Що криється за іменем. Історія відсутності й повернення Свідзінського

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:   повернення Свідзінського

 Для кого письменник пише? Певна річ, для своїх сучасників: це так природно. І до речі це вони, сучасники, ділять з ним відповідальність за сказане і несказане слово. Тому що говорить мовець до того чи для того, хто хоче чути його.

Інша річ, що потім невблаганний час включає "гамбурзький рахунок" і письменник стає або не стає класиком. "Живий класик" – в тому вислові є щось знущальне, адже так? Насправді класиком стають (ну або не стають) вже по смерті. Але є складні випадки: наприклад, Свідзінського одні вважають класиком національної літератури, а інші – і їх все ще багато – досі не чули його імені.

Історія ця направду варта окремої розмови. Реконструйована за періодикою та архівними документами, вона засвідчує специфічні звичаї тоталітарної доби: ворожість до поета-аутсайдера, інтуїтивне неприйняття його нонконформізму, а після страшного злочинного знищення — глухий, але затятий опір усім спробам повернути його в літературу, додатково підважуваний намаганнями приховати правду про обставини його загибелі.

Та правда невіддільна від бузувірств примусової евакуації, фактично — розправи із "залишенцями", а заодно й з політв’язнями, і не лише в Харкові — у багатьох місцях. Дуже виразно кореспондує з цим оповідь покійного небожа поета, А. В. Свідзинського (sic!), про розмову його батька у повоєнному Львові з новим сусідом, енкаведистом "на заслуженому відпочинку", вочевидь причетним до загибелі поета: "А Вам, — звернувся до батька, — рекомендую поки що по-хорошому: викинути з голови цю тему і навіть не підходити до мене".

На эту тему: 75 лет тому назад НКВДисты расстреляли элиту украинской нации

Отже, після смерті Свідзінського частина його недрукованої літературної спадщини опинилася в розпорядженні молодесенького Олекси Веретенченка: йому начебто віддав той рукопис професор Оглоблин. Як рукопис потрапив до Оглоблина – поки що не вдалося з’ясувати.

Веретенченко надрукував у газетах, що виходили на окупованих територіях, п’ять поезій Свідзінського ще під час Другої світової війни. Обидві публікації містили також відомості про обставини загибелі поета і про "книгу ненадрукованих поезій" обсягом у 96 творів, що знаходилася в публікатора.

Той машинопис Веретенченко вивіз на еміграцію. Року 1947 у журналі літератури, мистецтва і критики "Арка" (видання еміграційного Мистецького українського руху, відомого також як МУР) з’явилася публікація віршів у супроводі статті Веретенченка "«Майстер поза простором і часом»: Пам’яті В. Свідзінського". Так було вперше оприлюднено поезії "І довго шукав я живущої води...", "Холодна тиша. Місяцю надламаний...", "Лагідно шумлять айланти..."). Дванадцять поезій Веретенченко опублікував у 1947 — 1948 роках на сторінках газети "Час" (місто Фюрт). Згодом, у 1954—1956 роках, ще три поезії з’явилися в часописі "Пороги" (Буенос-Айрес).

До зусиль Веретенченка зберегти пам’ять про поета і про його творчість на еміграції долучилися Богдан Кравців, Яр Славутич, Юрій Лавріненко, Володимир Державин (про кожне з цих імен також мала би бути окрема розповідь, адже так?).

В тему: Уничтожение узников в Луцкой тюрьме. 70 лет бойни НКВД

Добірку з шістнадцяти поезій, що включала твори з другої та третьої прижиттєвих збірок поета, Кравців умістив у антології "Обірвані струни", виданій Науковим товариством ім. Шевченка в Америці та Українською Вільною академією наук у США (1955). Дві поезії, друковані за життя автора ("Така мальована хата...", "Ударив дощ, заколихав..."), увійшли до книжки Яра Славутича "Модерна українська поезія"; уривок із вірша "Потьмилася небесна синьота" ("Десь дощ іде...") з останньої прижиттєвої книжки поета — до його ж антології "Розстріляна Муза: Сильвети" (Детройт, 1955); згодом цей уривок увійшов до антології Лавріненка "Розстріляне відродження" ([Париж], 1959) як самостійний твір.

Оця деформація тексту досить показова, оскільки наступні закордонні публікації Свідзінського були здебільшого передруками з названих тут, тобто публікатори могли спертися на обмежене коло джерел. Так, Державин до своєї "Антології української поезії" (Лондон, 1957) включив три поезії, з них одна — передрук зі вказаної публікації в "Арці" і дві — з останньої прижиттєвої збірки ("Ударив дощ, заколихав...", "Наклав на лук очеретину..."). Лавріненко, у свою чергу, як джерела своєї добірки з 14 віршів вказує антологію Державина, "Обірвані струни", "Арку", "Розстріляну Музу", а більшість поезій подає за публікаціями в газеті "Час", без докладних посилань.

Проте головне своє призначення — зберегти саму пам’ять про поета — ці публікації таки виконали. Від 1959 року, коли одночасно вийшли антологія Лавріненка в Парижі й збірник "Із поезії 20-х років" у Києві (де після тривалої перерви вперше в Україні було передруковано шість поезій Свідзінського із прижиттєвих збірок), подальші заходи вже відбувалися паралельно в Україні та в діаспорі. До слова, у щойно згаданій книжці лише про Свідзінського відсутня була бодай коротка довідка.

Врешті прийшов час і на першу посмертну книжку поезій В. Свідзінського; проте, вийшла вона не в Україні, а в Канаді. Невеличка збірка "Вибраних поезій" містила вступну статтю Яра Славутича, 42 вірші, переважно з того видання "Поезії", що вийшло 1940 року і спричинило літературний скандал: такої поезії на той час у "країні рад" уже давно не було, не могло бути. Тепер книжка, що вийшла в Канаді, містила також і казку "Сопілка", передруковану звідти ж. Рецензія Кравцева на це видання вносила суттєвий коректив до статті Яра Славутича.

Як зазначав рецензент, книжка містить "не "ледве половину", але ж "ледве четвертину", а якщо враховувати до неї ще ненадруковані чи не відомі нам речі з "Медобору", то ледве п’яту частину з поетичної спадщини Володимира Свідзінського". Підсумовуючи цей етап видання поета, Б. Кравців слушно твердив, що "публікація й вивчення усієї поетичної творчості Свідзінського чекає ще свого здійснення. Першим кроком до цього повинно бути заповіджене вже з кінцем 40-х років видання збереженої щасливо О. Веретенченком четвертої збірки Свідзінського «Медобір»".

На эту тему: Священники РПЦ не отреагировали на просьбу украинцев освятить памятный знак на Соловках

Важко сказати, чому знадобилося ще 13 років, аби цей крок нарешті було здійснено. Проте перші ґрунтовні розвідки про поезію Свідзінського з’явилися ще до видання "Медобору". Це і згадувана у рецензії Кравцева стаття Емануїла Райса "Володимир Свідзінський", автор якої інтуїтивно відчув масштаб і значення поезії Свідзінського, хоч, як зізнавався сам і як підтвердив Кравців, "диспонував дуже обмеженою кількістю творів поета". Це також глибокі й проникливі статті Івана Дзюби "Засвітився сам од себе" (1968) та Василя Стуса "Зникоме розцвітання" (1970—1971).

Стаття Дзюби інспірована публікаціями трьох великих добірок поезій Свідзінського. Перша з них з’явилася в українському журналі "Дукля" у Чехословаччині (1967, № 3); її відкривала стаття Ореста Зілинського "Шукання живої води", вірші були з прижиттєвих збірок "Вересень" та "Поезії". За одним винятком: вірш "Холодна тиша...", перший у добірці, раніше друкувався тільки в "Арці"... Слід сказати, що "Дукля" в ті роки завдавала чимало клопоту партійним бонзам в Україні: там друкувалися українські дисиденти, там і "відлига" тривала довше, бо мала своїм продовженням "Празьку весну"...

Друга публікація, у харківському журналі "Прапор", містила не відомі раніше поезії з архіву поетової доньки Мирослави Свідзінської. Вступне слово, підписане псевдонімом Б. Василенко, належало Василю Боровому; текст його, записаний рукою Марії Пилинської, зберігається в Харківському літературному музеї. Разом із Ігорем Муратовим ці ентузіасти докладали великих зусиль, аби повернути Свідзінського в літературу. Проте публікація "Прапора" спричинила скандал, наслідком якого був справжній розгром редакції; ще більший скандал викликала стаття І. Дзюби. Ну, а стаття Стуса взагалі була… ув’язнена слідом за автором і опублікована через багато років, про це далі.

І все ж, хоч як повільно й важко, але крига скресала: публікації Свідзінського з’являлися. Хай це переважно були передруки того, що друкувалося за життя поета, хай акценти зміщувалися аж до того, що добірку у квартальнику "Поезія" "прикрасили" силуваний вірш "Жовтень" та пасажі В. Коротича про те, що буцім поет цей жив, "зацікавлено стежачи за революційним процесом та беручи в нім участь", — усе це тепер надто виразно промовляє про часи, коли, навіть відновлюючи справедливість, до правди треба було дибати через напівправду: "грати за правилами", враховувати й випереджати реакцію тих, хто ще міцно стояв у обороні неправди. Ясна річ, публікації мусили стати значно обережнішими, і якщо добірка в "Поезії" містила дещицю віршів, раніше недрукованих, то ця обставина не наголошувалася. Акцентувався радше вірш "Жовтень", як і в деяких наступних публікаціях, — публікатори вірили, що це полегшить повернення імені поета.

В тему: На Полтавщине возрождают память о выдающемся земляке, авторе «Холодного Яра» Горлисе-Горском

Проте різко негативна офіційна реакція на статтю Дзюби засвідчила неохололу за цілі десятиліття неприязнь системи та "людей системи" до поета, що мав відвагу бути собою; засвідчила ця реакція також і небажання визнати правду про його загибель. Загалом тут далася взнаки характерна для українського варіанта "хрущовської відлиги" практика сповільненого, дозованого і вкрай неохочого повернення проскрибованих письменників: подібні колізії супроводжували й повернення Олександра Олеся, Миколи Зерова та інших.

Випадок Свідзінського додатково ускладнювався тим, що вже перші "відлигові" публікації зробили його улюбленим поетом українських дисидентів: свідченням тому були не лише статті Дзюби й Стуса (примірник цієї другої був вилучений під час обшуку 1972 року і фігурував як у слідстві, так і у судовому вироку): під час "трусів" кадебісти раз по раз знаходили передруковані на машинці чи переписані від руки поезії Свідзінського; є відомості, що правозахисник і в’язень Валерій Марченко мав навіть якісь автографи Свідзінського.

Отже, наприкінці 1960-х років І. Муратов, М. Пилинська, В. Боровий та І. Вирган підготували у Харкові збірку вибраних поезій Свідзінського "Нерозлюблена краса"; проте їм не вдалося її видати. З дозволу Н. А. Муратової-Білецької, в якої зберігався машинопис "Нерозлюбленої краси", Василь Яременко взяв з нього до видання 1986 року п’ятнадцять поезій ("зошити" поета Мирослава Володимирівна вже віддала на зберігання Андрію Чернишову, тож В. Яременко не мав до них доступу: ці два шанувальники поета не досягли порозуміння й діяли одноосібно).

А тим часом інші розпорошені частини поетової спадщини та архіву переживали свої пригоди. Упродовж багатьох років Мирослава Володимирівна листувалася з учителем мови й літератури з села Шпиків на Вінниччині С. Н. Безверхнім. У цьому селі вже після революції кілька років жили батьки поета, тут він разом з родиною навідував їх. С. Н. Безверхній був ентузіастом літературного краєзнавства і палким шанувальником поезії Свідзінського.

В тему: Закарпатские евреи на фотографиях Романа Вишняка (США), 1935-38 гг.

Донька поета відчула щирість і беззисковість цього захоплення і надіслала вчителеві деякі родинні фотографії та автограф — сторінку з поетового зошита із закінченням вірша "По цій землі ступав Богдан Великий...". Згодом із Безверхнім познайомився В. Яременко і переконав передати йому ці матеріали для майбутнього видання; нині вони становлять невеличкий, але цінний фонд у київському Архіві-музеї літератури і мистецтва.

Врешті процес повернення поета вже набув певної незворотності. 1975 року Веретенченко та Кравців нарешті видали "Медобір"; поезії з вивезеного Веретенченком авторизованого машинопису тут доповнено віршами з публікацій "Прапора" та "Поезії-68". Правдоподібно, що стимулом до здійснення цього видання було не лише 90-ліття Свідзінського, а й поява в Україні тієї низки публікацій, про які тут ідеться.

До того ж публікація в "Прапорі" містила відомості про збережені донькою поета рукописи — отже, могло виглядати, що невдовзі з’явиться й збірка поезій Свідзінського. Тим часом у рецензії на "Медобір" Емануїл Райс оцінював вихід цієї довгоочікуваної книжки як значну подію в цілій українській літературі й проникливо передбачав, що, хоч "загадкова досі постать визначного поета окреслюється чіткіше", проте "справа публікації його спадщини ще далеко не доведена до кінця".

Одначе проблема полягала в тому, що для видання поета в Україні ще існували значні перешкоди: у загальній атмосфері 70-х років, що принесли нові репресії в колах наукової та творчої інтелігенції, навіть найбільші ентузіасти мало вірили в здійсненність такого видання; до того ж на видання 1975 року не можна було послатися: воно було "вороже". Лише в цьому контексті слід розглядати низку публікацій, що містили не тільки справжні першодруки на основі рукописів, а й поезії з "Медобору-1975" і навіть з "Літературного журналу" 30-х років, подані як першодруки.

В тему: Последний бой УПА. 1960 год

Такий характер мають добірки, друковані у 80-ті роки у виданні "Наша культура" (додаток до газети "Наше слово", Варшава, 1982. — № 4); анонімна публікація Василя Борового), в газеті " Молода гвардія" (1983. — № 206, 26 жовт.), в альманахові "Поезія" (1984. — Вип. 1). Нові публікації приніс ювілейний 1985 рік: в журналах "Дніпро" (1985. — № 9; публікація Василя Яременка) і "Прапор" (1985. — № 10; публікація Андрія Чернишова); "Літературна Україна" (1985. — № 41, 10 жовт.; публікація Олекси Ющенка).

Так вельми своєрідно відбувалася, попри все "загострення ідеологічної боротьби", певна інтеграція зусиль, хоча це, у свою чергу, провокувало в Україні спротив владних чинників, утруднюючи справу. У кожному разі посмертна історія поета увійшла в нову фазу, що врешті вивершилася виданням "Поезій" 1986 року. Це видання довго, надто довго залишалося єдиним на батьківщині посмертним і найповнішим зібранням творів поета.

Джерельна база його не могла бути достатньою: надто багато було втрачено, загублено, дещо із чудом зацілілого ще не було виявлено. Із прижиттєвих збірок поета першу, "Ліричні поезії", тут представлено лише уривками — цитатами з рецензій на неї та віршами "Вітер" і "Темна", які надав на прохання видавництва Андрій Чернишов, власник єдиного відомого на той час примірника збірки.

"Вересень" подано повністю, "Поезії" 1940 року — за винятком вірша "Нищитель рабства, темряви гонитель..." (ох, ті коливання кон’юнктури!). Упорядник виявив і включив до видання ранні публікації поета в журналах "Українська хата" та "Нова думка"; низка поезій публікувалася вперше за машинописом "Нерозлюблена краса", інші — за вказаними вище публікаціями в періодиці 60—80-х років, а також за "машинописною копією з авторського примірника, яка зберігається в упорядника".

У тому, що насправді це була містифікація, евфемізм закордонного видання 1975 року, В. Яременко згодом неодноразово зізнавався в усних виступах, інтерв’ю тощо. Промовисті й сумні деталі — як багато вони говорять про час, про те, що безталання поета, котрий насправді є окрасою нашої літератури, ще довго тривало навіть і після його загибелі. Все ж урешті-решт — він повернувся, тепер уже назавжди. Але до двотомника 2004 року (першого, зрештою, в незалежній Україні видання, що засновувалося на академічних принципах) знадобилося ще… вісімнадцять років.

Вулиці Свідзінського немає у столиці: не було ніколи, немає й після епопеї "перейменувань". Хоч він жив у Києві, коли навчався у Комерційному інституті (1908–1913). У Харкові є, правда вуличка така непоказна, далеко від центру, далеко й від місць, де жив і де працював поет…

 —

Елеонора Соловей, опубліковано у виданні ЗБРУЧ


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

08:00
Обшуки в УПЦ МП: Президент обіцяє продовження боротьби за "духовну незалежність"
20:00
На вихідні в Україні переважно без опадів, вночі підморозить до -7°С
18:45
Херсон деокуповано, що далі? Деякі висновки з осінньої кампанії
18:19
Різдво та Новий рік: скільки будуть відпочивати українці на свята
17:37
В.о. декана Кропивницької Льотної академії НАУ засуджено до п'яти років за ґратами за хабар для здійснення польотів - ОГ
17:16
Яхту Медведчука продадуть на аукціоні, а кошти передадуть Україні - The Guardian
16:39
"Хотіли допомогти ЗСУ": у Гостомелі ідіоти вкрали шматок стіни з графіті британського художника Бенксі, дикунів затримали
16:06
Єврокомісія криміналізує порушення санкцій: загрожуватиме від 5 років позбавлення волі
15:43
Влада роз'яснила, чому забороняють УПЦ МП: небезпечна для здоров’я і життя
15:02
Вікарій Київської митрополії УПЦ МП отримав підозру

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]