Шлях до свободи: як українці прориваються з окупованого Бердянська до Запоріжжя

1.00

Нет

Фото: Шлях до свободи: семеро у “дев’ятці” три доби проривалися з Бердянська

"Куди ти поїдеш? Тут хоч не стріляють", – чула я від багатьох людей. Їм теж в окупації некомфортно, але страх перед невідомим паралізує бажання жити вільно. До війни 230 км від Бердянська до Запоріжжя (через Василівку) маршруткою можна було подолати за 3 год.

У травні бердянцям і маріупольцям знадобилося на це три доби, які вони провели у страху й невідомості, – такою виявилася ціна свободи, пише видання ТЕКСТИ [2].

Місто постаріло

"Мы все-таки выехали. В Бердянске стало душно", – написала мені знайома в телеграмі кілька днів тому. Саме це відчувала і я протягом останніх місяців.

У моєму місті закрилися українські супермаркети та зникли вітчизняні товари. Замість них з’явилися російські й білоруські – за космічними цінами. Здебільшого це гуманітарка, яку продають на ринках і в магазинах.

Моїм бульваром ходять військові з автоматами. Вони погрозливо обертаються до маленької дівчинки, яка тримає в руках жовту й блакитну кульки, прислухаються до розмов матерів біля дитячих майданчиків.

З мого вікна видно військову частину, де розташувалися окупанти. Тепер коли я навіть вивішую білизну на балконі, то спиною відчуваю, що за мною стежать.

Майже щодня дізнаюся, що когось забрали в колонію – для "перевиховання" чи вербування. Напруга, до якої неможливо звикнути.

Місто постаріло на кілька десятків років: тут майже немає зв’язку, спекулянти заробляють на бідних, по радіостанції крутять фронтові пісні…

Щоранку сиджу на ліжку та вмовляю себе: "Сьогодні буде цікавий день". Однак він буде таким самим, як і вчора, і місяць тому. На мене чекає полювання за продуктами та прогулянка з сином уздовж військової частини, де оселилися росіяни.

Ті, хто виїхав, майже не афішують свого нового життя. Їм ніби соромно бути щасливими, коли рідне місто потопає в депресії. Проте їх кількість щодня зростає. За офіційними даними, з Бердянська виїхало близько 30% мешканців, але насправді таких людей набагато більше.

До 250 доларів за пасажира

Три тижні я намагалася знайти перевізника з Бердянська до Запоріжжя. Зареєструвалась у групах, моніторила повідомлення, давала оголошення... Усе марно. У телеграмі та вайбері створено кілька груп, у яких люди шукають способи виїхати, а перевізники можуть пропонувати свої послуги. Але попит значно перевищує пропозицію.

Довгий час перевізники не хотіли возити людей, бо повернутися назад із Запоріжжя до Бердянська дуже важко. На блокпостах можуть тижнями не пропускати на окуповану територію. В очікуванні на проїзд водії все зароблене витрачають на оренду житла та їжу. Дехто з тих, хто наважується на нові перевезення, просить по 200-250 доларів з людини. Інші підняли ціни “лише” до 2-3 тис. грн з пасажира (з початком окупації ця дорога коштувала 1 тис. грн).

Є ще варіант попроситися до чиєїсь автівки як пасажир, але чужих беруть дуже неохоче.

Читайте також: Роман Безсмертний про досвід спілкування з окупантами: можу сказати, що це орда [3]

10 травня з’явилося повідомлення у фейсбуку, що вперше в Бердянську зусиллями групи волонтерів з Ізраїлю організовують евакуацію. Як пасажирів беруть жінок з дітьми та пенсіонерів, щоб легше було проїхати через блокпости. З чоловіками в дорозі завжди проблеми – з донецькою пропискою не випускають, вимагають "воєнніки", пробивають по списках. Уночі мені передзвонила жінка, яка назвалася Анною, та повідомила, що автобус з Бердянська вирушатиме о 8:30. Уранці ми з сином прибули до міста збору. Разом з нами чекали літні жінки з Маріуполя.

– Це вже моя третя спроба виїхати з Бердянська, нічого не получається. Я оселилася в санаторії й мені вже соромно повертатися, якщо й зараз все зірветься, – жаліється одна з них. На її ногах літні капці, взуті на шкарпетки, в руках велика сумка в клітинку та пакети.

До нас під’їхала автівка. Вийшов молодий чоловік, назвався волонтером і повідомив, що водій автобуса не зміг проїхати один з блокпостів, його затримали. Волонтер запропонував розвезти нас по домівках і чекати на подальші повідомлення в групі, яку створили в соцмережі. Дорогою розговорився:

Читайте також: Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18) [4]

– В этой ситуации я больше всего волнуюсь за водителя. Сам в его шкуре был. Возил людей и товары, а однажды меня тормознули на блокпосту и начали мурыжить. Борода моя не понравилась, заставили раздеться – осматривали наколки. Азовца во мне заподозрили. Отвезли меня в камеру и лупашили по несколько раз в день. Если открывалась дверь, я уже знал, что сейчас будут бить. Причем самые ярые – это буряты: пока каждый не ударит – не успокоятся. Дагестанец нормальный попался: принес мне одеяло и сказал как-то: "Тебя несколько дней подержат и выпустят". Родственники подняли панику из-за моей пропажи. Пришли в комендатуру и начали требовать моего освобождения. Им сказали, что не знают обо мне. Но спасла лень другого дагестанца – он мою машину не отогнал, а поставил прямо во дворе комендатуры. Родственники и указали на нее россиянам. Только тогда те согласились на то, чтобы меня отпустить. Первое, что я сделал, когда вернулся домой, это обнял жену с детьми и сбрил бороду. После этого на Запорожье не езжу. Тут по месту волонтёрю.

Наша поїздка все-таки зірвалася. Того дня у групі повідомили, що водій зник разом з автобусом (де він, до речі, невідомо й досі), а наступного ранку в Бердянську традиційно не було зв'язку. Але я вже встигла домовитися зі знайомою, що нас з сином відвезе її чоловік.

Доба перша: дорога в пастку

План був таким: ми з малим мали ввечері приїхати до знайомої, щоб вирушити о 6:00 ранку (як тільки закінчиться комендантська година) і приєднатися до автоколони. Сотні людей чекали на цю поїздку кілька тижнів. Адже з 1 травня ніхто не возив через повну відсутність зв’язку в місті, а потім усі боялися провокацій до 9 травня. Дорогу на Запоріжжя відкрили 12 травня. Саме того дня з Бердянська виїхало близько 400 автівок.

Черга на трасі біля російського блокпосту, де не пропускають на підконтрольну Україні територію

Спочатку за легендою ми їхали до Криму. Туди російські військові пропускали без проблем, перевіряли лише паспорти та свідоцтва про народження дітей, іноді відкривали багажники (телефони ми заздалегідь “почистили” на випадок перевірок). Але ця легенда працювала лише до Мелітополя, звідки одна дорога веде до Джанкою, а друга – у напрямку Запоріжжя. Коли звернули в бік підконтрольного Україні міста, все різко змінилося.

На блокпосту у Василівці вже не пропускали нікого. Сказали, що чекають на наказ. Ми зрозуміли, що доведеться ночувати на трасі. Чеченець на великій машині привіз воду. Запевнив, що питна. Ми її набрали у пластикову пляшку й використовували як технічну.

У старій “дев’ятці” нас було семеро: троє дорослих і четверо дітей від чотирьох до 11 років (водій, ми з сином і мама з трьома дітьми). На дверях – білі стрічки, по всіх боках – аркуші з написом "ДІТИ". Задні двері водій заблокував зсередини, щоб малі не вистрибували на дорогу в разі обстрілів чи вибухів.

Ніна (багатодітна мама) довго не наважувалася виїжджати з окупації, хоча її давно кликав до себе чоловік, який працював у Польщі. Коли ж у місті та районі знову надовго зник зв'язок, він не витримав і приїхав до України. Зупинився в Запоріжжі, щоб там дочекатися жінку з дітьми.

Читайте також: Села та містечка на північ від Києва захоплені російськими загарбниками. Вони вбивають мирних мешканців [5]

– Балбес, хорошую работу бросил, теперь надо много документов делать, чтобы смог вернуться, – журиться вона.

Відсутність роботи та навчання в дітей (навчальний рік у Бердянську офіційно завершився 2 травня, але школярі не вчаться від початку війни) все ж таки привели до думки про евакуацію.

Усю дорогу Ніна пила заспокійливі й багато курила. Нервовість передавалася дітям, які постійно сварилися. Напруги їм додавала обмеженість у діях. Навіть по малій нужді вони ходили біля автівки – далеко у траву ми їх не відпускали, щоб не натрапили на міни. Ніна нам пообіцяла, що кине курити, коли все завершиться.

Увечері якась жінка запропонувала мамам з дітьми переночувати в залі місцевого ліцею. Але через страх бути вивезеними до Криму (а такі історії вже відомі) багато хто залишився ночувати в автівках.

Доба друга: автоколона в полоні

Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Діти спали на дорослих, а дорослі боялися зімкнути очі. Приблизно о 01:00 ми побачили російських військових, які вийшли з автівки, що стояла в колоні, та швидким кроком попрямували до газової цистерни (автоколона зупинилася біля спаленої заправки). Так само швидко повернулися.

– Спокойно. Если бы была провокация, они бы ушли, чтобы спастись. Надо наблюдать, чтобы не ушли, – попередив водій.

І ми спостерігали: пильно вдивлялмся в темряву та здригалися від вибухів десь зовсім поруч. Втома навалилася неспокійним сном. Прокинулися о 03:00 від двох пострілів на блокпосту. Раптом машини, які стояли поруч, почали вмикати фари та кудись їхати, військові взялися голосно кричати.

– Что происходит? По нам стреляют? Надо уезжать? – наш потік питань повис у повітрі, коли водій вийшов на розвідку. Нарешті повернувся.

– Идиоты! Некоторые решили встать впереди колонны, пока все спят. При этом включили фары и испугали орков. Те открыли стрельбу в воздух.

Він матюкається і каже, що якщо зараз розсердити росіян, то можна залишитися тут ще на добу. Так і сталося.

Почалися нервові розбірки. Люди сварилися через зухвалість нічних "сміливців" і погрожували проколоти їм шини. Потім домовилися не робити ще гірше. Заспокоїлися.

Друга доба в черзі на виїзд. На трасі зібралося близько 800 автівок

Зранку “полонені” їли домашню провізію. Чоловік на великій машині на похідній "горілці" готував окріп і пропонував його іншим. З великого пакета, що лежав поруч, можна було взяти печиво. Він часто їздив цією дорогою і знав, до чого готуватися.

– По прогнозам вечером будет дождь. Если пойдет ливень, можно смело возвращаться по домам. Дорогу размоет и несколько дней никого пропускать не будут, – пояснив він.

Перспектива не радувала. Почали повертатися жінки, які ночували в ліцеї. Їх там напередодні нагодували та поклали спати на матрасах, розкиданих на підлозі. Було холодно, але під стелею спокійніше, ніж під відкритим небом. Ще є можливість зняти кімнату в гуртожитку за 100 грн з людини – там є ліжка з ковдрами. Цю інформацію ми взяли на замітку.

День тягнувся нудно. Люди намагалися розважатися як могли – лежали на траві, плели вінки, ходили вздовж колони… Малеча нарешті мала змогу побігати, тварини – собаки, коти, хом’яки, рибки і навіть китайський горобчик Кікі – подихати свіжим повітрям. Але, як і Кікі, ми почувалися пташками в клітці.

Клітка з горобчиком, якого "вигулюють" надворі під час очікування в черзі до блокпосту

За весь день росіяни озвучили нам кілька причин затримки: немає наказу, Україна не хоче нас бачити (тобто приймати на своїй стороні), дорогою на Запоріжжя йдуть бойові дії і, нарешті, вантажівка застрягла в багнюці на трасі й загородила проїзд. До речі, на порятунок вантажівки виїхало кілька машин "МЧС России". В обід уже можна було їхати й іншим, але нас усе одно не випускали.

13 травня до колони приєдналися нові автівки. На блокпосту у Василівці зібралося вже близько 800 легковиків і мікроавтобусів. Отже, у пастку потрапили понад 4 тис. людей.

Один з пасажирів (чи водіїв) спить, випроставшись на траві біля дороги

Увечері нам привезли чай і каву. Чеченці (чи дагестанці), які наливали їх у пляшки, радили: "Лучше возвращайтесь, пока не поздно".

– Куда возвращаться? У меня онкология. Мне надо в областную больницу, – плакала одна з жіночок.

– Скоро ее не будет, – пророче відповів чеченець.

З’явилася чутка, що невдовзі пропускатимуть колону із Запоріжжя, а потім і нас випустять. До машин підійшов молодий військовий і прокричав: "Нужьни жєнщіни с млядєнцами і сільно бєрємєнниє!". Таких було кілька десятків. Він наказав вишикуватися в окрему колону ліворуч від блокпосту. Ми з сусідкою показали, що в нашій машині четверо дітей. Той подивився і кинув: "Становитесь в колонну!"

Ми приєдналися до щасливчиків. Але минуло пів години, година, півтори… На нас не звертали уваги. На запитання, коли пропустять, якийсь молодий чеченець у балаклаві почав кричати:

– Кто вам сказаль, что вас пропустят?! Какой военный? Он сменился уже! И куда вы поедете, если там обстрелы и дорога на Запорожье закрыта? Какие вы матери, если везете детей под пули? Вы их рожали, чтобы убить?

– Мы их рожали для мирной жизни… – зауважила молода мама.

– Тогда возвращайтесь!

Мама ковтала сльози, але промовчала, щоб не дратувати росіянина ще більше.

Ми стояли. Приїхав якийсь чоловік у чорній одежі. Ми до нього: "У нас в машине четверо детей, выпустите, пожалуйста! Помогите!" Раптом він махнув рукою і показав на машину, що стояла попереду, щоб її пропустили.

– Наша машина следующая!

– Ай, бистро едьте, пока не передумаль!

Разом з колони "жєнщін с млядєнцами і сільно бєрємєнних" вирвалося три машини. Далі нас пропускали без проблем, а на останньому блокпосту крикнули: "Дорога на Запорожье закрыта. Хотя едьте – может, так вас быстрее убьют!" На останньому блокпосту нас завернули до ранку. Росіяни дозволили стати першими в колоні, яка чекала на виїзд уже чотири доби.

До наших трьох машин підійшла жіночка й запросила на ночівлю до свого будинку. Так завдяки доброті тьоті Вєри мами з дітьми змогли вмитися, повечеряти й поспати в горизонтальному положенні.

Читайте також: Як російські військові злочинці убили старосту села та мирних мешканців у Мотижині [6]

Доба третя: волонтерські обійми

З 06:00 ранку ми вже були в машині й чекали на виїзд. Але знову почалися “гойдалки”. Спочатку нам казали, що пропустять о 08:00, потім о 09:00, а далі вже нічого не обіцяли… Увесь цей час дуже близько від траси точилися бої. Щоб заспокоїти дітей, які почали плакати, ми вивчили й повторювали мінімолитву: "Ангел мой, пойдем со мной!".

Дорослі з різних машин почали по черзі підходити на блокпост і благати росіян, щоб пропустили. Аж ось близько 11:00 нас помилували. Ми залишили останню російську перепону й на ентузіазмі проскочили всю багнюку в селі Кам’янське.

Багнюка – ніщо, якщо це шлях до свободи

На першому українському блокпосту плакали всі – і дорослі, й малі. Військові роздали дітям цукерки та потиснули їм руки. Хлопчики були в захваті.

На території центру для переселенців (куди нас направляли військові та поліцейські) можна було розслабитися. Волонтери записали наші дані, провели до намету Unicef, де малим подарували рюкзаки з розмальовками і дрібні речі (шампунь, гель для душу, серветки). Мені дали теплу ковдру та засоби гігієни. Потім нас запросили до безплатної їдальні й запропонували транспортні послуги. Виявляється, із Запоріжжя можна безплатно дістатися до будь-якого міста України й навіть за кордон (наприклад, до Польщі чи Румунії).

Автобус, який повезе евакуйованих далі на захід

Увечері ми з сином дочекалися останніх учасників автоколони й автобусом Червоного Хреста поїхали у крайню подорож – до вільного міста. Більшість пасажирів, як і ми, не захотіли спинятися на ночівлю. Тепер тільки вперед. Тепер нам не було страшно.

—

Альона Семко [7], опубліковано у виданні ТЕКСТИ [2]

В тему: