Що криється за іменем. Історія відсутності й повернення Свідзінського

1.00

Нет

Для кого письменник пише? Певна річ, для своїх сучасників: це так природно. І до речі це вони, сучасники, ділять з ним відповідальність за сказане і несказане слово. Тому що говорить мовець до того чи для того, хто хоче чути його.

Інша річ, що потім невблаганний час включає "гамбурзький рахунок" і письменник стає або не стає класиком. "Живий класик" – в тому вислові є щось знущальне, адже так? Насправді класиком стають (ну або не стають) вже по смерті. Але є складні випадки: наприклад, Свідзінського одні вважають класиком національної літератури, а інші – і їх все ще багато – досі не чули його імені.

Історія ця направду варта окремої розмови. Реконструйована за періодикою та архівними документами, вона засвідчує специфічні звичаї тоталітарної доби: ворожість до поета-аутсайдера, інтуїтивне неприйняття його нонконформізму, а після страшного злочинного знищення — глухий, але затятий опір усім спробам повернути його в літературу, додатково підважуваний намаганнями приховати правду про обставини його загибелі.

Та правда невіддільна від бузувірств примусової евакуації, фактично — розправи із "залишенцями", а заодно й з політв’язнями, і не лише в Харкові — у багатьох місцях. Дуже виразно кореспондує з цим оповідь покійного небожа поета, А. В. Свідзинського (sic!), про розмову його батька у повоєнному Львові з новим сусідом, енкаведистом "на заслуженому відпочинку", вочевидь причетним до загибелі поета: "А Вам, — звернувся до батька, — рекомендую поки що по-хорошому: викинути з голови цю тему і навіть не підходити до мене".

На эту тему: 75 лет тому назад НКВДисты расстреляли элиту украинской нации [2]

Отже, після смерті Свідзінського частина його недрукованої літературної спадщини опинилася в розпорядженні молодесенького Олекси Веретенченка: йому начебто віддав той рукопис професор Оглоблин. Як рукопис потрапив до Оглоблина – поки що не вдалося з’ясувати.

Веретенченко надрукував у газетах, що виходили на окупованих територіях, п’ять поезій Свідзінського ще під час Другої світової війни. Обидві публікації містили також відомості про обставини загибелі поета і про "книгу ненадрукованих поезій" обсягом у 96 творів, що знаходилася в публікатора.

Той машинопис Веретенченко вивіз на еміграцію. Року 1947 у журналі літератури, мистецтва і критики "Арка" (видання еміграційного Мистецького українського руху, відомого також як МУР) з’явилася публікація віршів у супроводі статті Веретенченка "«Майстер поза простором і часом»: Пам’яті В. Свідзінського". Так було вперше оприлюднено поезії "І довго шукав я живущої води...", "Холодна тиша. Місяцю надламаний...", "Лагідно шумлять айланти..."). Дванадцять поезій Веретенченко опублікував у 1947 — 1948 роках на сторінках газети "Час" (місто Фюрт). Згодом, у 1954—1956 роках, ще три поезії з’явилися в часописі "Пороги" (Буенос-Айрес).

До зусиль Веретенченка зберегти пам’ять про поета і про його творчість на еміграції долучилися Богдан Кравців, Яр Славутич, Юрій Лавріненко, Володимир Державин (про кожне з цих імен також мала би бути окрема розповідь, адже так?).

В тему: Уничтожение узников в Луцкой тюрьме. 70 лет бойни НКВД [3]

Добірку з шістнадцяти поезій, що включала твори з другої та третьої прижиттєвих збірок поета, Кравців умістив у антології "Обірвані струни", виданій Науковим товариством ім. Шевченка в Америці та Українською Вільною академією наук у США (1955). Дві поезії, друковані за життя автора ("Така мальована хата...", "Ударив дощ, заколихав..."), увійшли до книжки Яра Славутича "Модерна українська поезія"; уривок із вірша "Потьмилася небесна синьота" ("Десь дощ іде...") з останньої прижиттєвої книжки поета — до його ж антології "Розстріляна Муза: Сильвети" (Детройт, 1955); згодом цей уривок увійшов до антології Лавріненка "Розстріляне відродження" ([Париж], 1959) як самостійний твір.

Оця деформація тексту досить показова, оскільки наступні закордонні публікації Свідзінського були здебільшого передруками з названих тут, тобто публікатори могли спертися на обмежене коло джерел. Так, Державин до своєї "Антології української поезії" (Лондон, 1957) включив три поезії, з них одна — передрук зі вказаної публікації в "Арці" і дві — з останньої прижиттєвої збірки ("Ударив дощ, заколихав...", "Наклав на лук очеретину..."). Лавріненко, у свою чергу, як джерела своєї добірки з 14 віршів вказує антологію Державина, "Обірвані струни", "Арку", "Розстріляну Музу", а більшість поезій подає за публікаціями в газеті "Час", без докладних посилань.

Проте головне своє призначення — зберегти саму пам’ять про поета — ці публікації таки виконали. Від 1959 року, коли одночасно вийшли антологія Лавріненка в Парижі й збірник "Із поезії 20-х років" у Києві (де після тривалої перерви вперше в Україні було передруковано шість поезій Свідзінського із прижиттєвих збірок), подальші заходи вже відбувалися паралельно в Україні та в діаспорі. До слова, у щойно згаданій книжці лише про Свідзінського відсутня була бодай коротка довідка.

Врешті прийшов час і на першу посмертну книжку поезій В. Свідзінського; проте, вийшла вона не в Україні, а в Канаді. Невеличка збірка "Вибраних поезій" містила вступну статтю Яра Славутича, 42 вірші, переважно з того видання "Поезії", що вийшло 1940 року і спричинило літературний скандал: такої поезії на той час у "країні рад" уже давно не було, не могло бути. Тепер книжка, що вийшла в Канаді, містила також і казку "Сопілка", передруковану звідти ж. Рецензія Кравцева на це видання вносила суттєвий коректив до статті Яра Славутича.

Як зазначав рецензент, книжка містить "не "ледве половину", але ж "ледве четвертину", а якщо враховувати до неї ще ненадруковані чи не відомі нам речі з "Медобору", то ледве п’яту частину з поетичної спадщини Володимира Свідзінського". Підсумовуючи цей етап видання поета, Б. Кравців слушно твердив, що "публікація й вивчення усієї поетичної творчості Свідзінського чекає ще свого здійснення. Першим кроком до цього повинно бути заповіджене вже з кінцем 40-х років видання збереженої щасливо О. Веретенченком четвертої збірки Свідзінського «Медобір»".

На эту тему: Священники РПЦ не отреагировали на просьбу украинцев освятить памятный знак на Соловках [4]

Важко сказати, чому знадобилося ще 13 років, аби цей крок нарешті було здійснено. Проте перші ґрунтовні розвідки про поезію Свідзінського з’явилися ще до видання "Медобору". Це і згадувана у рецензії Кравцева стаття Емануїла Райса "Володимир Свідзінський", автор якої інтуїтивно відчув масштаб і значення поезії Свідзінського, хоч, як зізнавався сам і як підтвердив Кравців, "диспонував дуже обмеженою кількістю творів поета". Це також глибокі й проникливі статті Івана Дзюби "Засвітився сам од себе" (1968) та Василя Стуса "Зникоме розцвітання" (1970—1971).

Стаття Дзюби інспірована публікаціями трьох великих добірок поезій Свідзінського. Перша з них з’явилася в українському журналі "Дукля" у Чехословаччині (1967, № 3); її відкривала стаття Ореста Зілинського "Шукання живої води", вірші були з прижиттєвих збірок "Вересень" та "Поезії". За одним винятком: вірш "Холодна тиша...", перший у добірці, раніше друкувався тільки в "Арці"... Слід сказати, що "Дукля" в ті роки завдавала чимало клопоту партійним бонзам в Україні: там друкувалися українські дисиденти, там і "відлига" тривала довше, бо мала своїм продовженням "Празьку весну"...

Друга публікація, у харківському журналі "Прапор", містила не відомі раніше поезії з архіву поетової доньки Мирослави Свідзінської. Вступне слово, підписане псевдонімом Б. Василенко, належало Василю Боровому; текст його, записаний рукою Марії Пилинської, зберігається в Харківському літературному музеї. Разом із Ігорем Муратовим ці ентузіасти докладали великих зусиль, аби повернути Свідзінського в літературу. Проте публікація "Прапора" спричинила скандал, наслідком якого був справжній розгром редакції; ще більший скандал викликала стаття І. Дзюби. Ну, а стаття Стуса взагалі була… ув’язнена слідом за автором і опублікована через багато років, про це далі.

І все ж, хоч як повільно й важко, але крига скресала: публікації Свідзінського з’являлися. Хай це переважно були передруки того, що друкувалося за життя поета, хай акценти зміщувалися аж до того, що добірку у квартальнику "Поезія" "прикрасили" силуваний вірш "Жовтень" та пасажі В. Коротича про те, що буцім поет цей жив, "зацікавлено стежачи за революційним процесом та беручи в нім участь", — усе це тепер надто виразно промовляє про часи, коли, навіть відновлюючи справедливість, до правди треба було дибати через напівправду: "грати за правилами", враховувати й випереджати реакцію тих, хто ще міцно стояв у обороні неправди. Ясна річ, публікації мусили стати значно обережнішими, і якщо добірка в "Поезії" містила дещицю віршів, раніше недрукованих, то ця обставина не наголошувалася. Акцентувався радше вірш "Жовтень", як і в деяких наступних публікаціях, — публікатори вірили, що це полегшить повернення імені поета.

В тему: На Полтавщине возрождают память о выдающемся земляке, авторе «Холодного Яра» Горлисе-Горском [5]

Проте різко негативна офіційна реакція на статтю Дзюби засвідчила неохололу за цілі десятиліття неприязнь системи та "людей системи" до поета, що мав відвагу бути собою; засвідчила ця реакція також і небажання визнати правду про його загибель. Загалом тут далася взнаки характерна для українського варіанта "хрущовської відлиги" практика сповільненого, дозованого і вкрай неохочого повернення проскрибованих письменників: подібні колізії супроводжували й повернення Олександра Олеся, Миколи Зерова та інших.

Випадок Свідзінського додатково ускладнювався тим, що вже перші "відлигові" публікації зробили його улюбленим поетом українських дисидентів: свідченням тому були не лише статті Дзюби й Стуса (примірник цієї другої був вилучений під час обшуку 1972 року і фігурував як у слідстві, так і у судовому вироку): під час "трусів" кадебісти раз по раз знаходили передруковані на машинці чи переписані від руки поезії Свідзінського; є відомості, що правозахисник і в’язень Валерій Марченко мав навіть якісь автографи Свідзінського.

Отже, наприкінці 1960-х років І. Муратов, М. Пилинська, В. Боровий та І. Вирган підготували у Харкові збірку вибраних поезій Свідзінського "Нерозлюблена краса"; проте їм не вдалося її видати. З дозволу Н. А. Муратової-Білецької, в якої зберігався машинопис "Нерозлюбленої краси", Василь Яременко взяв з нього до видання 1986 року п’ятнадцять поезій ("зошити" поета Мирослава Володимирівна вже віддала на зберігання Андрію Чернишову, тож В. Яременко не мав до них доступу: ці два шанувальники поета не досягли порозуміння й діяли одноосібно).

А тим часом інші розпорошені частини поетової спадщини та архіву переживали свої пригоди. Упродовж багатьох років Мирослава Володимирівна листувалася з учителем мови й літератури з села Шпиків на Вінниччині С. Н. Безверхнім. У цьому селі вже після революції кілька років жили батьки поета, тут він разом з родиною навідував їх. С. Н. Безверхній був ентузіастом літературного краєзнавства і палким шанувальником поезії Свідзінського.

В тему: Закарпатские евреи на фотографиях Романа Вишняка (США), 1935-38 гг. [6]

Донька поета відчула щирість і беззисковість цього захоплення і надіслала вчителеві деякі родинні фотографії та автограф — сторінку з поетового зошита із закінченням вірша "По цій землі ступав Богдан Великий...". Згодом із Безверхнім познайомився В. Яременко і переконав передати йому ці матеріали для майбутнього видання; нині вони становлять невеличкий, але цінний фонд у київському Архіві-музеї літератури і мистецтва.

Врешті процес повернення поета вже набув певної незворотності. 1975 року Веретенченко та Кравців нарешті видали "Медобір"; поезії з вивезеного Веретенченком авторизованого машинопису тут доповнено віршами з публікацій "Прапора" та "Поезії-68". Правдоподібно, що стимулом до здійснення цього видання було не лише 90-ліття Свідзінського, а й поява в Україні тієї низки публікацій, про які тут ідеться.

До того ж публікація в "Прапорі" містила відомості про збережені донькою поета рукописи — отже, могло виглядати, що невдовзі з’явиться й збірка поезій Свідзінського. Тим часом у рецензії на "Медобір" Емануїл Райс оцінював вихід цієї довгоочікуваної книжки як значну подію в цілій українській літературі й проникливо передбачав, що, хоч "загадкова досі постать визначного поета окреслюється чіткіше", проте "справа публікації його спадщини ще далеко не доведена до кінця".

Одначе проблема полягала в тому, що для видання поета в Україні ще існували значні перешкоди: у загальній атмосфері 70-х років, що принесли нові репресії в колах наукової та творчої інтелігенції, навіть найбільші ентузіасти мало вірили в здійсненність такого видання; до того ж на видання 1975 року не можна було послатися: воно було "вороже". Лише в цьому контексті слід розглядати низку публікацій, що містили не тільки справжні першодруки на основі рукописів, а й поезії з "Медобору-1975" і навіть з "Літературного журналу" 30-х років, подані як першодруки.

В тему: Последний бой УПА. 1960 год [7]

Такий характер мають добірки, друковані у 80-ті роки у виданні "Наша культура" (додаток до газети "Наше слово", Варшава, 1982. — № 4); анонімна публікація Василя Борового), в газеті " Молода гвардія" (1983. — № 206, 26 жовт.), в альманахові "Поезія" (1984. — Вип. 1). Нові публікації приніс ювілейний 1985 рік: в журналах "Дніпро" (1985. — № 9; публікація Василя Яременка) і "Прапор" (1985. — № 10; публікація Андрія Чернишова); "Літературна Україна" (1985. — № 41, 10 жовт.; публікація Олекси Ющенка).

Так вельми своєрідно відбувалася, попри все "загострення ідеологічної боротьби", певна інтеграція зусиль, хоча це, у свою чергу, провокувало в Україні спротив владних чинників, утруднюючи справу. У кожному разі посмертна історія поета увійшла в нову фазу, що врешті вивершилася виданням "Поезій" 1986 року. Це видання довго, надто довго залишалося єдиним на батьківщині посмертним і найповнішим зібранням творів поета.

Джерельна база його не могла бути достатньою: надто багато було втрачено, загублено, дещо із чудом зацілілого ще не було виявлено. Із прижиттєвих збірок поета першу, "Ліричні поезії", тут представлено лише уривками — цитатами з рецензій на неї та віршами "Вітер" і "Темна", які надав на прохання видавництва Андрій Чернишов, власник єдиного відомого на той час примірника збірки.

"Вересень" подано повністю, "Поезії" 1940 року — за винятком вірша "Нищитель рабства, темряви гонитель..." (ох, ті коливання кон’юнктури!). Упорядник виявив і включив до видання ранні публікації поета в журналах "Українська хата" та "Нова думка"; низка поезій публікувалася вперше за машинописом "Нерозлюблена краса", інші — за вказаними вище публікаціями в періодиці 60—80-х років, а також за "машинописною копією з авторського примірника, яка зберігається в упорядника".

У тому, що насправді це була містифікація, евфемізм закордонного видання 1975 року, В. Яременко згодом неодноразово зізнавався в усних виступах, інтерв’ю тощо. Промовисті й сумні деталі — як багато вони говорять про час, про те, що безталання поета, котрий насправді є окрасою нашої літератури, ще довго тривало навіть і після його загибелі. Все ж урешті-решт — він повернувся, тепер уже назавжди. Але до двотомника 2004 року (першого, зрештою, в незалежній Україні видання, що засновувалося на академічних принципах) знадобилося ще… вісімнадцять років.

Вулиці Свідзінського немає у столиці: не було ніколи, немає й після епопеї "перейменувань". Хоч він жив у Києві, коли навчався у Комерційному інституті (1908–1913). У Харкові є, правда вуличка така непоказна, далеко від центру, далеко й від місць, де жив і де працював поет…

—

Елеонора Соловей, опубліковано у виданні ЗБРУЧ [8]

В тему: