Українська – це мова майбутнього

1.00

Нет

В СРСР була культура на експорт, і вона якраз була виразно російською. Всюди, де ступав чобіт російського солдата, не важливо де, відразу слідом за ним висаджувався десант вчителів російської – від Чехословаччини до Африки

Євгенія Кузнєцова – українська письменниця та журналістка, дослідниця мови. Нещодавно у неї вийшла нова книга – «Мова-меч. Як говорила радянська імперія». Це глибока і водночас дотепна розвідка про побутування мови у СРСР – і ми радимо її до прочитання. З Євгенією поговорили журналісти видання ҐРУНТ [2]про те, як і чому вижила українська мова, чому російська перебуває в глибокій кризі, і про те, як змінюється мовна картина просто на наших очах.

Фото з Facebook-сторінки Євгенії

«Найбільш темним і безнадійним періодом для української мови був кінець Союзу»»

– Чому мова є політичним аргументом? І яким є історичний момент, після якого ми можемо напевно сказати: мова стала політичним фактором?

– Так глибоко я не копала. Я була змушена обмежити себе певним історичним періодом, бо інакше ця книжка ніколи не була би завершена. Тому я можу фахово говорити тільки про період з 1917-го, а радше навіть із 1920-х років, коли СРСР став провадити вже чітку і конкретну мовну політику.

Якщо аналізувати вже з цього часу, то я можу напевно сказати, що мова завжди була політичним аргументом. У СРСР мову спочатку використовували як аргумент для того, щоби привабити тих, хто мав якісь проукраїнські погляди, націоналістичні симпатії, тих, хто вважав, що нація має право на самовизначення. Впроваджуючи політику українізації, більшовики скористались мовою як найнейтральнішим проявом нації. Вони намагалися показати, що визнають важливість інших мов, і що вони цим у кращий бік відрізняються від царської влади, яка обмежувала національні мови. Вони скористалися мовою, як декоративним елементом, як гаслом, приваблюючи за допомогою мови додаткових симпатиків.

І цей радянський штамп, про те, що мова – це нейтральна річ – досі іноді працює. Але насправді це, звісно, не так.

Читайте також: Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело [3]

– Як, до речі, тобі здається: як коректніше говорити зараз – «радянський» чи «совєцький»?

– Один із перших коментарів на мою книжку «Як говорила радянська імперія» був від Уляни Супрун, яку я дуже поважаю. І вона дивувалася – чому досі я послуговуюсь словом «радянський», а не «совєцький», бо «радянський» – це ніби як про прийняття українцями окупаційної влади.

Я навіть згодна із тим, що це глобально правильно. Мабуть, колись ми всі будемо говорити «совєцький». Але мені хотілося, щоб книжка вийшла за межі нашої бульбашки. Мені здається, що зараз, поки що, слово «совєцький» на палітурці може багатьох відштовхнути.

До того ж, українська наука зараз все ж таки використовує термін «радянський», а не «совєцький». Тому я прийняла рішення, що поки що залишу цей більш нейтральний термін. Але загалом я не проти терміну «совєцький».

[4]

– Тобі здається дивом чи навпаки цілком природним те, що українська мова вижила, збереглася і розвивалася, навіть попри те, що зазнавала системних гонінь минулі триста років?

– Безумовно. Навіть якщо це й не диво, то нам все одно багато в чому дуже пощастило. Наприклад, українській мові дуже пощастило з тим, що були осередки міської мови. Це те, чого в Білорусі не було. І тому Білорусь дуже рівномірно русифікована: там дуже потужно спрацював цей наратив про те, що білоруська – це мова села, яка асоціюється з відсталістю, з життєвими невдачами, з неуспішністю.

Я нещодавно редагувала книжку Ніни Кур’яти «Дзвінка», де йдеться про дівчинку, яка живе в Одеській області. І там є момент, коли до них приїздить вчителька української зі Львова, і Дзвінка захоплюється тим, яка вона витончена, яка в неї прекрасна дивовижна мова. От ця міська україномовна культура – вона, безумовно, додавала українській життєздатності.

Але головний чинник – це побутовий консерватизм і впертість українських селян. Тому що насправді, звісно, мову врятувало і вивезло українське село.

Читайте також: Пушкін – це «їхнє все», і вони разом із ним – і мертві, й мертво-живі, і мертвонароджені [5]

– А як тобі здається, який період для української мови був найгіршим за увесь час гонінь? Який період був найбільш безнадійним?

– Русифікація в Україні відбувалася весь час, і посилюючись. Тому, за моїми субʼєктивними відчуттями, найбільш темним і безнадійним періодом був сам кінець Союзу – кінець 80-х і початок 90-х. А ще безнадійно було до початку «нульових».

Весь цей час в Україні все, що асоціювалося з життєвим успіхом, було російськомовним. Ти не міг працювати в журналістиці, до прикладу, без «грамотного русского язика». Російська була всюди і її вимагали всюди.

Ще була велика інерція від того тиску, який суспільство зазнавало кілька десятиліть, особливо після Другої світової війни. Треба розуміти, що СРСР до Другої світової і СРСР після Другої світової – це, по суті, різні держави. Оцей неприкритий державний російський шовінізм розквітнув уже після війни, після того, як Сталін підняв той самий тост «за вєлікій русскій народ». У 20-х чи 30-х такого собі неможливо було уявити. Неможливо було уявити таких книжок, як «Вєлікій русскій язик» Віноградова, де він описує, яка прекрасна і велика російська мова, як вона випереджає всі мови світу. Не було такого до війни – до війни це асоціювалося би з царизмом. А після війни все змінилося настільки, що більшовики перестали соромитися, і зневага до інших, зверхність і неприкритий шовінізм стали цілком офіційною політикою росіян щодо інших народів.

Документально, звісно, нічого не змінилося. В конституції все залишалося так само. Але в житті людей все змінилося дуже сильно, і стало очевидно, що якщо ти не русскій – ти гірший.

Читайте також: Псковские упыри-десантники и "великая русская культура" [6]

«Неприємна правда полягає в тому, що порівняно з іншими народами українці все ж таки були трошки рівніші»

– Якщо генералізувати увесь твій досвід вивчення мовно-політичної проблематики, які б ти виділила найбільш ефективні методи винищення мови? Що з того, що робила російська, а потім совєцька влада, на твою думку, справді спрацювало?

– За царизму ми можемо прослідкувати всю історію мовних заборон. Бо все задокументовано, це не секрет, можна нагуглити кожен декрет і указ. А в СРСР забороняли з анестезією, і це мені дуже нагадує цю приказку про жабу, яку повільно варять. Нашу жабу варили кілька десятиліть, і справді дуже непомітно. При цьому створюючи ефект штучної добровільності, ніби люди переходять на російську, тому що це їхній вибір.

Мабуть, це найбільш ефективний спосіб знищити мову – створити такі умови, за яких конкретна мова буде асоціюватися з бідністю і неуспіхом. І в Росії це відбувається досі. Я цікавилася цим – в Росії є місцеві мови, і є активісти, які намагаються ті мови якось зберегти, і всі вони кажуть про те, що ці місцеві мови асоціюються з тотальною безнадією. Якщо ти не російськомовний, у тебе нема майбутнього. Напевно, це і є найефективніша технологія.

– Якщо спробувати персоналізувати, ти могла би назвати п’ять, три чи вісім імен людей, які найбільше нашкодили українській мові? Бо ми весь час узагальнюємо, але, можливо, є конкретні люди, які найбільш завзято боролися з українською?

– Складно когось виділити конкретно. Але мені здається, що фігура Горького – одна з найбільш значущих у цьому процесі. Я окремо слідкую за тим, чи залишилися десь в Україні пам’ятники чи назви на честь Горького. Тому що він є тією людиною, яка доклалася до ідеологізації мови й інституціоналізації літератури найбільше, і він найбільше доклався до створення пантеону російської мови. Це він він зробив так, щоб література почала служити державі. Без цього, мабуть, СРСР розвалився би значно швидше.

Читайте також: «Останкинский шприц» и украинской зритель: русификация и феномен Деда Панаса [7]

Сталін і Горький

А взагалі, коли ми говоримо про ідеологізацію мови, а це 30-ті роки, то як тільки якась постать в цій царині з’являлась, щось писала, заявляла, то її дуже швидко розстрілювали. Тому важко говорити про те, що хтось із них системно працював на ниві знищення української мови. Вони не встигали.

Можна назвати ще Віноградова, бо він створював міф вищості російської мови. Ще я б виділила Хрущова – він доклався до псевдодобровільності, коли батьки нібито самі відмовлялися від шкіл українських, білоруських та інших на користь російських шкіл. Він запровадив таке поняття як «друга рідна», що мало переконати всіх у тому, що вони самі потребують російської, що це їхня внутрішня необхідність. У нас часто сприймають Хрущова як такого безобидного простака, але це не так. Завдяки йому мовні утиски перейшли на новий рівень. Таким самим буває сприйняття «нікуди не годного» Брєжнєва, але при ньому русифікація вже стала тотальною.

– А назви людей, які зробили найбільше для мови?

– Шевельов, очевидно. Іван Дзюба. Хочеться узагальнити – усе «Розстріляне відродження». Ми вже згадували про міську українську, яка певним чином доклалася до збереження української мови. Цей пласт міської української літератури зіграв надзвичайно важливу роль. Більшовики вже нічого не могли з цим вдіяти, воно вже було, вже існувало. І Хвильовий, і Підмогильний, і багато інших, які довели, що українська мова годиться не тільки для рустикальних описів, і що вона сучасна, універсальна і має майбутнє.

– Можливо, ти порівнювала: в СРСР усі мови, крім російської, піддавалися однаковим гонінням? Чи ставлення до якихось було запеклішим?

– Неприємна правда полягає в тому, що, все ж таки, порівняно з іншими народами, українці були трошки рівніші. Ми себе сприймаємо виключно як жертв – і це так і є. Але якщо подивитися на розподілення посад і в партії, і в армії, і в якихось бюрократичних структурах, і в вишах, то українці завжди були на другому місці після росіян. Звісно, це зумовлено здатністю українців мімікрувати під росіян майже до повної ідентичності.

Читайте також: "Це робили Ленін, Сталін, а сьогодні – Путін". У Росії діє мережа таборів із "перевиховання" дітей, викрадених з України [8]

А якщо говорити про знищення, то варто згадати про мови, які послуговувались арабським письмом. Це татарська, кримсько-татарська, узбецька, киргизька, казахська. Їх спочатку перевели на латиницю, бо у більшовиків був план перевести на латиницю всі мови, і російську в тому числі. Революція мала би бути світовою, і латинка більш підходила для захоплення світу. Але коли стало ясно, що увесь світ захопити поки що не виходить, то перевели ці мови ще й на кирилицю.

В результаті, люди, цілі народи фактично втратили доступ до своєї культурної спадщини. Цілі корпуси текстів просто виштовхнули з життя народів. При цьому була ще така аргументація з боку більшовиків, що тексти, написані арабським письмом, були неважливі, застарілі і непотрібні, що це література застарілого типу, якої треба позбуватися, як старих меблів. Треба створювати нову літературу! Тобто люди мали доступ до літератури і гігантського корпусу текстів всього арабського світу – і в них це забрали. Забрали не тільки літературу. Треба розуміти, що в них і релігію забрали, бо вони не могли більше читати Коран, а це важлива частина ідентичності. Тобто тут, можна сказати, цензура вийшла на новий рівень – не просто автора якогось заборонили чи роман, а ампутували писемність і всю літературу разом.

А щодо так званих «малих народів», як це називали в СРСР, то про них взагалі ніхто не думав. Казали: та яка там література? Яка там мова? Що там зберігати? Тож варто пам’ятати про те, що насправді ми постраждали не найбільше.

Взагалі, це була така піраміда, на верхівці якої стояв «вєлікій русскій язик», далі – мови національних республік, потім нижче – мови культурних автономій, а далі – всі решта народів, які не мали ні шкіл, ні літератури своєї, ні книжок, нічого. Хоча починалося все у 1920-1930-х роках з того, що всі матимуть рівні права, що СРСР така багата країна, культурно і мовно, має 150 мов, і про ці 150 мов постійно згадували, гастролювали з цим «розмаїттям» по Європі і по всьому світі.

– У країнах так званого Варшавського договору існував мовний тиск? Чи тільки в СРСР?

– В СРСР була культура на експорт, і вона якраз була виразно російською. Всюди, де ступав чобіт російського солдата, не важливо де, відразу слідом за ним висаджувався десант вчителів російської – від Чехословаччини до Африки. Навіть вигадали такий продукт спеціальний – «лінгвокраєзнавство» це називалося. Це замасковані ідеологічні лекції, які існували під вивіскою курсів російської мови та культури. Люди ніби йшли безкоштовно вивчати російську мову, а їм там розповідали про принади комунізму і класову боротьбу. За великим рахунком, це і зараз відбувається. Всі ці «дома русской культури» в Європі – реально, розсадники русского міра.

Читайте також: Деокупована Херсонщина: «Люди масово переходять на українську» [9]

[10]

[11]

Розстріляне відродження

Російська – одна з найбільш шаблонізованих і збіднілих мов. Це ж гірше, ніж газета «Правда»

– Чи існує насправді двомовність, коли українська мова і рускій язик «50 на 50» в голові у людини? Чи це міф, який має полегшити русифікацію?

– Двомовність існує, ніде правди діти. Але є ще і вимушена двомовність. Вимушена двомовність – це такий стан, коли людина не може, володіючи тільки рідною мовою, отримати освіту повного циклу і рівні кар’єрні можливості. Тоді людина вимушена ставати двомовною. Так було в СРСР, і так було перші 10-15 років української незалежності – україномовні були людьми з обмеженими можливостями.

– Є такий штамп для не дуже розумних – про штучність української мови. Його недолугість є очевидною, але, все ж таки, якщо пофантазувати: як тобі здається, як вони собі це уявляють?

– Це таке конспірологічне мислення. У нас воно проявляється схожим чином через розповіді про штучність російської мови, про те, що російська – це неслов’янська мова, що нічого спільного з українською вона не має. Не знаю. Це специфічний тип свідомості і я не впевнена, що можливо цих людей у чомусь переконати.

– А якщо серйозно, то ознаки такої мовної інженерії в СРСР усе ж були. Розкажи про них.

– Так, це правда, були. І постраждала від них якраз російська мова найбільше. Радянські лінгвісти намагалися влізти в абсолютно всі сфери життя. Радянська влада намагалася контролювати все, і навіть не тільки те, ЩО люди думають і говорять, а й те, ЯК вони думають і говорять, як люди користуються мовою, як мова побудована. Вони намагалися влізти у відмінювання дієслів і в будову речень.

Соцреалізм у мові – це ж не тільки про картини і сюжети, які описував письменник. Це також і мовна стилістика. Мова мала бути сухою і вихолощеною, послідовність слів у реченні мала бути майже математичною, без, як вони вважали, зайвих буржуазних прикрас. Наприклад, був такий жанр – «очєрк» (або нарис українською), він особливо цим вирізнявся. Це був подекуди настільки безбарвний текст, що його міг написати хто завгодно. Такий ChatGPT радянський.

Читайте також: Як російська імперія заважала бути українцями [12]

Але не тільки це. Було багато лінгвістичних експериментів, бо стояла мета перебудувати не тільки економіку і політику, а й свідомість людини. Було уявлення про те, що людина спочатку має почати по-іншому думати, в тому числі й через перебудову мови, і тільки така нова людина може побудувати нове суспільство. Були так звані «футуристичні лабораторії», де тривали мовні й літературні експерименти, які потім ідеологи мали би аналізувати і відбирати вдалі експерименти для того, щоб використовувати їх в роботі з широкими народними масами.

І важливо розуміти, що все це відбувалося саме з російською мовою. Тому коли ми говоримо про те, яка мова постраждала найбільше в період СРСР, то, якщо чесно, це російська. Якщо ми говоримо про структуру мови, про синтаксис, про діалекти, про синонімічний ряд, то російська мова зазнала найбільших втрат, тому що над нею знущались найбільше – якщо не рахувати тих мов, які просто зникли. Це легко перевірити: зараз можна взяти будь-який медійний текст – це ж гірше, ніж газета «Правда». В Росії був сплеск мовної і творчої свободи в кінці 90-х, на початку 2000-х. Це було дуже цікаво, і, думаю, багато хто з нас звернув увагу на це тоді – з’явилась нова російська поезія і проза, і цікаві медіа, мова виборсалася з-під тоталітарного тиску. Але на дуже короткий період. І вже до 2010-х почали закручувати гайки знов.

Сьогодні, якщо судити з медіа, російська – одна з найбільш шаблонізованих і збіднілих мов. Це видно не тільки в медіа, а взагалі в публічному просторі. Шаблонізація мови – це одна з ознак тоталітарного суспільства. Тому що шаблон – це безпечно. Люди користуються шаблонами тоді, коли вони бояться, бояться сказати щось зайве, бояться бути неправильно зрозумілими, неправильно інтерпретованими. Шаблон – це те, що вже хтось до тебе випробував і вижив.

– Шаблон – це ГОСТ.

– Так. І звідси, до речі, от ця любов до цитат з радянського кіно, яка досі не відпускає частину суспільства. Якщо це випустили по телебаченню, значить це можна повторювати, бо цензурний комітет це пропустив. Те саме з пасивом, який вони постійно використовують, всі ці «проізошло», «так сложилось» – це синтаксис політичної покори. Треба максимально знеособлювати, щоб, не дай Бог, не сказати нічого конкретного, щоб не взяти на себе відповідальність, говорити так, щоб сказати якомога менше.

Читайте також: Як Росія за нафтодолари купує культурний капітал й краде наших митців [13]

«За останні 15-20 років українська стала мовою еліти»

– Є кілька філософських підходів до мови, і один з найбільш популярних описує мову не просто як знакову систему, а як складний код, який визначає наше світо- і самосприйняття. Звідси оці всі, більш вульгарні: «я віжу сни на русском язикє», «у мєня русская душа» і інша маячня, якою люди подекуди пояснюють своє небажання переходити на українську. Як тобі здається, перехід з російської на українську направду так змінює свідомість?

– Великою проблемою радянських лінгвістів було те, що ні Маркс, ні Енгельс нічого не сказали про мову. І тому радянські лінгвісти були дезорієнтовані, і їх кидало від однієї теорії до іншої.

Була якийсь час панівною теорія Марра – теорія класового походження мов, абсолютно шизофренічна, антинаукова і дика. Звісно, була актуальною і теорія мовного детермінізму, яка стверджує, що мова визначає світогляд, а значить, всі громадяни мають говорити однією мовою – це по-перше. По-друге, ця мова має бути модифікована і уніфікована для того, щоб всі люди перебували в одному політичному і ціннісному полі. І якщо говорити про ефективність, то, з точки зору імперії, це виправдано і правильно. Щось має утримувати цих всіх таких різних людей разом. Щоб нічого не губилося в перекладах, щоб всі люди розуміли всі послання однаково, правильно і швидко.

Марр і його «дика» теорія

Є ще гіпотеза лінгвістичної відносності – гіпотеза Сепіра-Ворфа. Це концепція, за якою структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності. І спираючись на неї, у нас часто закликають переходити на українську, щоб не мислити, як ворог. Але це не дуже просто, по-перше. По-друге, це так не працює – переходиш на українську і одразу ненавидиш росіян, ні.

Але від мови все одно дуже багато залежить. Залежить те, що ми споживаємо, і в цьому плані мова справді визначає мислення.

– Ти можеш описати, як змінюється мовна картина в Україні впродовж останніх двадцяти років? Я маю на увазі не тільки кількість носіїв, а і ставлення до мови, розширення кордонів вжитку, бачення перспектив, кількість письменників і так далі.

– Я би виділила головне, на мою думку. За останні 15-20 років українська стала мовою еліти. Культурної еліти, перш за все. Останні роки неможливо уявити собі ситуацію, в якій представники культурної еліти були би російськомовними. Це неможливо.

Деякі люди вже не пам’ятають, що було інакше, але ще зовсім нещодавно україномовна еліта – це було лише кілька прізвищ, все решта було російською. А тепер російською не можна ні співати, ні писати, ні публічно висловлюватись. І це те, що нас рятує і врятує. Тому що українська вже асоціюється з елітарністю, вищістю, освіченістю, популярністю. І це те, що дає мові поштовх у майбутнє.

Читайте також: Деколонізація: пояснення про те, як буде реалізовуватися закон [14]

– Як думаєш, чому навіть під час такої жахливої війни люди продовжують говорити російською? Що їх стримує від переходу на українську?

– Я тут емпатична. Українська і російська – це різні мови, і перехід з мови на мову – це важко. Мені дуже шкода тих російськомовних людей, які все життя працювали зі словом – поети, письменники, публіцисти. Вони зараз у жахливій ситуації, бо опанувати іншу мову на такому рівні вони вже не зможуть. І взагалі, не можна від усіх чекати, що вони поведуться героїчно, будуть пливти проти течії і вдаватися до некомфортних рішень. Люди часто уникають зусиль.

– Тобто їх варто, в першу чергу, жаліти?

– Напевно. Мені здається, це якось відчувається в суспільстві взагалі зараз – таке співчуття. Але і роздратування багато, особливо від неофітів. Проте, мені здається, ми маємо бути більш емпатичними.

Єдине, чого я не розумію і не можу виправдати – це виховання дітей в російській культурі. Навіщо? Для чого? Дитина – це і так надзусилля. Ну зробіть ще трохи, докладіться ще, говоріть з дитиною українською, читайте їй українською. Навіщо прирікати власну дитину на російську мову в Україні?

– Ти могла би окреслити якісь аргументи для російськомовних українців – чому потрібно переходити на українську?

– Українська – це мова майбутнього. Якщо ви бачите себе і своїх дітей якось пов’язаними з Україною, треба переходити на українську. Інакше ви опиняється в російському інформаційному просторі, або, що ще гірше, – ви опиняєтесь в українському російськомовному просторі, який є ізольований від великої російської мови. Це такий ізольований анклав, якесь відгалуження недомови, в якій люди обирають жити. Російська мова переживає не найкращі часи, але навіть від тої мови наші російськомовні українці відрізані.

Це доволі дивний вибір – настільки обмежувати себе і своїх дітей. Це все одно що мати останній айфон, і тільки писати на ньому есемески. Тому я й кажу, що мені, насамперед, шкода цих людей.

—

Катерина Мола [15], опубліковано у виданні ҐРУНТ [2]

В тему: