Цінності під час Руїни: досвід українського святого Димитрія Туптала

Версия для печати

У період найбільших потрясінь ми часто повертаємося до рефлексії над тим, що для нас має значення. Намагаємося відшукати коріння свого вибору, пізнати новий ландшафт наших перспектив, вирішити моральні дилеми, а затим сформувати переконання, що інколи можуть змінитися з новим «експертним» дописом у соцмережах.

Однак війна — це більше, ніж потрясіння, це те, що змушує нас хапатися за буйки, лаштувати нові опори й надавати їм нових значень, щоб вижити. Війна — це час великої темряви й ще більшої відваги, щоб бачити світло в собі й у всьому навколо. Це, зрештою, момент великого усвідомлення власного ядра й цінування кожного його вияву. Герой цього матеріалу видання ТИЖДЕНЬ осмислював людину та її сутність через триєдність «віри, надії та любові», вкладаючи це між рядків своєї поезії: «від любові, що виникає з надії, втіленої у вірі».

Димитрій Туптало (світське ім’я Данило) — один з найвизначніших діячів православної Східної та Південної Європи, чий доробок становить понад 20 томів різножанрових текстів: поезії, драматургії, проповідницької літератури, теологічних і філософських розвідок, а також діаріуша (щоденника) та епістолярію (збереглися листи до Стефана Яворського). Найбільший скарб доробку митрополита — «Книги житій святих», які він укладав упродовж 20 років з 1684-го в Києво-Печерській лаврі.

Читайте також:  Московити гірше орди

Святитель прожив 57 років, з них останні сім (не за власним бажанням) був митрополитом у Ростові. Ці сім років стали приводом для російських богословів й літературознавців вписати доробок Димитрія Туптала до канону російської богословської літератури.

Чому так сталося? Повернімося до початку.

Хто такий митрополит Димитрій Туптало?

Димитрій Туптало

Данило Туптало (Тупталенко, Тупталович, Димитрій Ростовський) народився 1651 року, 11 (17) грудня в сім’ї козацького сотника Сави. Родина мешкала в місті Макарові побіля Києва, а згодом переїхала до столиці й оселилася на Подолі.

Сава Туптало був ктитором Кирилівського монастиря, робив внески на розвиток Київської братської школи (нині Києво-Могилянська академія) і побудував Йорданський жіночий монастир, у якому прийняли монаший постриг троє його доньок. Початкову грамоту Данило здобував удома, а в 11 років (1662 року) став учнем Київської братської школи.

Читайте також: Пушкін проти Шевченка: росія й досі валяється в ногах тирана і скиглить, а Україна гордо стоїть

Макарів, 1651 рік

Однак навчання тривало не довго — три роки, уроки мусили припинити, бо почалися активні воєнні дії в Києві, а пожежа 1666-го остаточно позбавила надії на закінчення навчання в академії. У 17-річному віці Данило Туптало прийняв чернечий постриг у Києво-Кирилівському монастирі з іменем Димитрій, а наступного року був рукопокладений на ієродиякона. У 1675–1700 роках Димитрій Туптало був проповідником у понад десяти храмах в Україні, Білорусі й Литві. За запрошенням гетьмана Івана Самойловича також служив у Батурині.

Універсал гетьмана Івана Самойловича про підтвердження прав на монастирські села Максаківському Спаському монастиреві. Отець Димитрій Тупталович згадується як колишній ігумен монастиря. 1682 рік, 26 травня, Батурин

А згодом його покликали до Києво-Печерської лаври (1684), де він розпочав активну роботу над укладанням «Книг житій святих». Результатом цієї роботи стали чотири томи праці, яку читали на теренах усієї Східної Європи.

1701 року, згідно з наказом Пєтра І, автора було хіротонізовано на митрополита Тобольського. Відтоді преосвященний обмежив свою письменницьку діяльність, розлогі історії з діаріуша змінилися на стислі нотатки. На висвяті під час промови Димитрій сформував свою ціль служіння так: «свідомо нести на чужу землю духовне світло української землі, зокрема Києва, столиці християнства українського зразка».

Через хворобу, яка виникла після урочистостей, митрополит не поїхав до Сибіру, але вже в січні 1702 року він отримав нове призначення до Ростовської митрополії, у якій і служив Богу до смерті. Перед відходом владика уклав духовний заповіт, згідно з яким чорнові рукописи його текстів (бруліони) мусили покласти до труни. Преосвященного поховали в Троїцькому соборі Ростовського монастиря святого Якова.

Читайте також: "Повернути ув’язнену націю собі"

Чому Димитрій Туптало був російським богословом?

Житія святих

Майже через 40 літ — 1752 року — російський митрополит Арсеній Мацієвич, шукаючи матеріали для канонізації Димитрія Туптала, відкрив нетлінні мощі святителя, однак стан гробу був жахливим. Усі рукописи, які за заповітом мали бути покладені разом зі святим, виявилися зотлілими через неправильне поховання. Це було першою спробою знищити оригінальність доробку Димитрія Туптала та його походження.

Донесення митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія, митрополита Суздальського і Юріївського Сильвестра та архімандрита Симонового монастиря Гаврила до Синоду про наслідки огляду ними мощей покійного митрополита Димитрія Ростовського в Яковлевському монастирі з метою доказу його святості й цілительного впливу його мощей на людей. 15 січня 1757 року

Другим ударом було ухвалення заборони на видання праць митрополита рідною мовою після його смерті. Димитрій Туптало послуговувався церковнослов’янською з вкрапленнями питомо української лексики з українськими наголосами, тобто живою мовою на той час, а не богослужбовою церковнослов’янською, якою через кілька років видавали більшість текстів митрополита.

Тому до досліджень Івана Огієнка в першій половині XX століття життя й творчість митрополита (за незначними винятками) звелася до «великої ростовської» історії Святого Димитрія. Щоб не було замало, упродовж XVIII століття єдиною канонізованою особою в російській православній церкві був саме митрополит Димитрій. Надалі це вже ставало постійною практикою російських культурних агентів.

Як зазначає у своїй монографії «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» Ева Томпсон: «Дослідники російської літератури інтерпретували перехідний період XVII століття, наголошуючи на контактах із Західною Європою XVIII століття й завше замовчуючи українсько-московські та польсько-московські контакти, завдяки яким їхній доробок і формувався».

Однак хоч як російське преосвященство старалося, походження митрополита, його освіта, збережений діаріуш, листування й особливо деякі поезії були вагомими контраргументами щодо українськості постаті й творчості Димитрія Туптала.

Читайте також: Забута різанина на забутій війні: як 355 років тому московити влаштували бійню в українському Воронежі

Поетичні тексти й цінності Димитрія Туптала

Поезія — це найвідвертіша форма діалогу. Вона немає правильних і переконливих аргументів, не сублімує реальність фантомними ідеалами чи цінностями, не є способом відчуження. Поезія — це спосіб поставити конкретне запитання й отримати неоднозначну, але відверту відповідь про того, хто пише, і того, хто читає.

Димитрій Туптало прожив усе своє життя, споглядаючи руїну й пригноблення власного народу. Йому не вдавалося складати житія в Батурині, бо там багато часу він проводив з козаками: розповідав їм різні притчі, разом молився й ушановував пам’ять загиблих, яких згадував у своєму щоденнику.

Йому не вдалося продовжити навчання в академії, де він познайомився з багатьма своїми духовними братами, а перед смертю так і не побачив близьких людей та рідні пагорби Києва. Однак те, що йому однозначно вдалося, — це допомагати й змінювати життя людей навколо на краще, з любові й віри в це найкраще довкола. Такою філософією прошитий увесь поетичний доробок митрополита, що робить його справді цілющим.

Читайте також: Війна повинна стати вододілом, який остаточно змінить відносини між Україною та Росією

Віра в осмисленні й боротьбі

Віра — фундаментальна цінність у єдній трійці з надією та любов’ю. Вона є аргументом сподівань і доказом відчутого, яке неможливо побачити.

У своїх текстах Димитрій Туптало втілює віру через прийняття навколишнього світу й уміння дякувати за побачене та відчуте. Автор часто покликається на Біблію, тому у віршах можна натрапити на дискусію, чи справді всі мають точку болю й страждань.

Людина руйнує природу, знищує інші життя, однак Бог не може зупинити цього цілком, бо найважливіше, закладене зі створенням світу, — це цінність вибору, свобода віддавати перевагу чомусь і брати відповідальність за обране. Вибір інколи буває болючим, інколи не залежить цілком від нас, однак усі ці досвіди покликані навчити людей: без темряви неможливо побачити й цінувати світло.

У Димитрія Туптала є навіть окремий цикл текстів, у якому переважає цей мотив. «Христос зранений», «На Христову главу страстную» — це тексти про випробування, а також про відвагу відчути й прожити біль, щоб усвідомити сенс і мету власного життя. Власне тому страждання в текстах Димитрія Туптала не так про тілесні рани, як про духовні муки, які намагаються виявити себе. Зрештою, лікар не може вилікувати хворобу, якщо не бачитиме її симптомів, аналогічно й з духовним пізнанням себе.

У Димитрія Туптала прийняття світу й духовне зростання формує образ оборонця зі щитом, який ладен захищати військо. В одному з текстів такого вияву набув образ Пресвятої Богородиці:

Тисяща щит у Діви, гетмане, спішися,
даст побіду воінству, токмо помолися.

Можливо, саме тому нині психологи часто згадують про унікальний воєнний досвід військових і ветеранів, який дає змогу побачити, переосмислити й сформувати зовсім інше, більш ціннісне ставлення до людей та подій.

Читайте також: Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"

Надія — уміння знаходити світло

Якщо порівнювати цю чесноту з вірою, то можна стверджувати, що надія — це віра, яка спонукає діяти. Ось чому, щойно люди сподіваються щось побачити або отримати, вони докладають до цього максимум зусиль, допоки цього не станеться, і так знов і знов. Димитрій Туптало визначає надію як подорож, мета якої не так «пункт призначення», як досягнення певного стану.

Таке тлумачення — це історія, що зрощена із самим життям автора. Переїзди з одного монастиря до другого, із села до міста й аж до Ростова, надія на повернення додому, надія написати Житія, надія заснувати школу — це все спонукало до того, щоб утілювати  мрії, змінювати щось і рухатися далі.

Однак існує також антагоніст надії — відчай, що зображений у поезії митрополита крізь описи моря, темряви, ураганів. Усі вони виснажують і зневірюють, однак сміливість і відвага людини полягає в її здатності побачити посеред темряви світло — сонця, місяця, зірок, очей тих, хто допоможе:

Не убоюся і в нощі падежа:
Діва пречиста добра ми надежа.
І посред тми та, аще єст со мною,
Засвітит солнцем, звіздами, луною.

Саме в цьому Димитрій Туптало вбачає найбільшу цінність чесноти: у момент найбільшого лиха побачити, оприявнити цю надію, неначе маяк, і рухатися прямо до неї.

Читайте також: Що не так з росією?

Любов — серце, вогонь якого не згасає ніколи

Третьою чеснотою триєдності Димитрія Туптала є любов. Вона виникає в момент віри й надії людини в те, що існує перед нею, неначе перша усмішка матері, коли та бачить свою новонароджену дитину, — це неочевидний вияв радості й ніжності від побаченого, ще невідомого маляти.

Житія святих

Так само Димитрій Туптало щиросердно виявляє свою любов і вдячність до Бога, світу навколо, який наповнює його серце щастям. У декількох поетичних текстах багато почуттів митрополита ословлені саме через цей орган. Таку методу, а згодом і світоглядну систему так і назвали — філософія серця. Згодом цей погляд підхопили й поглибили інші поети та філософи: Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Памфіл Юркевич і Дмитро Чижевський:

Дверь сердца моєго
Сокруши каменну,
Положи в нас любовь
К тебі пламенну.

Одним з алегоричних виявів серця в тексті є образ саду, який досяг найбільшого осмислення у творчості Григорія Сковороди, а саме в збірці «Сад божественних пісень», де філософ порівнював його з душею. Тільки сад у Димитрія Туптала стає не ідеальним місцем (Едемом), а, навпаки, місцем пізнання власних помилок і прощення: через сплутану лозу, що хоче заплутати вхід до центру саду; через терен, який хоч і колючий, але зцілює себе, обплітаючи все ніжним листям; через крин (лілею), що осяває закутки саду своїм світлом і чистотою.

Вянет лоза: се лозу к столпу привязаша,
Егда во вертограді ділати начаша
Раби злиї; добриї раби винограда
К сердцу привяжут божественна сада.

У віршах митрополита «любов довготерпить та все зносить», як і в Першому посланні до Коринтян, ба більше, втілюється в образі воїна, який, попри рани й муки, готовий захищати перед ворогом те, що йому дороге, ціною власного життя:

Образ добра воина, до смерти страдавша,
За любов Господа си, на рани ся вдавша,
Іже ребром збоденним явися ревнитель
Христової страсті, і бисть врагов побідитель.

Справжня перемога неможлива без любові, людина здатна опиратися й відстоювати своє лише тоді, коли вона має, що цінувати, у що вірити, сподіватися й втрачати. Димитрій Туптало пише, що справжня любов творить чудеса й лише вона має сенс. Коли з’являється почуття любові, то виникає усвідомлення цінності, страх втрати й бажання набутись із цією людиною, із цим місцем, із будь-чим якнайдовше, аби воно жило й у мирському житті, й у вічному — у серці й пам’яті:

Тако істинная любов творит: человіка
Хотяще в любві міти, устави от віка
Зань умріти.

Нині так важливо плекати віру, надію та любов у собі, віднаходити їх у малих речах, проявах, схожостях, щоб наповнюватися світлом, шукати нові шляхи й продовжувати боротьбу, як це робив Димитрій Туптало.

Цими чеснотами митрополит не лише пояснював філософію буття, за ними він жив і проповідував: віра була зіркою, за якою він прямував неначе за компасом, надія — якорем, що лаштував спочинок у збуреному морі, а любов — серцем у вогні, яке сповнювало кожен вибір сенсом, силою продовжувати шлях далі й захистом власного саду, квіти якого жевріли на чужині й навіть у нашій поетичній історії донині. Як написано в Першому посланні Павла до Коринтян: «Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується».

З поезією Димитрія Туптала можна детальніше ознайомитись ось тут.

—

АНАСТАСІЯ КОСТЕНКО, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

Читайте також: 

• «Викривлена історія може бути небезпечнішою за ядерну зброю, і ми це тепер бачимо»
• Легендарная княгиня Ольга: тайны личности. Знаем ли все мы о знаменитой владычице Руси?
• "Ми намагалися цивілізувати Московію кількасот років тому й тепер бачимо, що це марна справа"
•  Заборона української мови: документи XVII – XX століть
• Орки – это самоназвание россиян
• Оргия русского садизма на территории Украины
• Нелюдські злочини сучасних московитів кличуть про кару