У 1920–1930-х роках в оперативну розробку органів дпу/нквс потрапляли всі помітні представники національно-визвольного руху, причетні до творення української державності, які й на чужині не припиняли боротьбу за українську справу.

Не став винятком і інтерес чекістів до нащадка давнього литовського князівського роду, історика, дипломата, філософа, українського громадсько-політичного діяча Івана Токаржевського-Карашевича. Особливого забарвлення ця справа набула ще й через те, що її фігурант був почесним лицарем Мальтійського ордену.

Ім’я І. Токаржевського-Карашевича трапляється в різних справах із архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України, зокрема, на дипломата Олександра Шульгина, українську еміграцію у Франції, Італії, Англії та деяких інших. У чекістських документах він фігурує як «Князь», Ян Токаржевський-Карашевич, Токар-Токаржевський, де-Токарі тощо. Рідкісне прізвище й кілька імен, позначених під час народження, внесли певну плутанину в розробку. А постійні переїзди з однієї країни до іншої також чинили неабиякі перепони для повноцінного відстеження діяльності фігуранта. Водночас розрізнені документи дають змогу хоча б фрагментарно збагнути, на чому ґрунтувався оперативний інтерес сталінських спецслужб до його особи.

Справа-формуляр на І. Токаржевського-Карашевича була заведена нквс урср у середині 1930-х років. У той період він жив у Франції (із 1924 до 1936 року) і намагався бути корисним українській справі. Був членом комітету «Франція–Схід», редактором бюлетеня «Франція–Україна», генеральним секретарем Французького товариства українознавства, дописував до різних часописів, виступав із лекціями на історичні теми.

Читайте також: Розсекречені архіви спецслужб: невідомі подробиці процесів після вбивст чекістами Лева Ребета та Степана Бандери [2]

Більш-менш докладної біографічної довідки на нього чекістам так і не вдалося скласти. У справі є лише короткі відомості такого змісту: «Князь Токарі-Токаржевський. Польський поміщик. За гетьмана – радник у Віденському посольстві Липинського, потім – радник Царгородського посольства. За Директорії – постійний член тарновського кабінету. Заступник міністра закордонних справ Лотоцького і його зять. Пізніше – сам міністр закордонних справ. Сторонник Петлюри і Польщі та графа Тишкевича. В 1923 р. їде у Париж, але за браком фондів знов вертається до Тарнова. Тепер знову представник Петлюри у Парижі» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6755. – Арк. 2).    

Крім цього, чекісти від закордонної агентури мали відомості, що він нібито родом із села Токарі Кам’янець-Подільського району. Цій плутанині посприяла праця «Діярій Гетьмана Пилипа Орлика», видана у 1936 році у Варшаві. На її обкладинці був такий напис: «Опрацював для друку Ян із Токар Токаржевський Карашевич». Із цього зробили хибний висновок, що він родом із села Токар чи то Токарі. Тож у низці запитів наполегливо вимагали знайти таке село на Поділлі і надати інформацію про його рідних і близьких. Але так нічого й не отримали, бо такого села в цьому районі не було. Не змогли отримати й інформацію про близьких родичів на території урср, через яких могли б активізувати розробку.

Насправді Іван Токаржевський-Карашевич народився 24 червня 1885 року в селі Чабанівка Ушицького повіту (нині Кам’янець-Подільський район Хмельницької області). Походив із давнього литовського шляхетського роду, пов’язаного з Україною від XIV століття. Після завершення навчання у Першій житомирській гімназії вивчав філософію та політичні науки в університетах Фрейбурга, Відня, Мюнхена й Тулузи, здобув ступінь доктора філософії та політичних наук. Упродовж 1910–1918 років жив у рідному селі й управляв своїми маєтками. Під час Першої світової війни працював у допомогових організаціях Червоного Хреста.

Із початком національно-визвольних змагань став на бік УНР. У 1918 році гетьман Павло Скоропадський призначив І. Токаржевського-Карашевича радником Українського посольства у Відні. Влітку наступного року дипломат перейшов до Константинопольського посольства. Згодом обійняв посаду повіреного у справах, а з травня 1920 року керував посольством як Надзвичайний посол і Повноважний міністр. У 1922 році став віцеміністром закордонних справ і керував міністерством Державного центру УНР в екзилі. У вересні 1924 року залишив цю посаду і переїхав до Франції.

Читайте також: Уроки історії. Сергій Шелухин – міністр юстиції УНР, самостійник від юриспруденції [3]

Саме у Франції резидентура нквс срср почала збирати на нього досьє. У документах зазначається, що він є помітним петлюрівським діячем, близьким соратником міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина, знає кілька іноземних мов, має широкі контакти серед іноземних дипломатів.

У документі одпу срср, датованому січнем 1932 року під назвою «Активізація діяльності УНР», ідеться про те, що О. Шульгин разом з І. Токаржевським-Карашевичем активізувалися у встановленні контактів з представниками провідних країн Європи у питанні надання допомоги українському визвольному рухові. І. Токаржевський-Карашевич зокрема спрямовував свої зусилля на Англію.

В іншій довідці йдеться про те, що прем’єр-міністр УНР В’ячеслав Прокопович і колишній керівник міністерства закордонних справ еміграційого уряду Ян Токаржевський-Карашевич «ведуть перемовини з англійськими капіталістами про субсидування акцій УНР». З цією метою Токаржевький-Карашевич має «виїхати до Лондона для зустрічі з видатними англійськими політиками і редакцією газети «Дейлі Мейл». Передбачається побачення з Болдуїном і Чемберленом. Редакція газети «Дейлі Мейл» свого часу вже підтримала УНР, надавши близько 35 000 фунт. стерлінгів» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6687. – Т. 1. – Арк. 45).

Не сподобалася в нквс і реакція І. Токаржевського-Карашевича на убивство в срср у 1934 році першого секретаря ленінградського міського комітету вкп(б), організатора масових репресій сергєя кірова. «Нарешті ми дочекалися вбивства помітного більшовика, – переповідаються його слова в одному з документів із посиланням на закордонного агента. – Це наслідок невдоволення мас. Цим ще справа не закінчиться. Терор, який нині здійснюється в союзі, зокрема в Україні, ще викличе цілу низку актів народного невдоволення» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6755. – Арк. 5).   

В іншій довідці, датованій квітнем 1935 року, йдеться про активізацію уенерівської роботи серед молоді у Франції. Зазначається, що І. Токаржевський-Карашевич зайнявся організацією «Союзу української патріотичної молоді».  Цей союз, на думку організаторів, мав складатися з трьох секцій: культурно-просвітницької, військової та організаційної. Він мав об’єднати всю молодь в еміграції у дусі патріотизму. «Висновок Токаржевського, – зазначалося в довідці, – такий: час почати активніші дії у боротьбі проти більшовиків, ворог з кожним днем міцнішає, і ми повинні активізувати свою роботу» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6755. – Арк. 1).

Читайте також: Уроки історії. Поламана ООН все більше нагадує безсилу Лігу націй [4]

Усі ці відомості, зібрані докупи, дали підставу активізувати оперативну розробку і самого фігуранта справи. А після того, як дізналися, що він створив у Парижі таємну організацію під назвою «Орден Св. Юра», керівництво нквс проявило ще більший інтерес до його персони.

«Протягом кількох місяців, – зазначається в одному з документів, – у Парижі функціонує організована Токаржевським таємна організація під назвою «Орден Св. Юра» (ім’я Петлюри). Ця організація… налічує близько 20 осіб… Мета організації достеменно не з’ясована. Кажуть, що цим таємним товариством керував Василь Вишиваний» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6755. – Арк. 15).

В інших документах згадується про те, що І. Токаржевський-Карашевич їздив до Рима, куди викликав на зустріч і В. Вишиваного. Там вони були зайняті вирішенням українського питання, зустрічалися з високоповажними італійцями і нібито сподівалися на певні успіхи від цих перемовин.

Більше відомостей про цю таємну організацію чекістам здобути не вдалося. Водночас відомо, що І. Токаржевський-Карашевич був почесним лицарем Мальтійського ордену – католицького чернечого ордену хрестоносців-госпітальєрів із тисячолітньою історією, окремим суверенним статусом, благодійницькими традиціями та особливим членством.  Князь мав неабиякий авторитет у міжнародних наукових і дипломатичних колах. Був членом дирекції та головою ради Міжнародного геральдичного інституту. Після переїзду до Італії 1936 року опанував італійську мову, багато працював в італійських архівах і бібліотеках, дописував до різних італійських часописів. Був секретарем редакції місячника Мальтійського ордену. Але чекісти дивилися на його причетність до цієї міжнародної організації лише як на таку, що могла бути використана в антирадянській діяльності.

Загалом же період проживання І. Токаржевського-Карашевича з дружиною упродовж 1936–1948 років у Римі в архівних документах майже не відображений. Зрештою, як і подальше проживання у Великій Британії, де князь зосередився на проблемах визволення народів, поневолених москвою, зокрема українського. Він був членом Центрального комітету Антибільшовицького Блоку Народів і Головою Делегатури АБН на Велику Британію, постійним співробітником часопису «Визвольний шлях», на сторінках якого друкував політичні й історичні статті. Можливо, через таку часту зміну місць проживання і спосіб життя йому вдалося уникнути надто прискіпливої агентурної розробки з боку органів нквс/мдб і як наслідок – вербувальних підходів чи оперативних заходів із дискредитації та компрометації.

Читайте також: Генерал-хорунжий Петро Ліпко Максиму Горькому: «Брехня – це найбільше досягнення радянської влади» [5]

Помер І. Токаржевський-Карашевич 18 листопада 1954 року. 7 липня 1978 року був перепохований на українському пантеоні в Баунд-Бруці в Нью-Джерсі (США).

 —

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [6]

Читайте також: 

• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Андрій Бандера. Батька – за сина [7]
•  "Хочемо жити вільно!" Коли виникла УПА і за що вона боролася [8]
• Якими були агенти Служби безпеки ОУН, і кого з ворогів їм вдалося ліквідувати? [9]
•  Розсекречені архіви: Олег Кандиба (Ольжич) – один із лідерів Проводу українських націоналістів, якого мріяли вбити чекісти [10]
•  Розсекречені архіви радянських спецслужб. Степан Ленкавський і його «Десять заповідей українського націоналіста» [11]
• Герої УПА. Нерозгадана таємниця справи №9833 [12]
• Загадкове вбивство в лісі неподалік села Смига митрополита Олексія (Громадського) [13]
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Розвідка УНР. Невідомі сторінки діяльності [14]