Почаїв – місце святості

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Почаївський монастир. Акварель Тараса Шевченка

Містечко Почаїв, що зараз входить до складу Кременецького району Тернопільської області, добре знане в Україні (та і за її межами). Це місце релігійного паломництва. Коли потрапляєш у ці краї, відчувається якась незвична енергетика землі.

Не випадково тут народилася низка видатних людей. З цих країв походили славнозвісний Дмитро Байда-Вишневецький, якого вважають засновником Запорізької Січі, добре знаний класик польської літератури Юліуш Словацький, один із найвизначніших українських прозаїків ХХ ст. Улас Самчук… Цей список можна продовжувати.

Коли ви їдете з Кременця до Почаєва, вас не можуть не вразити місцеві краєвиди. На рівнинних полях ніби зненацька виростають вкриті лісом мальовничі гори. Особливо вражає гора Божа. Це справді якийсь «енергетичний вихор». На Божій горі, майже на самому вершечку є джерело. Можете зачерпнути з нього холодної (і, кажуть, цілющої) води. А за кілька кілометрів звідси б’є джерело святої Анни. Тут цілорічно вода має однакову температуру – 4 градуси тепла. Можливо, Божа гора чи це джерело мали б стати основним місцем паломництва. Але «повезло» Почаєву.

Уже у ХVІІІ ст. для українців, поряд з Києвом, з його Києво-Печерською лаврою та Межигірським монастирем, важливим місцем святості став Почаїв. Про це можна довідатися, наприклад, з творів Тараса Шевченка, який дуже тонко вмів передавати народні релігійні уявлення. Низка героїв його творів ідуть на прощу до Києва й Почаєва. Це бачимо в поемах «Слепая», «Невольник» та «Петрусь».

Тоді витворилась своєрідна міфологія Почаївського монастиря, яку ви можете зараз почути в цій обителі чи прочитати в православних виданнях. Дуже поширеною є легенда, ніби ця обитель була заснована в 1240 р., коли ченці Києво-Печерського монастиря втікали від монголо-татар і осіли на Почаївській горі. До речі, подібні легенди розповідають й про інші численні монастирі. Вважалося престижним доводити своє походження від знаменитої київської обителі.

Читайте також: Бандерівська Лавра: Почаїв, оплот «русcкого міра», колись служив прихистком для бійців УПА

Насправді немає ніяких реальних свідчень, що Почаївський монастир існував з 1240 р. Ні тоді, ні пізніше про нього нема згадок у автентичних документах. Перша згадка про село Почаїв відноситься до 1450 р. Хоча заради справедливості варто відзначити, що на території Почаєва існувало поселення часів княжої Русі. Спочатку село належало Кременецькому замку, а потім шляхтичам Гостським (Гойським).

Можна зустріти думку, ніби перша історично задокументована згадка про Почаївський монастир відноситься до 1527 р. Насправді ж, цю згадку дуже проблематично вважати повідомленням про існування монастиря. Це грамота польського короля Сигізмунда І кременецькому старості Якову Монтовичу, в якій говориться, щоб він не втручався в справи почаївських землевласників Гойських і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків з людей, які привозять на продаж продукти. Із цього документу ми можемо лише судити, що в той час у Почаєві існувала Успенська церква, а на її храмове свято в селі відбувалися торги.

Реальна історія Почаївського монастиря починається не раніше кінця ХVІ ст. Власниця Почаєва Анна Гойська, вдова луцького судді, 14 листопада 1597 р. фундувала тут монастир, надавши відповідну грамоту. Подарувала вона також монастирю 10 волок орної землі (понад 200 гектарів), сінокоси й ліси. На користь монастиря вона виділяла щорічно певну суму грошей і десяту частину збіжжя.

Відповідно до легендарної традиції, 1597 р. за наказом Анни Гойської до Почаєва була перенесена ікона Богородиці, яка вважалася чудотворною. Перед нею ніби зцілився сліпонароджений брат Анни. Зараз ця ікона є головною святинею лаври. Наскільки ця легенда відповідає реаліям – судити складно. Принаймні ніяких історичних документів про цю подію не збереглося і згадок про такі документи теж немає.

Велику роль у становленні Почаївської обителі відіграв Йов Желізо (бл. 1550-1651 рр.). У 1582 р. він став ігуменом Дубенського Чеснохресного монастиря, який знаходився під опікою князя Василя-Костянтина Острозького. На цьому становищі Йов перебував близько 20 років. Не раніше 1623 року він став ігуменом у Почаєві. Перша згадка про нього, як почаївського ігумена, датується 28 квітня 1631, остання – червень 1651.

Маючи значний досвід монастирського управління, Йов зорганізував у Почаєві монастир спільного життя, запровадивши в ньому статут чернечого життя Федора Студита. Йому довелося зустрітися з чималими труднощами. Після смерті Анни Гойської власником Почаєва став її внук Андрій Фирлей, який сповідував протестантизм. Між ним та ченцями Почаївської обителі виник конфлікт, що, судячи з усього, мав майновий характер. Подібні конфлікти тоді траплялися досить часто. Адже монастирі були не просто релігійними осередками, а й прибутковими господарськими структурами.

Власне, конфлікт полягав у тому, що Фирлей послав свого слугу Григорія Козинського з воїнами в Почаївський монастир, щоб вони пограбували його. Нападники забрали ікону, а також церковні дорогоцінності – золото, срібло, коштовне каміння, дорогий одяг. Зараз розповідають, ніби дружина Фирлея вчинила наругу над іконою Богородиці та іншими цінностями монастиря. Через це вона захворіла. А чоловік, перелякавшись, віддав ікону монастирю. Насправді ж Фирлей змушений був повернути пограбовані монастирські цінності через рішення Люблінського трибуналу.

Часто цей конфлікт між Філеєм та почаївськими ченцями подається як конфлікт конфесійний: власник-протестант проти православних ченців. Звісно, різниця в конфесійній приналежності могла дати знати про себе. Проте такі конфлікти виникали тоді й між православними шляхтичами та ченцями православних монастирів. Також зустрічаються відомості й про напади на ці монастирі українських селян, які, звісно, були православними за віровизнанням. Так, повстанські загони селян у 1648 р. розгромили Почаївський монастир, забравши собі його майно, худобу та хліб. У цій ситуації, як не парадоксально, захисником монастиря виступив князь Єремія Вишневецький, якого православні представляють як свого лютого ворога. У липні 1651 р. цей князь видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська.

Йову Желізу вдалося не лише вистояти в цих конфліктах, а й суттєво розбудувати монастир. Він знайшов багатих українських землевласників, які жертвували на обитель. Були це православні шляхетські родини Ушківських, Долинських, Куликовських, Жабокрицьких, Пузин, Малинських, Сташкевичів, Ясногірських та інших. Серед них варто виділити Федора і Єву Домашевських, власників села Бережці під Почаєвом, які зробили на монастир великі грошові пожертви. Завдяки їм на Почаївській горі була побудована в 1649 р. Троїцька церква, куди перенесли чудотворну ікону Богородиці.

До того ж часу відносяться початки формування почаївського борогодичого культу. Набуває поширення оповідь, що маленьке джерельце на Почаївській горі – це залишок стопи Божої Матері. Того ж 1649 р. над цим джерельцем було споруджене укриття. У 1665 р. в львівській друкарні Тимофія Сльозки побачила світ робота Йоаникія Галятовського «Небо новоє з новими звіздами…». У ній зустрічаємо розповідь, ніби дуже давно, десь аж у середині ХІІІ ст., селянин Іван Босий побачив на Почаївській горі Богородицю, з-під стопи якої почало текти невелике джерельце з чистою та цілющою водою.

Ще одним важливим моментом у формуванні культу Почаївської Богоматері стала оповідь про захист нею обителі від нападу турків у липні 1675 р. Згідно з нею, Йов Желізо, який на той час уже помер, з’явився з Богородицею над Троїцькою церквою. Мати Божа вертала стріли й кулі, що турки пускали на монастир. Вражені нападники перелякалися й покинули Почаїв. Ця легендарна подія знайшла відображення в піснях «Ой зійшла зоря вечоровая…», «Пасли пастирі вівці на горі…» та інших зразках української релігійної народної лірики.

На цю тему: Це актуально і для України: РПЦ і КДБ - ризька картотека

Як бачили Почаївське об'явлення Богородиці

Як бачили Почаївське об'явлення Богородиці

З часом з’явилися й інші легенди про Почаївську Божу Матір.

Важливим моментом зростання релігійного авторитету монастиря стала канонізація в 1659 р. Київським митрополитом Діонісієм Балабаном Йова Желіза.

Отже, монастир отримав свого святого, сформувалися відповідні легенди про покровительство над монастирем Матері Божої. Він почав розглядатися як святе місце.

Однак це не значить, що ця обитель у ХVІІ ст. користувалася особливою популярністю. Це був монастир «місцевого значення». Таких на українських землях тоді було чимало. Принаймні на Волині в той час існували набагато відоміші монастирі. Наприклад, знаменитий Дерманський монастир.

Популярним Почаївський монастир стає у ХVІІІ ст. І пов’язано було це із, здавалось би, досить прозаїчними речами. На початку цього століття обитель перейшла до рук греко-католиків. 1712 року Почаївський монастир звернувся до Львівського унійного єпископа Варлаама Шептицького і папського нунція з проханням прийняти його.

Читайте також: Юрій Андрухович: Почаївські бл.

Певний час монастир зберігав автономію. У 1739 році він увійшов до складу василіянської конгрегації Покрови Пресвятої Богородиці і його ігумен Гавриїл Познаховський був обраний одним з генеральних консульторів її протоархимандрита. У 1743 році ця конгрегація у статусі однойменної Руської провінції, а монастирі у її складі, увійшли до об’єднаного Василіянського Чину святого Йосафата. Маючи уже значні традиції організації монастирського життя, василіяни швидко перетворили обитель не лише у потужний релігійний, а й фінансово-господарський та культурно-освітній осередок.

Монастир мав значні земельні володіння, тут було зорганізовано низку майстерень. Уміле господарювання, а також пожертвування визначали фінансову могутність монастиря, який, фактично, взяв на себе функції банку, надаючи грошові позички.

При монастирі діяла школа (новіціят), в якій проходили підготовку ченці. Такі школи в Руській провінції, до складу якої входив Почаїв, існували лише тут і ще в одному монастирі. До послуг ченців та новиків була багата бібліотека.

Служебник, виданий в Почаєві

Служебник, виданий в Почаєві

Особливо відомою стала Почаївська друкарня, видання якої розходилися по всій Україні. Першою значною книгою, виданій у друкарні почаївських ченців-василіан, був «Служебник» 1735 р. Відомими друками стали збірник ораторської й повчальної прози «Народовіщаніє» (видання 1756, 1768, 1778 рр.) та «Богогласник» (1790 р.), що містив вірші й пісні релігійного характеру. Показово, що низка книг вийшла мовою, близької до розмовної українською. Так, у «Богогласнику» більшість творів, 214 одиниць, надруковані українською розмовною мовою або мовою церковнослов’янською в українській редакції.

Розквіт Почаївської монастирської друкарні припав на 1772-1795 рр. Саме тоді вийшло найбільше почаївських видань. Після того, як монастир опинився на території царської Росії, його видавнича діяльність згортається. Хоча друкарня й далі продовжувала функціонувати. За сто років свого існування в «уніатський період» тут було надруковано понад 600 видань. У той час це був один із найбільших видавничих осередків України.

У другій половині ХVІІІ ст. споруджується архітектурний ансамбль Почаївського монастиря, який і сьогодні визначає обличчя цієї обителі. Здійснено це було за значної фінансової підтримки графа Миколи Потоцького. Існує легенда, ніби цей магнат одного разу хотів застрелити свого візника, що необережно перевернув його карету. Але візник звернувся з молитвою до Почаївської Богоматері. І пістолет, з якого стріляв магнат, дав осічку. Після цього, мовляв, Потоцький почав шанувати цю святиню, став греко-католиком і виділив великі гроші для монастиря. Не важко побачити, що поява цієї легенди була визначена культом Почаївської Богородиці.

До слова, Потоцький пожертував на понад 20 місць Богородичного культу. І робив це щиро. Не кажучи уже про те, що для людей того часу жертвування грошей на монастир розглядалася як богоугодна справа, що "ґарантувала" людині прощення гріхів та спасіння. А Потоцький, як розповідають, був великим грішником.

Почаїв. Пауліна Томашевич. Перед 1787 (дереворит)

Почаїв. Пауліна Томашевич. Перед 1787 (дереворит)

Як би не було, але при фінансовій підтримці Потоцького в 1771-1783 рр. на місці старої Троїцької церкви, яка була розібрана, побудували Успенський собор за проектом Готфріда Гофмана. Ця велетенська споруда, яка піднімається над Почаївською горою на висоту близько 60 метрів і гармонійно вписується в навколишнє середовище, є видатною пам’яткою пізнього бароко.

Також Потоцький виділив кошти на урочистості з приводу коронування ікони Почаївської Богоматері. Ця подія відбулася 8 вересня 1773 р. Тоді Католицька Церква з Папою Климентом ХІV, за згодою якого відбулося коронування, визнала святість і чудодійність цієї ікони.

Почаїв, 1792 рік

Почаїв, 1792 рік

Після того, як волинські землі, в т. ч. й Почаїв, опинилися в складі царської Росії, тут почався тиск і наступ на Греко-Католицьку Церкву. Розроблялися також плани, як відібрати монастир у греко-католиків і передати його православним. Приводом для цього послужило польське повстання 1830-1831 рр. Почаївських ченців-василіян звинуватили в тому, що вони підтримали повстанців. Їх насильно виселили, а монастирські приміщення перейшли до православних.

Сюди спеціально були прислані ченці з інших регіонів Російської імперії, зокрема Східної України. Бажаючи закріпити православ’я на західних форпостах імперії, синод Російської Православної Церкви 13 жовтня 1833 р. представив імператору Миколі І доповідь, у якій пропонувалося присвоїти Почаївському монастирю звання лаври в структурі РПЦ і поставити її на четверте місце після існуючих трьох лавр. Цар утвердив цю доповідь. І Почаїв став офіційно вважатися одним із найбільших монастирських центрів Росії. Насправді ж із джерел добре відомо, що вже у 1760-х роках Почаївський греко-католицький монастир мав статус лаври.

Високопоставлені особи імперії робили щедрі пожертви на монастир. Побували тут російські царі Микола І (1842 р.) та Олександр ІІ (1859 р.), які дали лаврі багаті дарунки. Постійним жертводавцем монастиря стала графиня Антоніна Блудова, батько якої був високопоставленим імперським чиновником (у різні роки займав становища міністра внутрішніх справ, юстиції, голови Державної Ради та Ради Міністрів).

Найбільш щедрі пожертви на монастир зробила фрейліна царського двору, графиня Анна Орлова-Чесменська. 1842 р. вона подарувала лаврі мистецьку срібну труну (раку) для мощів преподобного Йова вагою 147 фунтів, срібні лампади вагою 4 фунти, а в 1850 р. – срібний, густо позолочений кивот, що вартував близько семи з половиною тисяч карбованців. Після своєї смерті графиня заповідала на монастир 30 тисяч карбованців. На той час це була велетенська сума.

Не дивно, що відповідна політика царського уряду, щедрі пожертви представників імперської верхівки перетворили Почаїв у оплот російського православ’я на західноукраїнських землях.

У середині 1840-их рр. Почаївську лавру відвідали видатні діячі українського національного відродження Микола Костомаров й Тарас Шевченко. Тоді тут ще зберігалося чимало «пережитків уніатства». На це вказує Костомаров у «Автобіографії», описуючи свою подорож до Почаєва. 

Шевченко прибув до Почаєва, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, не пізніше 20 жовтня 1846 р. Принаймні, цим числом були датовані записи в його робочому альбомі деяких пісень, записаних у Почаєві. Шевченко мав зробити для Археографічної комісії малюнки Почаївської лаври – передусім її зовнішній та внутрішній вигляд, а також вигляд з тераси на околиці. Для Шевченка це не було складне завдання.

Подібні роботи він неодноразово виконував. У Почаєві він намалював чотири акварелі, два ескізи й начерк олівцем. Незважаючи на те, що це ніби були «технічні роботи», вони ще раз продемонстрували великий талант митця, а також засвідчили, що наступив новий етап у його творчості як живописця. Почаїв, без сумніву, справив враження на Кобзаря. Це містечко й далі фігурує в низці його творів. 

На початку ХХ ст. тодішній Волинський архиєпископ Антоній Храповицький почав виношувати ідею будівництва на території лаври храму, який би був за архітектурою «російсько православним». Він виявляв крайнє незадоволення архітектурою Успенського собору, навіть прилюдно кричав: «Не буду служити в католицькому храмі», «Не можу службу правити лицем на захід».

На місці колишнього палацу графа Миколи Потоцького був споруджений Троїцький собор. Це будівництво тривало п’ять років (1906-1911 рр.) і на нього були затрачені величезні на той час кошти – близько чверті мільйона карбованців. Цей храм став точною копією Троїцького собору Сергіївської лаври, що під Москвою. Так цілеспрямовано на Волині насаджувався «русскій мір». Згаданий храм помітно дисгармоніював з іншими будівлями Почаївської лаври. На це навіть вказували високопоставлені православні єрархи.

Читайте також: В Почаевской Лавре комиссия не досчиталась 16 культурных ценностей

Під час Першої світової війни та після неї лавра зазнала значної руйнації. Почаїв якраз опинився в прифронтовій смузі. У липні 1915 р. з монастиря найбільш цінні речі були вивезені на схід (до Житомира, Ніжина, Харкова тощо). 24 серпня того року Почаїв зайняли австрійсько-німецькі війська. Завойовники не особливо церемонилися із почаївськими ченцями й святинями. Ченців арештували й вивезли до концентраційного табору в місто Васергени (Угорщина). В Успенському соборі почали служити католицькі меси, а Троїцький храм перетворили в місце демонстрації кінофільмів.

У травні 1916 р. Почаїв знову опинився у руках росіян. До лаври почали повертатися її святині, а також ченці. Проте в 1919 р. вона знову зазнала жорстокої руйнації. Тоді місто захопили більшовики й пограбували монастир.

На початку вересня 1920 р. Волинь зайняли польські війська. Почаїв опинився в складі Польської держави. У 1924 році була створена Автокефальна Православна Церква в Польщі, яка в політичному плані мала пропольську, а в плані культурному – проросійську орієнтацію. Тим не менше, Волинь стала регіоном, де йшла активна боротьба за українізацію Православної Церкви. Не могла вона не зачепити й Почаїв, який так і залишався осередком російщини.

На день преподобного Йова 28 серпня (10 вересня) 1933 р. в Почаєві відбулася грандіозна українська маніфестація (кількість її учасників сягала до 20 тис. чоловік), спрямована проти русифікаторської поведінки тодішнього глави Польської Православної Церкви, митрополита Діонісія. Перед закінченням богослужіння двоє юнаків повісили на дзвіниці довжелезного синьо-жовтого прапора. І як тільки він замайорів, на монастирському подвір’ї з’явилися чисельні українські прапори й транспаранти. Написи на транспарантах були переважно такого змісту – «Хочемо Української церкви», «Хочемо тільки українського єпископату», «Хочемо української богослужбової мови», «Діонісію, геть до Москви», «Почаївська лавра мусить бути українською» тощо.

Почаївське духовенство змушене було піти на поступки. Принаймні, проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою, цією ж мовою почав виходити журнал «Церква і народ», позникали написи російською мовою. Проте це були, радше, заходи косметичного характеру. В лаврі й далі продовжували домінувати русофіли. Осередком русофільства Почаївська лавра залишалася й під час Другої світової війни, і після неї.

За радянських часів, особливо в 60-их рр., було намагання закрити Почаївську лавру. Однак, певно, враховуючи високий рівень релігійності місцевого населення, влада не пішла на такий крок.

Як не парадоксально, але саме за радянських часів відбулася «тиха українізація» лаври. Саме через те, що релігійність українського населення, особливо в Західній Україні, була помітно вища, ніж російського, українці переважно поповнювали ряди православних священнослужителів та ченців. Не стала тут виключенням і Почаївська лавра.

У роки незалежності України ця обитель цілком могла стати осередком українського православ’я. Буквально в перші дні створення Української Православної Церкви Київського Патріархату керівництво лаври виявилося готовим підтримати цю конфесію. Однак сталося не так, як гадалося. Терміново прислані з Росії ченці виступили проти тодішнього настоятеля лаври, змусивши його покинути монастир. Почаївська лавра так і залишилася осередком російського православ’я.

Декілька років тому УПЦ МП збудувала на території лаври ще один храм у московському стилі

Якщо ви зараз опинитеся в цьому монастирі, то з уст ченців часто почуєте російську мову. Цією ж мовою переважно друкується література в лаврі. В її книжкових крамницях повністю домінує російськомовна література, аудіо- та відеопродукція. І це в місті, яке абсолютно україномовне.

Історія Почаївської лаври — це історія нашої ментальної безлаберності. Ми маємо чудову святиню, яка зрощена працею наших предків. Сюди приїжджають не лише з усієї України, але й з різних куточків світу. Навіть у сучасному глобалізованому світі вона вражає нас своєю величчю, красою. Поєднана з навколишньою природою, лавра творить дивну молитовну атмосферу. Проте, опинившись тут, ти з особливою силою починаєш розуміти фразу «на нашій не своїй землі».

Зараз (нарешті!) почало порушуватися питання про те, що Почаївська лавра має відійти від т. зв. Української Православної Церкви, яка є структурою Російської Православної Церкви. Про розірвання договору оренди з представниками цієї конфесії вже ведеться мова у Верховній Раді. Говориться й про те, що в лаврі мають служити як представники ПЦУ, так і УГКЦ. І це було б справедливо.

Адже, як уже говорилося, монастир був заснований православними у той час, коли Київська митрополія підпорядковувалася Вселенському патріархату. А невдовзі після того, як ця митрополія перейшла до Московського патріархату, монастир з власної волі став греко-католицьким. Й саме греко-католики розбудували його. Московське ж православ’я в Почаєві було вкорінене насильницьким способом.

То чи не пора вирішити питання з Почаївською лаврою так, як цього потребує історична справедливість?

Петро Кралюк,  опубліковано у виданні  РІСУ - Релігійно-інформаційна служба України


Читайте також: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

16:58
Митрополит Епіфаній очолив молитву за Україну у Києво-Печерській лаврі
14:09
Як аеродром Гостомель так і не став для росіян воротами в Київ (невідомі факти)
13:09
Окупанти ракетами масовано обстріляли Костянтинівку: зруйновані вокзал, храм та будинки (ВІДЕО)
12:58
За день до вторгнення рф тодішній голова "Укроборонпрому" Гусєв надіслав працівникам ОПК заспокійливого листа і запевняв, що підстав для паніки немає (ДОКУМЕНТ)
10:01
Як влада брехала українцям, що війни не буде (ХРОНІКА)
08:00
ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті і втрати ворога на 25 лютого
20:04
Знущання над українцями: ФСБшна упц (мп) не допустила військових і капеланів від ПЦУ помолитися за загиблих воїнів у печерах Лаври. ВЛАДА ЗЛОЧИННО БЕЗДІЄ
20:00
У неділю в Україні буде хмарно, сухо та тепло
19:19
Фон дер Ляєн передала 50 нових позашляховиків для прокурорів та поліцейських у прифронтових регіонах України - мабуть, саме вони відіб'ють Авдіївку та Бахмут
19:07
Малограмотна, брехлива нікчема мститься Людині: головреду Цензор.НЕТ Бутусову другий рік поспіль відмовляють в акредитації на пресконференцію Зеленського

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]