Щоденна політика часто приховує зміни, які стають помітними лише з відстані десятиліть. Те, що в межах одного скликання видається черговою суперечкою, кризою чи процедурним рішенням, у тривалій перспективі складається в історію поступової трансформації Верховної Ради — від пострадянського парламенту до інституції, якою вона є сьогодні.

Перше скликання було парадоксальним: за відновлення незалежності проголосували переважно люди, значна частина яких ішла на вибори ще як представники радянської політичної системи. У парламенті звучало звертання “товариші”, російська була звичною мовою виступів, над президією височіла статуя Леніна, а зірку зі шпиля Ради замінили на тризуб лише у 2015 році.

У 1990-х комуністи неодноразово формували найбільшу фракцію, а після ухвалення Конституції близько 60 депутатів II скликання, переважно комуністів, відмовилися присягнути на вірність Україні. Сьогодні КПУ заборонена, а російська після повномасштабного вторгнення практично зникла з парламентської трибуни.

У 2000-х звичним було голосувати картками кількох колег, масові переходи між фракціями породили поняття “тушок”, а депутатська недоторканність фактично давала парламентарям особливий правовий статус. Нині кнопкодавство технічно унеможливлене, недоторканності в колишньому вигляді немає, а бійки за трибуну з регулярного інструменту політичної боротьби перетворилися радше на виняток.

Цей текст довший за наші звичні матеріали — але 35 років історії парламенту складно вмістити на кількох сторінках. Рух ЧЕСНО спробував [2] зафіксувати ключові зміни в кількох зрізах — депутатському корпусі, процедурах, політичній риториці й історичних голосуваннях — щоб проілюструвати дистанцію між тодішньою й нинішньою Верховною Радою.

Це не рейтинг скликань і не історія безперервного прогресу. Чинний парламент так само має системні проблеми, суперечливі рішення та питання до якості роботи депутатів. Ідеться про інше: за десятиліття змінилися політичні норми, культура допустимого, суспільні очікування та правила, за якими працює парламент.

Парламентські кадри

За дев’ять скликань народними депутатами встигли побувати понад 2700 осіб. Попри регулярне оновлення депкорпусу, український парламент має своїх політичних довгожителів. Абсолютний рекорд належить Юхиму Звягільському [3]: він був депутатом восьми скликань поспіль — від I до VIII, тобто залишався у Верховній Раді з 1990 до 2019 року.

Серед голів парламенту найдовше Раду очолював Володимир Литвин [4] — двічі, у IV та VI скликаннях. Наймолодшим спікером став Арсеній Яценюк [5], якому на момент обрання було 33 роки, найстаршим — Володимир Рибак [6], що став спікером у 66.

Змінювалися й вікові межі депутатського корпусу. Наймолодшим народним депутатом в історії незалежної України став 23-річний Святослав Юраш [7], обраний до IX скликання. Одним із найстарших у цьому ж скликанні є Юлій Іоффе [8], який отримав мандат у 78 років. 

А найстаршою депутаткою була співорганізаторка Червоного Хреста УПА, жіночої мережі та юнацтва ОУН, перша лідерка партії “Конгрес українських націоналістів” Ярослава Стецько [9] (ІІ–ІV скликання).

Один із головних міфів про IX скликання — що саме воно стало найбільш оновленим в історії парламенту. Справді, у 2019 році частка новачків у Раді сягнула 78% — значною мірою завдяки “Слузі народу”. Однак рекорд належить II скликанню: у 1994 році склад парламенту оновився приблизно на 86%. Найменше нових депутатів було під час VI скликання.

Сесійна зала Верховної Ради. У ніші над президією — статуя Леніна, над якою герб СРСР. Статую демонтували лише 2 вересня 1991 року. Джерело: Суспільне. Медіатека [10]

Водночас IX скликання й справді встановило рекорд: частка жінок вперше сягнула 21%. Для порівняння, у I скликанні цей показник становив лише 3%, у VII — 10%, у VIII — 12%. Гендерний прорив у керівництві стався трохи раніше: 2014 року Оксана Сироїд [11] стала першою жінкою на посаді заступниці Голови Верховної Ради, а 2016-го Ірина Геращенко [12] — першою заступницею Голови.

Змінювався й тип людей, які приходили до Ради зі сфер, не пов’язаних із традиційною політикою. В I скликанні письменники Іван Драч [13], Дмитро Павличко [14], Павло Мовчан [15], Роман Іваничук [16], Роман Лубківський [17], Лесь Танюк [18], Ірина Калинець [19], Степан Пушик [20] й інші були не просто “відомими обличчями”, а представниками покоління шістдесятників і дисидентів та лідерами національного руху.

Момент голосування під час відновлення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Фото Олександра Клименка, газета "Голос України"

У наступних скликаннях логіка змінилася: партії почали використовувати популярність спортсменів і зірок як електоральний ресурс. Депутатами ставали футболіст Олег Блохін [21], легкоатлети Валерій Борзов [22] і Сергій Бубка [23], співачки Оксана Білозір [24] і Таїсія Повалій [25], Михайло Поплавський [26], олімпійський чемпіон Ельбрус Тедеєв [27]. До Ради VI скликання за списком партії “Наша Україна — Народна самооборона” вперше потрапив Святослав Вакарчук [28], однак уже 2008 року достроково склав мандат. Натомість Віталій Кличко [29] конвертував свою спортивну впізнаваність у політичний капітал і у Раді очолив фракцію власної партії "УДАР".

Після Революції гідності запит на зірок посилився. Депутатами VIII скликання від Радикальної партії стали співачка Злата Огнєвіч [30], яка вже за рік склала мандат, і чемпіон світу та Європи з плавання, срібний призер Олімпійських ігор  Денис Силантьєв [31]. 

А до парламенту IX скликання потрапили, наприклад, спортсмени Жан Беленюк [32] й Ольга Саладуха [33], згодом на довиборах — Василь Вірастюк [34]. Святослав Вакарчук повернувся вже як лідер партії “Голос”. Найпоказовішим став перехід у політику людей із “Кварталу 95”: мандати отримали актор і адміністративний директор студії Юрій Корявченков [35], сценарист Олександр Кабанов [36] і керівник “Квартал-Концерту” Максим Ткаченко [37]. 

Змінювався і взаємозв’язок політики й великого бізнесу. У 1990-х і 2000-х депутатський мандат для олігархів часто був інструментом політичного впливу та захисту власних інтересів. Рінат Ахметов [38], наприклад, був депутатом V і VI скликань від Партії регіонів, однак активною парламентською роботою не вирізнявся і з 2012 року більше не балотувався. Схожий шлях дещо раніше пройшов Віктор Пінчук [39]: після двох скликань у Раді — III та IV — він залишив політичну діяльність, зосередившись на бізнесі.  

Згодом особиста присутність бізнесменів у сесійній залі втратила значення, хоча окремі винятки залишалися. Один із найпомітніших — співвласник “Метінвесту” Вадим Новинський [40], який був депутатом VII, VIII та IX скликань і склав мандат лише в липні 2022 року. Водночас вплив великих бізнес-груп дедалі частіше реалізовувався не через власний депутатський мандат, а опосередковано — через політичні партії, окремих парламентарів і медіа.

У 2021 році держава спробувала формалізувати боротьбу з надмірним впливом великого капіталу, ухваливши так званий закон про олігархів [41], який запровадив критерії для визначення олігархів та низку обмежень для них. Однак передбачений законом реєстр так і не запрацював, а повномасштабна війна змінила становище великих бізнес-груп значно швидше за законодавчі механізми. У 2022 році медіагрупа Ахметова відмовилася від ефірних ліцензій, а Новинський достроково склав депутатські повноваження. 

Читайте також: Сергій Грабовський: "Шлях накреслили правильний. Потрібно було на нього стати і рухатися" [42]

Від червоних до зелених

Верховна Рада незмінно була центром політичного протистояння ідеологій і підходів до розвитку держави. За 35 років її політична палітра змінилася кардинально — від домінування комуністів і соціалістів до появи першої однопартійної більшості та поступового витіснення з парламенту сил, які відкрито орієнтувалися на Росію.

Перше скликання, обране ще 1990 року як XII скликання Верховної Ради УРСР, фактично мало комуністичну більшість. Формально фракцій тоді ще не існувало, однак близько 239 депутатів об'єдналися в групу “За Радянську суверенну Україну”, відому як “Група 239”, яку очолював Олександр Мороз [43]. Їй протистояла демократична “Народна рада” на чолі з Ігорем Юхновським [44], що об'єднувала близько 125 депутатів. Утім, саме цей неоднорідний парламент із комуністичною більшістю 24 серпня 1991 року ухвалив Акт проголошення незалежності України.

До речі, найменша кількість депутатів в історії незалежної України була не в нинішньому скликанні. II скликання у травні 1994 року розпочало роботу, коли було обрано лише 338 із 450 депутатів. Через проблеми з визначенням переможців і повторні вибори в окремих мажоритарних округах парламент доукомплектовувався поступово, а деякі місця так і залишалися вакантними до кінця каденції. Для порівняння, станом на серпень 2026 року у Верховній Раді працюють 392 народні депутати, тож історичного антирекорду немає.

У 1998 році вибори вперше відбулися за змішаною системою. Комуністи отримали 121 мандат, ще понад 70 — представники різних соціалістичних сил. Водночас парламент ставав дедалі більш фрагментованим: у III скликанні діяли 15 фракцій — найбільше за час незалежності. Саме тоді почали оформлюватися політичні проєкти, які визначатимуть українську політику наступних десятиліть: Юлія Тимошенко [45] очолила фракцію “Батьківщини”, а Петро Порошенко [46] — “Солідарності”.

Якщо Верховна Рада 1990-х була значною мірою представницьким органом, що складався з окремих депутатів, то після змін до Конституції 2004 року вона дедалі помітніше стає парламентом фракцій: коаліції почали оформлювати документально, політичні сили підписували коаліційні угоди, фіксувався їхній персональний склад.

Політичні кризи 2000-х породили явище “тушок” — депутатів, які переходили з однієї фракції до іншої. Рекорд за кількістю достроково складених мандатів також належить цьому періоду: під час кризи 2007 року опозиційні БЮТ і “Наша Україна” масово припиняли повноваження, щоб домогтися дострокових виборів. На момент розпуску V скликання у Раді залишалося 287 депутатів — 163 парламентарі достроково склали мандати. Для порівняння, IX скликання також втратило десятки депутатів, однак поступово й із різних причин, а не внаслідок одночасної політичної акції.

Тріумфаторкою наступного скликання стала Партія регіонів, яка отримала 186 місць у Раді, утім не змогла одразу взяти владу в руки.  

Читайте також: "Світ настрахали, що наша незалежність призведе до ядерного Армагеддона" [47]

За час роботи VІ скликання діяло аж три коаліції. Спочатку об’єдналися “Наша Україна” Ющенка (72 депутати) і “Блок Тимошенко” (156), до яких пізніше долучився “Блок Литвина” (20 депутатів). 

У лютому 2010 року відбулася одна з найважливіших інституційних змін у парламенті — було ухвалено Регламент Верховної Ради [48]. Однак вже у березні того ж року його змінили [49] так, щоб коаліцію могли формувати не лише фракції, а й окремі народні депутати. Це дозволило Партії регіонів після перемоги Віктора Януковича [50] на президентських виборах створити коаліцію “Стабільність і реформи” [51], куди увійшли депутати “Блоку Литвина” і комуністи, а Тимошенко і Ющенко опинилися в опозиції. 

На початку VII скликання Партія регіонів зберігала домінування, однак кінець став одним із найбільших політичних зламів в історії Ради. Відмова від євроінтеграції, Революція гідності, “диктаторські закони” 16 січня [52] та втеча Януковича фактично зруйнували тодішню парламентську конфігурацію. Понад сотня депутатів залишила фракцію Партії регіонів, а саме скликання завершило роботу достроково. Важливою особливістю тодішнього політичного складу Верховної Ради була найбільша кількість позафракційних нардепів.

Наступний парламентський склад відображав надії на оновлення та перезавантаження політичної системи. Знаковим стало, що комуністи вперше не отримали жодного мандата.

Читайте також: Як назавжди позбутись небезпечних політичних клоунів [53]

У перший же день роботи VIII скликання було сформовано коаліцію “Європейська Україна” [54], в яку увійшли 302 депутати з усіх фракцій (Блок Петра Порошенка, Самопоміч, Батьківщина, Народний фронт і Радикальна партія Олега Ляшка), окрім проросійського Опозиційного блоку. Коаліція припинила існувати 17 травня 2019 року після виходу з її складу “Народного фронту”, що врешті стало підставою достроково розпустити Раду для президента Володимира Зеленського [55].  

IX скликання створило ще один історичний прецедент — першу однопартійну більшість. “Слуга народу” отримала 254 мандати (124 списочники та 130 мажоритарників) і змогла самостійно сформувати монокоаліцію.

Водночас другою за чисельністю стала проросійська ОПЗЖ зі 43 депутатами. Після повномасштабного вторгнення партію заборонили, а її парламентську фракцію розпустили, однак значна частина її представників зберегла мандати й продовжила роботу в депутатських групах “Платформа за життя та мир” (ПЗЖМ) та “Відновлення України”.

Читайте також: Заборона УПЦ МП: нардепи-вороги українців "заспамили" законопроєкт 1200 правками [56]

Як бачимо, 35 років кардинально змінили політичний спектр Верховної Ради — від червоної монобільшості до зеленої із домішком депутатів колишніх проросійських сил.

Трансформація процедур

Правила роботи парламенту теж еволюціонували. До ухвалення повноцінного Регламенту [57] в липні 1994-го Рада значною мірою користувалася успадкованими радянськими процедурами. Конституція 1996 року закріпила базову модель сучасної Верховної Ради: 450 депутатів, сесійний характер роботи, особисте голосування, відкритість засідань і систему парламентських комітетів.

Показовий епізод стався відразу після ухвалення Основного закону. 12 липня 1996 року [58] депутати II скликання вперше складали присягу на вірність Україні, однак понад пів сотні парламентарів, переважно комуністів, відмовилися її підписувати. 

Депутати ВРУ ІІ скликання складають присягу народу України, 1996 рік. Джерело: Суспільне Медіатека [59]

“Сьогодні в нас у Верховній Раді десь понад 60 депутатів відмовилися присягнути на вірність Україні й на вірність її Конституції. Двоє з них поїхали зі мною, а я повернувся зі Страсбурга з Парламентської асамблеї Ради Європи, і от вони поїхали представляти Україну. І виступає такий секретар ЦК Компартії України Мармазов [60], виступає не державною мовою. Унікальний випадок: там виступають всі або двома прийнятими офіційними мовами — англійська та французька, або своєю і тоді перекладають. У своєму виступі він висловлює щирий жаль, що немає Союзу, що всі наші нещастя, бо соціалізму немає. І це він говорить у процвітаючій Європі, на нас оглядаються і думають, що така от сьогоднішня Україна. Це українська еліта — це наша трагедія”, — наголошував у 1996 році [61] лідер Народного руху України В'ячеслав Чорновіл.  

Програма "Дискусія лідерів". Ведучий: Борис Гривачевський. Гості у студії — народні депутати В'ячеслав Чорновіл й Іван Білас. Джерело: Суспільне Медіатека [61]

Однією з найстійкіших проблем залишалося персональне голосування. Конституція вимагала голосувати особисто, але десятиліттями депутати використовували картки відсутніх колег. 

Читайте також: Вони «кладуть»... на Конституцію: 100 кнопкодавів восьмого скликання [62]

Одночасне кнопкодавство кількома нардепами під час голосування 

Рух ЧЕСНО протягом кількох скликань  фіксував “кнопкодавство” [63] й вимагав технічно унеможливити його. Депутати неодноразово вносили зміни до Регламенту [64] й намагалися криміналізувати неперсональне голосування. [65]

Читайте також: Власний рекорд кнопкодавства побили нардепи у травні – ЧЕСНО [66]

Нардепи від ОПЗЖ навіть “винайшли” спеціальний механізм із підручних засобів, що дозволяв кнопкодавити, не натискаючи на чужу кнопку пальцем

І лише в березні 2021 року, за розпорядженням голови Верховної Ради Дмитра Разумкова [67], увімкнули сенсорну кнопку [68] на пультах для голосування, яка була вмонтована ще 2008 року за часів спікерства Арсенія Яценюка. Це технічно розв’язало проблему. Змінилося й ставлення до кнопкодавства: якщо в 1990-х та 2000-х це явище сприймалося майже як парламентський побут, то поступово воно перетворилося на неприйнятне порушення, а згодом — і на підставу для юридичної відповідальності.

Політичні кризи часом змінювали навіть місце засідань парламенту. Найвідоміший випадок — “оксамитова революція”. У Верховній Раді III скликання стався розкол між парламентською більшістю та лівою меншістю, яка підтримувала тодішнього голову ВР Олександра Ткаченка [69]. Тоді парламентська більшість зібралася в Українському домі, де проголосувала за зміну керівництва Ради. 

Читайте також: Покидьки з ОПЗЖ вигадали ноу-хау: кнопкодавити можна навіть ногою (ФОТО, ВІДЕО) [70]

Проте вже через місяць цього ж року, у перший день нової сесії, депутати більшості знову зібралися в Українському домі під головуванням Медведчука [71]. Тоді відбулася масштабна зміна керівництва парламенту: Івана Плюща [72] обрали головою Верховної Ради, Віктора Медведчука — першим заступником, Степана Гавриша [73] — заступником голови, а також змінили керівництво низки парламентських комітетів.

Ще один випадок стався вже за президентства Віктора Януковича та головування в парламенті Володимира Рибака [6]. У квітні 2013 року опозиційні депутати блокували сесійну залу на Грушевського, у відповідь депутати більшості зібралися [74] в конференц-залі Верховної Ради на Банковій. 

 На тому засіданні зареєструвалися 244 народні депутати. Вони окремо підтримали проведення пленарного засідання саме в цьому приміщенні, а через відсутність системи “Рада” голосували підняттям рук. За день там ухвалили в цілому дев'ять законів та прийняли за основу 13 законопроєктів. Легітимність цього засідання оскаржували в суді, однак Вищий адміністративний суд України визнав, що проведення засідання на Банковій відповідало законодавству.

Показово, що ані початок російської агресії у 2014 році, ані пандемія COVID-19, ані повномасштабне вторгнення не призвели до перенесення місця пленарної роботи парламенту. Виїзні засідання в історії незалежної України були пов'язані насамперед із внутрішніми політичними кризами.

Змінювалися й технології голосування: від волевиявлення руками парламент перейшов до автоматизованої системи “Рада”, три покоління якої були спрямовані на економію ресурсів і часу, а також на зменшення кількості зловживань. 

Систему “Рада–1” встановили навесні 1990 року ще в парламенті Української РСР. Після цього депутати голосували вже не руками — така процедура в середньому тривала 10 хвилин, — а натисканням кнопок, тож результат одразу виводився на табло. Завдяки оновленій системі одне голосування тривало 10 секунд.  

Наступне оновлення системи “Рада–2” відбулося восени 1993 року. Тоді депутати отримали персональні мікрофони на робочих місцях. До цієї новації, щоб отримати слово, нардепи займали чергу біля мікрофонів, які стояли у проходах сесійного залу. 

Цікаво, що встановлення системи “Рада–3” відбулось під час парламентських канікул у 2002 році. Тоді монтажні роботи тривали два місяці, довелося демонтувати депутатські лави. Оновлення проходило під наглядом архітекторів та реставраторів, адже будівля Верховної Ради є пам'яткою архітектури. 

Ремонт і обслуговування люстри у ВРУ, яка має до 4 метрів у діаметрі та важить майже 3 тонни. Фото: ВРУ [75]

Відтоді на депутатських місцях з’явилися персональні екрани, а замість магнітної картки було запроваджено електронну. У 2008 році додали сенсорні панелі, які мали на меті унеможливити “кнопкодавство” нардепів. 

Розробники системи “Ради–3”  передбачали сім років її роботи, однак вона вже прослужила майже втричі довше. У наступному поколінні системи для голосування планують [76] максимально прибрати папір із процесу законотворчості, а всі необхідні документи будуть в електронному вигляді.

Як нардепи стали доторканними

Ідея депутатської недоторканності перейшла у спадок з радянської конституції УРСР. У Конституції України стаття 80 гарантувала депутатам імунітет від кримінальної відповідальності, обшуків, затримання й арешту. Тривалий час для проведення цих дій правоохоронці мали отримувати згоду парламенту. 

За роки незалежності було кілька спроб скасувати депутатську недоторканність, та врешті це сталось аж у 2019 році, коли новообрана Верховна Рада ІХ скликання 373 голосами підтримала зміни до відповідної статті Конституції. Сам закон почав діяти в 2020 році й відтоді притягнути депутата до відповідальності стало значно простіше.

ІХ скликання стало першим офіційно “доторканним” і, можна навіть сказати, найбільш “кримінальним” за весь час. Щонайменше 66 депутатів отримали підозри за понад 30 різними статтями ККУ, а дванадцятьох народних обранців було оголошено в розшук.  

Найчастіше депутатів підозрюють у корупційних злочинах — недостовірному декларуванні, хабарництві, зловживанні впливом тощо, але є й ті, кого звинувачують у хуліганстві, незаконному переправленні через кордон чи шахрайстві. А мажоритарник із Закарпаття Владіслав Поляк [77] (група “Довіра”) став першим в історії нардепом, який отримав підозру [78] за кнопкодавство. Однак за шість років суд так і не зміг притягнути його до відповідальності.   

У ІХ скликанні навіть склалась безпрецедентна ситуація, коли заарештовані депутати спромоглися писати закони й брати участь в онлайн-засіданнях комітетів, перебуваючи в СІЗО.

15 нардепів ІХ скликання мають підозри в держзраді, а дехто одночасно ще й в інших злочинах проти нацбезпеки — колабораціонізмі, посяганні на територіальну цілісність України та намірах повалення влади. Рекордсменом серед них є Віктор Медведчук [79], який має щонайменше 15 підозр, зокрема три щодо держзради. Єдиним засудженим держзрадником поки що був Ілля Кива, якому суд призначив [80] 14 років позбавлення волі.  

Утім, у попередніх скликаннях механізм притягнення нардепів до відповідальності за скоєні злочини був куди складнішим. Тоді вручення підозри чи арешт депутата були неможливі без окремої процедури погодження цих дій з Верховною Радою. Тож існував ризик, що нардеп уникне покарання, якщо не назбирається голосів серед його колег. Так, у 2019 році Раді знадобилося три окремі голосування, щоб дати згоду на арешт нардепа Ярослава Дубневича [81],підозрюваного в розкраданні газу та привласненні грошей Укрзалізниці.

Загалом за роки незалежності у Верховній Раді було щонайменше 18 кейсів індивідуального позбавлення нардепів недоторканності для притягнення їх до відповідальності. 

Найперший випадок стався ще в часи УРСР, коли у 1990 році був позбавлений недоторканності дисидент і нардеп І скликання Степан Хмара [82], щодо якого спровокували [83] справу про побиття міліціонера.  

Перше голосування про позбавлення депутатського імунітету в парламенті часів незалежності відбулося в 1994 році. Тоді Верховна Рада зняла недоторканність із Юхима Звягільського [3], звинувачуваного у зловживанні службовим становищем і незаконному вивезенні 300 мільйонів доларів до Ізраїлю. Депутат кілька років переховувався за кордоном, а коли звинувачення були зняті, повернувся на Батьківщину й ще кілька разів обирався в Раду. 

У наступні роки депкорпус позбавив недоторканності лідера партії “Громада” Павла Лазаренка [84], обранця від БЮТ Віктора Лозінського [85], а також Віктора Жердицького [86] й Миколу Агафонова [87].   

А першим в українській історії депутатом-держзрадником і сепаратистом став Олег Царьов [88]. У 2014 році парламент підтримав подання Офісу генпрокурора й зняв недоторканність із нього та дозволив його арешт. Політика оголосили в міжнародний розшук і судять заочно.

Кількість випадків позбавлення недоторканності значно зросла [89] у VIII скликанні на тлі реформи прокуратури та створення НАБУ. 

У 2015–2016 роках Рада позбавила імунітету двох представників Радикальної партії: Ігоря Мосійчука [90] та Сергія Мельничука [91] — екскомандира батальйону “Айдар”, колишнього “регіонала” Сергія Клюєва [92], обранця від групи "Воля народу" Олександра Онищенка [93] та лідера Опозиційного блоку Вадима Новинського [40].  

У липні 2017 року український парламент вперше за часи свого існування розглянув одразу шість подань Генпрокуратури про позбавлення недоторканності. Тоді Верховна Рада дала згоду на позбавлення недоторканності Михайла Добкіна [94] з Опоблоку, депутата групи "Воля народу" Олеся Довгого [95] та фігурантів “бурштинової справи” Борислава Розенблата [96] (БПП) та Максима Полякова [97] (Народний фронт). Останніх колеги хоч і позбавили недоторканності, але згоди на їхній арешт і затримання не дали. 

Водночас Верховна Рада тоді не проголосувала за позбавлення депутатської недоторканності й про притягнення до кримінальної відповідальності Євгена Дейдея [98] від Народного фронту й Андрія Лозового [99] з Радикальної партії. 

У 2018 році Рада зняла недоторканність із нардепки від партії “Батьківщина” Надії Савченко [100] через підозру в підготовці теракту в стінах Верховної Ради. Депутатку помістили в СІЗО. Також у 2018-му недоторканність забрали в Євгена Бакуліна [101] з Опоблоку. Водночас парламент не дав згоди на його арешт і затримання. А ще того ж року в Раді було чотири невдалі спроби позбавити імунітету таких депутатів: Сергія Дунаєва [102], Олександра Вілкула [103], Дмитра Колєснікова [104] та Станіслава Березкіна [105]. 

А останнім випадком позбавлення недоторканності перед її скасуванням стало позбавлення депутатського імунітету вже згаданого Дубневича. 

Еволюція парламентського дискурсу

Не менш радикально змінився парламентський дискурс. У стенограмах 1990-х і 2000-х звичними були згадки про “братні народи”, стратегічне партнерство з Росією та спільне минуле. 

Навіть 1992 року, коли російський парламент уже поставив під сумнів передання Криму Україні, перший заступник голови Верховної Ради Василь Дурдинець [106] сподівався на добросусідські відносини: 

“Делікатність ситуації в тому, що зробив це парламент країни, яка є членом Співдружності Незалежних Держав, парламент, який представляє братній російський народ, а з ним нас єднають віки спільної долі та спільної праці,  кращі традиції добросусідства й дружби. Упродовж століть ми мали вдосталь кривд і несправедливостей від великодержавних російських шовіністів, яких не  бракувало в імперських структурах. Але наші люди ні в чому не винили братній російський народ. І сьогодні в своїй боротьбі за незалежність ми розраховуємо на його розуміння і підтримку”.

Важко повірити, але українська мова в офіційних виступах депутатів Верховної Ради стала домінантною лише після повномасштабного вторгнення, а до того в сесійній залі звучала російська. 

В одній зі своїх перших редакцій Регламент ВРУ [107] передбачав навіть переклад у разі, якщо промовець не володів українською. Керівництво Верховної Ради російськомовним виступам не тільки не перешкоджало, а часом навіть сприяло. 

Під час обговорення Конституції 1996 року представник комуністів Броніслав Райковський [108] виступав [109] російською й вимагав вирішити “вопрос о статусе русского языка”, одночасно критикуючи тризуб й УПА:

“​​Разве может консолидироваться общество, если оно раскололось на бедных и богатых, когда одни жируют, а большинство граждан не могут получить заработную плату более полугода, когда не решен вопрос о статусе русского языка? А ведь на русском языке общается почти половина граждан Украины. Как могут согласиться наши граждане с той символикой, которую навязал государству Рух и хотят теперь конституционно закрепить, если под тризубом воевали вояки УПА, другие бандитские формирования, убивали своих же граждан?”

На початку 2000-х мова публічних виступів у парламенті стає політичним маркером. Російською регулярно виступають представники КПУ, Партії регіонів та інших проросійських сил, а їхні промови перетворюються на демонстрацію політичної позиції. 

“Нам сегодня, образно говоря, нужно попытаться "сшить" Украину "двойной языковой строчкой", введя два государственных языка — украинский и русский. И Партия регионов будет со своей стороны предлагать объяснять и убеждать необходимость этого, формализовать в проекте Конституции, которую мы будем принимать осенью”, — заявляв [110] у 2014 році після російської агресії одіозний регіонал Михайло Чечетов [111].

Примітно, що ці ж тези про “сшить Украину двойной языковой строчкой, двумя государственными языками” нардеп дослівно  повторив на засіданні через кілька тижнів [112].

Рух ЧЕСНО також раніше писав [113], як радикально змінилася риторика нардепів  нині забороненої [114] ОПЗЖ. Ще за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення вони говорили про “негайне виконання Мінських угод”, “де ви були останні вісім років” й про “останній шанс” України на “дипломатичне врегулювання” й наполягали на “прямих переговорах”, а вже з лютого 2022 року свої виступи в Раді вони завершують гаслами “Слава Україні!” та “Все буде Україна”.

Цитата нардепа від ОПЗЖ Юрія Павленка від 17 лютого. Джерело: партійний акаунт у Twitter [115]

За 35 років змінилася не лише мова виступів парламентарів, а й дискурс політичного процесу. Частина тез, слів і символічних жестів, які у 1990-х чи навіть у 2010-х були нормою парламентського життя, сьогодні опинилися на маргінесі. Якщо в 1991 році типовим зверненням голови було "Шановні товариші депутати…", то після 2022 року — "Слава Україні!".

Тон промов під час візитів іноземних політиків [116] також зазнав кардинальних змін: від сумнозвісної "котлети по-київськи" від Буша-старшого за кілька тижнів до проголошення відновлення незалежності України — до “духу України” та закликів “повстати і вимагати волі” (цитати із “Заповіту” Тараса Шевченка) від майбутнього президента США Джо Байдена. 

Історичні голосування

За 35 років Верховна Рада ухвалила вісім тисяч законів. Найбільше — в ІХ скликанні. Депутати сім разів вносили зміни до Конституції України. Зокрема, щодо форми державного правління, проведення виборів, стратегічного курсу на набуття членства України в ЄС та НАТО й скасування недоторканності народних депутатів.

Почнімо з основного — 24 серпня 1991 року парламент 346 голосами ухвалив Акт проголошення незалежності України. 

Джерело: Верховна Рада України [117]

Народний депутат Роман Лубківський запропонував внести до сесійної зали Верховної Ради національний синьо-жовтий прапор, а В'ячеслав Чорновіл [118] уточнив: саме той стяг, з яким українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, і запропонував підняти його над куполом парламенту. Цікаво, що після цього представники Народної Ради заспівали "Ой у лузі червона калина" — пісню, яка сама стане своєрідним неофіційним гімном спротиву через тридцять років, під час повномасштабного вторгнення.

Внесення національного прапора України до Верховної Ради. Джерело: Суспільне. Медіатека [119]

У 1994 році Рада 301 голосом ухвалила закон “Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї”, відкривши шлях до підписання Будапештського меморандуму. До 1996-го з української території вивезли третій у світі за потужністю ядерний арсенал. 

Того ж 1996-го парламент дав країні те, чого їй бракувало найбільше — Основний закон. “Конституційна ніч” 28 червня стала по-справжньому легендарною: засідання тривало добу без перерви, а рішення ухвалили о 9:18 ранку — 315 народних депутатів проголосували за, 12 утрималися, а 36 були проти. Ще 30 — не голосували.

Зал не розійшовся мовчки: заспівав гімн, а один із авторів документа, Михайло Сирота [120], який 24 години відстоював кожну кому за трибуною, не стримав сліз. У залі того ранку навіть відкоркували шампанське.

Джерело: Суспільне. Медіатека [121]

Наступний знаковий момент стосувався вже не народження держави, а перерозподілу влади всередині неї. 8 грудня 2004 року, у розпал Помаранчевої революції, парламент одним пакетом ухвалив закон [122] (402 голоси за), що унеможливлював фальсифікації під час переголосування на президентських виборах, і водночас здійснював конституційну реформу, яка перетворила Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Тодішній президент Леонід Кучма [123] підписав документ відразу в сесійній залі. Сама технологія “пакетного” голосування (коли різнорідні за процедурою рішення проводять одним натисканням кнопки) згодом стане улюбленим прийомом парламентарів і головною причиною для їх критикування.

Якщо 2004-й показав, як компроміс можна оформити елегантно, то 2010-й продемонстрував протилежне. 27 квітня 2010 року, під час ратифікації Харківських угод про продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Криму до 2042 року в обмін на знижку на російський газ, засідання почалося з бійки — депутат Олесь Доній [124] отримав струс мозку, в сесійну залу кинули димову шашку, а далі полетіли яйця в тогочасного спікера ВРУ Володимира Литвина [4], якого охорона прикрила парасольками. 

Ратифікували Харківські угоди, що дозволили РФ почати окупацію Криму, за 40 хвилин — 236 голосів за. 

Читайте також: Перелік зрадників, яких перевірить СБУ через "Харківські угоди" [125]

Чотири роки по тому бійки спалахнули вже не тільки в парламенті, а й навколо нього. 16 січня 2014 року Рада без обговорення й із порушенням регламенту (представники Партії регіонів і КПУ голосували підняттям рук, без реального підрахунку голосів) ухвалила пакет “диктаторських законів”, які обмежували свободу слова та зібрань,  що й послугувало прямим тригером ескалації на Майдані. 

а вже за місяць ситуація розвернулася на 180 градусів: 21 лютого 2014 року фактично ті ж самі депутати  386-ма голосами відновили [126] Конституцію 2004 року — парламентсько-президентську модель, яку скасували 2010-го. Наступного дня знайшлося 328 голосів, щоб ухвалити постанову [127] про самоусунення Віктора Януковича з посади президента. 

Важливим кроком післямайданної доби стало створення антикорупційної інфраструктури. 14 жовтня 2014 року парламентарі ухвалили закон про створення НАБУ. Примітно, що через 11 років нинішнє скликання Ради спробувало підпорядкувати [128] ці органи генпрокурору. Торік тисячі людей у різних містах України вийшли на мирний протест на підтримку антикорупційних органів, а парламент згодом конституційною більшістю скасував більшість своїх же норм. 

А наступне голосування завершилося тривалими оваціями як у сесійній залі, так і на площі Конституції. 25 квітня 2019 року перед ухваленням закону [129] про мову нардепам продемонстрували відеозвернення українських письменників і науковців, а серед присутніх у залі були патріарх Філарет і третій президент Віктор Ющенко [130].

Тодішній спікер Андрій Парубій [131] перед голосуванням наголосив: 

“Дев'ять років тому в мільйонів українців був розпач від того, що ми не змогли захистити мову. А сьогодні ми маємо велику честь. І це честь для кожного з нас, хто знаходиться в цьому залі, проголосувати за закон про мову. Тут знаходиться українська інтелігенція, на балконі знаходяться українські військові, які прийшли підтримати нас, письменники, поети, дисиденти. Привітаймо їх!

Через їхні очі на нас дивиться Україна, сьогодні, без перебільшення, на всіх нас дивиться Україна, щоб ми об'єдналися в цьому залі. Тому що мова  сьогодні — це щось набагато більше, це питання безпеки і оборони. І Путін бореться, перш за все, за серця і розум українців, а потім приходять танки”.

Голова ВРУ VIII скликання Андрій Парубій підписав закон про мову. Джерело: Голос України [132]

Після 278 голосів за депутати аплодували стоячи, скандували “Слава Україні!” та заспівали гімн, фактично повторивши події 28 червня 1996 року, тільки цього разу обійшлися без нічного марафону та шампанського.

Читайте також: Моменти єдності: які рішення Рада підтримувала найбільше за час незалежності [133]

Не менш промовистим виявилося голосування, ухвалене буквально під перші звуки повномасштабної війни. О 8:08 ранку 24 лютого 2022 року, за кілька годин після початку вторгнення, Рада 300 голосами  затвердила [134] указ президента про введення воєнного стану: жодного голосу проти чи “утримався”, лише десятеро депутатів не встигли дістатися зали [135]. Відтоді, станом на серпень 2026 року, парламент продовжував дію цього режиму вже 20 разів поспіль, і кожне з цих голосувань збирало конституційну більшість — понад 300 голосів. Це, мабуть, єдиний випадок в історії Ради, коли одностайність залу виявилася не результатом закулісних домовленостей чи політичного тиску, а реакцією на збереження країни.

—

Олександр Саліженко, Ірина Корженкова, Софія Лазарова; опубліковано у виданні Руху ЧЕСНО [2]

---

Читайте також: 

• Повернення до української мови - від здобуття Україною незалежності до сьогодні [136]
• Правонаступництво України: від УНР через УРСР [137]
• Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 2 [138]
• У 1930-х роках за націоналістичну діяльність засудили понад 20 тисяч українців [139]
• Красный след красных. Кто кого и за что убивал в Киеве в 1919-м [140]
• Як сто років тому Україна боролася за Крим [141]
• Уроки Ризького миру: Виставити рахунок агресору й повернути культурні цінності [142]
• Українська національна ідея в історичній перспективі [143]