У кожної історії є початок. Для носія кремлівських міфів різанина в Батурині почалася 1708 року – зі зради Івана Мазепи государю Петру I. Але якщо бути чесним, варто повернутися хоча б на 50 років назад, у середину XVII століття.

Коли триває національно-визвольна війна Богдана Хмельницького, зовсім юний Іван навчається в Києво-Могилянському колегіумі. Студіює іноземні мови й риторику в роки, коли до народження Петра I залишається майже два десятиліття.

Батько Івана, білоцерківський отаман Адам-Степан Мазепа, активно залучений до державних справ. Прагнучи зміцнити становище руської (не російської [5]!) шляхти, підтримує Хмельницького та його союз із Москвою. 

Один з небагатьох в Україні пам'ятників Івану Мазепі в селі Мазепинці, Білоцерківський район Київщини Автор фото: Олександр Хоменко, localhistory.org.ua

Після смерті Богдана Хмельницького Мазепа-старший допомагає гетьману Івану Виговському. Обстоює проєкт створення Великого князівства Руського, яке – разом із Польським Королівством і Великим князівством Литовським – мало б стати повноправним членом у складі Речі Посполитої Трьох Народів.

З погляду антимазепинської пропаганди, Іван – звичайнісінький "паж" і "лакей". Насправді ж, підкреслює історикиня Тетяна Таїрова-Яковлева, королівський покоєвий належав до придворного сану, що надавав право перебувати при особі короля. Для представників шляхти чи бояр [8] ця посада була такою ж почесною, як конюший або крайчий [9]. Вона давала широкі можливості для розвитку кар'єри.

Молодому, вродливому, розумному Мазепі доручали завдання, які допомогли йому розвинути дипломатичний хист. Лишаючись коло короля, Іван спостерігав і слухав. Багато дізнавався. І ще більше мовчав.

Пізніше літописець Самійло Величко [10] порівняє Мазепу з Макіавеллі [11], віддаючи належне його політичній хватці. Пилип Орлик, найближчий соратник гетьмана, згадуватиме, що покійний Мазепа навчив його дуже важливої риси: для досягнення мети часом краще промовчати, залишивши наміри при собі.

Картина француза Ежена Делакруа "Покарання Мазепи на коні", 1828 рік

Про що саме думав молодий Мазепа як покоєвий короля, можна лише здогадуватися. Однак подальше його життя підказує: амбіції Івана простягалися далеко за межі королівського палацу, який належав не йому. Він наполегливо йшов до того, щоби стати володарем власної столиці та держави по обидва боки Дніпра.

Історія зльоту Мазепи – це клубок, у який вплетені родинна пам'ять, освіченість, уражене честолюбство, далекоглядність, вміння грати в довгу та робити гросмейстерські ходи.

Покинувши королівські покої, він стає найкращим дипломатом правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Під час однієї з дипмісій на шляху до Криму Мазепу беруть у полон запорозькі козаки. Попри власну волю він опиняється в стані ворога Дорошенка – лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

В Самойловича Мазепа також стає найкращим переговорником. Часто буває у Москві. Налагоджує зв'язки з князем Василем Голіциним, чи не головним московитом в українських справах.

Коли до влади в Кремлі приходить царівна Софія [14], Голіцин у статусі її фаворита-коханця отримує необмежену владу. А Мазепа з рук Голіцина – гетьманську булаву від скинутого Самойловича.

Це відбувається в Коломаці (сучасна Харківщина) у 1687 році. Мазепі – 47, майбутньому царю Петру – лише 15 років. І найцікавіше для них обох ще попереду.

Портрет Мазепи, який 2016 року відтворили в рамках проєкту Акіма Галімова "Україна. Повернення своєї історії"

У Мазепи багато грошей, "конфіскованих" у його колишнього боса, гетьманська столиця, маєтки. Але для щастя бракує повноважень, які б дозволили будувати Гетьманщину на свій розсуд – соборну державу на двох берегах.

Вперше Мазепа та Петро I зустрілись на початку вересня 1689 року. Після того, як юний Петро усунув від влади Софію та став повноцінним правителем Московської держави.

У буремні для Кремля часи Мазепа перебував у Москві. Не зумівши отримати від регентки [17] Софії Олексіївни та Голіцина кращі умови для Гетьманщини, він став на бік Петра.

Майже 50-річного Мазепу 18-річний государ зустрів із урочистостями. У великому наметі на території Троїце-Сергієвої лаври під Москвою, де ховався, поки його озброєні прихильники брали столицю.

Здавалося, для Гетьманщини настають золоті часи. Згодом Мазепа остаточно переконається: його батьківщина для Кремля – ресурс, плацдарм для експансії в Європі та на півдні.

"Медовий місяць" між гетьманом і молодим государем, який цінив досвід і знання Мазепи, розтягнувся на роки.

"Петро бачив у ньому надійного радника, експерта військового і зовнішньополітичного, соратника і помічника, – зазначає Таїрова-Яковлева. – Друзями вони ніколи не стануть, але Петро I завжди іменував Мазепу "пан гетьман".

Значно кращі умови для гетьманування, які не надали Софія з Голіциним, Мазепа отримав від Петра I майже одразу після його сходження на престол.

"Уперше з часів Переяславської ради Москва вирішила спертися на сильну гетьманську владу, а не на масу анархічних опозиціонерів", – пише Таїрова-Яковлева.

"Якщо Голіцин прагнув установити повний контроль над Україною, зробити її слухняною й слабкою, ареною старшинських змов, то Петру був потрібний сильний військовий союзник, наділений необмеженими (в межах Гетьманщини – УП) повноваженнями й владою", – додає історикиня.

Такою сильною Гетьманщина була потрібна Кремлю, поки Москва, потім і Санкт-Петербург, захоплювала нові землі, розбудовувала флот, впроваджувала реформи. Зрештою Болівар не витримав двох.

Військові амбіції Петра йшли у розріз із розвитком Гетьманщини. Виконуючи зобов'язання, під якими він підписався, Мазепа справно забезпечував військові кампанії Петра I. Але Північна війна [18] зі шведами розставила точки над "і": Кремль готовий був випалювати українські землі заради нових територій у Європі.

"Мазепа зробив усе можливе, щоб сприяти подальшому економічному відродженню Гетьманщини та розквіту її релігійного й культурного життя (...). Московія не виконувала основної функції за численними угодами між гетьманами й царями – захисту Гетьманщини", – зазначає історик Сергій Плохій у книзі "Брама Європи".

"Цар звинувачував Мазепу в державній зраді (за допомогою шведів гетьман хотів вирішити питання власної держави та повернути Правобережжя – УП), – продовжує думку Плохій. – Називав його Юдою й навіть наказав виготовити фальшивий орден Святого Юди, щоб нагородити ним Мазепу, щойно той буде схоплений (цього не сталося – УП).

Мазепа відкидав звинувачення. Так само, як колись Виговський, він розглядав відносини між ним і царем як договірні. З його точки зору, цар порушив козацькі права і вольності, надані Богдану Хмельницькому та його наступникам.

Гетьман стверджував, що вірний не правителеві, а козацькому війську та українській вітчизні. Також Мазепа урочисто присягав на вірність власній державі".

Читайте також: Коліївщина - перша національна революція у Європі? [19]

Притча во язицех

Поки Петро I прорубував вікно в Європу, двері для неї в мазепинському Батурині були відкриті навстіж. Коли 1708 року московити спалили місто, воно, за свідченнями сучасників, вже набуло багатьох ознак європейської столиці.

Для розбудови Батурина Мазепа запрошував іноземних майстрів з різних сфер. Знав кілька мов. У розкішному палаці влаштовував вечірки. Мав величезну бібліотеку, музичну капеллу, яка з'явиться при дворі московських правителів значно пізніше. Вкладався в розвиток мистецтва, зводив храми.

Річ була не тільки у формах, а й у змісті. Поки на півночі Петро врізався в тіло Європи новозбудованим, пафосним, декоративним Санкт-Петербургом, Мазепа загрожував самим російським основам знизу.

Наприкінці XVII століття гетьман почав скуповувати прикордонні землі на території теперішньої РФ, розвивав там слободи. У поселення з крамницями, лазнями, церковними школами, із звільненням на кілька років від податків та легкою версією панщини [20], з'їжджалися люди з усіх усюд.

Місцеві землевласники лише безпорадно знизували плечима.

Меморіал "Цитадель Батуринської фортеці" сьогодні / Фото: https://baturin-capital.gov.ua [21]

1702 року прихильний до видовищ Петро I відкрив на Червоній площі першу в Московії публічну "Комедіальну храмину". Театр проіснував кілька років. Але в 1708-му цар не згаяв можливості стати автором та режисером справжньої трагедії в Батурині.