Дисидентами не народжувались, дисидентами ставали. Вацлав Гавел свого часу у своїй «Силі безсилих» влучно пояснював, що людина, зазвичай, ставала «дисидентом» немовби мимоволі. Достатньо було, щоб людина, яка жила в радянській тоталітарній системі, слідувала власним етичним переконанням і  публічно їх озвучувала.

Для системи така людина практично одразу ставала загрозою і отримувала ярлик «ворога народу», «неблагонадійного елементу» чи, власне, «дисидента», пише видання "ЧИТОМО [2]".

Українське дисидентство, без сумніву, має довгу історичну традицію. Ті чи інші прояви спротиву проти радянської системи влади проявлялися практично протягом усього «короткого ХХ століття» в Україні. Однак відносно системного характеру  український опозиційний рух набув в період «відлиги» – правління Микити Хрущова, коли сформувалась когорта «шістдесятників». 

Шістдесятники також не народились опозиціонерами – а ставали ними передусім завдяки власним спостереженням, критичному мисленню та аналізу тих чи інших подій радянської дійсності. Пропонуємо читачам простежити вузлові миті «хрущовської відлиги», завдяки яким молоді люди, які на той час діяли, за висловом Євгена Сверстюка, «у радянській системі координат» – стали опозиціонерами і дисидентами.

[3]

1. Таємна промова

25 лютого 1956 року Нікіта Хрущов перевернув радянську світобудову з ніг на голову, виголосивши так звану «Таємну промову» на ХХ з’їзді партії у Москві. Перший секретар ЦК КПРС  звернувся до делегатів із нищівною критикою Йосіфа Сталіна, який ще донедавна був безумовним лідером радянської частини світу, «переможцем над фашизмом», «другом фізкультурників», «найвидатнішим філологом» тощо.

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу [4]

В першій половині 1950-х років культ Сталіна набув ледь не релігійного характеру, і для більшості радянських людей його смерть в 1953 році стала ледь не особистою трагедією. Вже через три роки Хрущов знищив культ Сталіна, відкривши нову епоху в історії Радянської імперії. Хрущов жодним чином не засуджував систему як таку – усі злочини він приписував Сталінові, а головною тезою його виступу стало «повернення до Ленінізму». І попри первинний шок радянського суспільства від «таємної промови», на деякий час вона справила певний ефект. 

Письменник Микола Вінграновський згодом згадував: «ХХ з’їзд партії! Відбулась така духовна і душевна подія, що люди подумали, чи не перевернулась Земля і не туди кудись покотилася?.. Що, де, як? – невже з нами таке страшне й сліпе запаморочення було і як воно взагалі могло бути?! Хто вірив, а хто ні, а після того з’їзду дух оновлення й сподівання на краще життя охопив усі покоління». Але не менш важливим був й інший ефект, який чітко описав Іван Дзюба, якому на час промови було 25 років:

«Всі зрозуміли, що їхні сумніви, які вже існували перед тим, нехай і приховано, не були безпідставними. Люди зрозуміли, що мали б вірити самим собі. До цього – як це виглядало? У тебе є сумніви, ти бачиш: щось відбувається неправильне, але всі навколо тобі твердять і пишуть, що все насправді нормально. За таких умов людина починає сумніватися в собі, вона думає, що помиляється, що проблема в ній самій. Тоді ж я зрозумів, що повинен вірити самому собі. Якщо в тебе є сумніви, є аргументи, ти повинен собі вірити, а не слухати пропаганду».

Фактично, в лютому 1956 року Хрущов відкрив «скриньку Пандори» – таємна промова піддала сумніву все, і серед молодих людей вже не зупинився процес критичного осмислення радянської дійсності. Саме це стало основою шістдесятництва і дисидентського руху в Україні.

Читайте також: Григір Тютюнник: унікальна доля. «Хулігана ми в комунізм не візьмемо!» [5]

2. Освітня реформа 1958 року

Мовна політика в час правління Хрущова набула «гнучкого» характеру. Українська мова не вичавлювалась із публічного простору жорсткими репресивними методами, натомість відбувалась повзуча русифікація України, яку згодом чітко окреслив Іван Дзюба в книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Найбільш яскравим прикладом такої політики була освітня реформа 1958/1959 років.

В листопаді 1958 року оприлюднили попередні Тези ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти у країні». «Мовному питанню» присвятили пункт 19, який визначав право батьків обирати мову навчання для своїх дітей. У «Тезах» такий вибір визначався як найбільш демократичний.

Насправді таке формулювання питання була лицемірним. Заявлений «демократизм» цього підходу був фікцією, адже російська мова фактично мала привілейоване становище. Протягом десятиліть завдяки цілеспрямованій стратегії радянського керівництва російська мова набула негласного статусу мови еліт. Мовам же інших народів СРСР, і зокрема українській, надавався статус «мови села».

Читайте також: Підлі війни Росії: історія, яка повторюється [6]

Було цілком очевидним, що батьки обиратимуть російську мову замість української — з суто практичних міркувань. Попри позірну демократичність такого вибору, радянська система створювала культурні, соціальні та політичні умови для пріоритетності російської мови.

Ці ризики добре усвідомлювали в колах української інтелігенції. Навіть представники старшого покоління — Максим Рильський і Микола Бажан, які не були в той час схильними до конфронтації з режимом, опублікували протестний лист у московській «Правді».  Для молодого ж покоління шістдесятників ця шкільна реформа стала приводом для серйозного переосмислення  радянської дійсності. Через три роки після впровадження реформи 24-річний Василь Стус із гіркотою писав у листі до Андрія Малишка саме про цей закон:

 

Зрештою, саме «мовне питання» стало спільним знаменником ледь не для всього дисидентського руху в Україні і водночас давало можливість ледь не щоденно переконуватись у колонізаторській сутності радянської політики в Україні.

Читайте також: Чим є українська мова? [7]

3. Трагедія на Куренівці

Попри те, що час Відлиги часто називають «добою поезії» й загалом сприймається як період певної лібералізації в СРСР, початок шістдесятих сповнений драматичних подій. Ліна Костенко в одному зі своїх нечисленних інтерв’ю згадувала, що для неї «шістдесяті почалися з Куренівки».

13 березня 1961 року в у Бабиному Яру прорвало штучну дамбу – на Куренівку хлинули мільйони кубометрів пульпи й багна, які роками накопичувались у Бабиному Яру. Картина, без перебільшення, набула апокаліптичних рис. Костенко розповідала: «А потім ті будиночки несло й оббивало об схили. Залило трамвайний парк, стадіон „Спартак“, лікарню й вулички, де жили мої однокласниці.

Трупи штабелями возили в морги, одмивали зі шлангів для опізнання. Ховали на різних цвинтарях, щоб ніхто так і не з’ясував остаточної цифри загиблих. У моїй школі, де я вчилася, де працювала мама, тимчасово розмістили людей, що залишились без даху над головою. Їм носили ковдри, одежу. Як у війну біженцям. А катастрофа була рукотворна. Однак про неї не те що не сказали правди – її замовчали…».

Читайте також: Почему произошла Куреневская трагедия и как скрыли тысячи погибших киевлян [8]

Трагедія на Куренівці стала наслідком багаторічного недбальства і байдужості органів влади різних рівнів. Загалом же органи влади зосереджувались передусім на вистежуванні реакції містян та перехопленні їхнього листування, для того, щоб інформація про трагедію не була використана «ворожими елементами». Після відносно тривалого розслідування місцева влада повідомила, що жертвами «аварії» стали 145 осіб. Мало хто в місті повірив у таку цифру. А в середовищі київських євреїв поширювалась думка, що трагедія стала містичною помстою радянському керівництву за осквернення пам’яті тих, хто загинув у Бабиному Яру, адже його використовували як склад промислових відходів. Брехня і маніпуляції радянської влади навколо Куренівської трагедії похитнули переконання не одного юного ідеаліста.

4. Вирок у «Справі юристів»

У той час, коли в Києві все виразніше проростали паростки культурної опозиції, у Львові відбулась знакова подія, яка на той момент залишилась фактично поза увагою «київських шістдесятників», однак мала важливе значення для становлення українського дисидентського руху.

   20 травня 1961 року Львівський обласний суд виніс вирок у так званій «справі юристів» — засновників Української Робітничо-Селянської Спілки. Правозахисник, а потім і співзасновник Української Гельсінської групи Іван Кандиба отримав 11 років ув’язнення, інші члени Спілки — терміни від 7 до 10 років, а головного натхненника організації — Левка Лук’яненка засудили до смертної кари (яку згодом замінили на 15 років ув’язнення).

УРСС не встигла розпочати активну діяльність, однак була виразним проявом інакодумства, яке вже на початку 1960-х років в Україні набувало чітких політичних обрисів. Саме звідси багато дослідників небезпідставно розпочинають відлік українського дисидентства у повоєнний період. Шляхи ж самого Левка Лук’яненка переплетуться із шістдесятниками вже в 1970-роках, коли в Україні дисидентський рух набуде виразних правозахисних акцентів.  

Читайте також: Легендарний Василь Овсієнко: життя як покута [9]

Водночас справа юристів є важливим моментом, який вказує на те, що й в часи умовно ліберальнішої «відлиги» Україна перебувала в тіні репресивного апарату тоталітарної системи, який не втрачав пильності навіть попри позірну «демократизацію».

5. «Ніж у сонці» Івана Драча

І все ж, «відлига» таки була в певному сенсі «добою поезії». Українське шістдесятництво часто асоціюється саме з поезією, хоч, звичайно, було значно ширшим феноменом. Знакова подія у поетичному шістдесятництві — 17 липня 1961 року, коли в «Літературній газеті» опублікували поему Івана Драча «Ніж у сонці». Ірина Жиленко записала того дня у щоденнику: 

«У „Літературці“ вся четверта сторінка – ІВАН ДРАЧ „НІЖ У СОНЦІ“! З передмовою Дзюби. Здається, я ще ніколи і нічому так не раділа. Цілий день бігала по редакції (знову тимчасово працюю у „Вечірці“) і примушувала всіх читати. Вітаю, Іване! Ти знаєш, чого хочеш!». 

Не менш захопленим був і Лесь Танюк, який назвав публікацію «Ножа в сонці» «грандіозною подією, що знаменувала появу справжньої поезії в Україні». Драчевий «Ніж у сонці», здавалося, нікого не залишав байдужим – емоції коливались від безмежного захоплення до ущипливого скепсису.

«Ніж у сонці» не був першим вагомим текстом «шістдесятництва». Ліна Костенко на той час вже опублікувала декілька збірок власних поезій і навіть опинилась під тиском радянської цензури та критики. Однак «Ніж у сонці» став імпульсом, який штовхнув молодих авторів, певною мірою, до дружнього поетичного суперництва.

Читайте також: Як загинув Василь Стус [10]

Вже наступного року слідували перші збірки одразу трьох знакових шістдесятників – «Соняшник» Івана Драча, «Атомні прелюди» Миколи Вінграновського, «Тиша і грім» Василя Симоненка. Однак якщо б виникла потреба знайти умовну точку відліку початку «шістдесятництва» як поетичного феномену – публікація «Ножа у сонці» Івана Драча видається як найбільш вдалий вибір.

6. Львівський візит

Попри поширене уявлення, про те, що саме з заходу України йшли опозиційні імпульси в напрямку до Києва, самі «шістдесятники» таке твердження спростовують. Богдан Горинь, чи не найбільш активний львівський «шістдесятник» пояснював:

«Львів був настільки заляканий репресіями, внутрішньо законспірований, що відкритих розмов на теми радянської дійсності майже всі уникали. У Львові репресії відбувалися десятиліттями — спершу за польської влади, потім з 1939 року, коли вперше прийшли „визволителі“».

До Львова справді була прикута особлива увага радянського керівництва, і прояви інакодумства жорстко присікались — яскравою ілюстрацією слугує вище описана «справа юристів». Тому опозиційні ініціативи в головному місті регіону відроджувались вкрай обережно та повільно.

Ковтком свіжого повітря став для Львова візит трьох київських гостей – Івана Дзюби, Івана Драча та Миколи Вінграновського у травні 1962 року. Молоді люди здійснили низку зустрічей та провели публічні виступи — найбільш яскрава відбулась у Львівському університеті Івана Франка. Непересічний поетичний талант Івана Драча, магнетична харизма Вінграновського і різка, але вдумлива критика радянської культури у виконанні Івана Дзюби спричинила фурор серед львівської інтелігенції.

Безпосередні очевидці зустрічі з Драчем, Вінграновським і Дзюбою того весняного дня у Львові не стримували свого захоплення. Михайло Горинь писав, що цей захід став «подією мистецького Львова, який прийняв гостей як передвісників нової літературної доби». Валерій Шевчук назвав ту поїздку «тріумфальною», а Михайло Косів вважає її чинником «переходу на новий ступінь самоусвідомлення».

Зрештою, ця весняна поїздка до Львова мала не лише культурницький ефект. Саме тоді Іван Дзюба познайомився зі студенткою Львівського університету Мартою Ленець, а Іван Драч із Марією Луцишин. Обидві пари незабаром одружились, і зв’язки між Львовом і Києвом зміцніли. Вже незабаром Іван Світличний разом із Богданом Горинем активно взялись за виготовлення самвидаву. Після травневого «візиту трьох», Львів поступово перетворився на друге «місто шістдесятництва». 

Читайте також: Як загинув Василь Стус [10]

7. Вечір Леся Курбаса

У той самий час, коли трійця київських гостей будила Львів, у Києві відбулась інша знакова подія. В Жовтневому палаці під егідою Клубу творчої молоді і під керівництвом його лідера Леся Танюка відбувся  творчий вечір пам’яті Леся Курбаса.

Курбас був кумиром Танюка – для нього він уособлював як авангардний театр, так і трагедію Розстріляного Відродження. Саме поступове відкриття культурного спадку міжвоєнного українського покоління стало одним з рушіїв прямування «шістдесятників» в опозиційні течії. Відчуття відповідальності за «тих, розстріляних» поступово стало лейтмотивом діяльності молодих людей. Для Танюка саме Курбас став ключовою постаттю з попереднього покоління, і саме йому був присвячений перший масштабний вечір КТМ, який вже перетворювався на «штаб-квартиру» шістдесятників. 

Того вечора на сцені чергувались промовці – Олекса Полторацький, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Мар’ян Крушельницький, Олександр Романенко та інші. Ведучі – Лесь Танюк і Микола Шейко – почергово зачитували вітальні телеграми з різних куточків СРСР. Політика не була основною темою вечора – промовці згадували приватні епізоди з життя Курбаса, розповідали особисті історії й аналізували його роль в українській культурі і світовому театрі. Врешті вечір пам’яті Курбаса перетворився на грандіозне дійство, яке тривало шість годин – до пізнього вечора. В Києві почалась шалена гроза, в якусь мить у залі зникло світло. Танюк запалив свічку біля портрета Курбаса, його приклад наслідували й інші, атмосфера в залі набула камерно-містичного характеру. Наступного дня Лесь Танюк записав у щоденнику: 

«У залі було, як у церкві. Якоїсь миті мені здалось, що Курбас тут, між нами, що він нас чує і бачить. Може, це відчув не один я… тривав потужний міракль воскресіння».

Добре пам’ятає славнозвісний вечір КТМ й Неллі Корнієнко: «Це було справді грандіозне дійство. Врешті, всі виступали так, як вважали за потрібне. Дуже гостро виступив Петрицький. Всі поступово завелися. Це була чи не перша така демократична акція. До 12 ночі це все тривало, ми все записували».

Водночас саме цей вечір став одним із перших «випробувань на міцність» для молодих інтелектуалів. У відповідних органах вирішили притиснути на КТМ і Танюка особисто. Попри те, що президентові КТМ вдалось уникнути виключення з інституту, Танюк все таки пройшов принизливу процедуру спільного прослуховування плівок запису вечора у присутності Юрія Кондуфора – завідувача відділу науки та культури ЦК КПУ.

Читайте також: Алла Горська: запалюючи інших, згоріла сама [11]

З одного боку, це свідчило про те, що діяльність молодих людей вже потрапила в поле зору найвищого керівництва УРСР. З іншого – такий тиск лише далі штовхав шістдесятників до «заборонених тем». Після вечора Курбаса слідував аналогічний захід присвячений творчому доробку Миколи Куліша та низка інших важливих проєктів, які організовували в КТМ під проводом Леся Танюка. 

8. Знахідки в Биківні

– Подивись…

На галявинці п’ятеро пацанів грали у футбола. На воротах стояв шостий, неприродно розповнілий, бігати – важко.

– Хлопці як хлопці, – кажу, – грають у м’яча.

– Ти подивись, чим вони грають…

Я підійшов ближче. Пацани грали у футбол черепом, простреленим ззаду, у тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий, бо зовсім ще малий. Діти грали у футбол дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи – більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом. Ми огледілись – все навколо було всіяне черепами. […] Мов у вірші про поле битви. Але тут яка була битва? Кого з ким? Влади – з власним народом? […]

Назад ми йшли пішки, мовчки, вже трохи прийшовши до тями. Якби не випили в лісі по ковтку, не знаю, що з нами було б. Алла лаялась, як сто холер, я її розумію. Потім замовчала. І Василь – уже перед самим Києвом:

– Давай присядемо.

Ми присіли на узбіччі, це вже після піонертабору, навколо дерева. Якби ж то сосни вміли говорити!»

Такий запис у серпні 1962 року зробив у своєму щоденнику Лесь Танюк. Самі тоді він разом з Василем Симоненком та Аллою Горською поїхав у Биківню, адже молоді люди довідались, що у Биківнянських лісах знаходяться досі офіційно невизнані масові поховання.

Однак побачене їх шокувало. Сталінський терор відкривався в нових масштабах, а політика замовчування радянської влади вкотре вказувала на фальш системи. Саме дорогою з Биківні Симоненко написав перший варіант одного з найсильніших своїх віршів: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». Справді, місця для ілюзій після Биківнянських знахідок у молодих людей залишалося все менше.

Читайте також: Василь Стус проти русифікації. Історія листа, що мав стати маніфестом [12]

9. Хрущов в Манежі

Першого грудня 1962 року в Москві відбулась подія, яка, на перший погляд, могла б залишитись лише черговим комічним епізодом в біографії Хрущова, однак мала вагомі наслідки для всієї радянської і зокрема української культури. Перший секретар ЦК КПРС відвідав виставку авангардного мистецтва  в галереї «Манеж». Оскільки Хрущов був максимально далеким від уявлень про сучасне, а тим більше авангардне мистецтво, Нікіта Сєргєєвіч вчинив скандал. З притаманною йому імпульсивністю Хрущов сипав образами та вульгаризмами, погрожуючи митцям висилкою з радянської імперії. Особливо дратівливим для глави держави стали не лише роботи, але й різкі відповіді скульптора Ернста Нєізвєстного.

Після скандалу в московській галереї Хрущов вирішив взяти під контроль розвиток радянського мистецтва і літератури, який за декілька років справді вийшов за межі канонічного соціалістичного реалізму. Для цього не лише посилювалась цензура, а й проводились «виховні зустрічі».  Два найбільш помітні заходи такого штибу відбулись в Москві у грудні 1962 і березні 1963 року. На одну з цих зустрічей запросили й трійцю українських «шістдесятників»: Івана Дзюбу, Івана Драча та Миколу Вінграновського. Своїми спогадами про цю зустріч згодом поділився сам Іван Дзюба:

 «Це жахливе було враження. Я потім це й в Києві розповідав, на зборах ділився враженнями. Тоді теж казали, що мій виступ скандальний був дуже. Хоч я просто розповідав, як насправді було. Формально робив доповідь Ільїчов, але кожні п’ять хвилин Хрущов вскакував з місця і починав свої імпровізації. Бігав по залу і оце „педерасти, вони педерасти!“

Дуже любив це слово! Мабуть, разів десять ось так вскакував… І знов Ільїчов продовжує доповідь – і знову Хрущов вскакує і починає своє… Дуже великий зал був – у Москві на Ленінських горах, біля університету. Великий зал і довгий – метрів на сто стіл — заставлений їжею і напоями. І ось майстри сивочолі – сидять і їдять, не підіймаючи голови, бо ж соромно. А Хрущов все довбає і довбає… Євтушенко тоді дуже себе показав. Почалося з того, що всі зібралися, ждуть, має прибути Хрущов і президія. А письменники чекають. Аджубей сидить – навколо нього повно всіх – тих, хто хотів „поближче“ бути.

Дивлюсь — а Євтушенко не сидить коло Аджубея, все коло дверей ходить. Думаю – чого він там ходить? Потім з’ясувалося – коли Хрущов зайшов з політбюро, то перший, на кого вони натрапили, був Євтушенко. Потім, на самій зустрічі, коли після виступів Хрущова й Ільїчова почалося обговорення, то Євтушенко дуже хитро виступив. Він же таку роль двояку грав, він же „просунутий“ був, йому багато чого дозволяли, але разом з тим він хотів „потрапити в лінію“.

Основний напрям його виступу був — він воював з Мао Цзедуном. В цей час якраз загострення було з Китаєм. Ось так критикою Мао Цзедуна він хотів сподобатись Хрущову і мати можливість сказати щось трошки й від себе. […] Авторитетом був Еренбург — з ним навіть Хрущов мусів рахуватися, Еренбург мав справді світовий авторитет.

Він був єдиний, кого Хрущов міг терпіти, коли він критикував. Еренбург був єдиний, хто нехай і м’яко та делікатно, але виступав на захист тих художників і письменників. Хрущов тільки його, здається, не перебивав. Хоч Хрущов перебивав всіх — дуже вже брутальний був. […] Той же Максим Тадейович [Рильський] — він з нами був на цих зустрічах (вірніше – це ми там з ним були).

Нас трьох — Драча, Вінграновського і мене – відправили взагалі з виховною метою, щоб ми побачили, як це робиться, щоб розуміли, що не все так просто. Так от — потім ми верталися одним автобусом, і Максим Тадейович до нас підійшов після зустрічі і каже: „Ну как, отделались легким испугом?“

А нам смішно було, бо ніякого переляку ми не відчували — тільки відраза була. І це мені дуже запам’яталось. А ще: сидимо потім на вечері в готелі „Москва“, і підходить до нас Леонід Миколайович Новиченко – а він розумний був чоловік, і він розумів, що нам це не могло сподобатись. Він підсів і каже: „Ну що ви хочете, Микита Сергійович — він же з простих робітників вийшов. Але який шлях пройшов! Якою державою керує! Це треба враховувати!“ А ми відчували лише відразу».

З цієї миті в СРСР почалося «полювання на відьом» — формалістів і націоналістів. Коротка «відлига» стрімко завершувалась.

10. Вечір Лесі Українки

У 1963 році в Україні широко відзначали 50-ліття від дня смерті Лесі України, тому тематичних вечорів не бракувало. Наприкінці липня того року у Спілці письменників висіли одразу дві афіші. Одна повідомляла про «офіційний» вечір за участі «зубрів»: Олеся Гончара, Максима Рильського та інших. Друга афіша інформувала про вечір під егідою КТМ: на літній естраді Першотравневого парку мали виступити Ліна Костенко, Іван Драч, Ірина Жиленко.

Ведучий — Іван Дзюба. Молоді люди попіклувались про справді розкішну програму — запросили Державний симфонічний оркестр (диригент Євгенія Шабалтіна), артистів театру опери та балету, київської філармонії та Укрконцерту. Першим мав відбутися саме вечір шістдесятників — 31 липня, наступного дня, 1 серпня, — офіційний. Це, безумовно, створювало певне напруження. Жиленко згадує, що напередодні концерту зустріла у спілці Павличка:

«Каже: я аж злякався, коли побачив цю афішу. Як відкрита демонстрація. Хоч би розбавили кимось із таких…»

Досвідчений Павличко як у воду дивився. Літературний вечір перетворився на демонстрацію у прямому сенсі цього слова. Попри те, що молоді письменники отримали усі необхідні дозволи, захід, в останню мить заборонили. На той час шістдесятники вже звикли до заборон, але цього разу зчинили бунт. Не останню роль у ньому відіграв уже традиційно Дзюба. Саме він відвів гостей від офіційної сцени ближче до огорожі, і там молоді люди таки провели власний вечір під світлом смолоскипів, які стихійно палили з газет.

Цей вечір демонстрував перехід від «теорії» до «практики». На той час шістдесятників вже активно критикували офіційні бюрократи від літератури, яким не подобалась «альтернативна» культура, яку творили молоді люди. Події навколо вечора Лесі Українки яскраво унаочнили розходження молодих людей з офіційною культурою. В той час, коли відбувались офіційні заходи на великих сценах — когорта шістдесятників виступала на лавках в парку і читала вірші під світлом смолоскипів.

Окрім цього, важливим був й інтелектуальний спротив — Дзюба висловив своє обурення в так званій «Пояснювальній записці щодо вечора Лесі Українки», в якій вже виднілись початки його гостро критичного сприйняття панівної політики. Цей текст став одним із перших творів українського «самвидаву», який саме зароджувався.

11. Смерть в Черкасах

 

 

«Зі смертю Василя Симоненка скінчився етап, що його поіменовано було шістдесятництвом. Враження таке, що піде на другий етап: з усіма наслідками, які випливають з цього неоковирного слова, котре існує в нашій свідомості хіба під конвоєм…»

Такий запис на початку 1964 року зробив у своєму щоденнику Лесь Танюк. Василь Симоненко помер від хвороби нирок у Черкасах 13 грудня 1963 року, і його смерть справді стала ударом для когорти шістдесятників. Звичайно, Лесь Танюк помилявся, смерть його друга не стала кінцем шістдесятництва, але ознаменувала певну межу. На той час вже виразно посилювалась цензура і тиск на молоде покоління. Симоненко як поет лише розкривався, що яскраво досвідчила його друга, вже посмертна збірка «Земне тяжіння».

Водночас, сама смерть Симоненка залишала низку знаків питання. Деякі дослідники підкреслюють, що вже після Биківнянських знахідок за молодими людьми встановили стеження зі сторони органів державної безпеки. А інцидент із побиттям Василя Симоненка на вокзалі у Смілі, який безпосередньо слідував після відвідин Биківні, взагалі скидався на політичну розправу.

Хоч й прямого зв’язку між побиттям Симоненка міліціянтами влітку 1962 року і його смертю через рік часу навряд чи можна встановити, однак цей інцидент залишив за собою почуття кривди і сумнівів. Не залишилось поза увагою поетових друзів й непослідовне й неналежне лікування самого Симоненка в лікарні Черкас.

На тлі «заморозків», які набирали обертів, трагічна смерть Симоненка взимку 1963 року стала одним із межовиків, який завершував символічний період «відлиги» в Україні. 

12. Розбиття вітражу

Вже 1963 рік проходив для шістдесятників під знаком наростання цензури. На жорстке цензурування власних текстів у особистих листах скаржились Стус і Симоненко, а четверту збірку Костенко «Зоряний інтеграл» брутально «розсипали» вже на етапі верстки. Всі ці епізоди досягли апогею у 1964 році, коли брутальність радянської цензури щодо «шістдесятників» досягла апогею в самому центрі української столиці – в університеті Шевченка.

Ще в лютому 1964 року на замовлення Київського університету Художній фонд УРСР уклав договір про створення вітража-імітації у вестибюлі головного корпусу університету на відзначення 150-річчя від дня народження Шевченка. Роботу доручили групі художників у складі Алли Горської, Людмили Семикіної, Опанаса Заливахи та Галини Зубченко.

Після належного затвердження усіх ескізів керівництвом університету художники взялись до роботи. Група на чолі з Аллою Горською працювала дуже інтенсивно – часу до Шевченківських днів залишалось драматично мало. Вітраж був незабаром готовий – центральну частину триптиха підготували вже 8 березня.

Того ж дня вітраж в університеті оглянув секретар обкому КПУ Бойченко, який залишився, м’яко кажучи, незадоволеним. Вітраж одразу завісили тканиною і оббили цвяхами – ухвалили рішення, що його має оцінити професійна комісія. Через десять днів комісію нарешті сформували, і ввечері 17 березня фахівці мали прийти й оглянути твір. Однак за годину до їхнього приходу за наказом ректора Івана Швеця вітраж просто знищили просто в головному вестибюлі «червоного» корпусу.

Цю драматичну сцену зафіксувала у своєму щоденнику Ірина Жиленко:

Шевченко вже тоді перетворився на лінію конфлікту між молодою інтелігенцією і радянською номенклатурою – не забарились заборони зборів біля пам’ятника Шевченка і всілякі перешкоди у вшануванні його пам’яті. Розбиття вітражу «Шевченко. Мати» було жорстоким і символічним жестом придушення свободи національної творчості в Україні того часу.  

13. Пожежа в Бібліотеці

Однак незабаром трапилась подія, яка за своїми масштабами затьмарила навіть  брутальний акт цензури в університеті. 24 травня 1964 року виникла пожежа в Державній публічній бібліотеці АН  УРСР. Тоді у вогні зникли сотні тисяч артефактів української історії, від стародруків до рукописів модерного часу. Палієм був Віктор Погружальський – дивакуватий працівник відділу марксизму-ленінізму в тій же бібліотеці, який, з власних слів, намагався таким чином помститися директорові бібліотеки Сергієві Дончаку.

В архівах КҐБ досі не вдалось віднайти безпосередніх доказів того, що вся справа була спланованим заходом органів державної безпеки. Однак й цього разу надто багато запитань залишилось без відповіді. Погружальський використав фосфор для закладання пожежі; підпалив саме відділ україніки, що могло свідчити про особливий мотив палія; знайшлися свідки, які стверджували, що Погружальський діяв не один.

Як і в багатьох інших випадках, партійні органи вирішили чимшвидше закрити справу не надавши їй ані належного суспільного розголосу, ані не оцінивши можливих політичних мотивів злочинця. Але саме це для себе навесні 1964 року визначили молоді «шістдесятники». Лесь Танюк записав у щоденнику:

«Ми вже мали такі офіційні повідомлення. Про Куренівку, наприклад. Але я був і на Куренівці, і біля бібліотеки, і бачив все на власні очі. В тому числі пожежників, які не підпускали людей до тліючих українських стародруків. І людей явно з НКВД, у яких було одне завдання: помітити всіх „націоналістів“, запам’ятати, вирахувати. Бо хіба прийде рятувати українську книжку „ненаціоналіст“? […] Вона горіла добу, навколо чорні від люті й жадоби помсти люди, і поліція в різних варіантах, яка не проти пожежі – а проти нас!» 

Не менш різкою, але більш аргументованою була реакція Сверстюка, який слідом за пожежею в бібліотеці  написав есей «З приводу процесу над Погружальським». Саме в цьому тексті  вперше прозвучало на повен голос означення СРСР як колоніальної імперії:

« Українські книжки спалено. Як ці книжки проходили російську й австрійську цензуру – про це ще колись напишуть дивовижну історію. Але навіть те, що міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний. Він казився від люті, що колись ці книжки можуть вирватися на волю. Вони витримали сталінський терор, витримали гітлерівську окупацію. Потім їх стали вивозити на макулатуру як „идейно устаревшие“. На одному зі семи поверхів у будівлі бібліотеки вони тулилися на дерев’яних поличках і чекали „чистки“. Вони валяються, рвуться, гниють мільйонами, звалюються на купи по монастирях. Але російський чорносотенний рух – нетерпимий, він не хоче чекати, він – войовничий! Російський великодержавний шовінізм, як і антисемітизм, – давно реабілітований у колоніальній імперії. Наступ ведеться широким фронтом».

Пожежа в бібліотеці фактично маркувала завершення спроб бодай якогось діалогу з системою. Сверстюк свого часу пояснював, що шістдесятники деякий час діяли в «радянській системі координат». І саме спалені рукописи в травні 1964 року розвалили цю систему координат для багатьох молодих людей. Саме звідси починався шлях безпосередньої боротьби проти імперії.

***

Формально кінець «відлиги» часто визначається разом з усуненням Хрущова від влади у жовтні 1964 року, хоча насправді відчутні заморозки почались вже в грудні 1962 року. Вже влітку 1965 року відбулися арешти інтелігенції – серед заарештованих був й Іван Світличний, ключова постать українського «шістдесятництва».

Слідували роки дисидентства і правозахисного руху, які більшість шістдесятників проводили або в таборах, або за написанням протестних листів. Саме з цього руху на зламі 1980-1990х років народилась політична опозиція. Але фундаментом всього українського дисидентського руху був той інтелектуальний подвиг, який в парадоксальний час хрущовської відлиги вчинили ще геть молоді «шістдесятники».

—

Радомир Мокрик [13],  опубліковано у виданні ЧИТОМО [2]

---

В тему:

 

•  Деколонізація: черговий шанс українізувати та самоідентифікувати топонімічну систему Дніпра [14]
• Як Московія захоплювала литовський Путивль, який тепер український [15]
• Другий фронт, культурний [16]
• Як Україна повертає у світові музеї імена своїх художників, вкрадені Росією  [17]
•  Український Донбас: ОУН-УПА, дисиденти, виступи шахтарів проти радянської влади: 12 фактів [18]
• За що росіянам постійно дають Нобелівську премію миру якщо миру від них ніхто не дочекався [19]
• Мирослава Барчук: Правда посередині – це брехня [20]