Про роль України в побудові нової світової архітектури безпеки

1.00

Нет

Світова архітектура безпеки минулого більше не працює. Неподолане зло знову стає дійовою особою сучасности, як-от загарбницький імперіалізм і ідеї «русского міра» Росії стали причиною нової війни проти України.

Про концепцію справедливого миру, нові травми, з якими варто працювати вже зараз, нові парадигми взаємовизнання говорили під час міжнародного круглого столу «Справедливий мир для України: основи архітектури безпеки в Україні та світі». Його спільно організували Філософсько-богословський факультет Українського католицького університету, Університет Нотр-Дам (Індіана, США), Центр УКУ в Києві та Аналітичний центр УКУ.

Борис Ґудзяк

Відкриваючи круглий стіл, владика Борис Ґудзяк, митрополит Філадельфійський УГКЦ, розповів, що під час свого візиту до Рима говорив з Папою і ватиканськими діячами про те, що відбувається в Україні й наскільки варварською та жорстокою є війна, яку провадить Росія.

― Зараз Україна в центрі важливих подій. Це місце, де народжується нова надія. Ми також говоримо про те, який внесок робить Україна у те, щоб відновити мир. Дуже мало людей визнають те, що Україна дійсно взяла на себе надзвичайне зобов’язання й зробила величезний крок уперед: ми відмовилися від свого ядерного арсеналу в той момент, коли в нас було більше ядерної зброї, ніж у Франції та Китаю. Росія, Велика Британія та США пообіцяли захищати Україну, її незалежність і територіальну цілісність. Однак сьогодні маємо повномасштабну війну. Велика кількість українських територій є анексованими або ж під російською окупацією. Маємо гуманітарну кризу, величезну кількість воєнних злочинів і злочинів проти людяності з боку Росії. Населення України за останні 30 років з 51 мільйона скоротилося до 27 мільйонів, якщо говорити про ті території, які контролює український уряд. Як досягти миру? Яка архітектура для встановлення миру є реалістичною, досяжною? Що дійсно може убезпечити нас? Це ключові питання.

Світова архітектура безпеки прямо пов’язана з перебігом російсько-української війни. Оскільки світовий досвід встановлення миру після Другої світової війни більше не актуальний і не виправдав себе (бо, наприклад, після розпаду СРСР чимало держав відновили свою незалежність), то варто обдумати нові сценарії перебігу війни, досягнення справедливого миру й припинення війни.

Читайте також: Професор Оксфорда Тімоті Еш: "Найкраще, що може статися з Росією в довгостроковій перспективі, - це програш у війні з Україною" [2]

― 24 лютого 2022-го року те, чого боявся цивілізований світ, сталося. Сатана відверто показав своє лице. Я тоді написав, що місія нашого покоління ― уберегти наших рідних від мерзоти запустіння, яка шириться з Росії, не дозволити їй заполонити нашу країну. Зараз вкрай важливо зберігати спокій. Ми маємо свою роботу, а світова спільнота ― свою. Від того часу минуло півтора року. Ми таки робимо свою роботу, частина з нас ― ціною надзусиль і самопожертви найдорожчого ― свого життя. І, на щастя, наші друзі у світі також роблять свою роботу, попри те, що велика частина людей досі перебуває у полоні російської пропаганди, ― каже декан філософсько-богословського факультету УКУ о. Юрій Щурко.

Тарас Добко

Тарас Добко

Ректор УКУ доктор Тарас Добко зазначає, що, світ, на жаль, втомлюється від російсько-української війни. Україна залишає перші шпальти відомих видань. У цьому небезпека, адже масштаби російської агресії не зменшуються, але на неї вже не так звертають увагу.

― Зло, яке не було подолане в минулому, впливає на архітектуру безпеки майбутнього. Російська агресія буде загрозою для світу завжди, поки росіяни не перестануть зазнавати впливу свого імперського минулого. Існують подвійні стандарти щодо тоталітарних режимів. Наприклад, нацизм був засуджений усім світом, а трагедії в Бухенвальді стали прикладами злочинів проти людяності. А от росіяни нещодавно висловили своє позитивне ставлення до Йосифа Сталіна і встановили його монумент в новому комплексі під Нижнім Новгородом. Майже 60% людей, які були народжені в сталінську епоху, схвалили це. Я тільки можу уявити, наскільки сильною зараз є сталінська пропаганда в межах російської поточної пропаганди. Тому не лише нацистські, але й комуністичні символи мають бути засуджені.

Також доктор Тарас Добко згадує статтю британського історика Орландо Файджеса, який намагався проаналізувати, чому російські інтелектуали виявляються безпорадними та нездатними зупинити відродження автократичного режиму. На думку пана Добка, це пов’язане з імперською долею, яка вплинула на інтелігенцію.

― Глибоко всередині російський інтелектуал готовий пробачити цьому режиму, бо їх об’єднує імперіалізм. Путінський режим не може зникнути на такому тлі. Для того, щоб Росія отримала шанс на цивілізацію й на майбутнє, вони мають зректися імперської спадщини. Зараз це вже не є реалістичною ідеєю для російської інтелігенції. Я хочу сподіватися, що росіяни колись зможуть переглянути свою позицію щодо колоніалізму й імперіалізму, радянської спадщини. Слава Богу, Захід у контексті поглядів на Україну прокидається і починає більше розуміти, який монстр існує на Сході. На Заході зовсім нещодавно захоплювалися «загадковою російською душею», а тепер розплющують очі й бачать імперіалізм, відчуття безкарності, месіанізм, зверхність і заздрість щодо успіху інших. Залишається питання, чому Захід піддався російському наративу до 2014-го року?

Антон Дробович, очільник Українського інституту національної пам’яті, переконаний, що є три засадничі речі, на яких має базуватися архітектура безпеки: свобода, за яку ми зараз помираємо, справедливість, якої ми прагнемо досягти, і солідарність, завдяки якій у нас щось виходить. В архітектурі безпеки після Другої світової війни є велика травма: на світовому рівні запанувала напівправда та напівсправедливість. Напівправда, тому що не всі тоталітарні лиха були названі своїми іменами й засуджені. За словами Дробовича, політики того часу не здатні були провести такий суд над більшовиками, як над нацистами під час Нюрнберзького процесу. Це призвело б до ще однієї великої війни, якої дозволити не могли.

Читайте також: Сергій Рахманін: Байден боїться заганяти Путіна в глухий кут [3]

― Спочатку через страх, а далі через бажання пересидіти велике зло світ зробив дві помилки: не назвав речі своїми іменами до кінця, тому це напівправда, і не зробив конкретних учинків ― запанувала напівсправедливість. Ці дві найбільші вади повоєнного світу породили теперішню російсько-українську війну. Російський реваншизм не має ні економічних, ні політичних, ні безпекових причин. Тільки імперіалізм. Цей реваншизм стоїть на напівправді й напівсправедливості, з якими весь світ погодився після Другої світової.

Також голова Українського інституту національної пам’яті додає, що не лише Захід, але й східноєвропейські народи відповідальні за це. У 90-их роках, отримавши свободу, поваливши Радянський Союз, ми не зробили першочерговим завданням боротьбу з тоталітарним режимом, не провели декомунізацію, коли треба (хоча балтійські країни впоралися з цим краще). У нас не вистачило сили дотиснути. І зараз у цій війні Україну найбільше підтримують поляки, латвійці, литовці, естонці. Вони знають, що якщо ми програємо, то війна закінчиться смертю для кожного з народів.

― Майбутнє архітектури безпеки можливе лише з використанням сили. Усі великі війни минулого, у тому Друга світова, були виграні силою, не неміччю. Зрозуміло, силою треба скористатися мудро. Зараз сила нашого народу в солідарності з іншими європейськими країнами, зі США. Відповідно, наш мир і сталий мир у світі буде забезпечений силою. І не треба цього боятися. Хочу також запелювати до християнських тез щодо сили. Неймовірні речі, у тому числі ― описані у Святому Письмі, створені Божою силою, силою царів, пророків, суддів. І навіть коли ми говоримо про Гетсиманський сад і Христа, то це про можливість використати велику силу. Коли Ісус каже підставити іншу щоку, коли вас вдарили, то це означає силу недіяння: усвідомлено зупинитися, щоб не породити коло помсти. Це не можна плутати з неміччю. Коли ти бачиш, що хтось б’є, вбиває, ґвалтує, і маєш силу, щоб це зупинити, але не задіюєш її, ― це неміч і біда, що не відповідає християнському вченню, як на мене.

Пан Дробович також додає, що попри гібридні методи ведення війни Росією, ми не повинні шукати гібридної відповіді, бо вона має бути чесною, відвертою й сильною. Коли росіяни заходять на певну територію, то починають утискати права мешканців. Незгодні потрапляють до катівень і проходять фільтрації, журналісти та представники міжнародних організацій не мають доступу до окупованих населених пунктів тощо. Це і є гібридні порядки. Натомість українські військовики намагаються відновити зв’язок, убезпечити населення й допомогти відремонтувати комунікації, електромережі, забезпечити доїзд волонтерів та міжнародних благодійних і правозахисних організацій, надають інформацію про реальний стан речей. Це гідна відповідь на негідні вчинки.

― Очевидно, після того, як ми виженемо росіян з наших територій, до Росії мають увійти сили, що здатні навести там порядок. Я б не хотів, щоб це були ЗСУ, бо ця війна й так дуже багато нам коштує. Росія добровільно не відмовиться ні від ядерної зброї, ні від пропаганди. Ми вже чекали, як радянський тоталітарний режим розсмокчеться сам по собі. Дочекалися російського реваншизму. Тому надалі є два варіанти: якщо росіяни погані, і їх треба покарати, то треба покарати. Якщо росіяни хороші й вони є жертвами пропаганди, то їх треба звільнити від неї. Але майже нереально, що вони самі стануть вільними або добрими. Нам треба зжитися з тією думкою, що комусь доведеться прийти й зробити цю роботу, ― підсумовує Антон Дробович.

Важливим також є розуміння миру, адже не завжди мир ― це про відсутність війни та суспільне благополуччя. Мир може бути і несправедливим, наприклад, коли війна припиняється, але виконуються умови агресора.

За словами Юрія Мартинюка, заступника декана філософсько-богословського факультету УКУ, поняття справедливої війни формувалося впродовж тривалого часу. Нерідко й сьогодні звучать тези, що, буцімто, християнам не годиться підтримувати війну, оплачувати зброю тощо. Однак варто з’ясувати, що це за війна: захист власної країни від агресора є виправданим.

― У перші століття існування християнства справді домінувала пацифістська позиція ― неучасть у військовій службі. Приблизно з IV століття, за часів святого Августина, з’являється усвідомлення військової служби як обов’язку. Тома Аквінський теж не був пацифістом. Він мав концепцію, згідно з якою війну можна було вважати справедливою: справедлива причина, легітимна влада й правильний напрям (захист невинних і беззахисних, обов’язок для спільного блага). Результатом історичного розвитку вчення Католицької Церкви та досвіду жорстоких кровопролитних воєн стало визнання недопустимості виправдання агресивної війни за жодних причин і обставин. Справедлива війна лише та, яка покликана до самозахисту від зовнішньої агресії.

Пан Мартинюк пояснює, що часто пацифізм сприймається як принцип ненасилля. Це спроба пошуку альтернативних шляхів вирішення розбіжностей між націями та пошуку справедливості. Однак, за його словами, пацифізм ― допустима форма індивідуального ставлення до побудови миру, але в жодному разі не може бути формою державної політики. Отже, класичний підхід до осмислення війни в соціальній доктрині Католицької Церкви ґрунтується на двох основних тезах: справедлива війна і принцип ненасильства. Однак теорія справедливої війни, визнаючи всі жахи, допускає насилля не уникне.

Читайте також: Станіслав Асєєв: Російські кати – моя робота [4]

― У теорії суспільного вчення розрізняють два контексти залучення моральних критеріїв оцінки, які передують початку військових дій. Одним з головних критеріїв є пропорційність дій. Тобто справедливо є на дію відповідати пропорційною протидією. І з цим є проблема. А що є точкою співвідношення пропорцій? Якщо воює ядерна держава з неядерною, які можливі пропорційні протидії в останньої? Чи здатна вона самотужки до них? Чи достатнім є принцип пропорційності для досягнення справедливого миру? Чи протидія в принципі пропорційності стосується лише дій агресора чи також рівня загрози, яку він несе? Одне з найважливіших ― чому для нас така важлива перемога? Адже завершення війни може мати кілька сценарії: перемога, поразка, умовно нічия, своєрідний мирний договір, у якому агресор поступається своїми апетитами, а жертва агресії ― своїми втратами. Що з названого може призвести до справедливого миру? Це питання риторичне.

Тобто з позиції теорії справедливої війни принцип ненасильства і пацифізм в контексті активної фази війни не може вважатися належним засобом, але може бути прийнятий як ціль, щоб знову повернутися до ситуації мирного вирішення розбіжностей між державами та зайняти відповідне місце в архітектурі справедливого миру після завершення війни. Тоді принципи ненасилля актуальні, а їх застосування має сенс. Жертва агресії може захищатися до припинення агресії, використовуючи доступні для цього засоби, і не має обов’язку перейматися добробутом і благополуччям агресора. Тільки агресор може зупинити акт агресії, ― підсумовує Юрій Мартинюк.

Задля побудови ефективної архітектури безпеки за принципами справедливого миру повинні діяти ключові інституції, як-от державні органи, Церкви, міжнародні організації. Однак є чимало суперечностей щодо понять миру, протидії агресії. Отець Юрій Щурко, доктор і декан філософсько-богословського факультету УКУ, зазначає, що як Церкві, так і багатьом урядам на Заході, вихованим у нібито християнській парадигмі, потрібно раз і назавжди усвідомити те, що пацифізм за своєю суттю є наївним.

За словами о. Юрія, одним з підходів до розуміння війни є так звана теорія справедливої війни, згідно з якою єдина причина для війни ― це національна самооборона у відповідь на неспровоковану агресію. Ще один підхід, утворений спільними деклараціями чотирьох найбільших конфесій, ― «Теорія плекання справедливого миру». З десяти ініціатив чотири миротворчі, дві стосуються справедливості, ще чотири торкаються таких понять як любов і спільнота. Але це дії превентивного характеру, багато з них не працюють, коли агресія триває. Наприклад, ініціатива підтримувати прямі ненасильницькі дії гарна, але неможлива, коли війна триває. Щодо посилення зусиль ООН та міжнародного співробітництва у відстоюванні прав людини: зараз роль ООН настільки квола, що ця інституція або застаріла, або потребує радикальної реформи. Агресор є ключовим у цій організації, на його насильницькі дії мовчки заплющують очі.

― Ми також чули, що треба скорочувати виготовлення наступальної зброї й масштаби торгівлі нею. Однак забрати від нас зброю ― це дозволити ще один геноцид у ХХІ столітті. Ми повинні відмовитися від пацифістського прочитання Нового Завіту, тому що у Святому Письмі немає антимілітарного настрою. У Старому Завіті ми бачимо, що війни неминучі, бо у світі існує зло. Коли Ісус говорить про повернення іншої щоки, то закликає до мужнього протистояння, а не приречености. Коли говоримо про любов до ворогів, то не маємо змішувати обов’язок держави та персональну відповідь на образу. Це абсолютно різні речі, але навіть люди зі ЗСУ часом відчувають провину, бо сприймають свої дії як вбивство, а не боротьбу за життя співгромадян. Про ці речі нам треба говорити в Церкві. Християнські уряди натомість мають позбавитися фальші.

Також, як каже о. Юрій, слід зауважити, що теорія справедливої війни потребує ретельнішого аналізу, адже, згідно з нею, наприклад, тільки законний уряд має право ініціювати війну. У Росії вже 20 років незмінний президент, який формально є законно обраним. Уряди Північної Кореї й Китаю теж дуже складно назвати демократичними.

Третій момент, про який важливо говорити в контексті світової архітектури безпеки, за визначенням о. Щурка, це справедливий мир як мета справедливої мети.

― Багато людей пов’язують християнство з безвольністю, приреченістю. Християнство для них дорівнює пацифізму, а не гідності, за яку ти готовий віддати життя. Але без справедливости немає миру. А в біблійному розумінні Божий порядок ― це і є справедливість. Про це говорили Августин і Тома Аквінський. Справедливий мир передбачає не лише відновлення територіальної цілісности України, але й заходи, спрямовані на відновлення правильних відносин між Україною та Росією, та загоєння ран, завданих війною. Міжнародне співтовариство має вжити щодо Росії жорстких заходів, а стояти осторонь, бо інакше справедливого миру ніколи не буде.

Україна бореться за свої цінності. Вони мають значення, за них треба платити високу ціну. У новітньому часі українці показали, що готові віддати життя за цінності, ще під час Революції Гідності.

― В Україні кожен знає, що є добром, а що ― злом. Абсолютні цінності таки існують. Без цінностей людство дійде до знищення, бо пануватиме закон джунглів і право сили. Росія хоче повернути нас до стану речей, який панував ще перед отриманням Божих Заповідей. Україна цю пропозицію не прийняла. Хоча нам говорили, що ми втримаємося при своїх переконаннях заледве кілька днів, ми показали, що цінності мають значення, і за них треба платити високу ціну. Наше свідчення сьогодні є запрошенням до наслідування до всіх людей доброї волі. Відповідь на це запрошення поки що не та, яка може спричинити припинення війни, ― додає декан філософсько-богословського факультету УКУ.

Перед українцями постали виклики, від яких не може сховатися сучасна людина. Ми не можемо ігнорувати зло або реагувати на нього інфантильно. Ми знаємо, на що воно здатне. Натомість уже кілька поколінь людей на Заході, за словами о. Юрія, заколисані добробутом. Вони не вважають, що у світі існує реальне зло, жорстоке, не на словах, таке, що опановує цілі нації аж поки вони стають його інструментами.

До того ж Католицькій Церкві варто ввести у свою соціальну доктрину такі поняття як етнофілетизм, псевдомесіанство окремих націй, гібридна війна, пропаганда.

Читайте також: “Кремль не розуміє, що напав не просто на Україну – він напав на Майдан. На людей Свободи” [5]

― Ми повинні розуміти, на чому грає Росія, і чому навіть у Латинській Америці знають образ Достоєвського. Гібридна війна має свої плоди. Під впливом російської пропаганди перебуває Захід. 24 лютого у нас відбулася зміна. У Західній Європі не було такого зміщення й оголеного нерва, щоб люди розуміли, що таке добро й зло у виразній формі, вони живуть у старих парадигмах. Але нам треба набратися довготерпеливості стосовно наших західних партнерів, бо не знаємо, скільки місяців чи років нам ще треба буде стояти. Якщо в нас опускаються руки, ми обезсилюємося, залишаємося наївними, то не переможемо, ― пояснює о. Юрій .

Він також додає, що ми покликані бути людьми цінностей. Саме боротьба українців за цінності здатна впливати на сприйняття нас іншими країнами, на підтримку, на змогу інших народів за нашим прикладом рухатися вперед і віднайти власну ідентичність.

Та архітектура безпеки, до якої ми звикли, існує не так давно. Як і поняття національної держави. Світопорядок, який зараз уже стає неактуальним, був затверджений уже після закінчення Другої світової війни. На інституційному рівні уособленням цього порядку стала ООН.

― Це не уряд, а лише інституційне віддзеркалення прийнятої парадигми взаємовизнання, яка є в основі будь-якої архітектури безпеки. Без визнання іншими права національної держави на свободу складно реалізувати власний потенціал, захистити національний інтерес, а також забезпечити безпеку. Поняття безпеки завжди пов’язане з національними інтересами. Війна Росії проти України ― це про перегляд архітектури безпеки. Парадигма взаємовизння, яка функціонувала дотепер в умовах економічної стабільності, в умовах тривалого періоду миру зумовила те, що багато держав, які вчора не претендували на якесь значення у світі, змогли створити достатній ресурс, аби перевизначити власні національні інтереси. Те, у якому стані сьогодні ці держави виходять на міжнародну арену, і те, яку роль вони відіграють у глобальній безпековій архітектурі, ― це зовсім не те, що було після завершення Другої світової війни. З’являється національна претензія на реалізацію в новий спосіб визначених національних інтересів. З’являється чимала кількість факторів, яких не задовольняє існуючий порядок, ― пояснює о. Андрій Зелінський, заступник керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, радник Глави УГКЦ зі стратегії комунікації.

Усталена ціннісна парадигма взаємовизнання більше не працює. Саме тому не мають колишньої сили економічні, фінансові та інші інституції, від яких залежала глобальна архітектура безпеки. Тепер, з виникненням нових національних інтересів, з’явилися й спроби сформувати нову архітектуру безпеки.

― Росія стала лише першою країною, яка «вистрибнула» з тих, хто має претензії до існуючої системи безпеки. Зникає ментальна парадигма взаємовизнання. Попередня парадигма ― це завжди про свободу людини, індивіда. Людяність була однією з ключових цінностей цілої гуманістичної парадигми. Для багатьох вона перейшла в категорію звичного, буденного, недієвого, позбавленого механізмів, які дозволяють суспільству й інституційній організації захищати людину. Війна в Україні ― це лише перший симптом глобальної кризи, ― додає о. Андрій

Однак навіть у стані війни ми можемо дати орієнтири для формування нової глобальної архітектури безпеки. Однією із загроз парадигмі безпеки ― втрата суб’єктності. Натомість українці показують, що особистість є суб’єктною, усвідомлює, що її життя ― в її руках, її країна ― теж, вона за це відповідальна. Також ми акцентуємо увагу світу на суб’єктності держави, адже, наприклад, не можна вдавати, що нічого не відбувається, коли щось шкодить нашим національним інтересам.

Читайте також: Віктор Кевлюк: Тривалість війни. Про інші засоби [6]

― Що буде в основі наступної парадигми взаємовизнання: сила чи, все-таки, система цінностей? Сьогодні у світі немає такої сили, яка могла б бути фундаментальною для організації нової системи безпеки. Тобто нам доведеться знайти ту систему цінностей, яка вимагатиме від кожного корекції. Але важливо думати сьогодні не просто про справедливий мир чи сукупність цінностей, а й про інституційну механіку взаємовизнання на загальній арені, ― підсумовує о. Андрій Зелінський.

Володимир Турчиновиський, доктор, декан факультету суспільних наук УКУ, директор Міжнародного інституту етики і проблем сучасности, каже, що архітектура безпеки передбачає етичну інфраструктуру, на якій вона має стояти: набір правил, цінностей, моделей поведінки, способів розв’язання проблем. Але для функціонування такої інфраструктури потрібен так званий «моральний клімат», тобто відповідна публічна культура.

― Українці відкрили, що секрет мужності ― у вірі, яка каже, що є щось більше, аніж матеріальне; у вірі в нашу шляхетну справа, у вірність, незламність і справедливість; віра у те, що ми прокладаємо дорогу у майбутнє нашим дітям; віра у власне покликання; віра у силу нашої армії, в молитву і в Бога. Ця антропологічна формула «свобода – мужність – віра» вона відображає духовну динаміку боротьби народу за свободу. Вона є частиною формули перемоги і мала б призвести до справедливого миру, ― каже пан Турчиновський.

Захід був другим із серії відкритих круглих столів у рамках міжуніверситетського науково-дослідницького проекту «Принципи справедливої війни та справедливого миру в контексті російської агресії в Україні». Він відбувся у межах широкого партнерства «Standing in Solidarity» Університету Нотр-Дам та УКУ, що розпочалося влітку 2022-го року.

—

Ольга Мар’ян [7], опубліковано у виданні РІСУ [8]

В тему: