В Україні в часи незалежності, коли російські впливи в нашій держави були досить значним, знаходилося чимало людей, які ладні були стати посередниками між російськими керівниками й українськими – звісно, маючи з того вигоду (й немалу!).

За великим рахунком, вони були провідниками російських інтересів. Чи не найбільш знаним серед них є Віктор Медведчук, якого не так давно українська влада обміняла на полонених українців і який зараз знаходиться в Москві.

Однак таких медведчуків було немало в нашій історії. Зокрема, після Переяславської ради, коли значна частина України, переважно Лівобережжя, опинилася в сфері московського впливу. Тоді низка високопоставлених духовних осіб Київської митрополії претендували на роль посередників між московським урядом та козацькою старшиною. Серед них колоритною постаттю був ніжинський протопіп Максим Филимонович, що став єпископом Мстиславським та Оршанським під чернечим іменем Мефодія.

Читайте також: Чи могла Русь прийняти західний варіант християнства? Релігійна політика княгині Ольги й князя Ярополка  [2]

Свою діяльність він розпочав у часи Хмельниччини – спочатку як священик Ніжинського козацького полку, настоятель Покровської церкви в Ніжині. Згодом став ніжинським протопопом, а також духівником ніжинського полковника та наказного гетьмана Івана Золотаренка. Останній після Переяславської ради на чолі 20-тисячного козацького війська воював проти військ Речі Посполитої на теренах Великого князівства Литовського (в Білорусі), допомагаючи московитам.

Максим Филимонович вирушив разом із цим військом, займаючись там не лише справами духовними. Він, зокрема, давав Іванові Золотаренку поради щодо військових дій, від його імені писав та розсилав листи. Тут Максим Филимонович нав’язав контакти із московськими урядовцями. А з часом став «вухами й очима» московитів на українських землях [1].

Після того, як у 1655 р. загинув Іван Золотаренко, Максим Филимонович, втративши свого покровителя, певний час відійшов від справ політичних, проживав у Ніжині й займався своєю протопопією. Однак це тривало недовго. І в 1659 р. цей священик знову поринув у політичне життя, ставши одним з ініціаторів повстання проти гетьмана Івана Виговського, який пішов на розрив із Москвою. Максим Филимонович зіграв не останню роль у тому, що мешканці Ніжина й козаки Ніжинського полку знову присягнули московському цареві. Таку діяльність Максима Филимоновича належно оцінили московити. Він отримав велику кількість шкурок соболів, що тоді дуже цінувалися, а також гроші.

Діонісій Балабан

 Саме тоді його московські урядові кола вирішили використати для того, аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя митрополита Діонісія Балабана, що не підтримував московитів. 4 травня 1661 р. митрополит Пітірим Крутицький, тодішній місцеблюститель московського патріаршого престолу, висвячує ніжинського протопопа Максима Филимоновича під іменем Мефодія на єпископа Мстиславського й Оршанського та проголошує місцеблюстителем Київської митрополії [2].

Цей акт виглядав як порушення церковних канонів. По-перше, існував на той час Київський митрополит Діонісій Балабан, обраний духовенством і мирянами та висвячений Константинопольським Патріархом. По-друге, Київська митрополія підпорядковувалася не Московському, а Константинопольському Патріархату. Тому висвячення Мефодія в Москві було канонічно неправомірним.

Читайте також: Европейские пути королевы Анны Киевской [3]

Аби виправдати цей сумнівний акт, московський цар Олексій Михайлович направив грамоту до Константинопольського Патріарха, де писав, що в українських інтересах треба було висвятити на єпископа місцевого священнослужителя, який би міг козаків «на істину направити» [3].

За неканонічні дії щодо висвячення Мефодія єпископом тодішній Константинопольський Патріарх Никон наклав анафему на місцеблюститетя московського патріаршого престолу Пітірима. Також ним було накладене прокляття на нововисвяченого єпископа. Водночас на Мстиславську й Оршанську кафедру Діонісієм Балабаном був висвячений єпископ Йосип Нелюбович-Тукальський. Тобто на цій кафедрі опинилося два єпископа – один законний, другий ні. Так само й з Київською митрополичою кафедрою. На ній був законний митрополит Діонісій Балабан й незаконний місцеблюститель єпископ Мефодій.

У церковному середовищі Київської митрополії розгорілася війна, до якої мали причетність і світські особи. Так, Діонісія Балабана підтримував тодішній гетьман України (офіційно – гетьман Війська Запорізького) Юрій Хмельницький.

У такій ситуації єпископ Мефодій не мав реальної влади. Його сила та вплив базувалися на підтримці Москви. Цей єпископ став резидентом царя на українських землях. Козацькі старшини писали й доповідали йому про різні політичні й військові справи. Навіть царські воєводи надавали Мефодію інформацію.

У той час розгорілася боротьба за гетьманську булаву. Після того, як у 1660-му році тодішній гетьман Юрій Хмельницький пішов на угоду з польським королем, він, фактично, став гетьманом на правому березі Дніпра – теренах, що перебували під контролем Речі Посполитої.

Читайте також: Біля витоків москвофільства та малоросійства. Римо-католицький та османський чинники [4]

Вакансія гетьмана Лівобережжя, що перебувало в сфері впливу Московії, була вакантною. Одним із найбільш реальних претендентів був свояк Богдана Хмельницького Яким Сомко.

У 1661 р. його владу визнали в низці важливих полкових міст – у Лубнах, Гадячі, Миргороді, Зінькові [4]. У кінці 1661 – на початку 1662 років Сомку довелося захищати Переяслав від військ Юрія Хмельницького та його союзників – татар. Найбільш довга осада цього міста тривала з жовтня по грудень 1661 р. Однак взяти його противникам Сомка так і не вдалося.

Це підняло авторитет цього діяча, робило лідером у очах як лівобережної старшини, так і московських військ, що знаходилися на українських теренах. Тому логічним виглядало те, що 16 квітня 1662 р. на раді в Козельці (зараз це районний центр у складі Чернігівської області) група старшин (переяславський полковник Семен Гладкий, сотник чернігівський Василь Болдаківський, полковник миргородський Павло Ілляшенко, лубенський Андрій Пирський, зіньківський Василь Шимон, прилуцький Федір Терещенко, іракліївський Матяш Папкевич) обрали гетьманом Якима Сомка [5].

На виборах був присутній місцеблюститель митрополичої кафедри Мефодій, але не було представників царського уряду. Мефодій навіть провів урочисте богослужіння з нагоди обрання провідника Війська Запорозького в місцевому соборі, хоча сам закликав старшину не поспішати з виборами. Відсутність на раді представників царя дала підстави для московітів не визнавати новообраного гетьмана. Хоча в документах, які укладали Богдан, а потім Юрій Хмельницькі з царем, така норма не була передбачена [6].

Насправді то був лише формальний момент, який намагалися використовувати московські урядовці, щоб не визнавати Сомка гетьманом. Новий козацький зверхник їх не дуже влаштовував.

Тим часом з’явився новий претендент на гетьманську булаву – Іван Брюховецький, який мав підтримку на Запоріжжі й навіть проголосив себе «запорізьким гетьманом». Насправді, такого титулу й посади не існувало. Тому проти такого виступав Яким Сомко, що вважав себе єдиним легітимно обраним гетьманом.

Московську владу більше влаштовував Іван Брюховецький. І вона почала робити ставку на нього. Цього ж «запорозького гетьмана», відповідно, почав підтримувати й єпископ Мефодій.

Читайте також: Не брат ты мне… Миф о трех «братских восточнославянских народах» [5]

Іван Брюховецький

У 1662 р. Іван Брюховецький системно займався дискредитацією Якима Сомка в очах московських урядників та їхніх представників на українських землях. Про зраду цього гетьмана, який поки що іменувався наказним, він говорив білгородському Григорію Ромодановському, полковнику царської армії Григорію Косагову, а також своєму союзнику в боротьбі за гетьманську булаву, єпископу Мефодію [7].

При цьому Іван Брюховецький взагалі пропонував ліквідувати інститут гетьманства, а управління краєм довірити комусь із московських вельмож. «…Нам не про гетьманство треба піклуватися, – заявляв він, – тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок більший був і бережіння» [8].

І Брюховецький, і Мефодій зверталися до московського уряду з пропозицією провести чорну раду, на якій і відбулися б вибори гетьмана [9].

Для проведення цієї ради московіти послали боярина Данила Великогагіна з кількатисячним військом. Прибувши в Україну, цей московський посланець почав обдаровувати «потрібних» людей, передусім духовенство. Це супроводжувалося акціями ідеологічного характеру. Так, 21 травня у містечку Борзні, в соборній Свято-Троїцькій церкві, за участю голови посольства та його свити відбувся урочистий молебень за здоров’я государя.

Читайте також: Як московити вкрали українську легенду про подорож Андрія Первозванного [6]

Через три дні подібне богослужіння відбулося вже в кафедральному соборі Ніжина. При цьому в Борзні по завершенню служби Данило Великогагін обдарував тамтешнього протопопа і його священнослужителів, давши їм рубль. У Ніжині московський посланець був щедрішим. І це зрозуміло. Адже чорна рада мала проходити під цим містом, тому важливо було задобрити місцеве духовенство, яке могло вплинути на козаків. Данило Великогагін ніжинському духовенству дав аж три рублі.

Навіть малолітньому сину єпископа Мефодія — Костянтину, який навчався в Ніжинській школі грамоти, посланець не поскупився дати «на корм рубль». А коли до Ніжина повернувся сам єпископ Мефодій і під його началом 29 травня, в день ангела «благовірной государині царівни и великія княжни Феодосіи Алексіевни» (царської доньки), відбулося урочисте богослужіння, Данило Великогагін дав на молебень єпископу та протопопу з усією братією п’ять рублів і ще два рублі півчим. Найбільше дісталося єпископу Мефодію.

Окрім зазначених дарунків, він отримав від московітів ще 300 рублів [10]. На той час то була величезна сума. Не дивно, що цей святитель тепер ладний був всіляко підтримати московського претендента на гетьманство, тобто Івана Брюховецького. Отак працювала політична корупція, а заодно й московитська дипломатія у XVII ст.

Щедрі дарунки Данила Великогагіна не видаються випадковими. Яким Сомко мав чималі шанси перемогти Івана Брюховецького. Автор «Літопису Самовидця», характеризуючи тогочасну ситуацію, зазначав наступне: «И так тое през цалую зіму колотилося.

Едни при Бруховецком заставали, якто: полк Полтавскій, Зінковскій, Миргородскій, а при Сомку зоставали полки: Лубенскій, Прилуцкій, Переясловский, Ніжинскый, Черніговскій…» [11]. Це свідчення загалом об’єктивно відображує ситуацію. Більшість полків підтримувала Якима Сомка. Іван Брюховецький же мав підтримку прикордонних з Московією полків, серед яких впливовим і авторитетним був лише Полтавський. Окрім того, не варто забувати, що на радах козацька старшина тричі (!) висловлювала свою підтримку Якиму Сомку. Зрештою, він був легітимно обраний і мав статус гетьмана – нехай наказного.

Отже, легітимно його переграти можна було лише з допомогою чорної ради, забезпечивши підтримку Івана Брюховецького з боку загітованих козацьких низів.

Чорна рада

17-18 червня 1663 р. на полі під Ніжином відбулася чорна рада. На неї прибув єпископ Мефодій, якого не хотів бачити Яким Сомко. Цей приїзд, безперечно, посилив позицію Івана Брюховецького. Ми не знаємо всіх нюансів діяльності цього єрарха на чорній раді. Однак відомо, що він постійно контактував із Данилом Великогагіним, а очолюване ним духовенство вело агітацію за Івана Брюховецького.

Зусилля єпископа Мефодія не пропали даремно. Не без його допомоги гетьманом на чорній раді був обраний Іван Брюховецький. Ця подія стала воістину чорною сторінкою в українській історії. Їй Пантелеймон Куліш присвятив свій відомий роман «Чорна рада».

Читайте також: Як мінявся образ Московії в очах православного духовенства Київської митрополії у XVII ст. [7]

У 1663-1664 р. Івану Брюховецькому вдалося відбити похід польського короля Яна Казимира на Лівобережну Україну. У такій сприятливій ситуації він намагався зміцнити фінансову базу Гетьманату, заодно не забуваючи про себе. Відразу після відходу звідси польської армії він розіслав по лівобережних містах збирачів податків для перепису купців та міщан, аби здійснити пізніше збір коштів у гетьманську скарбницю. Гетьман також намагався підпорядкувати собі міщан. Почав вимагати, щоб ті передали до військової канцелярії всі привілеї, які вони отримали від польських королів.

Таким чином, «демократ» Іван Брюховецький, який, до речі, прийшов до влади, використовуючи революційні й популістські гасла на захист простого народу, відразу ж почав гнобити простолюд. У цьому плані він не відрізнявся від попередників, наприклад, «реакціонера» й представника консервативно налаштованої козацької старшини Івана Виговського, методи діяльності якого часто копіював.

«Захисником» міщан від тиску гетьмана став єпископ Мефодій. Це показово. Як правило, т.зв. «оборонцями» простолюдинів від гетьманської «сваволі» ставали московити та їхні маріонетки. Демократичні верстви були їхніми союзниками в обмеженні гетьманської влади, стримуючи розвиток державних інститутів. Єпископ Мефодій, зокрема, радив міщанам не передавати гетьманській адміністрації королівських привілеїв. Водночас звинуватив Івана Брюховецького перед московитами в самоуправстві та зловживанні владою. Гетьман відповів Мефодію тим же. Писав доноси в Москву, де звинувачував єпископа в зраді.

Чвари між Іваном Брюховецьким та Мефодієм демонструють незрілість еліт Лівобережної України в ті часи. Замість того, щоб об’єднати зусилля у відстоюванні прав своєї держави, Гетьманщини, вони поборювали один одного, апелюючи до Москви. На жаль, така практика стала традиційною. Подібні речі зустрічаємо в діяльності наступних гетьманів Лівобережної України. Граючи на протиріччях у таборі українських еліт, Московія отримала змогу обмежувати гетьманську владу й інкорпорувати українські землі.

Ведучи боротьбу з Іваном Брюховецьким і бажаючи перехопити ініціативу, єпископ Мефодій на початку 1665 р. їде до Москви. У середині березня того року він передає на ім’я царя до Посольського приказу доповідну записку, в якій пропонує провести в Україні низку важливих змін. Зокрема, передавати всі гроші, які збираються у вигляді податків із українського населення, до царської казни, а потім вже витрачати їх на оплату козакам за військову службу та на утримання московських ратників у лівобережних містах.

Тобто пропонувалося руйнування фінансової бази Гетьманату, перетворення Війська Запорозького в формацію, яка б перебувала на утриманні московської влади. Відповідно, гетьман та його інституції втрачали самостійність. Вони би стали частиною московського самодержавного апарату.

Читайте також: Князь Костянтин Острозький: бив московитів, коли це ще не було мейнстрімом [8]

Єпископ Мефодій був і за те, аби значно посилити військову присутність московітів на українських землях. Пропонувалося цареві ввести додаткові військові загони до Києва, Переяслав, Чернігова й Остра [12] – міст, де влада московитів не була значною.

Це була програма, що значно обмежувала автономію України, перетворювала її в колонію. Але єпископ Мефодій цим не переймався. Йому важливо було мінімалізувати гетьманську владу, посиливши свою. Це був недалекоглядний егоїзм одного із чільних представників тогочасної української еліти.

На Івана Брюховецького тиснула московська влада, яка поставила перед ним вимогу, щоб українські податки надходили до царської казни вже з 20 вересня 1665 р. Гетьман, своєю чергою, переконував московську сторону, що робити це не можна, оскільки зараз є час військовий. Як компромісний варіант пропонувалося ним на утримання московських ратних людей спочатку збирати непрямі податки – з млинів, відкупів, торгових операцій тощо. При цьому гетьман радив робити це так, аби для населення не було «тягостно» [13]. Правда, таке «народолюбство» було нічим іншим, ніж прикриттям для того, щоб зберегти привілеї гетьманської влади.

У такій непростій ситуації, до створення якої спричинився й єпископ Мефодій, Іван Брюховецький із козацькою старшиною змушений був наприкінці 1665 р. їхати на переговори до Москви. Це був перший випадок, коли український гетьман подався туди. Зрозуміло, робилося це під московським тиском.

Переговори на московській території значно обмежували можливості гетьмана – той змушений був погоджуватися на невигідні для нього умови.

У результаті переговорів були укладені т. зв. Московські статті 1665 р. Цей документ обмежував фінансову базу Гетьманату. Збір, прийом коштів і збіжжя на зберігання, контроль та дотримання порядку в цій справі мала здійснювати не гетьманська адміністрація, а московські воєводи. Тепер їхня кількість збільшувалася вдвічі. Окрім фінансових справ, до компетенції воєвод входило управління некозацьким населенням українських міст і сіл [14].

Московські статті передбачали й інші обмеження української автономії. Вони забороняли гетьману проводити свою зовнішню політику. Також передбачалося підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Правда, цей пункт мав дещо декларативний характер. Адже таке питання мало вирішуватися на рівні Константинопольського Патріарха. Проте московіти тут, як і в інших випадках, не особливо рахувалися з церковними канонами.

Читайте також: Иван Котляревский против Империи [9]

Після Андрусівського миру 1667 р. між Московією й Річчю Посполитою, укладеного без участі українських козаків, українські землі між ними державами, фактично, були поділені по Дніпру. Це викликало незадоволення в козацькому середовищі. Відповідно, Іван Брюховецький, зорієнтований на Москву, почав втрачати свій вплив. Намагаючись втримати важелі влади, він спочатку встановлює зв'язки з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, а на раді, яка відбулася 1 січня 1668 р., виступає проти союзу з Москвою, за об'єднання з Правобережною Україною [15].

У той час Іван Брюховецький знову знайшов спільну мову з єпископом Мефодієм, із яким у останні роки ворогував. Цей єрарх також втрачав свою підтримку. У кінці грудня 1667 р. він прибув до Гадяча на переговори з Іваном Брюховецьким. Вони зуміли порозумітися і разом виступили проти Московії. До того ж порозуміння було скріплене шлюбом дочки єпископа й небожа гетьмана.

На початку 1668 р. почалося повстання на Лівобережній Україні. Чимало московських гарнізонів, налякані ним, пішли з українських земель. До весни 1668 р. владу Москви на Лівобережній Україні, фактично, було ліквідовано. Залишилося лише декілька московських гарнізонів у великих містах – Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині. 7(17) червня 1668 р. Іван Брюховецький мав зустрітися з Петром Дорошенком біля Диканьки на Сербиній могилі для проведення спільної військової ради. Там він був підступно схоплений людьми правобережного гетьмана й страчений.

Йосип Нелюбович-Тукальський

Не повезло й єпископу Мефодію. Петро Дорошенко підтримував обраного в 1663 р. Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, з яким ворогував Мефодій. Останній був схоплений та засланий до монастиря в Умань.

Звідси Мефодію вдалося втекти до Києва. А далі його відправили до Москви. Як не дивно, але там його не покарали за участь у повстанні Івана Брюховецького. Певно, зважили на колишні заслуги цього єрарха. А, можливо, тут було й інше.

Принаймні Мефодія не позбавили єпископського звання, а лише помістили в Московський Новоспаський монастир. Останні роки свого життя Мефодій доживав у доволі комфортних умовах. Він отримував щедре царське «жалування», а також гроші зі своїх помість в України. Помер єпископ Мефодій десь у 1690 р., полишивши після себе немалі «пожитки». 

—

Петро Кралюк [10], опубліковано у виданні РІСУ - Релігійно-інформаційна служба України [11]

---

Примітки:

1. Эйнгорн В. Сношения малоросийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. Москва, 1899. С. 156.

2. Горобець В. «Волимо царя східного…» Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава. С. 217.

3. Гибберт Н. Историческое изследование дела патриарха Никона. Санкт-Петербург, 1884. – С. 565.

4. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Переяславський полк. Київ, 2004. С. 14.

5. Його ж. Козацька еліта Гетьманщини. Київ, 2008. С. 164.

6. Горобець В. «Волимо царя східного…» Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. С. 221.

7. Там само. С. 219-220.

8. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – Т. 5. – С. 101.

9. Костомаров Н. Преемники Богдана Хмельницкого. – С. 190.

10. Горобець В. «Чорна рада» 1663 р. Передумови, результати, наслідки. Київ, 2013. С. 77.

11. Літопис Самовидця / підг. Я. Дзира. Київ, 1971. С. 88.

12. Горобець В. «Волимо царя східного…» Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава. С. 247-248.

13. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. 6. Санкт-Петербург, 1869. – С. 19.

14. Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. Ч. 1. Москва, 1858. С. 142-144.

15. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – першої чверті XVIII ст. Київ, 1995. С. 41-42 

---

В тему: 

• Петро Кралюк: Юродивий «русскій мір» [12]
• Границы раздора. Украинские земли, которые Россия не подарила Украине [13]
• Почаїв – місце святості [14]
• Ганьщина украинцев, предшествовавшая Новороссии [15]
• Тарас Шевченко проти Імперії. Правителі Росії боялися його пророцтв [16]
•  Українізації ... України за радянських часів: скільки їх було? [17]