Невивчені уроки історії. Гримаси Кліо

1.00

Нет

24 серпня 1991 року, акурат через два дні після ухвалення Акта проголошення незалежності України, їй була кинута перша «чорна мітка» – Павло Вощанов, прес-секретар президента Єльцина, офіційно заявив, що Росія залишає за собою право порушити питання кордонів країн, які оголосили про свою незалежність. Услід за ним міський голова Москви Гавриїл Попов заявив, що акти проголошення незалежності були незаконними і мають бути переглянуті...

Наступного року, 21 травня, Верховна Рада Росії прийняла ухвалу «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РСФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». Цей документ жорстко розкритикував тодішній парламент України.

Виступаючи у Верховній Раді 2 червня 1992 року міністр закордонних справ України Анатолій Зленко у своєму виступі наголосив, що напруженість стосунків між Російською Федерацією викликана не стільки проблемою Криму чи Чорноморського флоту, скільки «небажанням деяких політичних сил і окремих членів керівництва Російської Федерації визнати політичну реальність – існування незалежної держави України». Відтак Зленко навіть запропонував порушити питання щодо легітимності кордонів між Україною та Росією, змінених за часів СССР.

Він нагадав, що до території Російської Федерації далеко не легітимним способом були приєднані такі споконвічно українські землі, як «Гайворонський, Путивльський і Новооскольський повіти Курської губернії, Острогозький, Богучарський, Біргоченський – Воронезької, Таганрозький – Донецької області, Темрюкський і Єйський – Кубанської, де українці становили від 51 до 90 відсотків загальної кількості населення».

Трохи історії. За часів Гетьманату Павла Скоропадського на споконвічних українських територіях (Путивльський, Суджанський, Гайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії) була створена українська адміністрація. Наші сучасники – історики з міста Суми – мають в своєму розпорядженні оригінальну мапу України (станом на жовтень 1918 року), на якій і Придністров’я позначене як українська територія, а кордон України вклинюється на 80–250 кілометрів углиб сучасних Білорусі та Росії. На мапі Крим однозначно належить Українській Народній Республіці.

Читайте також: Місто Суджа в Курській області, над яким піднято український прапор, було колись столицею України [2]

Ще один цікавий історичний факт. Під час встановлення кордону між УНР і РСФСР були розроблені критерії територіального розмежування двох сусідніх держав. З українського боку кордонну комісію очолював міністр юстиції Сергій Шелухин, який запропонував за ознаку національності прийняти прізвище людини. Росіяни не могли заперечити переконливій логіці – надто відрізнялись українські та російські прізвища. За цим критерієм вся Білгородська область і частина Курської мали відійти до України...

Можна припустити, що якби 1991 року був ухвалений Акт про відновлення державної незалежності України, то проблема з Кримом не постала – належність півострова до України була чітко зафіксована у відповідних документах УНР, Української держави гетьмана Павла Скоропадського і на тодішніх мапах.

Восени 1990 року опозиція випустила з рук перемогу, не підтримавши студентів, які домагалися переобрання Верховної Ради. Розпочавши 2 жовтня 1990 року акцію голодування, представники Української студентської спілки та Студентського братства першою своєю вимогою поставили дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійних засадах восени 1991 року.

Фото: 33 роки Революції на Граніті

Читайте також: 33 роки Революції на Граніті. Як студенти перетворили площу Жовтневої революції на Майдан Незалежності [3]

Згадуючи буремні події, тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук був змушений визнати: «Коли б ми послухали студентів і провели дострокові вибори до Верховної Ради, сценарій розвитку в Україні міг би бути зовсім інший, і політичний, і економічний. На хвилі піднесення ми могли б обрати до ВР справжніх патріотів, людей, які хочуть для України добра... Прикро мені говорити, та націонал-патріоти, які повинні були підтримати студентів, були проти переобрання Верховної Ради».

Держава твориться згори провідниками нації, елітою, фахівцями, людьми з державним мисленням, котрим притаманна політична воля, завзяття до будівництва суверенної, демократичної держави. А банальні апеляції до «мудрого народу» – це дешева демагогія, популізм, розрахований на короткочасний політичний успіх.

Чи не тому В’ячеслав Липинський застерігав:

«Хамство і глупота ще ніколи і ніде ні одної держави не збудували». Перед ним маячів гіркий досвід будівництва Української держави Гетьмана Павла Скорпадського, занапащену внутрішніми силами (своїми, рідними, патріотичними), «п’ятою колоною» та ворогом зовнішнім. Українським соціалістам вдалося збаламутити ударну військову міць – Січових Стрільців, якими командував Євген Коновалець. Опинившись на еміграції, він з гіркотою визнав: «Як був би я де знав, був би ніколи не пішов в повстання. Помилки цеї вже не поправиш, але треба старатись її більше не робити».

Популізм Директорії призвів до ліквідації Гетьманату, а згодом і УНР, до чого спричинилася агресія «червоної» і «білої» Росії, Польщі, міжусобиці тощо.

Як і сто років тому, в Україні катастрофічно бракує «лучших» людей (за Дмитром Донцовим), для яких інтереси держави завжди були важливіші за власні. Частка «свинопасів» упродовж нашої історії традиційно домінувала. Саме через них у 1917–1920 роках не вдалося вдержати державу. Попри військову деструкцію, позиція населення була пасивна, вичікувальна, байдужа, бракувало самоповаги. Більшість українців надіялися на Бога і на Святого Юра...

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Павло Скоропадський в зоні особливої уваги НКВД [4]

Восени 2013-го «лучші» люди вийшли на майдани України. Їх було небагато. Але саме вони вони – новітні пасіонарії, добровольці та волонтери – 2014-го і 2022 року першими виступили на захист держави…

Зараз ми програємо через те, що ми не єдине ціле. Коли з’являться черги до ТЦК, як це було в 2022-му?..

З голови не виходить поетове:

І пішов я тоді до Петлюри,

Як громами в степах загуло.

Скільки нас отаких попід мури

Од червоної кулі лягло...

Пригадалися й інші рядки, написані колишнім козаком 3-го Гайдамацького куреня армії Української Народної Республіки Володимиром Сосюрою в період НЕПу:

Я не знаю, хто кого морочить,

але я б нагана в руки взяв,

і стріляв би в кожні жирні очі,

в кожну б шляпку і манто стріляв...

Древні греки полюбляли повторювати: «Якщо боги хочуть когось покарати, то позбавляють його розуму». І справді. Суспільство, яке перебуває в стані війни із зовнішнім ворогом, мало б чітко усвідомити, що всі без винятку державні чиновники – найманці, які виконують волю наймача-народу, а не партійних «слуг». Але цього не спостерігаємо. В чому причина?

Лесь Подерв’янський в одному зі своїх інтерв’ю на запитання, до якої групи можна віднести українську владу, відповів: «Усе це якраз совки. Жлоби, які насправді нічого не вміють, і завдання яких – не допустити до влади тих, хто вміє». Найпарадоксальніше, що саме ця система влади в умовах війни дістала змогу нав’язувати свої правила гри державі та її громадянам. Чому так сталося?

Один із засновників сучасної соціології Карл Манхейм слушно відзначив, що в моменти глибоких соціальних криз (а війна – це криза) відбувається блокування здорового глузду – здатності людини розумно судити про стан справ і діяти, виходячи з цього судження. Чи не тому нинішня українська влада нахабно перекладає відповідальність за казнокрадство, за невдачі на фронті на військових і на західних партнерів тощо?

Читайте також: Вороги. Спільники. Чужинці. [5]

Колись скандальний міністр оборони Валерій Шмаров запевняв, що «в України немає ворогів» і що «нам ніхто не загрожує». Послухали…

«Якось дико було дивитись на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; з заходу суне залізна хмара німецького війська, а село живе своїм життям, ніби довкруг нічого не діється... Мій помічник сотник Андрієнко бурмотів: «От і народ, збудуєш з ним державу чи соціалізм!» – згадував у своїх «Споминах» генерал УНР Всеволод Петрів.

Така індивідуалістична позиція українців обернулась для них трагедією: нечуваними репресіями, колективізацією, Голодомором, комунізацією, страхітливими людськими втратами в Другій світовій...

«Наше нещастя, що маємо забагато зарозумілих людей. А від цього цілий нарід і ми з ним страждаємо, бо за дурною головою й ногам горе. <...> Нарід як юридична особа не існує. Нікому він не наказує. Нікого не веде, а його треба вести. З народа стихійно виходить провідна верства, що має старатися за його добробут і вести до наміченої цілі. Вождем народа не є той, хто складає гарні програми або пише кучеряві відозви, а той, хто оволодіває масою. <...> Держава є організація, що панує над народом, причім панування мусить бути тотожним із служінням народу. Збудувати державу, значить опанувати народом» (Опанас Андрієвський, український державний і політичний діяч).

Однак, як і сто років тому, популізм бере гору. Правильних висновків з фатальних історичних помилок, на жаль, досі не зроблено.

На календарі рік 2025-й. Дедалі частіше в інформаційному просторі від українських політиків можна почути песимістичні пасажі щодо майбуття Української держави. Чи припустимо таке?..

Москалі про Росію казали: «Велика Федора, да дура». Про нас Олександр Олесь написав:

Чи не мати для нас і для всіх УНР,

Монархіст ти, чи лівий есер,

Друг чи ворог ти – міра одна...

І стоїть УНР як корова дурна...

Давно це було. А нині?..

Від кризи соціального розвитку до соціального вибуху?

Політика марнотратства Франції другої половини XVIII століття була несумісною з надходженням прибутків до скарбниці. Це призвело до швидкого зростання державного дефіциту. Незважаючи на це, міністри фінансів Людовіка XVI Калонн і Ломені де Брієнн і далі вдавалися до непомірних витрат, покриваючи їх новими позиками. До 1789 року державний борг Франції досягнув непомірної суми – стало неможливим брати нові позики; ніхто не довіряв спорожнілій скарбниці. Держава опинилась на межі банкрутства.

26 травня 1793 року, виступаючи перед якобінцями, Максиміліан Робесп’єр вирік: «Коли всі закони порушуються, коли деспотизм дійшов до своєї межі, коли топчуться ногами чесність і соромливість, тоді народ має повстати. Цей момент настав...». Через три дні в Якобінському клубі Робесп’єр наголосив: «Я кажу, що якщо не підніметься весь народ, то свобода загине...».

Читайте також: Чому реформи стали трендом в історії Європи й світу: козацькі еліти в добу модернізації [6]

Два дні перегодом у Парижі почалося народне повстання проти влади Жиронди. А вже 2 червня повсталі скинули ненависну владу. Та цього було ще недостатньо. Тому Робесп’єр наголошує:

«Необхідна єдина воля. Внутрішні небезпеки виходять від буржуазії: щоби перемогти буржуазію, треба об’єднати народ... Треба, щоб народ приєднався до Конвенту і щоб Конвент скористався допомогою народу».

Енергія соціального вибуху накопичується повільно, але сам вибух відбувається зненацька, і передбачити його майже неможливо. Так, штурм Бастілії, з якого почалася Велика французька революція, заздалегідь не планувався. Вигук Демулена «У Бастілію!» послужив іскрою, що запалила пожежу, привела до ряду подальших політичних подій, що позначилися на долі всієї Європи.

Те саме можна сказати і про Лютневу революцію в Росії. Була це випадковість чи чергова провокація Парвуса (ешелони з хлібом для Петрограда застрягли на полустанку, як наслідок – жіночий бунт і пішло-поїхало...), дотепер – таємниця. В усякому разі, Лютнева революція в Петрограді стала для Лєніна цілковитою несподіванкою

Важко заздалегідь передбачати, що послужить іскрою, яка призведе до вибуху і дасть вихід енергії соціальної напруги. При цьому слід зауважити, що в соціальній системі, як і в будь-якій системі, що самоорганізовується, існують механізми переадаптації (вперше ці механізми були виявлені у пневмокока – мікроорганізма, який спричиняє запалення легень) – приховані механізми адаптації до умов, яких ще немає, але які можуть виникнути. Механізми переадаптації в соціальній системі виявляються в тому, що у надрах суспільства завжди є особистості, неприкликані суспільством у поточний час, які можуть стати лідерами в разі зміни стану суспільства.

Типовими «переадаптантами» були Богдан Хмельницький і Робесп’єр, Наполеон і його маршали, Йосиф Сталін і Адольф Гітлер. Їхні організаторські здібності в нормальній стабільній обстановці могли і не реалізуватися. Наприклад, Робесп’єр займався б шлюборозлучними процесами, Гітлер став би посереднім художником, Джугашвілі міг бути священиком чи абреком. Як би склалася доля Хмельницького, якби не розбійницький наїзд Чаплинського на його хутір? Ким був би Валерій Залужний, якби не московська агресія?.. Інакше кажучи, подальшу поведінку майбутнього лідера часто визначає випадковість.

Роль особистості в історії завжди викликала інтерес в істориків і філософів. З цього приводу можна сказати, що екстремальна ситуація породжує, а точніше виявляє особистість, а особистість змінює реальність. Але в який бік особистість поверне реальність – можна тільки здогадуватись. Бо історія застерігає, що при соціальних потрясіннях на поверхню суспільства спливають і найтемніші сили. Підтвердженням цьому є сучасна історія Української держави. Втім муза історії Кліо [7] нагадує і про вчення філософа-просвітителя Жан-Жака Руссо, який наголошував, що в разі узурпування державною владою природних прав народу, він (народ) має право на повстання, щоб повалити владу й встановити народний суверенітет.

муза історії Кліо

муза історії Кліо

До речі, про це право десять літ тому нагадував Владика Любомир Гузар:

«Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожен із нас має право боронитися...»

Запитання без відповідей

Доля одного американця варта того, щоб спробувати зрозуміти складність і багатогранність життя. 20-річним цей американець втратив роботу, програв на виборах у законодавче зібрання рідного штату. 1833 року збанкрутував. Незабаром померла наречена. 1836-го важко захворів і ледь не збожеволів. Через сім років програв на виборах у палату представників. Двічі – 1854-го і 1858-го – не зміг потрапити в сенат. У 56 років був застрелений вбивцею. Цим американцем був Авраам Лінкольн, 16-й президент США, який в останні чотири роки свого життя скасував рабство.

Запитую себе й інших: чи було щасливим життя Лінкольна? Намагаюся зрозуміти: чи щасливе життя прожив Леонід Кравчук? Хотілось би довідатись, як нині почуваються Леонід Кучма і Віктор Ющенко, Віктор Янукович і Петро Порошенко. Про Володимира Зеленського наразі помовчимо.

Чи дослухалися вони до порад Шарля де Голля: «У ділових стосунках між державами логіка і почуття важать дуже мало у порівнянні з реальною силою, тут цінують того, хто вміє схопити і втримати захоплене. І якщо Франція бажає посісти гідне її місце в світі, вона має розраховувати тільки на себе». Або: «Наша країна перед лицем інших держав має прагнути великої мети й ні перед ким не схилятися, інакше може опинитись у смертельній небезпеці».

Чи усвідомив діючий український президент глибину міркувань французького державотворця?

Три десятиліття тому керівник Європейського інформаційного центру, французький публіцист, колишній розвідник П’єр де Вільмарест у розмові з кореспондентом журналу «Універсум» порадив: «Бажаю, щоб Україна порозумілася зі своїми сусідами, аби зменшити небезпеку від Росії. І не тільки в галузі торгівлі й виробництва, а й у дипломатії та розвідці. З іншого боку, Україна повинна далі утверджувати свою приналежність до Европи. Це порозуміння між державами, між народами. Бо є цінності, спільні для нас усіх».

Читайте також: Tertium non datur – третього не дано [8]

Гарно сказано. Але нинішня Европа значною мірою демонструє безпорадність – Захід неспроможний захистити не лише друзів, навіть самих себе. Деякі европейські лідери якісь перелякані. В них відсутнє усвідомлення того, що Україна має перемогти, а росія програти. Та й ми забуваємо, що єдині, хто може «злити» Україну, – самі українці.

—

Олег К. РОМАНЧУК, PhD, публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум [9]» для «Аргумент» [10]

Читайте також: