Розсекречені архіви радянських спецслужб: Об’єкт розробки кдб «Бездольний» і його доленосний внесок в утвердження незалежності України

1.00

Нет

Микола Плав’юк увійшов в історію як Президент Світового Конгресу Вільних Українців (1978–1981), багаторічний голова ОУН (1979–2012), останній президент Української Народної Республіки в екзилі (1989–1992).

Саме він у серпні 1992 року, на урочистостях із відзначення першої річниці відновлення незалежності України, передав від Державного центру УНР у екзилі Грамоту про припинення його діяльності, президентську печатку, клейноди гетьмана Івана Мазепи і прапор першому всенародно обраному Президентові України Леоніду Кравчуку.

Цим він підтвердив правонаступництво та спадкоємність українських державницьких традицій. А в кдб його роль і місце в українській діаспорі та боротьбі за незалежність України очевидно недооцінили і заходи з його оперативної розробки й дискредитації по суті провалили, про що свідчать розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.

Читайте також: Діаспора: 6 дивовижних фактів про те, як українську ідентичність зберігали далеко від дому [2]

«Вважати правильним прізвище не Павлюк, а Плав’юк»

Наприкінці грудня 1949 року старший оперуповноважений управління 2-н (боротьба з українським підпіллям) мдб урср лейтенант Плєшивцев виніс постанову про заведення справи на Миколу Павлюка, керівника організаційної референтури крайового проводу ОУН-мельниківців, що мав умовне найменування «Одинка».

У довідках, агентурних повідомленнях і протоколах допитів, які накопичувалися в справі у той період, ішлося про те, що цей М. Павлюк, приблизно 25 років, родом із села Русів у Східній Галичині (нині це Снятинський район Івано-Франківської області). У роки Другої світової війни нібито був керівником районного проводу ОУН у Снятині, активним членом «юнацтва» у Львові, у 1944 році виїхав до Німеччини, навчався і жив у Мюнхені.

Справі оперативної розробки в мдб дали назву «Бездольний». Цим заздалегідь, ще не маючи достатньо відомостей про особу, її минуле й тодішнє життя, а надто про перспективи подальшого розвитку й зростання, винесли такий вердикт, мовляв не має долі, безталанний, нещасний.

Тим часом Микола Васильович Плав’юк, а насправді йшлося саме про нього, доволі успішно вибудовував свій життєвий шлях, громадську, політичну і публіцистичну діяльність. У статті під назвою «Громадсько-політична біографія Миколи Плав’юка» авторства З. Городиського з еміграційної преси, яку долучили до справи вже у 1984 році, зазначається, що в 1941 році, 16-літнім, він вступив до Організації українських націоналістів, очолюваної Андрієм Мельником.

У лавах юнацтва ОУН пройшов кілька вишколів і долучився до діяльності Виховної Спілки Української Молоді (ВСУМ, під такою назвою діяв тоді Пласт на західноукраїнських землях). У лавах ВСУМ виявив провідницькі прикмети і, попри свій молодий вік, став членом районного, а згодом окружного керівництва ОУН. Із Пластом не поривав усі наступні роки і невдовзі обійняв керівні посади в цій організації за кордоном.

«З доручення керівництва ОУН Микола Плав’юк переїжджає до Відня, – ідеться в статті, – де проводить жваву діяльність серед українських робітників, зокрема зі Східних і Центральних земель України, яких намагалися тоді різні чинники вербувати в ряди РОА (Російська Армія під командою ген. Власова). Вже в тих часах доводилося молодому юнакові в важких обставинах ширити серед українських робітників інформацію, чому нам не по дорозі з росіянами й не слід вступати в РОА, не зважаючи на те, що вони мають воювати проти спільного ворога – комуністичного окупанта. З великою радістю доводилося йому тоді спостерігати вияви глибокого зрозуміння українського робітництва, що наша потреба є здобути суверенну українську державу, не залежну ні від німецького, ні від російського окупанта» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15161. – Т. 3. – Арк. 30).

У 1949 році М. Плав’юк закінчив Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана за кваліфікацією економіста. Наприкінці 1949 року переїхав до Канади, де невдовзі став активним членом української діаспори. Водночас ані про переїзд, ані про інші епізоди його життя і діяльності достовірних відомостей у мдб на той час не мали. За документами він іще проходив як Павлюк.

Від цього виникали різні проблеми з його ідентифікацією, перевірками за обліками та збиранням інформації на нього. І лише в липні 1952 року в мдб урср з’ясували правильне прізвище об’єкта оперативної розробки і винесли постанову про те, щоб «вважати правильним прізвище не Павлюк, а Плав’юк». Але в документах, які зазвичай тоді виконувалися російською, і надалі писали прізвище з помилкою – Плавюк замість Плавьюк.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Активізувати агентурні заходи проти мораторію на протистояння в українському визвольному русі» [3]

Тим часом переїзд об’єкта розробки до Канади став неабиякою проблемою для мдб урср. Перші спроби дізнатися хоча б щось про його діяльність на новому місці не увінчалися успіхами. Відтак у лютому 1953 року винесли постанову, в якій зазначалося таке: «Можливостей розробки Павлюка-Плавюка в Канаді 1-й відділ мгдб урср не має». Тож справу здали до архіву.

Через шість років, у вересні 1959-го, уже кдб при раді міністрів урср отримав інформацію, що М. Плав’юк очолив Українське національне об’єднання (УНО) Канади. З’ясували, що ця організація проводить культурно-просвітницьку діяльність, бореться з проявами радянофільства серед українців за океаном та організовує антирадянські демонстрації.

Відтак справу на її очільника підняли з архіву, перереєстрували і поновили провадження. До неї також долучили матеріали, які всі ті роки збирало управління кдб при рм урср по Станіславській області (із 1962 року – Івано-Франківська область). А то були відомості про близьких родичів, які під контролем чекістів листувалися з М. Плав’юком та іншою ріднею в Канаді.

«Братерські» обійми … кдб

Усі листи, які відправляли зі Снятина до Канади і які надходили звідти в урср, ще від початку 1950-х чекісти взяли на оперативний контроль. Їх зміст ретельно вивчали, а копії долучали до справи. То було листування побутового характеру, але й воно давало змогу збирати необхідну інформацію. У Снятині жив батько М. Плав’юка Василь, який працював завідувачем загальним відділом Снятинського райвиконкому. Брат Ярослав був першим секретарем райкому комсомолу. А в Канаді жили мама Василя Плав’юка і дві рідні сестри.

Як свідчать архівні документи, Микола, відтоді як опинився в еміграції, ані батькові, ані братові листів не писав. Боявся, щоб це не зашкодило їм у навчанні й роботі. Адже знав, що за такі контакти в срср люди потрапляли на гачок кдб, і це нерідко негативно позначалося на кар’єрному зростанні. Але й без цього батько й брат стали об’єктами зацікавлення чекістів. Адже вони мали близьких родичів за кордоном і періодично підтримували з ними контакти.

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу [4]

З чоловіками, як із передовими й прогресивними представниками радянських і комсомольських органів, провели відповідні бесіди і домовилися про те, що надалі все їхнє спілкування з М. Плав’юком відбуватиметься за погодженням із кгдб. А на відновлення листування з ним дуже сподівалися і навіть розробили план, як це здійснити із залученням іншої рідні.

Для батька ті надокучливі візити чекістів були певним чином обтяжливими. Він переживав за сина і не хотів, щоб той через це мав проблеми. В оперативних довідках, складених за підсумками бесід, ішлося про те, що він із обережністю ставиться до написання листів синові. «Відчувається його побоювання, – зазначалося, – щоб своїми листами він не спричинив непотрібних підозр».

Проти його можливого повернення на батьківщину не заперечував, однак «був проти того, щоб відкрито писати синові такі пропозиції або офіційно звертатися до нього через пресу». Але в кдб на це не зважали. Використання з оперативною метою батьків проти дітей і дітей проти батьків, навіть якщо це могло зашкодити родинним стосункам чи призвести до ворожнечі в сім’ях, нерідко було звичною практикою.

Ярослав під час подібних бесід заявив чекістам, що «якби йому вдалося зустрітися з братом, він зумів би переконати його у хибних поглядах на життя, вплинув би на нього з кращого боку і спробував би схилити до повернення на батьківщину». На цьому й вирішили зіграти.

Невдовзі Ярослава включили до складу туристичної групи передової радянської молоді для поїздки в Канаду. Планом заходів передбачалося, що він по прибуттю за океан напише листа братові і домовиться про зустріч. Під час зустрічі він мав зіграти на патріотичних почуттях Миколи, його любові до України і запропонувати, щоб той «допомагав батьківщині періодичним наданням інформації про діяльність і задуми емігрантських націоналістичних організацій».

Читайте також: Правонаступництво України: від УНР через УРСР [5]

Залежно від реакції на таку пропозицію мав пояснити, що він говорить не лише як родич, а діє на прохання радянських репатріаційних органів. Мовляв, у разі його згоди на повернення до срср йому буде надана допомога у влаштуванні на роботу й отриманні житла. Позитивне сприйняття М. Плав’юком таких пропозицій розглядалося кдб як перший крок до схиляння того до співпраці і подальшого вербування.

Але ті плани, завдання й інструктажі так і залишилися лише на папері. З різних причин туристичну поїздку чекісти так і не змогли тоді організувати. Невдовзі до цього питання повернулися. У 1958 році була намічена поїздка до Канади фахівців-енергетиків по профспілковій лінії. До складу цієї групи включили Ярослава. Щоб ні в кого не виникло зайвих підозр, йому придумали легенду про переведення з комсомольської роботи в управління машинобудування й енергетики Станіславського раднаргоспу.

Після прибуття делегації енергетиків з урср до Канади Ярослав, як і рекомендували йому в кдб, надіслав листа рідній тітці з проханням, щоб та посприяла зустрічі з братом. Невдовзі така зустріч відбулася. Як свідчать архівні документи, Микола Плав’юк до приїзду Ярослава поставився доволі насторожено. На зустріч приїхав з групою однопартійців. З їхнього боку відчувалася якась підозрілість.

Коли залишилися в готельному номері наодинці, Микола пояснив це тим, що він і його колеги підозрюють, що за цим приїздом можуть стояти органи кдб. Ярослав, звісно, все заперечував. Водночас після повернення із-за кордону зізнався, що це змусило його змінити план розмови і відмовитися від озвучення тих пропозицій братові, про які його просили чекісти.

Він розпитував про те, як брат опинився за кордоном, про його навчання, роботу, сім’ю. Натомість розповів про себе, про батька, про «заможне і щасливе життя в урср». На недовірливі зауваження й заперечення брата Миколи пропонував приїхати й самому у цьому переконатися. «Плав’юк заявив, – йдеться у звіті, – що він поїхав би, але впевнений, що Україну бачив би лише через ґрати».

Як свідчать документи, кожен у дискусії, яка набула політичного відтінку, відстоював свою позицію. Зрештою, Микола Плав’юк запропонував поїхати до нього додому в містечко Гамільтон, що за 70 кілометрів від Торонто. Так і зробили. Там він познайомив брата зі своїми дітьми, разом сфотографувалися, пообідали і повернулися назад. Більше не зустрічалися. Домовилися, що надалі листуватимуться активніше.

У кдб урср результатами цієї поїздки були не надто задоволені. Згідно зі зробленими висновками, М. Плав’юк залишався на чітких націоналістичних позиціях і не відкидав планів боротьби за відновлення самостійної України. Тож у подальшій оперативній розробці необхідно було вживати стосовно нього інших, рішучіших заходів.

Читайте також: Розсекречені архіви КДБ: Літак для ОУН [6]

«Скомпрометувати в очах рядових членів організації»

На той період кдб при рм урср отримав на М. Плав’юка нову інформацію, зокрема про те, що він неабияк зблизився з очільником Проводу українських націоналістів Андрієм Мельником. Із канадських газет дізналися про участь А. Мельника в урочистих заходах із нагоди 25-річчя УНО Канади у 1957 році. У вирізках із газет, що надійшли з оттавської резидентури кдб, на багатьох світлинах М. Плав’юк завжди був поруч із головою ОУН: то сидів із ним у президії, то дарував портрет роботи місцевої художниці.

На ювілейному банкеті А. Мельник озвучив думку про необхідність об’єднання всіх українців у вільному світі без урахування країни їхнього перебування і державної належності створенням Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ, сучасна назва – Світовий Конгрес Українців, СКУ) .

Цю ідею підхопив і розвинув М. Плав’юк. У складі підготовчої комісії з проведення такого конгресу він здійснював велику організаційну роботу. Крім цього, у 1964 році став членом Проводу українських націоналістів. І це підштовхнуло органи кдб до здійснення нових агентурно-оперативних заходів стосовно нього.

В одному з документів, датованих лютим 1965 року, зазначається:

«Бездольний» – член центрального проводу ОУН-м, керівник УНО в Канаді, вивчався в плані вербування, однак наявні матеріали на «Б» свідчать про те, що він є переконаним націоналістом, злісним ворогом срср. Стосовно «Бездольного» вести роботу зі збирання на нього матеріалів і відшукування шляхів для його компрометування за кордоном» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15161. – Т. 1. – Арк. 100).

Одну з підстав для компрометування знайшли у травні 1967 року. Тоді, як свідчать архівні документи, М. Плав’юк відвідав США як віцепрезидент Комітету українців Канади (КУК) і член підготовчої комісії з проведення СКВУ. Під час виступу у Філадельфії він заявив, що «діячі урср за наказом з москви вживають заходів для розкладання, послаблення і знищення українців у еміграції, еміграція не може жити без України, відірваною від неї. Зв’язки повинні бути! Але потрібно відділити режим окупації від народу…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15161. – Т. 2. – Арк. 299).

Читайте також: Розсекречені архіви. Останній звіт Головнокомандувача УПА Романа Шухевича [7]

Під час тієї зустрічі журналіст однієї з газет зневажливо висловився про давню ворожнечу між представниками ОУН-б і ОУН-м і задав запитання, чи можливе створення СКВУ без попередньої згоди між ними. На це М. Плав’юк відповів, що не мельниківці і не бандерівці, а всі українці у вільному світі, об’єднані національною ідеєю, відповідають за успіх СКВУ.

«Використовуючи цю обставину, – зазначалося в довідці кгб, – доцільно від імені емігрантів, які не поділяють поглядів «Бездольного», спробувати скомпрометувати позиції мельниківців і бандерівців у питаннях скликання СКВУ і водночас озвучити думку про те, що «Бездольний» проводить на еміграції провокаційну діяльність» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15161. – Т. 2. – Арк. 303).

На виконання цього завдання в кдб підготували листівку, в якій у карикатурному вигляді зобразили, з одного боку, М. Плав’юка, а з іншого – Лева Добрянського, президента Українського конгресового комітету Америки і, як зазначається, «представника націоналістичних організацій пробандерівської орієнтації».

У тексті навмисно зробили натяк на те, що М.Плав’юк нібито є секретним співробітником радянських спецслужб і діє за їхньою вказівкою задля розвалу закордонних українських організацій, попри те, що це не відповідало дійсності. Таку листівку з москви надіслали до резидентури кдб у США з тим, щоб через оперативні джерела опублікувати її в місцевих газетах. Але бажаного ефекту цим не досягнули. Про це свідчить низка статей, долучених до справи.

Так, у газеті «Гомін України», що виходила в Нью-Йорку, була опублікована стаття під назвою «Наступ агентури на СКВУ». В ній зазначалося, що ця листівка, яка поширювалася анонімно, спрямована на те, щоб викликати взаємні підозри й обвинувачення серед українців напередодні скликання СКВУ. В іншій газеті, «Українське слово», з’явилася стаття «СКВУ і більшовики». У ній ішлося про те, що поява такої листівки розглядається як один зі способів зірвати проведення СКВУ і підірвати довіру до його організатора. Тобто представники діаспори резонно побачили в цій акції руку кдб.

Але чекісти на це не зважали і вдавалися до інших оперативних заходів, щоб скомпрометувати М. Плав’юка в очах рядових членів організації. Так, в одному з документів зазначається, що «укдб Івано-Франківської області вийшло перед кдб урср з пропозицією про здійснення компрометації «Бездольного» як агента органів держбезпеки шляхом направлення на його адресу листів із тайнописом» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15161. – Т. 2. – Арк. 329). Тобто передбачали, що такий лист може бути перехоплений канадською контррозвідкою і це стане підставою для порушення проти нього якогось провадження й надання цій події гласності.

Читайте також: Розсекречені архіви: Євген Врецьона. Шеф розвідки «Закордонного центру ОУН» [8]

Планом заходів також передбачалося направлення на адресу М. Плав’юка листа, в якому містилися б фрази, підозрілі на нібито поновлення з ним конспіративного зв’язку радянськими спецслужбами. У подальшому зміст такого листа якимось чином планували довести до відома представників бандерівської течії ОУН за кордоном, щоб ті зі свого боку розгорнули пропагандистську кампанію зі звинуваченнями проти нього.

«Одночасно нами вживатимуться заходи, – йшлося в документі на ім’я начальника Служби «А» (активні заходи) Першого головного управління кдб срср генерал-майора В. Іванова, – стосовно встановлення фальшивого контакту з «Бездольним» радянського представника, який за необхідності можна буде подати як підтвердження версії про його співробітництво з нашим відомством». У цьому самому документі зазначалося, що ще раніше «для цього в середовище націоналістів запущена дезінформація про співробітництво «Бездольного» з органами кдб, яке нібито мало місце» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15161. – Т. 2. – Арк. 390–391).

Тобто проти М. Плав’юка, як зрештою і проти низки інших лідерів українського національно-визвольного руху, був застосований такий гострий оперативний захід як звинувачення у співпраці з органами кдб, що було очевидною дезінформацією, розрахованою на відповідну реакцію і однодумців, і політичних опонентів. Але попри ці та інші негативі випади ніщо не завадило провести у 1967 році перший Світовий Конгрес Вільних Українців у Нью-Йорку, для підготовки якого він разом з іншими діячами доклав чимало зусиль. У 1973 році, на другому конгресі, М. Плав’юка обрали його першим віцепрезидентом. У 1978 році він став президентом СКВУ.

Після цього органи кгб намагалися спланувати якісь нові заходи проти нього, але нічого не виходило. Спершу хотіли через брата Ярослава домовитися про зустріч у Європі. Те листування то поновлювалося, то призупинялося на певний час, але жодних конкретних результатів не давало. Тоді розглянули варіант про можливість поїздки брата до Канади і щоб там без попередження він завітав до М. Плав’юка. Зрештою зробили висновок, що все це безперспективно і що всі подібні спроби «встановлення контакту з «Бездольним» практичних результатів не дадуть, і що він відмовиться від зустрічі і бесіди».

Відтак у кдб остаточно зосередилися лише на заходах із його компрометації. Зокрема вирішили підготувати брошуру, в якій життя і діяльність М. Плав’юка мали зобразити в негативному світлі. У 1973 році така брошура під назвою «Під чужими порогами» вийшла під егідою товариства «Україна».

Як свідчать архівні документи, всі матеріали до неї готували в кабінетах кдб, а в подальшому редагували, включали до плану видавництва і здійснювали кураторство у поширенні за кордоном. Так само невдовзі, у 1979 році, напередодні з’їзду ОУН, де його мали обирати головою Проводу, кдб підготував чергову листівку. У ній ішлося про нібито його «бездарну діяльність в ПУН і розвал ним роботи СКВУ». Тобто знову здійснювали компрометацію.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Українська Головна Визвольна Рада. Таємні протоколи [9]

«Перспектив оперативної розробки немає. Справу здати в архів»

У червні 1987 року, зваживши всі наявні оперативні можливості, в кдб урср підготували довідку, в якій зазначали, що за період розробки «Бездольного» з 1949 року здійснювалися заходи і вербувального характеру, і стосовно його компрометації. Вербувальні підходи результатів не дали. При цьому він зарекомендував себе переконаним націоналістом.

«Нині «Бездольний» очолює ПУН мельниківців, – ішлося в довідці, – і стоїть на міцних націоналістичних позиціях. Його виступи в націоналістичній пресі підтверджують прихильність до оунівської платформи… Його погляди на становище в республіці не зазнали суттєвих змін. Місце проживання «Бездольного» невідоме… Реальних підходів до нього і перспектив подальшої розробки немає і створити їх на даному етапі неможливо» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15161. – Т. 3. – Арк. 55).

Такі висновки тих, хто вів справу, дали змогу переконати керівництво кдб урср в тому, що ведення справи необхідно припинити і здати її до архіву. Відповідно у постанові відрапортували, що здійснені заходи «дали змогу скомпрометувати «Бездольного» в очах рядової еміграції як неспроможного лідера і агента органів кдб, внаслідок чого активна антирадянська діяльність іноземця не фіксується, він втрачає авторитет лідера і зійшов з політичної арени…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15161. – Т. 3. – Арк. 56).

Натомість «сходження з політичної арени», за трактуванням кдб, тривало. Але за висхідною. Як свідчать відкриті джерела, у 1979 році М. Плав’юка обрали головою ОУН, оцінивши його організаторські здібності і багаторічну активну й послідовну позицію в боротьбі за українську справу. У період з 1979 по 2010 рік його переобирали на цю посаду ще 10 разів. У 1989 році, на X сесії Української Національної Ради, що пройшла у місті Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США), він був обраний віцепрезидентом УНР в екзилі, а згодом, після смерті Миколи Лівицького, – президентом УНР в екзилі (1989–1992).

Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України Микола Плав’юк взяв активну участь у розбудові її державності. У січні 1992 року він уперше після 48-річної перерви ступив на українську землю, уже без побоювання, як раніше, що йому доведеться дивитися на життя в Україні лише через ґрати.

Він став засновником і головою Фундації імені Олега Ольжича, президентом видавництва імені Олени Теліги, видавав тижневик «Українське слово», багато зусиль доклав для створення в Києві Музею Української революції 1917–1921 років. У травні 1993 року отримав українське громадянство. За заслуги перед Батьківщиною був удостоєний ордена князя Ярослава Мудрого I і II ступенів та ордена «За заслуги» III ступеня.

Читайте також: Генерал-хорунжий Петро Ліпко Максиму Горькому: «Брехня – це найбільше досягнення радянської влади» [10]

Пішов із життя 10 березня 2012 року. Похований у місті Оквілл (канадська провінція Онтаріо) на українському цвинтарі Святого Володимира.

У згадуваній вже статті про М. Плав’юка з емігрантської газети, яку долучили до справи, про його життєве кредо було сказано так:

«В центрі його життєвої філософії і політичної дії завжди стояла Україна – український народ, його реальні потреби й можливості в боротьбі за державну самобутність. Глибока віра в спроможність нашого народу протиставитись намаганням російсько-совєтського імперіялізму знищити його духовну окремішність була джерелом його сили і оперта не лише на історичному досвіді минулого, коли наш нарід переборов не одне лихоліття, але й на усвідомленні тенденцій історичної доби, яка несе кінець усім імперіям, а в тому числі й російській» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15161. – Т. 3. – Арк. 33).

—

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [11]

Читайте також: