єпархій і парафій Російської Православної Церкви в різних країнах Заходу і Сходу. Навіть УПЦ МП нині активно створює парафії в країнах, де є українська “стара” чи “нова” діаспора. Є закордонні єпархії в Болгарської Православної Церкви. А що вже говорити про цілі румунські митрополії у країнах Західної Європи, Америки. Має Румунська Православна Церква і свої єпархії в Сербії та Угорщині.

Однак багато хто висловлює побоювання щодо потенційного надання в Україні реєстрацій для парафій в юрисдикції Румунської Православної Церкви. Вказують на ризики зростання на таких парафіях не лише румунської національно-культурної свідомості (це їхнє законне право), а й політичного сепаратизму. Особливо — зважаючи на реальні настрої немалої частини теперішніх священнослужителів УПЦ МП, — котрі толерують підросійськість, пишаються румунською національною ідентичністю і водночас демонструють байдужість, скептицизм, а в окремих випадках і зневагу щодо руху українців до відродження власної національно-культурної і мовної тотожності.

Не буду категоричним, і наголошу, що не всі експерти поділяють такий песимістичний погляд на цей аспект проблеми. Однак фактом є те, що в умовах війни й істотної потужності спецслужб агресора ці процеси можуть використовуватися для розпалювання конфліктогенних тенденцій, заохочення шовіністичної свідомості (і практики) в осіб румунської національності, фантомних болів за “великою Румунією”, яка колись доволі жорстко обмежувала українців і їхні права на підвладних їй теренах теперішньої Чернівецької області.

Тому в цих питаннях дуже важлива комплексність бачення зв’язку церковно-юрисдикційних і безпекових та ідентичнісних процесів. Хочеться сподіватися, що після набуття практичної чинності законодавством про унеможливлення в Україні діяльності громад, афілійованих з російськими релігійними центрами, значна частина поки що МП-шних парафій самовизначатиметься на користь тих церковних структур, які щиро підтримують територіальну цілісність України, її незалежність та суверенітет Києва на всіх без винятку її законних територіях. Однак об’єктивний погляд спонукає вважати, що ці тенденції не будуть стрімкими, не будуть безболісними, і тут є чимало невизначеності.

— У цьому розрізі цікавою є постать згаданого владики Михаїла-Лонгина Жара, який поєднує і вірність МП, і роботу на румуномовне середовище. Чи це середовище у самій Румунії також заражене “русским миром”? А в той же час вони підтримують стосунки у Молдові з місцевим кліром МП. Як це поєднується?

— Щодо Лонгіна Жара я вже казав у нашій бесіді. Додам лише: він — етнічний румун чи молдаванин, і справді має авторитет серед румуномовних вірян. Однак зважусь висловити свою, можливо, й суб’єктивну, думку: це особа дуже імпульсивна, мало освічена, фанатична, в ньому уживаються вибрики “сильних світу цього” з 1990-х (а якими вони ментально і поведінково були на пострадянському просторі багато хто пам’ятає) і водночас обрядовірство та печерна нетолерантність, сектантське світовідчуття.

А такі люди з грубими пристрастями є доброю принадою для патентованих маніпуляторів. Тому думаю, постать Жара — об’єкт активних зусиль як російських спецслужб, так і певних шовіністичних сил Румунії. Вони спрямовували і спрямовують його вплив, його нехитру, але хапку “харизму” у русло їхніх інтересів. Він — інструмент. Тож цілком виправдана, гадаю, нині увага до нього з боку слідчих органів.

Постать Жара — об’єкт активних зусиль як російських спецслужб, так і певних шовіністичних сил Румунії

Щодо бацил “русского міра” в Румунії… Скажу так: радше там поширена ментальність колишньої (більш-чи менш) “великої держави”, яка буває байдужою до інтересів тих націй і країн, що борються проти намірів імперій повернути їх у своє лоно. Я не стверджую, що такі настрої в Румунії домінують.

Я не стверджую, ніби вони презентативні в респектабельних парламентських й урядових колах. Але вони там є [40]. І на багатьох на індивідуальному та груповому рівнях впливають. Тому й церковний істеблішмент, і пересічні румунські православні дуже зацікавлені, аби в Молдові православні активніше вливалися в лоно Румунського Патріархату. І те саме схвалили б вони щодо православних парафій прикордонних областей України. Це їхній інтерес.

Читайте також: Агенти Кремля в рясах в Україні: як Онуфрій та інші священники УПЦ МП повʼязані з Росією? [41]

Архиєреї Онуфрій Березовський і Лонгін Жар в Банченському монастирі з московським патріархом Кірілом Гундяєвим (жовтень 2011 р.). Джерело фото: Фото з відеозапису на You Tube каналі РПЦ

А от справа української і церковної, і світської дипломатії — вести ефективну гру на випередження, аби гарантувати безпекові інтереси саме України. Чи повною мірою застосовуються нині дієві важелі такої дипломатії, — не певен.

— Як було сприйнято на Буковині нещодавнє рішення Румунської ПЦ створити в Україні свою юрисдикцію [42]? Чи були якісь публічні реакції на це в колах саме громад УПЦ МП?

— Є відповідні офіційні заяви і УПЦ МП, і ПЦУ, які стурбовані такими намірами. Важко судити про реальні позиції щодо цього на румуномовних парафіях УПЦ МП, бо вони нині (як в УПЦ загалом) є доволі закритими для публічної самопрезентації і, мабуть, десятки разів вивіряють ті слова і реакції, котрим готові надати оприлюднення. Тому щирих слів про це від більш чи менш високих функціонерів — а парафіяльний священик певною мірою теж локальний функціонер — ми публічно навряд чи почуємо.

— Позиція ПЦУ зрозуміла — вони для румунів створили окремий вікаріат, за прикладом українського в Румунії, але вони туди не спішать. А ось УПЦ МП на Буковині, чи не буде вона маскуватися проти румунських інвазій, але насправді їх тільки й чекатиме? Як також частково на Одещині вже давно говорять про претензії на ці території Бессарабської митрополії РумПЦ, яка нині активно розвивається в Модові. Зрештою, на Закарпатті також багато хто з місцевих затятих прихильників сепаратизму і “русского міра” швидше підуть до РумПЦ або до Сербської ПЦ (бо це була колись тимчасово її юрисдикція), ніж до ПЦУ. Що з цим робити? І хто це має робити?

— Припущу, що саме румуномовні парафії Чернівецької області — в разі дозволу Румунській Церкві мати свою юрисдикцію в Україні — звісно б, прагнули до неї належати, особливо, якщо УПЦ МП опиниться поза законом. Зрештою, законодавство України спонукає громади, афілійовані з центрами в державі-агресорі (Росії), усунути цю афіліацію, цей зв’язок — і зі своєї практики, і зі статутів. Тож, звісно, якби існувала легальна юрисдикція Румунської Церкви в Україні, румуномовні парафії в значній своїй частині, а може, й більшості переписували б статути на користь належності до неї.

Щодо парафій області, на яких переважають українці, — сумніваюся, що вони масово переходили б до Румунської Церкви. Тим більше, якби на той час Румунська Церква визнала ПЦУ. Ті з них, які категорично проти ПЦУ і несхитні в цьому, мусили б перебувати і в розриві євхаристійного спілкування з православними Румунії (як нині це є в них щодо тих Церков, які визнають ПЦУ — Вселенського Патріархату чи Елладської, Кіпрської, Александрійської Церков). А ті, що лояльні до ПЦУ, радше за все увійшли б до неї. Я вважаю, що визнання ПЦУ з боку Румунської Церкви стало б вагомим чинником трансформації в області серед мас вірян УПЦ ставлення до ПЦУ. Бо одна річ, коли визнання є від Церков далеких і мало відомих пересічним вірянам країн, а інша річ — від Церкви сусідньої і добре знаної Румунії.

Так чи інакше: хоч це і не суперечить українському законодавству, але в умовах війни деякі рішення мають бути особливо зважені, дуже обережні. Тому поки триває воєнний стан, я б рекомендував нашій владі точно накласти мораторій на реєстрацію в Україні нових закордонних юрисдикцій.

Однак висловлю ще таку свою думку. Хоч буква Томосу про автокефалію забороняє ПЦУ створювати парафії за кордоном, в міру охоплення ПЦУ всієї повноти українських православних (а я вірю, що в перспективі найближчих десяти років це станеться), цю норму треба буде переглядати. ПЦУ нічим не гірша за Румунську чи Болгарську (не кажучи вже про Російську) Церкви, котрі мають за кордоном свої парафії і єпархії. Ну, а якщо ПЦУ розглядає для себе таку перспективу, то за логікою слід визнати і право інших Православних Церков мати для своїх етносів на теренах України юрисдикцію. Але до цього питання можна буде повернутися, на мою думку, тільки після перемоги України у війні. Тепер має бути, повторюю, мораторій.

— По-перше про визнання ПЦУ Румунською ПЦ можна говорити лише як умовно в майбутньому, проте вже зараз РумПЦ вимагає дозволити їй увійти на українську територію, яку і ПЦУ вважає своєю, але і УПЦ МП точно від неї не відмовилася. У Молдові між РПЦ і РумПЦ іде боротьба відкритого формату, а в Україні, зокрема, на Буковині, вони можуть стати тимчасовими союзниками. Більше того, в інших областях, де є румуномовні громади МП, там також може відбутися домовленість між ними на місцевому рівні, як тимчасова коаліція проти ПЦУ. Румунська Церква відома своїми великими амбіціями і доволі поверховим ставленням до поняття чужих канонічних територій, як це є і в Європі, і поза її межами. І подібні домовленості з РПЦ можуть мати союзні до неї Польська АПЦ і Сербська ПЦ.

— Це правда. Бачите: і в Молдові, і в Україні — це ідентичнісний вододіл. Погляньмо на результати виборів у Молдові. Майже 50 / 50. Європейський вибір і вибір на користь підімперського минулого чи його сурогатних форм, перенесених у сьогодення. Аналогічно і в церковному питанні. Однак культурна самобутність молдаван не тих масштабів, аби всерйоз ставити питання про автокефалію для свого православ’я.

Тому — якщо не з Російською Церквою, то іншої ради для них немає, крім як бути в лоні Румунської. І зважмо: це нормально, адже на відміну від істотних національно-культурних розбіжностей між українцями і росіянами, молдавани та румуни мають єдину мову (це визнає більшість лінгвістів світу та й самої Молдови), значною частиною у них спільна і фольклорна, і писемно-літературна спадщина.

Тож молдавським і румунським православним мати єдину, спільну Православну Церкву з єдиним центром — це, на мою думку, нормально. А от належність значної частини українських православних до Московського Патріархату — це прикрий наслідок духовного й політичного уярмлення. Тож тут не може бути компромісів. І тим більше після того, як Церква Гундяєва прямо освячує й благословляє жахливу війну.

Щодо ризиків, про які Ви згадали, — так, вони є реальністю. А втім, усе ж констатуємо, що якщо Сербська Церква так і не засудила Росію, а говорить про обопільну відповідальність за “конфлікт”, то і Румунська держава, і Румунська Церква цілком певно й послідовно називають агресором саме Росію. Завдання української влади й дипломатії — не дати Румунії (а там держава і Православна Церква доволі близькі) вести подвійну гру (коли слова і дії розбігаються). А якщо є такі факти — одразу надавати їм розголосу та вимагати пояснень.

— Так, але чи нинішній владний режим в Україні, який ментально найближчий до МП і не дуже аж так активно бореться з її присутністю та діяльністю в Україні, буде ставати на захист ПЦУ, якщо йдеться про стратегічного сусіда-союзника Румунію, яка має амбітну щодо розширення і близьку до держави РумПЦ? Питання насправді дійсно першочергове до державної політики у цій сфері, але можливо це саме той випадок, коли потрібен церковний посередник, скажімо Фанар?

— Попри те, що персоналії теперішньої влади досить різні в ціннісному палані, теперішній очільник Державної служби з етнополітики і свободи совісті — професор Віктор Єленський [43] — людина раціональна, обізнана з нюансами проблем, компетентна. І патріотична. Тож хочеться сподіватися, що його команда даватиме керманичам держави мудрі поради.

А щодо посередника в особі Вселенського Патріархату… Боюсь, Румунська Православна Церква не стане його слухати там, де це їй невигідно. Інакше вона б не мала єпархій по світу. Будьмо реалістами. Це на ПЦУ Вселенський Патріархат має такий підкреслено авторитетний вплив і викликає пієтет, тому що автокефалію надано зовсім недавно, і його слово сприймається як несхитно вагоме.

Особливо, коли не всі Православні Церкви світу ПЦУ визнали. А для Румунської Церкви такої проблеми немає. І Вселенський Патріархат не стане розривати з нею євхаристійне спілкування, навіть якщо вона в чомусь не відповідатиме його очікуванням. Він зважає, що це Церква, котра майже повністю охоплює собою націю румунів, одна з найбільших у світі Православних Церков.

Однак робити спроби задіяти Вселенський Патріархат для захисту своїх інтересів у стосунках з Румунською Церквою ПЦУ, звісно ж, повинна. І українська держава також — але не тому, що втручається у справи Церкви, а тому, що тут є важливий безпековий аспект.

Митрополити УПЦ МП на зустрічі з Путіним в Києві, липень 2013 р.

Читайте також: Злочинці в рясах з Московського патріархату: чи вб'є це УПЦ (МП)? [44]

Сторожі “русского міра”

— Ми можемо називати присутність МП в Україні прикрим наслідком російського панування, але як важко дається деколонізація, і особливо далеко не всі розуміють роль російської культури у цій колонізації, а тому не уявляють собі населенні пункти без ідолів присутності русскоміровської культурної окупації. Або, наприклад, не бачать проблем ставити в лоні ПЦУ храми у типово російському стилі, які є ще більшими символами приналежності до “русского миру”, ніж пам’ятники Пушкіну. Так і для них не становить ніякої проблеми наявність у храмах відверто російсько-імперських “ікон”, назв храмів на честь цих імперських символів і псевдосвятих. Такі ікони стало знаходять в храмах УПЦ МП, які переходять у користування до ПЦУ. Як вичистити з голів цих ще нинішніх адептів секти “русского міра” оце все імперсько-колонізаційне сміття? Зрештою, не тільки в Україні ці символи московського кривославія сприймаються як висока духовність…

— Чого дивуватися: ще 5 років тому більшість телевізійних серіалів, що знімалися в Україні, були російськомовні (часом і з демонстрацією нібито російських міст, грошових знаків, одностроїв поліціянтів і військових тощо). Українські актори в цих серіалах нерідко виконували другорядні ролі, а російські запрошувалися на головні. І у 2019 р. понад 70 % тих, хто голосував, віддали перевагу авторам і інспіраторам таких серіалів, таких наративів і зберігачам саме такої, вживу цей епітет, “малоросійської” ментальності. Це має проєкцію і в релігійній сфері, а тим паче, у такій консервативній конфесії, як православ’я. Однак нині, хоч, на жаль, і під впливом досвіду жахливої війни, розв’язаної Росією, все ж є ознаки, хай і повільної, але ментально-ціннісної еволюції наших співгромадян.

— Ми говоримо про одну область, але можна спробувати і загальніше обміркувати: а що ж спонукає громадян України ще й нині, на одинадцятому році російської агресії проти України, ходити у храми УПЦ МП, яка є частиною РПЦ?

— Десь — у певному селі, містечку або місті (а таких пунктів тисячі) — громаду забаламутив десятиліттями сваволі й пропаганди піп (вибачте за дещо брутальне слівце, але воно тут доречне), і як він скаже, так і відбувається. Люди часто не почуваються у своєму релігійному житті суб’єктними. Та й не всі хочуть такими бути. А піп — частина корпорації УПЦ МП і служить їй — чи справді під впливом русскомірного ждунства (таких немало), чи з кар’єрно-меркантильних міркувань (бо вписався за роки в ту систему), чи і те, і те. Десь таки працює і дрімучий фанатизм, і релігійна нестямність.

На Сході, Півдні, у Центрі, та й нерідко і в нас, на Буковині, в Закарпатті, багато хто з людей під впливом війни вже зрозуміли, що бути проукраїнськими — безальтернативно, адже російське вбиває. Але водночас, як бути проукраїнськими, чимало хто з них ще не знають, бо величезні прогалини в національній пам’яті, в обізнаності з мовою, культурою, історією. Тому до усвідомлення ролі національного чинника в релігійності вони ще далекі, плюс не завжди в містечку чи селі є храм Православної Церкви України.

Десь, як-от біля мого будинку в Чернівцях, є храм УПЦ МП, і я бачу категорію сусідів, які туди ходять, бо ніколи взагалі не задумувалися над ідентичнісними аспектами своєї релігійності, і навряд чи колись вникали в якісь медійні чи, тим більше, експертні коментарі на цю тему. Ходять, бо треба щось покропити, щось посвятити, за когось подати записку на молебень, а храм поряд. І все. Суті своєї віри маса цих людей толком не знає. А може, ще тягне совкова комунікативна атмосфера (“свій до свого”), бо ментально в багатьох таких радянщина як культурний код живий досі. Радянщина в головах і русскомірне “благочестіє”, виявляється, ще як комбінуються, створюючи таким людям дурманну “зону комфорту”. Функціонери УПЦ МП це все, звісно, використовують.

А ще я задумувався про деяких знайомих — відносно молодих і більш-менш освічених, але які досі залишаються в русскомірній УПЦ. Що ж саме їх там тримає? І дійшов до такої сумної гіпотези: їх нерідко тримає егоїзм, надмірний егоїзм та, отже, неготовність визнавати свої помилки. Перейти до Православної Церкви України для них — це визнати, зокрема, і перед собою, що коли вони роками шельмували проавтокефальних православних, закликали перехрещувати дітей, перевінчувати подружжя, — то самі були в полоні гріха і моральної хиби.

І замість покаятися у гріху — їм легше в ньому залишатися, брешучи самим собі, ніби вони “стоять в істині”. От мені здається, ті, хто досі так і не переходить (якщо це не бездумні фанатики), нерідко керуються саме такою деструктивною підсвідомою мотивацією. Вони не можуть допустити для себе визнання, що були неправі. Цим же керуються й чимало священиків та єпископів УПЦ МП.

Важливою є просвіта, зокрема, і релігієзнавча. В руслі цього взаємодія науковців-гуманітаріїв і медіа — це річ першорядна. І науковці, і релігійні лідери та активісти, і журналісти, і митці нині мають особливу відповідальність перед країною. Аби бути в унісоні із воїнами, які боронять наші фізичні терени, слід все робити, щоб оберігати, а багато в чому розбудовувати терени ідентичнісні, смислові, культурні — без синдрому малоросійства і без дурману браги русского міра.

Перепрошую, що в останніх кількох своїх міркуваннях, можливо, дав більшу волю емоційній експресії. Тож сприймайте ці останні думки не стільки як експертне судження науковця, а як бачення громадянина. Часом важко залишатися кришталево незворушним, коли саме такі явища у країні все ще процвітають. Попри трагічні уроки війни.

— А як Ви думаєте, чи є якісь перспективи від спроб шантажу з церковного боку можливим сепаратизмом у певних регіонах? Маю на увазі, що діяльність і висловлювання владика Жар або о. Сидор з Ужгорода, які озвучують ідеї про можливе входження інших ПЦ на українську територію. Здається, від РумПЦ у цьому їм підігрують. Напевно, такі закиди — це гра в сторону державних чинників і спроб умовно обмежити впливи і присутність МП в Україні. А з іншого, це може бути потрактоване як посягання на цілісність України. І чи ці церковні шантажисти почуваються аж так захищено і впевнено?

— Ну, от те, що ми з Вами привертаємо до цього увагу, говоримо про це, аналізуємо ризики і наголошуємо на їхній реалістичності — це вже важливо. Наскільки знаю, митрополит Лонгін Жар перебуває під слідством за декількома кримінальними справами. Нам залишається лише вимагати від держави об’єктивності розгляду і несхитності притягнення до відповідальності в разі наявності складу злочину. Здається, було відкрито кримінальну справу за образу вірян інших конфесій та юрисдикцій і щодо згаданого Вами священика Дмитра Сидора із Закарпаття.

Але як релігієзнавець мушу підкреслити: не так легко довести зв’язок між заявами про те, що етнічні румуни України мали би бути в юрисдикції Румунської Церкви, і політичним сепаратизмом. Є інтуїція, що досить часто під цими деклараціями ховаються саме такі настрої. Але їхня верифікація — доволі ускладнена річ. І точно це не компетенція академічних релігієзнавців. Ніхто не може притягнути до відповідальності громадянина України, який заявляє: “Я хочу, щоб на теренах України функціонувала Румунська Церква”. Можна притягнути до відповідальності тоді, коли людина скаже: “Я вважаю, що та чи інша територія України має бути у складі такої і такої держави”. Але ж таких прямих фраз не звучить з боку цих церковників.

Хоча, до речі, на Буковині був випадок [45] кілька років тому, коли зупинений поліціянтами п’яний водій — священник УПЦ МП — вигукував грубі, обсценно сформульовані шовіністичні погрози українцям як нації, “обіцяв” близьку перспективу “приходу румунів”, “розстрілу українців”. Не знаю, чи був він хоч трохи серйозно покараний і в церковному плані, і в цивільному. Можу, помилятися, але здається, він і нині служить на одній із парафій Чернівецької області. Так, звісно, це окремий випадок, він не презентативний. І все ж.

Однак, абстрагуючись від румунської теми… Законодавство про унеможливлення діяльності підросійських релігійних організацій — це добре. Але нагадаю: у нас релігійна організація — це кожна окрема парафія. Тож його впровадження — це щодо кожної громади процес на місяці або й на роки: судові позови, апеляції, повторні розгляди, може, й маніпулювання з вербальним переінакшенням статутів громад, без сутнісних змін, без реального розриву з русскомірністю, і знову судові позови тощо.

Тому важливими є саме переходи православних громад до Православної Церкви України, їхня інтенсифікація. Мені здається, істотно пришвидшило би такі процеси відсікання теперішніх єпископів УПЦ МП від будь-яких можливостей адміністративно і дидактично впливати на громади. Тобто публічно виступати перед вірянами, видавати укази й розпорядження, представляти єпархію в ролі уповноваженого юридичної особи тощо.

Це має бути політико-правове рішення держави, — зважаючи на війну, розв’язану Росією проти України. З огляду на справді особливий, екстраординарний час і стан, які переживає країна. Рішення, може, навіть більше політичне, громадянське, етатичне (однак візьму це слово в лапки), ніж рафіновано правове. Але його виконання має суворо контролюватися.

Усі єпископи УПЦ МП були учасниками Архиєрейських соборів РПЦ, деякі, зокрема, Онуфрій, також і Синоду. Працювали в цих органах у Москві або інших містах за межами України — за скликанням Московського Патріарха — архизлочинця Гундяєва. Вони голосували там, підтримували одобрямсами ухвали уже після офіційного визнання Росії державою-агресором (2015 р.). Коли було вже анексовано Крим та відібрано частину Донбасу. Коли вже була війна. Це факт. Як факт і те, що Росія авторитарна (а нині вже навіть тоталітарна) держава. І РПЦ там де-факто (а її керівні структури й поготів) — не відокремлене від держави релігійне об’єднання, а частина — до того ж провідна — ідеологічного апарату влади, ідеологічного апарату агресії, рупор рашизму, що ідейно спрямовує цю агресію.

Відповідно, обґрунтувати такий крок можна доволі логічно й справедливо: єпархія, крім духовного статусу, це ще й потужна спільнота людей, які є громадянами. І відповідно ті, хто уже під час війни, під час збройної агресії проти України та анексії її законних територій (з 2014 р.) були соратниками співучасника злочинів російської влади Гундяєва, не мають права в умовах війни і поствоєнної відбудови мати ідейний та організаційний вплив на великі спільноти громадян України.

Я, наприклад, не бачу принципової різниці в безпековому плані між деструктивністю верхівки єпархій УПЦ МП і деструктивністю, наприклад, ОПЗЖ. А вона в Україні офіційно оголошена поза законом.

Думаю, в разі унеможливлення адміністрування на єпархіях вертикаль УПЦ досить швидко почала б розпадатися. Там звикли до ручного керування з єпархій. Якби таке керування паралізувалося, навряд чи значна частина парафіяльних священиків та активістів "груддю" стояли б за тих єпископів. А прості віряни тим паче не стояли б, хіба що крайні фанатики, але й вони без керування згори навряд чи мали б реальний вплив.

І не отримуючи місяць-два-три "цінних вказівок" від єпархіальних канцелярій, не всі, але чимало парафіяльних священиків самі б почали шукати шляхів єднання з автокефальною Православною Церквою України, визнаною Вселенським Патріархатом. Плюс на кожній парафії є більша чи менша частина прихильників єднання з ПЦУ. За цих умов їхня позиція посилилася б і в багатьох випадках переростала б у входження парафій до лона ПЦУ.

Право громад, звісно, приєднуватися до будь-якої іншої конфесії, якщо вони мають таке бажання (але, я думаю, більшість із них воліє залишитися православними).

До речі, нагадаю: митрополит Онуфрій Березовський у 2020 р., від імені Синоду РПЦ, як його постійний і, мабуть, з погляду РПЦ найреспектабельніший після патріарха член, звертаючись віч-на-віч до Гундяєва, називав його “мілостівим отцом”, а про себе і про таких, як він, казав: "ми, Ваши смірєнниє соработнікі". Одразу після вітальних слів, що звучали з уст Онуфрія, Гундяєва вітав чиновник путінської адміністрації - “від його імені і за дорученням” та вихваляв досягнення Кіріла в “обогащєніі новим содєржанієм практикі соработнічєства государства и Церкві”. Даруйте, що навів ці слова мовою оригіналу, але саме в такій подачі виразнішою є їхня суть.

митрополит Онуфрій у Москві у храмі Христа Спасителя. Ліворуч патріарх Кіріл Гундяєв, праворуч - представник Путіна у федеральному окрузі І. Щоголєв (1 лютого 2020 р.). Джерело фото: Фото із відеозапису телеканалу "Союз" [46]

Єпископи УПЦ МП в масі своїй — найдіяльніші і найвпливовіші оберігачі “русского міра”. Сторожі “русского міра”. І їхній вплив на суспільство - небезпечний.

—

Тарас Антошевський [47], опубліковано у виданні РІСУ [2]

---

В тему: 

• Гундяєв снарядами вибиває своє мп з України [48]
• Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи [49]
• «Православный коммунизм» в фашисткой России: кто стоит за спиной Путина [50]
• Як російські попи разом із силовиками насильно депортують українців до росії що має ознаки геноциду [51]
• Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського" [52]
• Чи існує змова між ОП та Новинським про захист московської церкви в Україні? [53]
• Священики ПЦУ у заручниках окупантів [54]
• Як бреше російська православна церква [55]
• Злочинці в рясах з Московського патріархату: чи вб'є це УПЦ (МП)? [44]
• Церковь врага: как УПЦ МП влияет на украинцев [56]
• Що не так з росією? [57]
• Несостоявшееся государство путина [58]
• Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці» [59]
• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни [60]
• Археология войны. Что останется после вторжения России в Украину? [61]