Розсекречені архіви спецслужб СРСР: Закордонне представництво УГВР

1.00

Нет

Наприкінці 1940-х років провідні діячі українського національно-визвольного руху дійшли висновку, що для збереження життя людей і сил у подальшій боротьбі за незалежність України треба змінювати стратегію й тактику.

Одним із елементів цього стало рішення звернутися до найсильніших тогочасних демократій світу по допомогу. Визначальним у цій співпраці нарівні з проведенням спільних спецоперацій мала бути моральна підтримка визвольної боротьби, привернення уваги до українського питання, донесення до світової громадськості розуміння, що українці й росіяни – це не одна спільнота, не один народ, як багато хто через нерозуміння всіх аспектів історії вважав за кордоном. Про це розповідають нові розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

«Добитися якнайширшої міжнародної підтримки»

Після того, як органи нквс урср у 1944 році отримали інформацію про створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і захопили протоколи установчих зборів цього повстанського тимчасового парламенту або уряду воюючої України, перед ними постало завдання знайти всіх його активних діячів. Але пошуки на українських теренах виявилися марними. За рішенням президії УГВР керівний склад новоутвореної структури на чолі з Кирилом Осьмаком і генеральним секретарем військових справ Романом Шухевичем мав обов'язково залишатися в Україні й продовжувати збройну боротьбу. Інші мали змогу виїхати за кордон і там організовувати роботу. Цим правом вони скористалися.

Читайте також: Розсекречені архіви: як чекісти намагалися створювати негативний образ українців у країнах вимушеного проживання [2]

Невдовзі до країн Європи виїхали Іван Гриньох, Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Федір Вовчук, Василь Мудрий, Омелян Логуш та інші учасники установчих зборів УГВР. У лютому 1946 року у Мюнхені вони скликали конференцію, на якій організаційно оформили створення Закордонного представництва (ЗП) УГВР як надпартійного формування. Як свідчать архівні документи, головою президії представництва обрали Василя Мудрого. Але за кілька місяців він свої повноваження склав і замість нього на чолі ЗП УГВР став Іван Гриньох.

Одним із завдань на цьому етапі було встановлення контактів із представниками інших країн, щоб досягти якнайширшої міжнародної підтримки подальшої боротьби за незалежність України. Головною метою співробітництва було бажання, за умов нестачі власних можливостей, залучити військово-політичні, оперативні та інші ресурси країн антикомуністичного табору для боротьби з радянським союзом і його розвалу.

Усе це неабияк стурбувало органи мдб, які у своїх документах доповідали, що в емігрантському середовищі нарівні із Закордонними частинами ОУН революційної на чолі зі Степаном Бандерою і Проводом українських націоналістів за лідерства Андрія Мельника набирає обертів нова політична сила. Відтак ЗП УГВР і її активних членів взяли в оперативну розробку.

Особлива увага надавалася стеженню за переміщенням Миколи Лебедя, який на той час був генеральним секретарем закордонних справ УГВР, тобто відповідав за налагодження міжнародних контактів. У оперативних зведеннях з цього приводу повідомлялося таке:

«У 1944 році Лебедь послав до Рима з листами до італійського й англійського урядів члена ОУН Мировича Романа. Мирович після приїзду до Рима, а потім до Лондона, повинен був розповісти про існування українського визвольного фронту на території Галичини й Волині, про програму ОУН і добитися дозволу англійців на приїзд до Лондона делегації ОУН. Крім цього, Мирович мав спеціальне завдання від Лебедя зв’язатися в Лондоні з «урядом Миколайчика»…

На початку 1945 року послав свого зв’язкового Горішного Ярослава до Швейцарії для встановлення зв’язку з англійським посольством. Але Горішний свого завдання не виконав, оскільки на швейцарському кордоні був затриманий німцями.

У серпні 1945 року Лебедь разом зі своєю дружиною і особистим ад’ютантом на псевдо «Славко» виїздив до Рима, де встановив зв'язок із представниками англійського командування в Італії і підготував ґрунт для того, щоб відправити представників ОУН до Франції, Бельгії, Англії і Америки…

В Італії в 1946 році Лебедь вступив у контакт з представником американської політичної розвідки «Ді-Ай-Ді» Новаком, за сприяння якого зміцнив своє становище в американській розвідці…

У 1947 році Лебедь перебував у Парижі, де йому вдалося відправити кілька наклепницьких антирадянських листів Раді Міністрів закордонних справ [Франції] від імені УГВР» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 648. – Т. 4 – Арк. 4–6).

Головною метою цих поїздок було привернути увагу урядів демократичних країн до українського питання, інформувати про діяльність Української повстанської армії, про що у світі майже нічого не знали, а радянська пропаганда подавала інформацію про це у викривленому світлі, розповісти про жахливі злочини, які чинив сталінський режим проти тих, хто став на захист рідної землі від гітлерівських і московських окупантів. Важливо було донести правду, знайти підтримку цієї боротьби.

Налагодженню контактів з американською стороною діячі українського національно-визвольного руху надавали особливого значення. Саме в США вони бачили реальну силу, здатну протистояти срср. Обговорюючи у вузькому колі прихильників це питання, представники ЗП УГВР, як свідчать повідомлення агентури мдб, були налаштовані оптимістично і неодноразово наголошували, що «Америка ніколи не залишить нас», «Америка нам допоможе».

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Мальтійський лицар – в оперативній розробці НКВС [3]

Керівники закордонних еміграційних центрів брали на себе зобов’язання постачати розвідувальну інформацію стосовно срср в обмін на допомогу у продовженні боротьби, забезпечення лояльності урядів до українського визвольного руху, підготовку кадрів у спеціальних навчальних закладах, постачання зброї, набоїв та спорядження, надання фінансових дотацій.

Про ці контакти неодноразово згадується в розсекречених документах з архіву Служби зовнішньої розвідки України. Зокрема агент мдб урср «Майський» надав такі свідчення:

«…через Ватикан, зокрема за підтримки одного з папських кардиналів і єпископа Бучка, Лебедь і Гриньох як представники УГВР за кордоном на початку 1946 р. встановили зв'язок із представником американської політичної розвідки Новаком.

Уже тоді Лебедь і Гриньох передали Новаку низку шпигунських відомостей про Західну Україну, які надіслав за кордон Шухевич. Ці шпигунські матеріали Новак високо оцінив. Вочевидь, з одного боку Новак, а Лебедь і Гриньох, з іншого боку, дійшли цілковитого порозуміння у питаннях співробітництва їх і ОУН з американською розвідкою…

Тоді ж Лебедь, за погодженням із Бандерою, доручив Юрію Лопатинському організувати й очолити самостійний розвідувальний відділ для співробітництва з Новаком і взяти опіку над контррозвідувальним відділом для співробітництва з приятелем Новака американцем Біллем.

Першому відділу дали англійську назву, точніше, скорочену назву від перших літер англійських слів подібно до американського «Сі-Ай-Сі» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 648. – Т. 3 – Арк. 296–299).

Крім свідчень «Майського» в одній із узагальнених довідок кдб урср є окремий розділ під назвою «Зв’язки ЗП УГВР з американською розвідкою». У ній стверджується, що лідерам ЗП УГВР у різні періоди і через різні канали справді вдалося встановити тісні контакти з представниками американської розвідки, отримати їхню підтримку і матеріальну допомогу. Зазначається, що нарівні з М. Лебедем, який зробив перші кроки до зближення в Римі, таку саму роботу здійснював член УГВР Євген Врецьона у Парижі.

У розсекречених архівних документах СЗРУ Є. Врецьона проходить як шеф розвідки «Закордонного центру ОУН» із підпільним псевдо «Волянський». Повідомляється, що він як член референтури зовнішніх зв'язків ОУН ще у 1943–1944 роках займався налагодженням контактів із закордоном. Ця референтура займалася саме розвідкою. А з вересня 1944 року по серпень 1945 року керував референтурою зовнішніх зв’язків – структурою, до обов'язків якої входила охорона Центрального проводу ОУН. Тобто він добре знався на питаннях організації розвідки та її діяльності.

У довідці мдб також зазначається, що «в 1946 році спеціально для контактів з американцями ЗП УГВР послало у Париж Прокопа Мирослава. Він встановив зв'язок з американським сенатором Вандербільдтом і передав йому низку наклепницьких «документів» про становище в Україні. У 1947 році член УГВР Пеленський Зенон під егідою т. зв. ЦПУЕ [Центральне представництво української еміграції] неофіційно встановив зв’язки з американською окупаційною адміністрацією в м. Франкфурті» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12260. – Т. 6 – Арк. 35–36).

Тобто це була цілеспрямована багатоетапна робота на перспективу. І свідчення про ці контакти збереглися в архівах не лише СЗРУ, а й ЦРУ США.

Читайте також: Розсекречені архіви спецслужб: невідомі подробиці процесів після вбивст чекістами Лева Ребета та Степана Бандери [4]

«Операція «Белладонна»

На початку 2000-х років Центральне розвідувальне управління США розсекретило архівні матеріали, які проливають світло на встановлення контактів і початок співпраці між ЦРУ та УГВР. Ці документи зберігаються в Національному архіві США. Вони змальовують природу угоди, на основі якої відбувалася співпраця між двома сторонами, та надають важливу інформацію про те, якими були перші спеціальні операції на початку «холодної війни».

Один із документів, що називається «Операція «Белладонна», описує, за яких обставин і чому уряд США увійшов у контакт із представниками УГВР у Римі, і чому саме УГВР було вибрано як партнера. Зазначається, ця співпраця була вигідна обом сторонам і була спрямована на підтримку українського визвольного руху з одного боку, і на постачання інформації про радянські плани у повоєнній Європі, з іншого.

У відкритих джерелах повідомляється, що цей документ був підготовлений у листопаді 1946 року. Він складається з 25 сторінок огляду українських організацій, що діяли в Європі, біографій лідерів та містить оцінку їхньої спроможності бути корисними у здобуванні розвідувальної інформації для Сполучених Штатів Америки.

Серед цілого спектру організацій звіт виділяє дві: УГВР та ОУН під проводом Степана Бандери. Згідно з документом, перший контакт із неназваним американським офіцером розвідки відбувся з представниками УГВР у квітні 1946 року в Римі за допомогою зв’язків Української греко-католицької церкви у Ватикані.

У документі йдеться про те, що від самого початку українці дали зрозуміти, що вони вважають себе не агентами, а партнерами американців, і що їхні низові агенти не повинні знати про всі аспекти їхньої роботи. Підтверджується, що контакти встановили саме з представниками УГВР найвищого рівня – Іваном Гриньохом, Юрієм Лопатницьким та Миколою Лебедем.

У документі відображені свідчення про особисті якості та характер людей, з якими відбувалося спілкування. Зазначалося, що вони рішучі та здібні люди, але мають психологію переслідуваних і готові принести в жертву своє життя чи навіть покінчити життя самогубством, якщо це піде на користь їхній справі. А ще «налаштовані працювати з нами чи без нас, а якщо буде потрібно, то і проти нас» і при цьому «не шукають особистої вигоди чи користі». Наголошувалося на необхідності завжди пам’ятати, що українці мають майже релігійну віру у свою націю та не довіряють нічому іноземному.

З урахуванням цієї інформації вибудовувалися подальші стосунки, добиралися особи серед українських повстанців, які були готові пройти спеціальну підготовку, перейти кордон і продовжувати боротьбу на українських теренах. Після того, як підпілля почало зазнавати значних втрат і перебіг подій показав безперспективність збройного опору, було прийнято рішення перейти до інших методів боротьби.

Читайте також: Уроки історії. Сергій Шелухин – міністр юстиції УНР, самостійник від юриспруденції [5]

Робота з позицій США

У матеріалах оперативної розробки ЗП УГВР зазначається, що певна кількість його провідних діячів наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років переїхала до США і розгорнула там роботу на новому рівні. Зокрема І. Гриньох з грудня 1950-го до квітня 1951-го року «встановив зв'язок із керівниками середньоєвропейського та східноєвропейського відділів Держдепартаменту, у бесідах з якими розповів про наявність залишків оунівського підпілля в Україні і вручив їм меморандум ЗП УГВР про його боротьбу проти срср». Через цих осіб він добився можливості виступати в США по радіо і телебаченню. Тоді ж встановив контакти з представниками розвідки військового міністерства. «Відвідавши Канаду, – зазначається в документі мдб, – Гриньох добився прийому в міністра закордонних справ Пірсона, якому також вручив меморандум ЗП УГВР… У 1949 році за завданням Лебедя для розширення зовнішніх в’язків ЗП УГВР до США приїздила Ребет Дарія» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12260. – Т. 6. – Арк. 37–38).

У 1949 році переїхав до США із сім’єю і М. Лебедь. Повідомляється, що він одразу встановив «особливо тісні зв’язки з різноманітними офіційними та неофіційними колами Америки». В іншому документі йдеться про налагодження ним контактів з Українським конгресовим комітетом Америки (УККА). «За допомогою УККА, – зазначається в тексті, – Лебедь прагнув вплинути на Конгрес США, щоб той прийняв позицію і політику ЗП УГВР стосовно майбутньої війни і нового вирішення міжнародної проблеми. Спочатку він мав у Конгресі певні результати, і УККА передав на діяльність ЗП УГВР доволі багато доларів…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 648. – Т. 3. – Арк. 325).

В аналітичних довідках мдб виділяється коло основних завдань, які проголошувало керівництво ЗП УГВР. Серед них такі:

– всіляке сприяння і підтримка українського визвольного руху в Україні, посилення та популяризація його у світі;

– розроблення ідейно-програмної проблематики визволення України;

– чітке відображення позицій українського визвольного процесу в Україні;

– активна участь у політичних акціях і співробітництво з іншими політичними групами в еміграції;

– прагнення до цілковитої консолідації політичних сил за кордоном.

Одним із способів донесення цієї інформації до широкого загалу стали публічні виступи, зокрема в американських університетах. Співробітники резидентури мдб срср у США зробили докладну анотацію на 14 друкованих аркушах такої доповіді М. Лебедя в Єльському університеті. Після ознайомлення з цим документом керівництво мдб у москві надіслало його до мдб урср із вказівкою ретельно ознайомитися і розробити комплекс агентурно-оперативних заходів, спрямованих на протидію цій організації і компрометацію її діячів. Анотацію доповіді надіслали й до цк кп(б)у. У резолюціях на ній зазначалося, що діяльність цієї ворожої антирадянської організації потрібно взяти на особливий контроль.

Читайте також: Українське підпілля під час Другої світової [6]

Що ж так стривожило чекістів і компартійні органи?

У своєму виступі М. Лебедь емоційно розповідав про діяльність Української повстанської армії. Він наголошував на тому, що під час Другої світової війни і після її закінчення всі у світі говорили й писали про рух опору й партизанську боротьбу в таких окупованих гітлерівською Німеччиною країнах, як Югославія, Франція, Чехословаччина, Греція та інших, а про УПА і не згадували. Нарікав на те, що ця боротьба проти гітлерівських і московських окупантів велася без жодної допомоги ззовні, лише зусиллями українського народу. Акцентував увагу на тому, що це саме визвольна боротьба народу за своє право самостійно жити в демократичному світі і що це прагнення заслуговує на підтримку.

«Захід спочатку не знав і не розумів, за що борються українці, – заявляв він. – Заради збереження миру в усьому світі Захід був готовий поділити світ на дві сфери політичного панування й ігнорувати те, що відбувається в радянському союзі. Тут і в Західній Європі можливість мирного співіснування тоталітарного комунізму і демократичного світу здавалася реальною і найбільш раціональною. Лебедь передбачає, що в цьому криється основна причина мовчання Заходу з приводу нібито наявних внутрішніх труднощів у радянському союзі. «У той час таке ставлення Заходу могло здаватися цілком розумним, нині майже доведено, що воно було роковим».

Багато місця у виступі М. Лебедь надавав тому, якими силами й методами радянська влада намагалася задушити рух опору на українських землях. Розповідав про дії органів мдб, міліції та армійських частин із використанням артилерії, танків, авіації. Наводив приклади випалювання лісів і населених пунктів у Волинській області, де переховувалися повстанські загони, про отруєння води, продуктів харчування і медикаментів, які призначалися для них, про навмисне впровадження в ті загони осіб із тяжкими інфекційними хворобами, щоб масово заразити особовий склад. Говорив про репресії проти сімей повстанців і їхню насильницьку депортацію в Сибір.

М. Лебедь намагався донести до американської аудиторії думку про те, що світ не матиме спокою і не почуватиметься в безпеці доти, доки срср залишатиметься агресивною і надто тоталітарною державою, яка прагне тримати у покорі раніше поневолені народи й тиснути на інші країни, нав’язуючи свою політику, ідеологію, правила життя.

В анотації до промови М. Лебедя зверталася увага на його заяву про те, що «рано чи пізно, але відбудеться зіткнення між радянським тоталітарним світом і західним демократичним світом, і що український підпільний рух повинен розглядатися як авангард західного світу».

На завершення виступу він знову наголошував на необхідності надання допомоги й заявляв таке: «Я можу зазначити тут, що український рух спротиву, позбавлений всілякої підтримки з-за кордону, не зможе довго тривати, якщо нинішня міжнародна обстановка не зазнає змін. Проте я вважаю, що хоч ми, українці, й обрали дуже небезпечний шлях, але це такий шлях, який приведе до знищення радянської тиранії і здобуття тривалої свободи не лише для України, а й для всього світу» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11780. – Т. 3. – Арк. 62–75).

Такі виступи М. Лебедя, І. Гриньоха та інших діячів ЗП УГВР не пройшли даремно. Як свідчать архівні документи, завдяки підтримці з боку урядових кіл США та низки українських емігрантських організацій вдалося створити й розгорнути інформаційну та видавничу діяльність. Відтак запрацювало видавництво «Сучасна Україна», на базі якого видавали однойменний двотижневик. У документах мдб цей часопис називали друкованим органом ЗП УГВР, а на його редактора Євгена Врецьону завели оперативну справу. Невдовзі щомісяця почала виходити «Українська літературна газета», журнал «Сучаснiсть», трансформований згодом у видавництво. У 1950–1980-х роках виходили випуски Пресової служби ЗП УГВР, місячник «Digest of the Soviet Ukrainian Press».

Водночас найпомітнішу роль в інформаційній і пропагандистській діяльності відіграло дослiдницько-видавниче об’єднання «Пролог» (Prolog Research and Publishing, inc), створене в Нью-Йорку у 1952 році. Понад два десятка років його очолював Микола Лебедь, на зміну якому прийшли Мирослав Прокоп і Роман Купчинський. В архівних документах «Пролог» фігурує як прихисток українських буржуазних націоналістів, які на американські гроші розгорнули антирадянську кампанію і зводять наклепи на миролюбну політику срср та порушення ним прав і свобод поневолених народів, друкують відповідну літературу та намагаються нелегально переправляти її на територію радянського союзу.

Насправді це були книги і брошури про діяльність УПА та інші сторінки українського національно-визвольного руху, про репресії сталінського режиму проти його активних діячів, зокрема, «Хронiка опору» Валентина Мороза, «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя» Iвана Дзюби, поезiї i щоденник Василя Симоненка, твори В’ячеслава Чорновола та інших шістдесятників, книги з галузі лiтературознавства, науки, культури, мистецтва.

В архівних документах оперативної розробки ЗП УГВР про роботу «Прологу» згадується лише побіжно, без деталізації. Вочевидь через те, що органам мдб, а пізніше – кдб не вдалося впровадити в його лави свою агентуру. Лише висловлювалися припущення, що ця установа фінансувалася ЦРУ США і всі її працівники були агентами американських спецслужб, так само, як подібні «характеристики» давалися українським діячам в інших країнах.

«Включити урср у безатомну зону»

«Із усіх груп в еміграції група Лебедя, як це вже неодноразово підкреслювалося, є найнебезпечнішою, найактивнішою і доволі гнучкою – вміє пристосовуватися до обстановки. Вона в еміграції має незаперечний вплив…

Самого Лебедя вважають доволі зручним і оперативним діячем, який за короткий термін зумів зробити багато справ…

…У його трьох видавництвах «Пролог», «Сучасність», англійському видавництві «Юкрейніан дайджест» та ін. працюють кваліфіковані автори й журналісти…

Центрами УГВР є Нью-Йорк і Мюнхен. Зовні його організація називається «науковим інститутом», але насправді це доволі міцно організоване напіввійськове формування…

…Участь різних інтелектуальних сил дає змогу застосовувати наукові методи роботи…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12260. – Т. 6. – Арк. 74).

Ці фрази із повідомлення агента «Пасічника» до Нью-Йоркської резидентури кдб срср, датованого 10 травня 1963 року, певною мірою характеризують роль і місце, які ЗП УГВР займало в той період в українській діаспорі. Гуртування навколо себе значної кількості авторитетних, досвідчених, грамотних діячів давало змогу займатися інформаційною та аналітичною роботою, виходити на доволі високий рівень комунікацій, намагатися привернути увагу до українського питання лідерів країн і міжнародних організацій.

В архівних документах є інформація про направлення М. Лебедем як генеральним секретарем закордонних справ УГВР меморандуму міністрам закордонних справ країн – членів НАТО. У ньому пропонувалося встановити цим країнам безпосередні дипломатичні стосунки з урср із відповідною організацією посольств. Крім цього – розглянути питання «про включення території урср до можливої безатомної інспектованої чи іншим чином контрольованої зони в Європі у тому разі, якби це питання стало предметом переговорів і домовленостей у межах можливого договору між країнами НАТО й Варшавського пакту або декларації про ненапад». Цим передбачалося зробити крок до меншої залежності від москви і набуття в майбутньому самостійного статусу для України.

«Встановлення безпосередніх дипломатичних стосунків з Українською рср, – ішлося у меморандумі, – було б не лише логічною послідовністю легальних і політичних прав та зобов’язань, які випливають із міжнародного становища Української рср як правового члена Організації Об’єднаних Націй і її участі в багатьох інших організаціях, але перш за все означало б виявлення нових перспектив у розвитку подальших зв’язків між Заходом і народами радянського блоку і, як свого роду, випробування радянської готовності діяти у напрямі подальшого пом’якшення напруженості» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12260. – Т. 6. – Арк. 75–76).

У справі на ЗП УГВР згадується і про інші звернення до міжнародних організацій. Зокрема про те, що 29 січня 1964 року М. Лебедь надіслав Генеральному секретарю ООН У Тану меморандум про кризову ситуацію в урср із продовольством і проханням про надання допомоги. 27 вересня 1966 року – про арешти представників української інтелігенції та необхідність вжиття заходів для їхнього звільнення. У 1968 році від імені ініціативної групи Закордонного представництва було надіслано заяву до радянського уряду, Держдепартаменту США, закордонних місій і університетів з вимогою вплинути на ситуацію з порушенням прав людей в урср.

«…Наша мета, як еміграції, – цитується одна із відозв, – зокрема й генерального секретаріату закордонних справ УГВР, є і має бути спрямована на те, щоб прагнення до цілковитої суверенності і незалежності нашого народу була визнана світом як правомірне устремління…

Нашою цілеспрямованою і всебічною роботою ми зобов’язані впливати на процеси в Україні; підтримувати правомірні вимоги народу, виступати від його імені там і тоді, коли сам він не в змозі говорити; видавати наукові, публіцистичні, літературні праці і твори мистецтва, які не можуть з’явитися в Україні; шукати друзів і союзників та нейтралізувати ворогів…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12260. – Т. 6. – Арк. 141).

У 1969 році, коли президентом США було обрано Річарда Ніксона, резидентура кдб срср від своєї закордонної агентури отримала інформацію, що члени ЗП УГВР намагалися спрогнозувати, як розгортатимуться подальші події стосовно підтримки їхньої діяльності на антирадянському фронті, зокрема й щодо українського питання. «Серед лідерів ЗП УГВР, – ідеться в одному з агентурних повідомлень, – нині є серйозні занепокоєння стосовно фінансування діяльності цієї організації з боку адміністрації Ніксона, оскільки тривалий час ЗП УГВР було пов’язане з демократами» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12260. – Т. 6. – Арк. 340).

Але ці підозри швидко розвіялися. Представництво й дослідницько-видавничий центр «Пролог» мали постійну підтримку і за Річарда Ніксона, і за всіх наступних президентів США. Із відкритих джерел відомо, що в 1977 році Збіґнєв Бжезінський, радник президента США Джиммі Картера з національної безпеки, високо оцінив зусилля представників українських еміграційних організацій у США і подбав про те, щоб підтримка «Прологу» не припинялася. Ще більшою ця підтримка була за президентства Рональда Рейгана.

У подальшому, як свідчать архівні документи Служби зовнішньої розвідки України, риторика ЗП УГВР дещо пом’якшилася. Її лідери почали виступати за розширення контактів з молоддю, науковою, культурною та творчою інтелігенцією в урср для досягнення певного порозуміння, практикувати легальні методи отримання інформації про реальний стан справ на батьківщині. Але кінцева мета все ж залишалася незмінною – боротьба за відновлення незалежності України.

Усе це добре усвідомлювали в кдб урср. Відтак не припиняли оперативних заходів із протидії Закордонному представництву УГВР, дискредитації його програмних положень і активних діячів. Найбільше діставалося Миколі Лебедю, стосовно якого було розроблено низку операцій із можливого вербування, впливу на нього, а після невдалих спроб – із компрометації. Але це не призвело до відмови ним від своїх переконань і планів. Зрештою, він дочекався відновлення незалежності України. Помер 19 липня 1998 року у Піттсбурзі.

«Пролог» остаточно припинив діяльність у 1992 році. Водночас започаткований ним часопис «Сучасність» продовжив вихід у незалежній Україні. Головними редакторами його в різні періоди були Іван Дзюба і Тарас Гунчак. Загалом же, на думку дослідників, «Пролог» став одним із найуспішніших проєктів української визвольної боротьби, а діяльність Закордонного представництва УГВР увійшла в історію як приклад послідовної боротьби за незалежність України і вміння використовувати на цьому шляху канали міжнародного співробітництва та потужну інформаційно-пропагандистську складову.

—

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [7]

Читайте також: