Розсекречені архіви радянських спецслужб: Українська Головна Визвольна Рада. Таємні протоколи

Версия для печати

80 років тому (11–15 липня 1944 року) в умовах суворої конспірації в передгір'ї Карпат на Львівщині на установчих зборах було проголошено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Як свідчать розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України, про створення цього повстанського тимчасового парламенту або уряду України, що воює, сталінські спецслужби дізналися лише наприкінці 1944 року.

Тоді внаслідок однієї зі спецоперацій до рук чекістів потрапили протоколи першого засідання УГВР. Але ще упродовж певного часу в нкдб не могли встановити справжні прізвища учасників того першого Великого Збору, які в документі навмисно були змінені.  

Підпільний уряд України, що воює

У листопаді 1944 року із Станіславова (нині – Івано-Франківськ) на ім’я народного комісара держбезпеки урср Сергія Савченка по лінії ВЧ-зв’язку надійшло повідомлення, яке змусило націлити всю агентуру на пошук інформації про нову організаційну структуру українського підпільного руху – Українську Головну Визвольну Раду та її учасників. Але це завдання виявилося нелегким. Проходили місяці, а встановити тих, хто стояв за абревіатурою УГВР, не вдавалося. І це при тому, що до рук чекістів потрапив список керівних діячів нової структури. Але всі прізвища в ньому були незнайомі. На розгадування цього ребусу загалом пішло кілька років.

 У записці по ВЧ-зв’язку зазначалося, що під час проведення органами СМЕРШ 4-го Українського фронту операції з ліквідації загонів УПА на території Дрогобицької області в лісі південніше хутору Підбуж серед покинутого майна, літератури і документів були виявлені чорнові протоколи і нотатки Великого Збору УГВР, що відбувся в липні 1944 року. У них кожен присутній значився під двома прізвищами й іменами. З лівого боку аркушу список був виконаний на друкарській машинці, з правого – від руки хімічним олівцем. У документі припустили, що «надруковані на машинці прізвища й імена є псевдонімами, а написані від руки олівцем – справжні прізвища й імена (або навпаки)».

«Зі змісту чорнових протокольних записів випливає, – ішлося у повідомленні, – що «Великий Збір» є організаційно об’єднаним, на якому були присутні голови організацій, груп і їхніх течій та напрямів українських контрреволюційних націоналістів, які існують і на території західних областей срср, і за кордоном. На цьому «Великому Зборі» було обрано вищий націоналістичний орган УГВР (Українська Головна Визвольна Рада).

УГВР була обрана в такому складі:

1. Президент – Нагорянський Марко.

2. Віцепрезиденти: Вовричин Єгор, Костецький Іван, Голубенко Іван.

3. Члени президії: Орлович Володимир, Зеленко Остап, Вільшанська Олена, Колос Мирослав.

4. Голова генерального секретаріату – Лозовський Петро.

5. Генеральний суддя – Чернігівський Степан (у списках не значиться).

6. Генеральний контролер – Кочаровський Іван»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11780. – Т. 1. – Арк. 76).

Як свідчать архівні документи, інформацію про нову організацію нкдб урср одразу надіслав до москви. Лист, який невдовзі надійшов звідти до Києва, свідчить про те, що в центральному апараті нкдб срср про УГВР ні від внутрішньої, ні від закордонної агентури жодної інформації не мали. Це один із тих рідкісних випадків в історії українського національно-визвольного руху, коли таку важливу подію вдалося провести максимально утаємничено й конспіративно. Понад те, ретельний добір учасників збору і тих, хто забезпечував проведення та охорону цього заходу, свідчить про цілковиту відсутність в їхніх лавах оперативних джерел нкдб.     

Читайте також:  Розсекречені архіви радянських спецслужб. Степан Ленкавський і його «Десять заповідей українського націоналіста»

Відтак, зіткнувшись із нестачею необхідної інформації, заступник народного комісара держбезпеки срср Богдан Кобулов поставив завдання щодо з’ясування таких питань:

«…Що означає створення УГВР – йдеться про організаційне об’єднання всіх українських націоналістичних організацій чи лише про контактування їх між собою при збереженні організаційної самостійності кожної окремо? Це питання має винятково важливе значення…

Хто входить до складу УГВР? Жоден із зазначених Вами членів УГВР невідомий нкдб срср і за обліками в нас не проходить.

Що відомо про місцезнаходження УГВР?»

 (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11780. – Т. 1. – Арк. 109).

Характерно, що через пів року після отримання цього документа, у травні 1945 року, з Києва повідомляли у москву, що досі не вдалося зафіксувати якоїсь практичної діяльності УГВР на території України, за винятком поширення «Універсалу» і «Платформи УГВР». Так само зазначали, що невідомими залишаються учасники «Великого Збору» і керівники УГВР, обрані на тому зборі. Відтак доповідали, що вважають впровадження агентури в цю організацію і її оперативну розробку актуальною і необхідною. Агентурній розробці в нкдб дали назву «Фікція», тим самим окресливши своє ставлення до нової організації.

Тим часом Українська Головна Визвольна Рада в умовах глибокої конспірації розгортала свою діяльність. На відміну від попередніх висновків нкдб, УГВР була не новою політичною організацією, а структурою, покликаною координувати наявні партії та рухи для боротьби за державність України, свого роду органом політичного керівництва українським визвольним рухом.  

Рішення про створення широкої політичної організації, якій би підпорядковувалася УПА, було прийнято у березні 1944 року на нараді Проводу ОУН, що відбулася у с. Сороки поблизу Львова. Для цього створили ініціативний комітет, який розробляв програмні документи і займався підготовкою Великого Збору. У червні були написані й надруковані «Універсал» і «Платформа УГВР». Примірники цих документів збереглися в архівних фондах СЗРУ.

Читайте також: Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича

Текст «Універсалу» звернений до українського народу. У ньому зазначається: «І знову п'ятий рік шаліє воєнна хуртовина і лавою прокочується через українські землі. Здрігається Українська Земля під полчищами ворожих військ. Не за твою волю, Народе Український, ведуть імперіялістичні загарбники цю криваву та жорстоку війну. Вони несуть Тобі тільки руїну, поневолення і смерть. Ти не дав себе поневолити і проявив непохитну волю жити самостійним державним життям на своїй землі. На сторожі цієї волі Ти поставив – від карпатських верхів по Дон і Кавказ – збройні кадри своїх синів – Українську Повстанську Армію».

І далі констатується: «І тому, щоб об'єднати всі національно-визвольні сили українського народу, щоб з одного центру керувати нашою визвольною боротьбою, щоб перед зовнішним світом репрезентувати його політичну волю та щоб протиставитися спробам ворогів української держави розбивати єдиний самостійний український фронт, – створилася Українська Головна Визвольна Рада. Вона переймає відтепер керівництво визвольною боротьбою українського народу».  

Крім цього, у тексті зазначається, що УГВР є найвищим керівним органом українського народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави, що під її орудою зібрані представники всіх активних революційно-визвольних сил сучасної України і що так само вітається боротьба інших поневолених народів за своє визволення.

У «Платформі УГВР» наголошувалося на необхідності «а) у вирі сучасної тотальної війни оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним знищенням; б) повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу». А для здійснення цих завдань, на переконання авторів, потрібний єдиний всеукраїнський національний фронт, організований на основі об’єднання всіх національних українських сил, які прагнуть Української суверенної держави.

Читайте також: Перша окупація Львова московитами - як це було

У захоплених нкдб протоколах установчих зборів УГВР, які проходили з 11 по 15 липня 1944 року у лісництві поблизу сіл Недільна та Сприня на Самбірщині і на яких було проголошено створення цієї структури, йдеться про те, як відбувалося обговорення основних питань, які були дискусії, хто яку позицію відстоював. Єдине, що чекісти упродовж тривалого часу не могли зрозуміти, хто конкретно стояв за тими невідомими їм прізвищами.

Нині з окремих відкритих джерел і спогадів відомо, що у тому зборі взяли участь 20 осіб (ще 5 погодилися прийняти мандати, але не змогли прибути). Натомість у захоплених чекістами протоколах і нотатках йдеться про 21 особу (із 30 запрошених). Список зберігся, але в ньому лише псевдонімами. Протокол починається із затвердження порядку денного. Головою президії Великого Збору одноголосно був обраний Іван Чепіга.

Під таким псевдо значився Ростислав Волошин – заступник Головного командира УПА, який головував і на ІІІ-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН (1943 р.). У перший день доповідь про внутрішнє і зовнішнє становище українського народу мав робити Володимир Орлович – псевдо Мирослава Прокопа, члена Проводу ОУН та учасника ініціативного комітету зі створення УГВР.  Доповідь про УПА – Петро Лозовський, відомий під цим та низкою інших псевдонімів Головний командир УПА Роман Шухевич.

Як свідчать нотатки з протоколу, упродовж п’яти днів тривали дискусії про статус, основоположні засади діяльності УГВР, завдання на найближчу перспективу і на майбутнє. Збори ставили за мету створення широкої суспільно-політичної бази для боротьби з німецьким нацизмом та російським більшовизмом за державну самостійність України. УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України.

До складу підпільного парламенту (ще вживається назва передпарламент) увійшли представники ОУН, колишні члени Центральної Ради, гетьманці, лідери Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) – найбільшої парламентської сили українців у міжвоєнному польському сеймі та представники церкви. Серед членів УГВР були не лише представники Західної України, а також делегати від східних областей. Цим засвідчувалося, що УПА представляє інтереси всього українського народу. Такий був задум.

Читайте також: Битва зі злом на святому місці біля Унівського монастиря. Бій українських повстанців проти чекістів

У заключному слові Ростислав Волошин, який головував, зазначив таке:

«Нелегка була робота Великого Збору, але у всіх була добра воля – служити зі всіх сил добрій справі… Перед УГВР кожен взяв завдання боротися за УССД (Українську Самостійну Соборну Державу – прим.) і виконає його якнайкраще. Може доведеться бути нам далеко один від одного, але всі ми будемо мати в пам’яті ці хвилини, коли в лісі взяли ми на себе великий обов’язок, мусимо і кликати всіх за собою. Переживемо не одну пробу і маємо повну сатисфакцію, що сьогодні люди наші вже вірять у свою правду і готові за неї вмерти і не тільки…»  (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11780. – Т. 2. – Арк. 259–260).

У завершальний день роботи було обрано керівний склад УГВР. Президентом обрали Кирила Осьмака – колишнього члена Центральної Ради. Віце-президентами – Василя Мудрого, Івана Гриньоха та Івана Вовчука. Уряд (Генеральний секретаріат) очолив Роман Шухевич, він же став і генеральним секретарем військових справ. Генеральним секретарем внутрішніх справ призначили Ростислава Волошина, закордонних – Миколу Лебедя. Генеральним суддею став Ярослав Біленький.  Єдиною жінкою у президії УГВР стала Дарія Ребет-Цісик (псевдо «Орлян», «Роберт»).  

Загалом протокол Великого Збору УГВР складений на 105 сторінках. Крім усього іншого, у ньому зазначалося, що «протокол буде переписаний і зданий до архіву. Всі старі примірники знищити».

Кирило Осьмак. Утаємничений президент УГВР

Серед тих, хто становив найбільший інтерес для органів нкдб, був виходець із Полтавщини Кирило Осьмак, який у захоплених списках фігурував як Марко Нагорянський і Омелян Кирдяга, а у протокольних записах – Горянський. Він був одним із тих, хто у березні 1917 року створював Центральну Раду – тимчасовий парламент України. Тоді працював у Генеральному секретаріаті земельних справ, завідував видавничим відділом.

Пізніше К. Осьмак неодноразово зазнавав утисків від радянської влади. У 1928 році його вислали на три роки за межі України, до російського курска, як соціально небезпечного елемента. У 1930 році заарештували в москві і засудили до трьох років ув’язнення за справою «Спілки визволення України». У 1938–1940 роках – нове ув’язнення. У роки Другої світової війни він співпрацював із підпільниками ОУН і УПА, брав участь у діяльності українського визвольного руху. У складі ініціативного комітету брав участь в опрацюванні «Універсалу» і «Платформи УГВР». Зрештою на Великому Зборі був обраний головою президії і президентом УГВР.

Особливість парламентаризму й уряду УГВР полягала в тому, що її чільні діячі, зокрема К. Осьмак, повинні були обов'язково залишатися в Україні. Інші мали змогу виїхати за кордон і там організовувати роботу Закордонного представництва УГВР, щоб представляти інтереси України перед іншими державами.

У вересні 1944 року, як свідчать архівні документи, умдб по Дрогобицькій області отримало відомості про те, що «в лісовому масиві біля села Лужок Горішній Стрілковського району перебуває група бандитів, яка супроводжує якогось оунівського лідера. Внаслідок вжитих заходів група була знищена, а оунівський лідер захоплений живим». То був Кирило Осьмак. За іншими відомостями, ще в серпні у бою підрозділів УПА з частинами Червоної армії він був поранений, переховувався з документами на чуже ім’я в селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької області і 12 вересня під час облави заарештований.

Упродовж двох з половиною років К. Осьмак перебував під слідством у Дрогобицькій тюрмі. У  січні 1947 року його перевезли до Лук’янівської тюрми в Києві. Із 1948 року утримувався у владімірском цєнтралє, де й помер 16 травня 1960 року. Упродовж трьох із половиною років слідчі вибивали з нього зізнання, хто він насправді. А під час арешту в нього знайшли довідку, яка свідчила про те, що він Коваль Іван Пилипович, мешканець Тернополя. Проте під час перевірки з’ясували, що справжній Коваль І. П. помер восени 1944 року в Харкові.

Тоді світлину затриманого, яка збереглася в матеріалах справи, почали показувати для впізнання агентурі мдб і всім, хто мав хоча б якусь причетність до діяльності українського підпілля. Наприкінці 1947 року чекісти нарешті з’ясували, що у них в руках – Кирило Осьмак. У документах мдб, датованих початком січня 1948 року, вже фігурує його справжнє прізвище. Після цього його намагалися схилити на свій бік, але він не пішов на жодну співпрацю з владою, яку вважав окупаційною, і не написав жодного каяття.

За його відсутності підпільний парламент і уряд проіснували 10 років. УГВР здійснювала керівництво національно-визвольним рухом українців до середини 1950-х. Вона друкувала звернення до громадян, еміграції та закордонних урядів, встановлювала свята України, що воювала, вручала нагороди та відзнаки. Більшість членів УГВР загинула або була заарештована. 5 березня 1950 року загинув керівник підпільного уряду (Генеральний секретар УГВР) і Головний командир УПА Роман Шухевич. А після арешту керівника УПА Василя Кука в 1954-му УГВР на українських теренах фактично припинила свою діяльність.

Водночас ця представницька структура засвідчила і перед світом, і перед самими учасниками визвольного руху демократичні прагнення майбутньої Української держави. Учасники УГВР не сподівалися на швидку перемогу, вони працювали на історичну перспективу і вважали себе лише ланкою на шляху України до незалежності.   

Читайте також: Розсекречені архіви: Олег Кандиба (Ольжич) – один із лідерів Проводу українських націоналістів, якого мріяли вбити чекісти

 — 

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України

 Читайте також: 

• Розсекречені архіви радянських спецслужб. Гарвардські студії Омеляна Пріцака… під кутом зору КДБ УРСР
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: КДБ УРСР проти «Летючих козаків» ВПС США
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Редактор» Василь Мудрий і його «Діло»
• Розсекречені архіви. Розвідка в структурі Служби безпеки УПА
• Розсекречені архіви радянських спецслужб. Як співробітники КДБ намагалися зробити з письменника Івана Багряного «червоного»
• Розсекречені архіви радянських спецслужб. Організація Оборони Чотирьох Свобід України
• Розсекречені архіви: Данило Скоропадський - «Валет» у колоді карт МГБ СРСР