Необґрунтовано застосувавши силу, Москва тепер зацікавлена в тому, щоб і інші чинили або погрожували чинити так само, - адже вищий рівень світового насильства прикриває її власне.

Два з половиною роки тому, коли Росія повномасштабно вторглася в Україну, серед прихильників вторгнення було поширене - буквально спущене згори і поширене - гасло «Росія не починає війни, вона їх закінчує».

Про це гасло зараз не згадують від незручності. За цей час у світі почалися нові війни на Близькому Сході. І Росія зовсім не думає тепер про те, що вона «закінчує війни». Вона разом із новими союзниками їх із готовністю розпалює і продовжує. Вона пустила за вітром той ресурс, яким володіла, щоб взагалі мати можливість щось закінчити. Росія, що воює, тепер зацікавлена сторона, вигодонабувач нових і триваючих воєн. І заявляє намір роздмухати з них пожежу світової повстанської війни проти золотого мільярда - хоча сама перебуває загалом у його лавах, нехай і ближче до краю. На цьому шляху вона запевняє, що готова переступити навіть ядерний поріг.

Читайте також: Штайнмаєр: путін особисто винен у перетворенні на попіл європейського порядку безпеки [2]

Неконтрольований хаос

У Росії популярна теорія, що Захід керує світом за допомогою «контрольованого хаосу». Закиди йдуть із самого верху і давно перетворилися на одну з аксіом російської зовнішньополітичної теорії. «Керований хаос з'явився давно як концепція, як засіб посилення впливу США», - на другий рік війни повторив Сергій Лавров на зустрічі з випускниками генштабу.

«США хочуть зберегти, продовжити своє домінування, а в умовах загального хаосу це зручніше робити, тому що за допомогою такого хаосу вони розраховують стримувати, дестабілізувати конкурентів», - підтвердив Володимир Путін на одному із засідань російської Радбезу. Першим особам вторять численні коментатори, і вже незрозуміло, піднялася ця теорія на самий верх із конспірологічних низів чи прийшла туди зверху.

Після 2022 року Росія примудрилася стати тим, у чому звинувачує інших, - бенефіціаром будь-яких світових негараздів. Необґрунтовано застосувавши силу, Москва тепер зацікавлена в тому, щоб і інші чинили або погрожували чинити так само, - адже вищий рівень світового насильства прикриває її власне.

Не вважаючи за потрібне стримуватися на словах, перейшовши на мову злісних суперечок і гнівних викриттів, Росія хоче, щоб і інші розмовляли схоже: роби з нами, роби як ми, будь гіршим за нас. Порушивши як писані, так і негласні правила, вона стає бенефіціаром знесення всіх старих правил і обмежень - принаймні там, де вони не захищають безпосередньо саме її.

Путін особисто артикулював нову доктрину. На початку червня в інтерв'ю представникам світових агентств у Петербурзі він пригрозив, що у відповідь на західні поставки Україні Росія постачатиме зброєю тих, хто може бити по чутливих для Заходу цілях. Цю погрозу він сформулював навмисно розмито, щоб слухачі гадали, чи йдеться про держави, чи про недержавні збройні групи теж.

Несамовитий Дмитро Медведєв роз'яснив, що політичні переконання адресатів поставок не мають значення, важливим є тільки бажання завдавати шкоди Заходу. Можна було б сказати, що колишній президент у властивій йому манері відвертіше за інших вибовкав суверенну російську доктрину контрольованого хаосу. Однак виглядає вона так, що Росія загрожує не стільки контрольованим, скільки безконтрольним хаосом. Ось і сам Путін 20 червня 2024 року в Пхеньяні розвинув свою думку: можемо кудись поставити зброю, а потім заявити, що більше не контролюємо її використання.

Читайте також: Полюс для сірих та убогих диктаторів [3]

Парадоксальним чином Росія зацікавлена в тому, щоб порушували кордони, практикували насильство і грубіянили не тільки її прихильники і союзники, а й - не меншою мірою - її противники. Це буде підтвердженням потворної жорстокості світу, в якому, отже, по-іншому не можна. Росії, яка стала яструбом, важливо, щоб і інші поводилися гранично хижо. Тоді можна стверджувати, що всі завжди були такими і Росія 2022 року не зробила нічого особливого.

Спільність цілей

Логіка заподіяння максимальної шкоди чинному світовому порядку й утвердження свого місця у світі в ролі ватажка глобального бунту спонукає Росію не тільки розвивати найтісніші стосунки з країнами на кшталт КНДР та Ірану, у санкціях проти яких вона сама брала участь (забудуть? пробачать?), а й із напівофіційними підривними силами на кшталт хуситів, ХАМАС, талібів, радикальних правих і лівих партій, національних сепаратистів. Самі по собі ці відносини - не новина, але в них тепер нова рамка.

Раніше її можна було назвати миротворчою і виховною. Росія пропонувала себе як модератора: посередника у відносинах із тими, з ким західним політикам із хороших сімей розмовляти важко, тоді як Росія з бекграундом світового важкого підлітка вміє і зійде за свого. Саме з таким посилом Путін їздив до Пхеньяну 2000 року, а Лавров уперше прийняв ХАМАС у Москві 2006-го.

Тепер це призначення втрачено. На одному кінці - радикальні рухи, на іншому - немає колишніх західних співрозмовників. Мета контактів зі світовими хуліганами - не човникова дипломатія, а спонукання до дії. Нових адресатів російської модерації серед нинішніх друзів Москви поки що не з'явилося. Зрозуміло, релігійні фанатики і сепаратисти загрожують не тільки Заходу. Однак незахідні країни зіткнулися з цією загрозою раніше і самі дбали про свою безпеку. Самі вони, за бажання, можуть бути й поганими хлопцями, яким не потрібні помічники з відповідного середовища.

Природним обмежувачем для відносин Росії з порушниками порядку є її власна безпека. Але й тут, коли будь-які бунтівники сприймаються як ідейно близькі, логіка глобального бунту пересилює інстинкт самозбереження. Так сталося напередодні теракту в «Крокусі». Закриті, а потім і відкриті попередження західних спецслужб у Москві визнали провокацією, влаштованою, щоб затьмарити переобрання Путіна.

У тому випадку, коли глобальні руйнівники завдають удару по самій Росії, в офіційних російських коментарях чується цілком щире нерозуміння, навіть образа: нас-то за що, ми ж за релігію і традиції проти Заходу, у нас же спільний ворог. «На зовнішній арені Росія поводиться таким чином, що навряд чи може бути об'єктом для нападу з боку ісламських фундаменталістів», - говорив Путін після нападу на “Крокус”, фактично визнавши спільність стратегічних цілей своїх і озброєних радикалів. А отже, продовжив він, організаторів треба шукати на Заході - серед тих, хто хоче підірвати єдність російського народу.

Читайте також: Американська "Котлета по-київськи": нинішній Білий Дім врахував "українські" помилки попередників лише частково  [4]

При тому що така єдність підривається самою ставкою російського режиму на радикалізацію слів і дій. Розмивання правових і моральних обмежень, яке принесла несправедливо розв'язана війна, дається взнаки не тільки ззовні, а й усередині країни. Саме війна працює генератором непередбачуваних подій на кшталт бунту Пригожина, єврейського погрому в махачкалінському аеропорту або конфліктів між чеченськими та дагестанськими авторитетами, коли голова однієї федеральної території оголошує кровну помсту сенатору іншої, і на бік кожного стають імениті одноплемінники.

Російська держава поки що справляється з поганими новинами, як справлялася з ними 20 і 30 років тому. Але дезорієнтоване суспільство, яке втратило, як у ранні 90-ті, звичну систему координат, не може не підносити сюрпризів. Нові 90-ті - це не самі по собі розбірки, а різке, шокове відключення колишніх стимулів і обмежувачів, яке дає перевагу тим, хто звик обходити правила, або носіям альтернативних правил.

Зміна режиму

Витримка у відповідь зовнішньополітичних супротивників виводить із себе Кремль набагато більше, ніж відповідна злість. Вона означає, що світ не завжди такий, яким його малюють російські носії влади. Тому кожне грубе зауваження опонентів підхоплюється і розноситься пропагандистськими мережами з видимою образою, але і з погано приховуваним задоволенням: ось, отже, вони які, не кращі за наших.

Утім, витримка противника трактується не тільки для лояльної аудиторії, а й між собою як слабкість. У західних лідерів немає способу заслужити повагу нинішньої Москви, непоступливість трактуватиметься як нахабство, поступливість - як безпорадність, на яку дивитимуться зверхньо, з почуттям зневаги й зверхності. Натомість майже в будь-якій дії теперішніх союзників у Москві шукатимуть свідчення їхньої сили і правоти і, таким чином, вірності власного вибору.

В уяві авторів російської зовнішньої політики дестабілізація, яка б'є по західних інтересах, - дзеркальна відповідь на деструктивну діяльність західних демократій із розгойдування стабільних авторитарних режимів. Насамперед там, де Росія бачить сферу своїх законних інтересів, а й узагалі у світі.

Захід і справді часто розхитував треті країни під антидиктаторськими гаслами, як СРСР - під комуністичними, обидва - часто з невдалим результатом. Сучасна Росія в цьому відношенні менш розбірлива, ніж Радянський Союз. Той підтримував сили, які бодай номінально оголошували себе соціалістичними та комуністичними, навіть серед них виявляючи вибірковість.

Росія повертає собі звичну роль із радянського минулого - союзника антизахідних сил у всьому світі, але без радянських обмежувачів. Спектр її потенційних протеже гранично широкий. Кремль може підтримати традиціоналістів, а може й ультралівих - аби тільки вони були спрямовані проти поточного стану речей, чинної західної еліти і політичного мейнстриму.

Читайте також: Як російські загарбники намагаються змінити етнічний склад окупованих територій України [5]

Якщо СРСР міг лише ставати на бік афганських комуністів проти моджахедів, то путінська Росія здатна підтримувати і тих, і інших. Утім, і США в протистоянні з радянським блоком могли допомагати і лібералам, і релігійним фундаменталістам. Однак в аналогічній поведінці Москви більше нігілізму, адже під консервативними гаслами Росія переслідує революційні цілі, тоді як Захід як чинна глобальна еліта на практиці є досить консервативним. Як і у випадку теорії «керованого хаосу», Росія займається тим, у чому завжди звинувачувала Захід, - зміною режиму, тільки не в окремих країнах, а глобально.

Всесвітній пломбір

Контури більш справедливого світового порядку, який декларує Росія, змальовані вкрай туманно. Усі розмови про міжнародне право, в які російська дипломатія намагається упакувати образ майбутнього світу, перестали означати те ж саме, що означали слова Москви в 1990-ті та 2000-ті. Тоді йшлося про консервацію залишків статусу наддержави. Тепер, схоже, - про заміну права одного сильного на право кількох сильних, яких Путін називає небагатьма по-справжньому суверенними державами.

Росія, на відміну від США, ніколи всерйоз не претендувала на те, щоб очолювати світовий порядок цілком. Але певну його частину вона вважала по праву своєю. На максимумі частка Москви наближалася до половини. Тому в Росії саме роки холодної війни вважаються мало не золотим віком міжнародних відносин. На відміну від США, чия частка зовсім недавно наближалася до цілого і де з цієї причини немає жодної ностальгії за тими часами.

Росія пропонує щось на кшталт ремейка холодної війни в нових умовах. По-перше, відтворити відносини двополярного світу з жорстко закріпленими сферами впливу у полюсів і зонами конкуренції між ними, але з більшою кількістю самих полюсів. По-друге, відтворити двополярність, зібравши колективний антизахідний полюс. Багатополярність у російському описі має вигляд множинності джерел потенційного насильства, нестрункого гулу вимог і конструювання поліцентричних патронажних відносин, що припускають групи країн-клієнтів у сильних патронів, які вступають у привілейовані відносини між собою.

Сполученим Штатам, як і західним країнам загалом, важко зрозуміти, в чому привабливість цієї пропозиції для Глобального Півдня. Закінчення холодної війни для них - фіксація чистого прибутку. Але для решти воно виглядає складніше.

Читайте також: Зауранія: чому росія лізе в Нігер [6]

Як не дивно, ностальгія за часами холодної війни широко розлита в незахідному світі. Антизахідний ресентимент малює епоху холодної війни привабливим часом, коли країни, що розвиваються, або, як зараз кажуть, представники «глобальної більшості», мали змогу обирати один із полюсів або балансувати між ними на власну вигоду. Натомість однополярному світу пригадують західні інтервенції та громадянські війни із зовнішньою участю.

Насправді вибір країн під час холодної війни був сильно обмежений. Ближче до центрів блоків він був відсутній зовсім, а решта світу регулярно перетворювалася на сіру зону, де суперництво полюсів генерувало війни і громадянські конфлікти, не кращі за нинішні.

Проте сьогоднішня нерівність, відставання і відсутність ясного розуміння, як її надолужити, народжує в колективній свідомості країн Глобального Півдня золоті сни про втрачене минуле. Ці колективні уявлення для світу можуть бути аналогом радянського пломбіру по 20 копійок у соціальній пам'яті російських громадян, але вони спираються на всіма видимі недосконалості світового устрою і впливають на політичний вибір.

Так народжується спільна зовнішньополітична платформа Росії та країн «глобальної більшості». Інтерес до членства в БРІКС та інших організаціях «без Заходу» і «не під Заходом» показує, що багато країн готові спробувати цей вдосконалений старий світ або, принаймні, пред'явити Заходу свою готовність.

—

Олександр Баунов, опубліковано у виданні Carnegie Politika [7]

В тему: 

•  Чому з російським воєнним злочинцем Путіним не ведуть переговорів [8]
• Путін просто психопат і садист чи щось гірше і страшніше? [9]
• Психиатр Джеймс Фэллон: Путин — психопат с признаками садиста [10]
• Чи справді Путін психічно хворий? Чи здатен він натиснути «ядерну кнопку»? [11]
• Теперь Путин – Каддафи [12]
• Путинский рейх несет такую же угрозу человеческой цивилизации, какую нес режим Гитлера [13]
• Осмысление немыслимого в Украине. Что произойдет, если Путин нанесет ядерный удар? [14]
• Как Путин хотел уничтожить украинский народ, но в итоге укрепил украинскую идентичность [15]