Ставши на чолі роздратованих мас і зумівши спрямувати їхнє невдоволення в потрібне русло, Муссоліні набув неймовірної популярності. Дуче буквально носили на руках, а сам він уявляв себе імператором Риму і вождем справжньої італійської нації — ідеї, в принципі малосумісні один з одним... Але простому італійцеві, який пережив жахи Першої світової війни і розчарованому в політичних лідерах «старої школи», потрібний був емоційний наркотик — і ним стало кохання та безмежна віра у національного лідера.

Однак, домігшись обожнювання народу, Муссоліні зміг зібрати навколо себе і вершки італійського суспільства: аристократи, принци, принцеси, інтелектуали намагалися отримати для себе вигоду з дружби з фашистським режимом. Проте любовний роман між дуче і нацією тривав рівно доти, доки вождь не звалив на плечі нації тягар своїх амбіцій та тяжкість помилкових рішень.

Ставши на бік Гітлера в останні дні «битви за Францію» і підтримавши вторгнення в СРСР, Муссоліні припустився фатальної помилки. Звичайно, в той момент здавалося, що весь світ ось-ось опиниться біля ніг німецького фюрера, і, як кажуть англійці, дуче Муссоліні вирішив jump on the bandwagon (застрибнути в останній вагон) - стати на бік переможця і разом з ним пожинати його плоди успіху.

Ситуація почала змінюватися на гірше після того, як американські війська висадилися в Північній Африці в листопаді 1942 року. З одного боку, італійську армію тіснили дивізії генерала Ейзенхауера і французькі війська, що перейшли на бік генерала де Голля, з іншого — наступала армія генерала Монтгомері.

До 1943 року союзники висадилися на Сицилії, і стало зрозуміло, що без допомоги Гітлера італійцям не вистояти, що порушувало питання фактичної передачі німцям важелів управління країною. Ситуація для Муссоліні складалася дуже плачевно.

Мало того, що Гітлер тепер бачив у ньому тягар і хотів взяти під контроль всю Італію, щоб виправити його помилки, так ще й його віддані фашисти, так звані gerarchi (найбільш титуловані партійні соратники), дійшли висновку, що дуче більше не відповідає ні своєму титулу, ні очікуванням еліти.

З початку 1943 року у фашистській еліті та серед аристократії зріло невдоволення політикою Муссоліні та величезними втратами італійської армії. Капітуляція італійських військ у Тунісі у травні 1943 року радикально змінила становище дуче. Його герарчі разом з королем Еммануїлом почали думати про те, як їм усунути вождя і виправити становище країни.

На той час більшість членів фашистської партії були впевнені, що війну програно і потрібно робити радикальні кроки аж до того, щоб укладати угоду з командуванням союзних військ. Відвертим демаршем раніше лояльної фашистської партії став виступ міністра зв'язку, який зажадав від дучі негайно шукати вихід із війни, тим самим підірвавши незаперечний авторитет лідера Італії.

Після початку бомбардувань Риму авіацією союзників Беніто Муссоліні і сам уже зрозумів, що настав час виходити з програної війни, але було пізно. 24 липня 1943 року відбулося засідання Великої фашистської ради, яке стало для дуче фатальним. Секретар фашистської партії та близький соратник Муссоліні Роберто Фаріначчі заявив, що своїми вчинками та діями прем'єр-міністр (пост, який номінально обіймав Муссоліні) привів Італію на край прірви та зрадив партію.

Потім слово взяв Діно Гранді, інший видний політик і член фашистської партії, який був головним організатором повалення дуче. Він зажадав передати верховне командування королю і провести чищення партії, щоб забрати звідти «п'яту колону».

Муссоліні вирішив просто так не здаватися і відмовився затверджувати резолюцію, запропоновану Ґранді. Тоді втрутився інший видатний аристократ і політик, учасник змови граф Чіано, який заявив, що потрібно в даному випадку треба обирати між вірністю батьківщині (тобто монарху) і вірністю Муссоліні, а для нього цілком очевидно, який вибір треба зробити.

За підсумками голосування 18 членів ради висловилися за усунення Муссоліні від влади, проти лише семеро при єдиному утриманому. Муссоліні був повалений, а до 9:00 26 липня 1943 року король Віктор Еммануїл наказав маршалу Бадольо заарештувати дуче, зайняти його посаду і почати переговори з союзниками.

Звичайно, життя політика Беніто Муссоліні на цьому не закінчилося - загін диверсантів СС під командуванням Отто Скорцені звільнив дуче, і німці зробили колишнього вождя главою маріонеткового уряду в Північній Італії. У вересні 1943 року Муссоліні навіть проголосив себе «дуче Італійської Соціальної Республіки». Але на кар'єрі Муссоліні як лідера італійської нації було поставлено хрест. У квітні 1945 року німецькі солдати, разом з якими Муссоліні намагався залишити територію Італії, передали італійським партизанам-комуністам, що став їм тягарем «вождя».

Місце для шибениці було обрано не випадково — там у серпні 1944 року було страчено 10 бійців Опору.

Шлях із вершин влади до шибениці зайняв у Муссоліні один рік і дев'ять місяців.