Українська церква: коротка історія (ІНФОГРАФІКА)

1.00

Нет

УПЦ (КП) впритул підійшла до визнання її автокефальною церквою. Що було «до»?

УПЦ (КП) впритул підійшла до визнання її автокефальною церквою. Це має зробити спеціальним томосом (по світському — постановою) Вселенський Патріарх, він же Патріарх Константинопольський, резиденція якого знаходиться в Стамбулі. Що саме буде в томосі — ще невідомо, але чимало оглядачів схиляються до думки, що Константинополь відновить Київську метрополію, яка зникла після приєднання Гетьманщини до Росії. Дуже стисло нагадуємо історію української церкви.

Русь

Історія православної церкви в Україні [2] офіційно починається з 988 року. Це літописна дата Хрещення Русі Володимиром Великим. Християни були на Русі й раніше, але про них практично нічого невідомо.

На той момент у християнства були два лідери: Папа у Римі і Вселенський патріарх у Константинополі. Київську Русь хрестили священики з Константинополя, тому новостворена церква стала частиною Вселенського патріархату.

Щоб збільшити графіку, клікніть на неї

[3]

Керівником церкви на місцях був митрополит. У Руську добу їх зазвичай просто призначали з Константинополя. Потім практика змінилась: митрополита обирали єпископи, а їхній вибір затверджував патріарх. У 1054 році Константинопольська і Римська церква остаточно розсварилася, і християни Русі несподівано для себе стали православними.

Як виявилось, розірвати стосунки легше, ніж відновити. Наступні 500 років католицька і православна церква знову і знову намагаються об’єднатись. Причина — Візантійська імперія (а значить, і патріарх) ослабли — і їм потрібна була підтримка європейців у війнах з мусульманами.

На цю тему: Автокефалія української церкви: як це може статись і як було в інших [4]

Розкольники з Москви

Керівники двох гілок християнства вкотре домовились про об’єднання (унію) у 1439 році в Флоренції. Об’єднання визнали православні єпископи Литовсько-Руської держави, але не визнали керівники церкви у Московії. До того часу, главою церкви на всій території колишньої Київської Русі був митрополит Київський і всієї Русі.

Незважаючи на титул «Київський», митрополити жили у Росії або Литві. Сьогодні в дискусіях про надання автокефалії УПЦ (КП) [5] прихильник незалежності української церкви, член Синоду Вселенської патріархії Елпідофор говорить: «Українській церкві є матір’ю церква в Константинополі, а московській церкві є матір’ю церква в Києві».

Після того, як Москва відмовилась прийняти флорентійську унію, місцеві священики зібрали собор і вибрали власного митрополита Московського. Замість патріарха, його затвердив князь — так утворилась окрема російська православна церква. Тоді це цілком можна було трактувати, як розкол.

Можливо, Патріарх зміг би приборкати своїх підлеглих, накласти на них анафему, але у 1453 році Константинополь захопили турки. У майбутнє Патріарха мало хто вірив, тому на нього не зважали. З падінням Контстантинополя занепала й ідея об’єднання християн.

Унія

Втім, українська церква й далі прихильно ставилася до ідеї унії. Не останню роль відігравало те, що православні єпископи прагнули мати ті ж привілеї від держави, що й католицькі.

У 1596 році Київський митрополит та шість єпископів, посилаючись на Фролентійську унію, підписали угоду про об’єднання з Римом. Так утворилася нинішня українська греко-католицька церква.

Сьогодні це вилягає дивним, але в останній момент від угоди відмовились єпископи із нинішнього оплоту греко-католиків: Львівський Балабан та єпископ Перемишльський Копистенський. Їх підтримали православні братства, козаки та князь Острозький.

Тим не менш, православні опинились в глибокій кризі. Вони залишились без митрополита і більшості єпископів. Висвячувати нових священиків було нікому, а без цього тривалість життя церкви скоротилась до тривалості життя священика. Проблему вирішив Єрусалимський патріарх Феофан, який проїжджав Київщину по дорозі в Москву. Він висвятив нових православних єпископів і митрополита Іова Борецького.

Ліквідація Київської митрополії

У 1686 році Київ і Лівобережна Україна вже входили до складу Московської держави. Молодий цар Петро І переконав Константинополь передати Київську митрополію під управління Московського патріархату.

Існує легенда, що посли дали Константинопольському патріарху Діонісію IV хабар у розмірі 200 золотих та 120 соболів. Навіть якщо цей епізод правдивий, навряд чи посланці намагалися його підкупити. Взаємні подарунки були звичною частиною подібних візитів. Та й від одного лише Патріарха рішення не залежало — він жив під владою Османської Імперії. Це питання вирішувалося в султанському дворі.

Так почався довгий період, коли українською православною церквою керують з Москви. Правда, Московські патріархи не встигли віддавати вказівки своїми підлеглими в Києві. Новостворена Російська імперія скасувала посаду Патріарха, а церквою керував Синод. Представником імператора (обер-прокурором) Синоду був колишній командир Драгунського полку. Вже у XIX столітті обер-прокурори стануть реальними керівниками церкви.

Та вкотре події пішли несподіваним чином. У XVIII столітті православну церкву в Російській імперії контролювали вихідці з України. Вони отримали освіту у Могилянській Академії, знали класичні мови і не мали зв’язків серед знаті Москви. Випускник Могилянки Симеон Полоцький заснував аналогічну духовну академію у Москві — перший навчальний заклад в Росії.

Священики з України очолювали Російські єпархії і були президентами Синоду, колонізували і направляли в православ’я народи Сибіру. Українці керували російською церквою аж до початку XIX століття.

В такому стані, коли, з одного боку, українці на службі у імперії були серед вищих ієрархів, а з іншого, Київська митрополія зникла і розчинилася в російській церкві — українські православні проіснували аж до революції 1918-1921 років.

На цю тему: Філарет розповів про процедуру отримання Томосу про автокефалію [6]

Революція

Коли Російська імперія почала розпадатись, церква також постала перед дилемою. Багато низових священиків і вірян хотіли мати незалежну українську церкву. Але традиційно не знайшлось єпископів, які би їх підтримали.

Тому у 1920 році рядові священики і представники парафій на з’їзді (соборі) у Києві оголосили про створення Української автокефальної православної церкви. Митрополитом обрали Василя Липківського. УАПЦ опинилася у дуже незручному становищі: з одного боку, їх не визнавали інші православні, а з іншого — до них вороже ставилася нова радянська влада.

До кінця 1930-х Липківського і майже всіх єпископів УАПЦ репресували. Вижив тільки Іоан Теодорович, єпископ Кам’янця, який зумів утекти за кордон і очолив у США православну церкву українських емігрантів.

Польська православна церква

Тим часом, під владою Польщі опинились православна Волинь і Західна Білорусь. Там же знайшлась достатня кількість єпископів колишньої Російської православної Церкви для того, щоб заснувати нову — Польську православну церкву (ППЦ). Її керівником став митрополит Діонісій. Його соратника Георгія Ярошевського застрелив ідеологічний опонент архімадрит Смарагд. Осанній прийшов на розмову, потім несподівано вихопив зброю і зі словами «Вот тебе, палач Православия!» почав стріляти.

Смарагд дуже не хотів розділяти Російську православну церкву. Не хотіли цього і в Москві — автокефалію Польської церкви РПЦ так і не визнала. Томос про автокефалію надав Константинопольський патріарх.

Німецька окупація

У 1942 — 1944 роках під німецькою окупацією існувала відновлена Українська автокефальна православна церква. Нею керував Полікарп Сікорський, єпископ, якого призначив на цю справу митрополит ППЦ Діонісій. Підтримки усіх єпископів і вірян на окупованій території вона так і не отримала. Але свій внесок в історію все ж зробила. На соборі в Києві церква висвятила єпископом Мстислава Скрипника, племінника Симона Петлюри.

Радянська монополія РПЦ

Після Другої Світової на території Радянського Союзу могла легально існувати лише Російська православна церква. Вона увібрала в себе всі православні та греко-католицькі громади України. Незгодні виїхали в еміграцію, тих, хто залишився, репресували.

Більшість православних емігрантів з України сконцентрувалися у США і Канаді. За океан поїхав і Мстислав Скрипник. Він зумів домовитися про об’єднання з митрополитом Теодоровичем, а після смерті останнього очолив Українську автокефальну православну церкву в США. Ця церква вважається канаонічною.

Незалежність

Тим часом, греко-католики продовжують існувати в Галичині підпільно та в діаспорі легально. Вони переживуть радянську окупацію і швидко відновляться на початку 1990-х.

Після початку перебудови УАПЦ на чолі із Мсиславом почала спроби повернутися в Україну. Мстислав, якому перевалило за 90, відвідав Україну і почав створювати громади своєї церкви. Однак, через стан здоров’я йому необхідно було залишитися жити у США.

Перших потенційних священників шукали у середовищі політичних активістів, часто — членів Народного Руху України. Після навчання їх висвячували. А ті вже розбудовували церковну структуру далі. На тлі національного відродження бажаючих не бракувало, а новостворені громади отримали сякі-такі фінанси від діаспори та політичну підтримку від Руху. Це дозволило будувати нові храми і створювати нові громади.

Український клір РПЦ всіляко протидіяв створенню нової української церкви, але після проголошення Незалежності частина єпископів зрозуміла, що церкві потрібні зміни. І почалися розмови про об’єднання з УАПЦ.

На той час в очах рухівців і прихильників УАПЦ митрополит київський Філарет і його підлеглі уособлювали російський шовінізм. І вкотре справи церкви пішли зовсім неочікувано.

Філарет виявився мудрим політиком і одним із найстійкіших державників. За часи незалежності він створив потужну церкву — УПЦ КП.

На цю тему: Київський партіархат: більшість вірян МП перейде у помісну церкву [7]

У 1991 році він зрозумів, що настав час жити по-новому — і почав намагатися отримати від своїх колег у Москві статус автокефалії для київської митрополії. Філарет мав вплив у РПЦ — він навіть серйозно претендував на посаду Патріарха російської церкви.

З переходом на український бік його вплив в РПЦ розвіявся. Значна частина кліриків РПЦ в Україні продовжувала дотримуватись імперських позицій. Більше того — вони намагались примусити Філарета відмовитися від посади митрополита Київського.

У Харкові частина підлеглих Філарета збирає Собор (церковний з’їзд) і знімає його з посади. Митрополитом призначають Володимира Сабодана та залишаються у підпорядкуванні Московському Патріархату. Сабодана теж довгий час вважають оплотом «русского міра» в Україні. Лише за пару років до його смерті з’ясовується, що насправді він м’яко проводив проукраїнську політику та сприяв проукраїнському крилу УПЦ МП [8]. Після його смерті у липні 2014-го це крило повністю розгромили «рускомірци».

Але повернемося в 1992 рік. У Києві на іншому Соборі збираються прихильники незалежності української церкви з РПЦ [9] та служителі УАПЦ [10]. Вони створюють Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

Заочно Патріархом обирають Мстислава, який перебуває у США, а його заступником — Філарета. Несподівано виявляється, що Мстислав згоди на нову посаду і об’єднання не давав, і в цілому не дуже довіряє Філарету. Перед смертю у 1993 він наново висвячує єпископів для УАПЦ в Україні — і заповідає боротися за єдину незалежну українську церкву.

В такому стані українські церкви дійшли до нашого часу.

—

Петро Бондар, графіка: Надя Кельм; опубліковано у виданні ТЕКСТИ [11]

На цю тему: