Парадокси окультурення українцями Московії

1.00

Нет

Першими святими, канонізованими в Давній Русі, стали князі Борис і Гліб. Вони користувалися й користуються великою повагою в Україні, Росії та Білорусії.

На перших порах існування культу цих святих він сприймався як руський, власне український культ, пов’язаний із землями нинішньої України. Саме в українському Вишгороді біля Києва були поховані Борис і Гліб. На українських землях були написані «базові» агіографічні твори про цих святих – «Сказання про Бориса й Гліба» та «Читання про Бориса і Гліба», створених вкінці ХІ чи на початку ХІІ ст. Потім вони використовувалися для написання інших агіографічних творів. У Чернігові, котрий був конкурентом Києва на Русі, був побудований собор Бориса й Гліба, зазначає РІСУ [2].

Однак з часом, коли після розвалу Улусу Джучі (Золотої Орди) піднялася Московія, ситуація почала мінятися. Московські правителі наприкінці XV – у XVI століттях стали розглядати свою державу як єдине православне царство. Встановлення в Московії патріаршества в 1586 р. стало вираженням цієї тенденції.

Московські правителі, фактично, орієнтувалися на два месіанські проекти.

Перший, більш амбітний полягав у тому, щоб Московія стала наступником Ромейської імперії. Звідси відома «формула» «Москва – третій Рим», війни з Османською імперією, яка захопила землі імперії Ромейської, намагання захопити протоки Босфор і Дарданелли, створення на нинішніх південноукраїнських землях т. зв. Новогреції (на цих завойованих Російською імперією у турків і кримських татар землях назви міст стали грецькими – Одеса, Херсон, Севастополь, Сімферополь, Феодосія тощо), а також здійснення експансії на Балкани.

Читайте також: Цінності під час Руїни: досвід українського святого Димитрія Туптала [3]

Другий проект – менш амбітний і реалістичний. Суть його полягала в тому, щоб Московія, котра в давні часи навіть не вважалася Руссю, почала претендувати на руський спадок, фактично на східноєвропейські терени. Причому велику роль у реалізації цього проекту відіграли українці, у т. ч. українські книжники-інтелектуали. Саме вони активно проводили ідею, що Московія – це наступниця Русі.

У першій половині та середині XVII ст. низка українців-книжників опинилася в Московії. Керівництво цієї держави потребувало освічених людей, а таких у них не було. Однак такі були на теренах України, де існували відносно розвинуті культурно-освітні інституції, зокрема Київська колегія.

Українське культуртрегерство в Московії набуло особливо широких масштабів в другій половині XVII – першій половині XVIII століть. Саме вихідці з України визначали культурне життя в Московії. Завдячуючи їм там реформувалося церковне життя, організовувалося шкільництво. Українці в той час, як правило, займали високі церковні посади. Реально керівництво Московської Церкви опинилося в їхніх руках. При допомозі українців московські царі (передусім це стосується Петра І) здійснили реформування своєї держави й перетворення її у Російську імперію, яка отримала європейський вектор розвитку.

У зазначений період українські книжники писали твори, в яких намагалися «довести» те, що Москва є спадкоємницею Києва, руських державних традицій. Стосувалося це й агіографічних творів про Бориса і Гліба, які з’явилися в той час. Показовим у цьому плані є «Житіє і страдництво святих праведних князів російських, братів вроджених Бориса і Гліба» [1]. Цей твір призначалося для читання в день пам’яті цих святих, тобто 24 липня.

Ми не знаємо точний час написання «Житія і страдництва…», але можна припустити, що воно з’явилося вкінці XVII чи на початку XVIII століть у середовищі ченців Києво-Печерського монастиря.

На самому початку твору зустрічаємо москвофільські мотиви. Там говориться таке:

«[З-поміж] знатних князів Рóссійських вийшли дві квітки нев’янучих пахощів і краси і оздоби Святої Церкви Матері Нашої, слави всьому світу, а головне — для благочесного народу Рóссійського [2]. Ті святі Борис і Гліб, кажу, нові мученики, народилися у місті святоліпному і славному – Києві, від батьків вельми знатних, але благохвальних, тобто від Володимира, князя Київського і всієї Рóсії монарха, і від болгарки-королівни. Бо Борисом і Глібом в поганстві наречені, а у святому хрещенні Романом і Давидом названі. І перше батьків своїх віру і вшанування їх наслідували, а потім хрещені були таким чином. Князь великий Володимир мав столицю свою перше в Новгороді, потім в Києві, наостанку переніс до Володимира – міста, яке за тридцять і шість миль за Москвою між Волгою і Окою над Клязьмою‑рікою збудував. Таку велику широкість мавчи свого княжіння, що не тільки своєю Рóсією східною, південною, і північною володів, але землею Болгарською, Сербською, Корвацькою, Семигродською, тими і іншими країнами, де тепер волохи, мултяни і татари бобруйські мешкають. А ще бувши в поганстві, мав жінок немало, з якими наплодив синів 12. А остерігаючись, аби по смерті його не вадили задля поганства і земель руських, також між ними монархію руську поділив. Вишеславові, старшому, дав Новгород Великий, перший наділ свій; Ізяславові – Полоцьк; Святополкові – Туров; Ярославові – Ростов, а коли Вишеслав помер, то тому Ярославові – Новгород Великий; а Борисові – Ростов; Глібові – Муром; Святославові – древлян; Всеволодові – Володимир; Мстиславові – Тмутаракань; Станіславові – Смоленськ; Судиславові – Псков, Брячиславові – Луцьк. Тим же також, як молодшим, Борису і Глібу, по смерті своїй Київ і Берестове князівства призначив».

Як бачимо, автор, ігноруючи давньоруські реалії, у дусі того часу представляє свій погляд на князя Володимира. Можна, в принципі, погодитися, що цей князь спочатку княжив у Новгороді й мав там свою столицю. Хоча Новгород, звісно, не був стольним градом Русі. Але звернення уваги на Новгород було потрібне агіографу хоча б через те, що це місто вже давно прилучили до Московії й зробили його її частиною (правда, сталося це через жорстокий терор, котрий привів до геноциду новгородського етносу).

Однак якщо згадка про новгородську столицю князя Володимира можна ще прийняти, то цього не скажеш щодо твердження, ніби цей князь після Києва переніс столицю до Володимира-на-Клязьмі, міста, яке знаходилося неподалік Москви. По-перше, про таке не говорять давньоруські джерела. Та й саме «Житіє і страдництво…» далі, фактично, подібне твердження спростовує. По-друге, є великі сумніви, що за часів Володимира Святославовича існувало це місто. Радше воно було засноване на початку ХІІ ст. Володимиром Мономахом і назване на його честь.

Читайте також: "Ми намагалися цивілізувати Московію кількасот років тому й тепер бачимо, що це марна справа" [4]

«Модернізація» історії проглядається і в твердженні, що князь Володимир начебто володів значними землями на Балканах. Маємо тут якраз той випадок, коли бажане видавалося за дійсне. Але (про це уже говорилося) московські правителі розглядали ці землі як «свої» – що і знайшло вияв у «Житії і страдництві…»

Таку ж «модернізацію» маємо і в тому фрагменті, де це житіє говорить про роздачу князем Володимиром земель своїм синам. Зненацька тут з’являється Луцьк, який передається Брячиславу. Знову ж таки подібної інформації немає у давньоруських джерелах. Та й Луцька на той час, судячи з усього ще не було. Принаймні не було це місто удільним центром. А перша згадка про нього з’являється в «Повісті минулих літ» лише в 1085 році, тобто майже через сто років після «роздачі земель» Володимиром.

Однак автору «Житія і страдництва…» згадка про Луцьк була потрібна з кількох причин. У нього є згадка про Володимир, про те, що це місто було передане Всеволоду. Однак тут під Володимиром розумілося не старе місто Володимир, яке існувало на Волині, а згадуваний Володимир-на-Клязьмі. Отже, згадка про Володимир вказувала на те, що землі Залісся були частиною Русі. Але в такому разі з Русі «випадала» Волинь. Тому автору треба було щось зробити, аби такого випадання не сталося. Через те він вводить Луцьк, який у XVII столітті був центром Волинського воєводства в Речі Посполитій.

Читайте також: Московити гірше орди [5]

Загалом «Житіє і страдництво…» не відзначається якоюсь оригінальністю. При його написанні, судячи з усього, були використані згадувані «Сказання…» й «Читання…».

Дитинство та юність князів-страстотерпців, як і в «Читанні…», були представлені як суцільно благочестиві:

«…ті святі юнаки Борис і Гліб, наречені у святому Хрещені Романом і Давидом, часто і довго в молитві аж до подиву люду посполитого, перебували; читання і науки Письма Святого радо слухали; дитячими і захоплюючими іграми та забавами не дивлячись на вік, гидували; і не зважаючи на свій високий стан, провадили життя цнотливе й святобливе. Підрісши, і уже на уділі отця свого Володимира сівши, ніколи непослуху і всякого (що родичам трапляється) по юності не вимовляли. Без священика і свого духівника також жодною мірою не зоставалися».

Очевидно, автор звернувся тут до «Читання…», бо в останньому хоч щось говорилося про дитинство Бориса і Гліба – чого не скажеш про «Сказання…».

Однак далі, викладаючи історію Бориса й Гліба, автор «Житія і страдництва…», використовує в основному «Сказання…», а також «Повість минулих літ». Убивства Бориса й Гліба представлені тут, як і в «Сказанні…» Говориться, вони були здійсненні посланими Святополком найманими вбивцями. Навіть наводяться окремі деталі, які є в «Сказанні…», але яких немає в «Читанні…». Наприклад, розповідається про смерть Георгія Угрина, котрий захищав князя Бориса; про те, що Передслава повідомила Ярослава про Борисове вбивство тощо. Правда, в деяких деталях автор «Житія і страдництва…» відходить від «Сказання…» – але не суттєво.

Щодо «Повісті минулих літ», то це джерело автор «Житія і страдництва…» переважно використовував, коли описував боротьбу Святополка та Ярослава за Київ.

Завершується твір у цілком благочестивому дусі, де Борис і Гліб представлені як справжні християни, що можуть служити зразком для наслідування»:

«Хоча бо, як знаємо, наймолодшими були серед своїх братів, але притаманні старим показали в собі звичаї: покору, сумирність і моторність в літах тих була їм властива, і потяг до науки великий, а головне – до Письма Святого. А підвизаючись в набожестві та в пильних молитвах Господу Богу, частій сповіді і вживанні Пречистих і Животворних Таїн Христових, до вищих цнот щодень і до полум’яної любові до Господа Бога здіймалися. Що у кожному стані добре і досконале життя, оскільки вимагає багато поту і праці, та має належну думку від Бога і від людей. Але на великих панських і князівських станах особливо те дивовижно, і більше люду Божого устрій, бо тяжча для них дорога, коли достаток, розкóші й інше — до злого, і сіті до гріха в руках мають, і набути того можуть. А тому, як справі рідкій і великій письмо Святе дивується.

Благословенні, сказано, багаті, котрі не нехлюї, але ті, котрі без обману знайшли, а за золотом не припустив, і ні надії й любові своєї в скарбах не лишив. А котрий таким буде – хвалити його будемо. Бо ті святі юнаки чинили чуда за життя свого: могли порушити, а не порушили, могли зле чинити, а не чинили, і задля того зміцнення доброго їх у Господі милість їхню славить уся Церква и стається більше із вищих станів: як то в високому стані по вірі панувати, а покору, достойну нижчих на серці мати. Багатства мати, і ними гóрдувати, в розкошах жити, а ними собі не заставлятися, молодим бути, а старих умертвіння на тілі носити. Тоді даючи того і так великого тих святих, мовлю, Бориса Гліба, вчинку, Господь Бог дивовижно і ясно знаним, також і короною мученицькою, і також тими небесними добрами і розкóшами їх наділив. Чого, Всемогутній Боже, і нас удостой, ласкою і чоловіколюбством Твоїм, Ти бо, знаю, милуєш і спасаєш нас, Боже наш. А ми Тобі хвалу і поклоніння воздаємо нині і завше і у віки віків. Амінь».

Промосковські мотиви зустрічаються ще в одному, досить відомому писемному пам’ятнику того часу. Це – «Сказання про убієння страстотерпців Російських князів Бориса і Гліба…» Дмитра Туптала [3].

Тут варто сказати кілька слів про цього автора. Дмитро (в миру – Данило) Туптало (1651–1709) [4] відомий як письменник-агіограф. У 1662 р. він вступив до Києво-Могилянського колегіуму, в якому навчався під керівництвом Йоаникія Галятовського до 1665 р. Судячи з усього, Туптало не закінчив повністю академічний курс. Однак багато займався самоосвітою, ставши людиною енциклопедичних знань. У його творах зустрічаємо використання широкого кола джерел – теологічних, історичних, агіографічних, літописних, іншомовних видань тощо.

У 1668 р. Туптало прийняв чернецтво у Київському Кирилівському монастирі. Жив у різних монастирях, як ігумен керував деякими з них. У 1684-1705 рр. Туптало працював над написанням та виданням «Житій святих», або «Четьїв-Міней» у чотирьох томах (видавалися вони в Києві). У цьому творі було також житіє Бориса і Гліба.

Хоча в «Житіях святих» Туптала є чимало компілятивних моментів, однак автор при написанні праці зібрав та опрацював велике коло джерел. Книга стала своєрідною українською релігійною енциклопедією і свідчила про високий рівень культури України того часу. «Четьї-Мінеї» користувалися не лише популярністю в Україні, а й далеко за її межами. Завдяки цьому доволі знаним було також житіє Бориса і Гліба, написане Тупталом.

У 1701 р. за наказом Петра І Туптала висвятили митрополитом Сибірським й Тобольським. Однак він захворів і не поїхав до Сибіру, а після одужання в 1702 р. його призначили митрополитом Ростовським і Ярославським.

Помер Туптало у Ростові. Незадовго після смерті, у 1757 р., був канонізований, що, безперечно, підняло авторитет цього автора і його творів.

Читайте також: Церковний розкол середини XVII ст. та церковна реформа: Як українці окультурювали Московію [6]

Димитрій (Туптало)

Як бачимо Туптало (волею чи неволею) був пов’язаний із московськими землями і це не могло не відобразитися на його творчості, у т. ч. і на «Сказанні про убієння страстотерпців Російських князів Бориса і Гліба…»

Треба віддати належне Тупталу – цей твір продемонстрував літературний талант автора. У ньому вміло були використані борисоглібські джерела – «Сказання…» й «Читання…». Матеріали цих творів у Тупталовому житії були поєднані. Можливо він також користувався іншими агіографічними текстами, зокрема, згадуваним «Житієм і страдництвом…».

Так, початок «Сказання про убієння страстотерпців Російських князів Бориса і Гліба…» дещо нагадує початок «Житія і страдництва…» Тут теж говориться, що князь Володимир роздавав свої уділи дванадцятьом синам. При чому згадується Луцьк як окремий уділ, відданий Брячиславу чи Позвізду. Про контекст такого згадування, яке мало промосковський характер, мова йшла вище. Тому до цього питання не повертатимемося.

Виклад історії вбивства Бориса і Гліба в Тупталовому житії загалом повторює «Сказання…» Із «Читання…» взята інформація про канонізацію Бориса і Гліба. Правда, відносно оригінальною частиною житія можна вважати опис чудес, які творили мощі Бориса і Гліба, а також їхнє шанування. Більшість цих чудес і фактів пошанування святих стосуються українських земель.

Читайте також: «Шлюбні історії» княгині Ольги: християнські та язичницькі інтерпретації [7]

Ось як, наприклад, у Тупталовому житії говориться про шанування Бориса й Гліба:

«…Святослав Ярославич, князь перш Чернігівський, по тому (мається на увазі вигнання Ізяслава з Києва – П. К.) — Київський, захотів збудувати святим мученикам Борису і Глібу церкву у Вишгороді кам’яну крáсну, яку заснувавши і почавши зводити стіни, приставився. По Святославі ж знову Ізяслав посів престол князівства Київського. І не піклувався про будівництво тої церкви. Але й Ізяслав невдовзі помер від поранення в битві, [і] третій брат — Всеволод Ярославич, князь Переяславський — на великому князівстві Київському сів. Той уже перед своєю смертю почав будувати церкву ту, яку Святослав заснував, але не звершивши, приставився. По Всеволоді ж Михаїл Ізяславович, прозваний Святополком, князював у Києві, [проте], бувши впродовж років обтяжений численними битвами — в той бо час погани укріпилися й великі насилля творили християнам — не закінчив тієї церкви. Було, отже, немов забуто про ту церкву, а також про чудеса святих мучеників.

Потім Олег Святославич, князь Чернігівський, Богом подвигнутий, до кінця звершив і прикрасив церкву кам’яну у Вишгороді, яку колись батько його будувати почав. Але Михаїл Святополк, князь Київський, заздрячи Олегу, не дозволив переносити святих мучеників до тієї кам’яної церкви. По смерті ж князя Михаїла Святополка постав у Києві князь Володимир Всеволодович, прозиваний Мономахом. Той захотів перенести мощі святих страстотерпців Бориса і Гліба, і звістив про те по всіх землі Руській. Зібралися до нього князі Руські: Давид та Олег Святославичі Чернігівські із синами своїми, і з вельможами та боярами, і інші князі з боярами своїми. І з усієї землі Руської безліч безлічі люду зібралася. Також і митрополит Київський Никифор з боголюбивими єпископами: Феоктистом Чернігівським, Лазарем Переяславським, Миною Полоцьким, Даниїлом Юріївським, і з блаженним Прохором, ігуменом Печерським, Савою, ігуменом Спаським, Сильвестром Михайлівським, Петром Кловським, Григорієм Андріївським; і з іншими ігуменами, і з усім священним собором. І не вміщав Вишгород зібраних властителів та народу. Отже першого дня місяця травня освятили церкву, і учту велику сотворили того дня, і всі князі й святителі обідали у Олега, князя Чернігівського. Убогим же і подорожнім численні трапези виставлялися три дні на ознаменування [цієї події]. Другого ж травня, коли [ще] раніше уставлене було свято перенесення мощей святих князів Бориса і Гліба, по відспіванні звичайного ранкового правила (був же тоді тиждень святих Мироносиць) митрополит із єпископами й усіма пресвітерами та дияконами, одягнувшись у ошатні священні облачання, й свічі запаливши, покадили раки святих, і поклали кожного на окремі сані, для того приготовані та розцяцьковані. Були ж раки кам’яними, і везли [їх] князі й вельможі на собі. Попереду йшов митрополит з усім священним собором, згідно чину кожного. Не могли ж не тільки мощі святих везти, але й самі ступити від безлічі народу, що налягав і штовхався. І велів князь Володимир Мономах кидати срібло в народ. І так заледве змогли привезти раку зі святим Борисом. Поставили ж посеред церкви, і пішли по святого Гліба, і таким же чином привезли, і при святому Борисові поклали. Була ж суперечка між князями: Володимир Мономах хотів, аби мощі святих перебували серед церкви, і хотів терем срібний над ним поставити; а Давид та Олег хотіли поставити їх праворуч, у камарі, де назнаменував їхній батько Святослав Ярославич. І каже митрополит з єпископами: «Кинемо жереб задля кращого звіщення. Де побажають святі мученики — там їх покладемо». І сподобалося слово це усім, і поклали жереби свої у Вівтарі на Божественній Трапезі. І випав жереб Давидів та Ольгів. І поставили святих мучеників в камарі, для того влаштованій по правому боці. Володимир же Мономах обкував раку святих срібними дошками, й ікони святих зобразив на дошках, і позолотив. Поставив же при раках і світильники срібні позолочені зі свічами. І всю камару камінням позолоченим прикрасив невимовно — дуже бо любив благоліпство церковне той благовірний князь, мав велику ревність у вірі в святих угодників Божих».

Як бачимо, у Тупталовому житії спеціально виділялася роль Володимира Мономаха в пошануванні Бориса і Гліба. Щоправда, «Повість минулих літ» мовчить про цю описувану подію шанування страстотерпців. І тому є питання, чи справді ця подія відбулася. Однак Тупталу важливо було показати, що до шанування Бориса й Гліба прилучився такий авторитетний князь. Принаймні останній в давньоруській літературі подавався, як один із найкращих руських правителів.

Є в Тупталовому житії опис різних чудес, здійснених мощами Бориса й Гліба у Вишгороді. Це закономірно – адже в цьому граді були поховані князі-страстотерпці. Описуються чудеса і в інших українських містах – Дорогобужі, Турові (це місто хоча й входить до складу Білорусі, але знаходиться на українській етнічній території).

Однак Туптало приділяє велику увагу чудам, твореним на теренах Московії. Передусім йдеться про події, що відбувалися у Володимирі-на-Клязьмі, який став центром Залісся – місці формування російського етносу. Ось як про це говориться в житії:

«У великоросійському славному граді Володимирі Заліському князював Всеволод Юрієвич, внук Володимира Мономаха. [І] повстали проти нього братаничі його — Мстислав і Ярополк Ростиславичі, які прийшли з великого Новгорода, бувши таємно покликані ростовцями, аби у них княжити. Ті, повставши на битву, пішли на Всеволода, дядька свого, на град Володимир, бажаючи його з бáтьківщини його вигнати, собі ж набути більших володінь. Була тяжка для обох сторін битва, [і] розбиті були Ростиславичі Всеволодом. І, живими полонені, до міста Володимира приведені.

Всеволод, приставивши до них стражу, пустив ходити, куди хочуть. Володимирці ж, побачивши князів тих полонених, що не до порубу посаджені, але вільно ходять, повстали і прийшли до князя свого Всеволода на двір зі зброєю, вигукуючи і кажучи: «Чому, княже, тримаєш ворогів наших не ув’язненими, але вільно? Або на смерть скарай їх, або осліпи, або нам їх видай!» Милосердний же князь не хотів зла творити взятим у бою князям. Але задля народу велів посадити їх до порубу — аби заспокоїти заколот людський.

Невдовзі ж знову Володимирці волали, вигукуючи до великого князя Всеволода: «Видай нам Ростиславичів, хочемо бо їх осліпити!» Великий же князь Всеволод запечалився, та не міг народному заколоту раду дати. І люди, пішовши, розламали поруб, і захопивши Мстислава й Ярополка, і осліпивши їх, відпустили. І так бідні Ростиславичі — Мстислав і Ярополк — котрі бажали більшої слави та влади, стали смиренними і сліпими.

Пішли ж до Смоленська. І прийшли на Смядинь до церкви святих мучеників Бориса і Гліба — було ж тоді святого убієння Гліба святого — 5 вересня — і вельми ревно молилися Богу, і святих мучеників, як родичів своїх, закликáли на поміч, аби зменшився біль — гнили бо в обох рани на місці очей. Як молилися вони, перш полегшився біль, по тому ж, понад сподівання, і зцілення з прозрінням очей дароване було! І бачачи ясно, почали перед усіма славословити й дякувати Богу та Пречистій Богородиці, і святим рóссійським чудотворцям Роману та Давиду. І пішли звідтіля, радіючи, і повсюдно оповідаючи, що сотворив над ними Бог милість і милосердя молитвами святих мучеників».

Фігурантом цієї історії, як бачимо, був Всеволод, син Юрія Долгорукого. Саме в його особі можна вбачати першого «заліського сепаратиста», який зі своїм князівством дистанціювався від Києва й київських справ. Він же закладав основи для майбутньої Московської держави. Тому й був поцінований у московській літературі.

Читайте також: Як мінявся образ Московії в очах православного духовенства Київської митрополії у XVII ст. [8]

Поряд із цим персонажем, Туптало в своє житіє Бориса й Гліба вводить ще два знакові для московітів фігури – Олександра Невського й Дмитрія Донського. Про першого з них він пише таке:

«Благовірний князь Олександр, прозиваний Невським, владарюючи у Великому Новгороді, мав війну з німцями. І коли з військом своїм прийшов на ріку Неву, один із воєвод його, на ім’я Філіп, муж богобоязливий, якому доручено було нічну стражу, бачив (уже бо сонце сходило) на воді корабель, і посеред корабля святих мучеників Бориса і Гліба, котрі стояли у одязі червленому, гребці ж сиділи, ніби імлою вдягнуті. І каже святий Борис до святого Гліба: «Брате Глібе! Пішли швидше, поможемо родичу нашому князю Олександру проти несамовитих німців!» Це видіння воєвода той оповів князю своєму. І того дня князь Олександр з допомогою святих мучеників Бориса і Гліба, переміг і витоптав німецьке військо, і короля їхнього сам вразив мечем в обличчя, і з тріумфом до Великого Новгорода повернувся».

Отже, в цьому фрагменті проводилася московська ідея протистояння ворожому Заходу, яку представляли «німці». І, мовляв, саме завдяки Борису й Глібу вдалося перемогти німців.

Цей уривок житія продовжує ще один мілітарний уривок, де вже головним персонажем стає важлива для московітів фігура – Дмитрій Донськой. Там читаємо:

«Подібно до цього, коли потім, по довгім часі, великий князь Московський Димитрій воював із царем татарським Мамаєм, страж нічний Фома Халцибеїв бачив відкрите йому від Бога видіння таке: в вишині було видно велику хмару, ніби полки якісь вельми чисельні зі сходу надходили. З півдня ж прийшли двоє юнаків крáсних, що мали в руках своїх свічі та мечі гострі оголені. Це ж були святі мученики Борис і Гліб. І сказали полковникам татарським: «Хто вам велів Вітчизну нашу, Господом нам даровану, плюндрувати?» І почали сікти ворогів, так, що жоден із них цілим не остався.

Ранком повідав страж той великому князю своє видіння. Князь же очі свої та руки до неба звівши, почав зі сльозами молитися, говорячи: «Господи чоловіколюбче, молитвами святих мучеників Бориса і Гліба, допоможи мені, як Мойсею на амалика, як Давиду на Голіафа, як Ярославу на Святополка, і як прадіду моєму великому князю Олександру на короля німецького, так і мені на Мамая подай допомогу!» І того дня великий князь Московський Димитрій, з допомогою молитов святих страстотерпців Бориса і Гліба, переміг Мамая, царя Татарського, про що існує велика історія».

Під впливом московської літератури у Туптала відбулося переосмислення морального сенсу історії Бориса і Гліба. Якщо в умовах давньої Русі ці святі-страстотерпці стали символами порозуміння для князів Володимирового племені, символами, які орієнтували на дотримання правил й на християнське смирення, то в умовах Московії маємо дещо інше. Фактично Борис і Гліб стають покровителями заліських (московських) правителів у війнах із їхніми супротивниками.

Власне, вони допомагають цим правителям воювати й перемагати. Образи цих святих набули певної «агресивності», втратили попередню «м’якість». У відмінностях давньоруського образів Бориса й Гліба та їхніх образів кінця XVII – початку XVIII століть можна простежити відображення ментальних відмінностей між українцями і московітами

Таким чином, відбувалося омосковлення цих святих. На жаль, у цьому далеко не останню роль відіграли самі українці, зокрема Туптало. Його житіє Бориса і Гліба, що масово тиражувалося завдяки церкві, вкорінювало в свідомості людей потрібні для московітів ідеї.

Читайте також: Як княгиня Ольга їздила до Константинополя й приймала християнство [9]

Примітки:

Див. : Бугославський С. Пам’ятки ХІ-XVIII вв. Про князів Бориса та Гліба (Розвідки і тексти). Київ, 1928. С. 49-55. Використано переклад сучасною українською мовою Ірини Жиленко.
Грецький термін Росія використовувався спочатку для позначення Русі – переважно українських земель. Це, зокрема, бачимо у творі «Про управління імперією», написаного в середині Х ст. ромейським імператором Костянтином Багрянородним. З часом термін Росія (Русь) почав поширюватися на східноєвропейські землі, в т. ч. Московію. У такому поширенні важливу роль відіграли саме українські книжники.
Бугословський С. Пам’ятки ХІ-ХVIII в. в. про князів Бориса і Гліба (Розвідки та тексти). С. 179-206. Переклад уривків твору сучасною українською мовою Ірини Жиленко.
Про Дмитра Туптала і його твори див. : Туптало Д. Житія святих (Четьї мінеї): в 12 т. Львів, 2005-2013: Пам’ятна книга Дмитра Туптала. Варшава, 2004; Климов В. Святитель Дмитріій. Львів, 1995; Огієнко І. Св. Дмитро Туптало. Його життя і праця. Вінніпег, 1960; Шевчук В. Муза роксоланська. Кн. друга. С. 219-234.

—

Петро Кралюк, [10] опубліковано у виданні РІСУ [11]

Читайте також: